| Поточна версія |
Ваш текст |
| Рядок 21: |
Рядок 21: |
| | | | |
| | Автор спогадів про батька [[Розум Микола Олександрович|Розума Миколу Олександровича]], включених до статей Енциклопедії Носівщини: | | Автор спогадів про батька [[Розум Микола Олександрович|Розума Миколу Олександровича]], включених до статей Енциклопедії Носівщини: |
| − | * [[Вулиця Миру (Носівка)|Вулиця Миру]] | + | * [[Вулиця Миру]] |
| | * [[Михайленко Тетяна]] | | * [[Михайленко Тетяна]] |
| | * [[Носівський філіал Ніжинського консервного комбінату]] | | * [[Носівський філіал Ніжинського консервного комбінату]] |
| | | | |
| | == Родина == | | == Родина == |
| − | Батько — [[Розум Микола Олександрович]] (1926—1977), працював у колгоспі «Паризька комуна», директором Носівського філіалу Ніжинського консервного комбінату. Учасник бойових дій Німецько-радянської війни, важко поранений, нагороджений медалями. | + | Батько — [[Розум Микола Олександрович]] (1926—1977), працював у колгоспі «Паризька комуна», директором Носівського філіалу Ніжинського консервного комбінату. Учасник бойових дій Німецько-радянської війни, важко поранений, нагороджений медалами. |
| | | | |
| − | Мати — [[Розум Ганна Андріївна]] (до заміжжя Муха, 1924—2018), фармацевт, завідувач аптеки при лікарні цукрозаводу. Молодший лейтенант медичної служби запасу, учасник Другої світової війни, нагороджена медалями та відзнаками. | + | Мати — [[Розум Ганна Андріївна]] (до заміжжя Муха, 1924—2018), фармацевт, завідувач аптекою при лікарні цукрозаводу. Молодший лейтетант медичної служби запасу, учасник Другої світової війни, нагоророджена медалями та відзнаками. |
| | | | |
| − | Сестра — [[Соломаха Валентина Миколаївна]] (до заміжжя Розум, 1949—2022) — 50 років працювала медичною сестрою в Носівській районній лікарні. | + | Сестра — [[Соломаха Валентина Миколаївна]] (до заміжжя Розум, нар. 1949) — 50 років працювала медичною сестрою в Носівській районній лікарні. |
| | | | |
| | Одружений, має дорослих сина та доньку, дві внучки. | | Одружений, має дорослих сина та доньку, дві внучки. |
| Рядок 40: |
Рядок 40: |
| | : ''{{cite web | url = https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/1337270936400389 | title = Вулиці мого дитинства. Спогади | publisher = Facebook | author = Олександр Розум | date = 15 листопада 2017 | accessdate = | language = }}'' | | : ''{{cite web | url = https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/1337270936400389 | title = Вулиці мого дитинства. Спогади | publisher = Facebook | author = Олександр Розум | date = 15 листопада 2017 | accessdate = | language = }}'' |
| | | | |
| − | Носівчани та гості міста добре знають це місце та [[Пам'ятний знак радянським воїнам, які звільняли місто у 1943|скульптуру воїна з вінком у руці]], яка стоїть біля сучасної автобусної зупинки "вулиця Миру", на стиці вулиць [[Вулиця Вокзальна|Вокзальної]] та [[Вулиця Миру (Носівка)|Миру]]. Цю місцину у вигляді невеликої трикутної ділянки землі, та, власне, і воїна на постаменті, скільки я пам'ятаю, весь час називають пам'ятником, але чи знає хто і пам'ятає, як і коли він з'явився на цьому місці? | + | Носівчани та гості міста добре знають це місце та [[Пам'ятний знак радянським воїнам, які звільняли місто у 1943|скульптуру воїна з вінком у руці]], яка стоїть біля сучасної автобусної зупинки "вулиця Миру", на стиці вулиць [[Вулиця Вокзальна|Вокзальної]] та [[Вулиця Миру|Миру]]. Цю місцину у вигляді невеликої трикутної ділянки землі, та, власне, і воїна на постаменті, скільки я пам'ятаю, весь час називають пам'ятником, але чи знає хто і пам'ятає, як і коли він з'явився на цьому місці? |
| | | | |
| | Спогади переносять мене у далеке дитинство, перед очима постають картини минулого, які нині, з плином часу прожитих років, відчуваються з новою силою, чітко та яскраво, як буцімто все відбувалось вчора, а не 50 років тому. Мабудь, природа-матінка нас так створила, що б ми всі, в кінці свого земного існування, мали можливість зробити переоцінку своєї життєвої дороги, зробити якісь висновки для себе, як ти прожив і що зоставляєш після себе. | | Спогади переносять мене у далеке дитинство, перед очима постають картини минулого, які нині, з плином часу прожитих років, відчуваються з новою силою, чітко та яскраво, як буцімто все відбувалось вчора, а не 50 років тому. Мабудь, природа-матінка нас так створила, що б ми всі, в кінці свого земного існування, мали можливість зробити переоцінку своєї життєвої дороги, зробити якісь висновки для себе, як ти прожив і що зоставляєш після себе. |
| Рядок 66: |
Рядок 66: |
| | | | |
| | У 1960 році почав будувати великий на той час дім на три кімнати і мій [[Розум Микола Олександрович|батько]], бо до цього часу ми жили у "Шевченківській мазанці" 6 на 4 метрів, з маленькими віконцями, стріхою із соломи та призьбою, а за паркан з вулиці, яким я дуже пишався, слугував штахетник, зроблений із діжкових клепок, які тато виписав, як дрова, за рахунок своєї зарплати на [[Засолочна база|засолочній базі]], яка була в кінці нашої вулиці, на [[Цегельня|Цегельні]], де він працював. | | У 1960 році почав будувати великий на той час дім на три кімнати і мій [[Розум Микола Олександрович|батько]], бо до цього часу ми жили у "Шевченківській мазанці" 6 на 4 метрів, з маленькими віконцями, стріхою із соломи та призьбою, а за паркан з вулиці, яким я дуже пишався, слугував штахетник, зроблений із діжкових клепок, які тато виписав, як дрова, за рахунок своєї зарплати на [[Засолочна база|засолочній базі]], яка була в кінці нашої вулиці, на [[Цегельня|Цегельні]], де він працював. |
| − |
| |
| − | [[Файл:Люди з вулиці Рябухи в Носівці 07.jpg|800 px]]
| |
| − |
| |
| − | ''Моя перша батьківська хата, у якій пройшло моє дитинство. Мене ще не було на світі. [[Розум Ганна Андріївна|Мама]] стоїть з сестрою [[Соломаха Валентина Миколаївна|Валею]]. Біля хати сидить наш вірний пес Шарик. Кругом ні деревця, ні забору. Простір. Ці "хороми" мали розмір 6 на 4 мертів. з невеличкими сінями, де стояв сепаратор на якому мама переганяла молоко, яке доїли від корови Бєлки. Жили на [[Вулиця Миру (Носівка)|Рябусі]], як на хуторі.''
| |
| | | | |
| | Ту маленьку хатинку, яку і досі бачу у снах, будували у голодні 1947-1949 роки, а її будівництвом опікувалась моя мама [[Розум Ганна Андріївна|Ганна Андріївна]], яка у 1947 році приїхали у Носівку з міста Ромни молодим спеціалістом, відкрила при лікарні цукрозаводу аптеку, у якій і пропрацювала практично все своє трудове життя, до 70-річного віку, бо тато прийшовши з війни у 1947 році, ще довго лікувався у військових шпіталях Чернігіва та Ніжина, де з нього вирізали шматки металу, яким щедро нагородила його війна. 19 травня 1945 року, уже фактично після війни, недалеко від Берліну, у бою з фашистами, які ще чинили опір, його накрила ворожа міна, зробивши із юнака інваліда. 24 фронтових операцій довелось пережити моєму татусеві, борячись за життя. | | Ту маленьку хатинку, яку і досі бачу у снах, будували у голодні 1947-1949 роки, а її будівництвом опікувалась моя мама [[Розум Ганна Андріївна|Ганна Андріївна]], яка у 1947 році приїхали у Носівку з міста Ромни молодим спеціалістом, відкрила при лікарні цукрозаводу аптеку, у якій і пропрацювала практично все своє трудове життя, до 70-річного віку, бо тато прийшовши з війни у 1947 році, ще довго лікувався у військових шпіталях Чернігіва та Ніжина, де з нього вирізали шматки металу, яким щедро нагородила його війна. 19 травня 1945 року, уже фактично після війни, недалеко від Берліну, у бою з фашистами, які ще чинили опір, його накрила ворожа міна, зробивши із юнака інваліда. 24 фронтових операцій довелось пережити моєму татусеві, борячись за життя. |
| Рядок 75: |
Рядок 71: |
| | Часи були тяжкі, люди боролись з післявоєнною розрухою, голодом та усіма негараздами. | | Часи були тяжкі, люди боролись з післявоєнною розрухою, голодом та усіма негараздами. |
| | | | |
| − | [[File:Мешканці Рябухи в Носівці у дворі Прокопа Кондрашевського, червень 1956.jpg|800px]]
| + | Багато на вулиці жило переселенців із навколишніх степних хуторів, яких влада насильно переселила у райони поблизу станції Носівка, місця, які на той період були заселені слабо, але був створений колгосп "[[Парижская Коммуна]]", де хуторяни мали працювати за трудодні… |
| − | | |
| − | ''Колишні хуторяни та їх нащадки. Тримались гурту, товаришували і підтримували один одного. І в свята і в горі разом. <br />Якесь свято на подвір'ї Прокопа Кодрашевського. Фотосвітлину зробив мій батько [[Розум Микола Олександрович|Миколай Розум]].''
| |
| − | | |
| − | Багато на вулиці жило переселенців із навколишніх степних хуторів, яких влада насильно переселила у райони поблизу станції Носівка, місця, які на той період були заселені слабо, але був створений колгосп "[[Паризька комуна|Парижская Коммуна]]", де хуторяни мали працювати за трудодні… | |
| | | | |
| | З вдячністю згадую діда [[Филь|Филя]], нашого сусіда на вулиці, який працював у цьому колгоспі їздовим, був добрим до нас дітлахів, ніколи не відмовляв нам проїхатись на возі чи взимку на санях, коли ми просили про те. Його донька з моїм татом навчались у одному класі, тому разом ходили зі степного хутору до школи у Носівку. | | З вдячністю згадую діда [[Филь|Филя]], нашого сусіда на вулиці, який працював у цьому колгоспі їздовим, був добрим до нас дітлахів, ніколи не відмовляв нам проїхатись на возі чи взимку на санях, коли ми просили про те. Його донька з моїм татом навчались у одному класі, тому разом ходили зі степного хутору до школи у Носівку. |
| Рядок 193: |
Рядок 185: |
| | Завод будувався як промисловий комплекс, з усією інфраструктурою, що було дуже прогресивним явищем на той час. Рядом з підприємством було створено цілий каскад ставків, побудовані будинки для робітників, у яких і до тепер живуть люди, школу, першу у Носівці лікарню, дитсадок та ясла, магазини. Навкруги заводу почали зростати робітничі селища. Сам маєток Мусін-Пушкіних знаходився у мальовничій місцевості під Козарами, що було досить віддалено від заводу та земляних угідь графа, де при радянській владі був [[бурякорадгосп]], де вирощувались буряки для переробки на цукрозаводі. То ж, після того, як була побудована через Носівку залізна дорога, від свого маєтку до заводу Мусін-Пушкін побудував вузькоколійку, якою заводський локомотив, а то і коногонки з усієї округи вивозили буряки та все необхідне для виробництва. | | Завод будувався як промисловий комплекс, з усією інфраструктурою, що було дуже прогресивним явищем на той час. Рядом з підприємством було створено цілий каскад ставків, побудовані будинки для робітників, у яких і до тепер живуть люди, школу, першу у Носівці лікарню, дитсадок та ясла, магазини. Навкруги заводу почали зростати робітничі селища. Сам маєток Мусін-Пушкіних знаходився у мальовничій місцевості під Козарами, що було досить віддалено від заводу та земляних угідь графа, де при радянській владі був [[бурякорадгосп]], де вирощувались буряки для переробки на цукрозаводі. То ж, після того, як була побудована через Носівку залізна дорога, від свого маєтку до заводу Мусін-Пушкін побудував вузькоколійку, якою заводський локомотив, а то і коногонки з усієї округи вивозили буряки та все необхідне для виробництва. |
| | | | |
| − | Про початок та закінчення трудового дня на всю округу сповіщав заводський гудок, гудіння якого було чути на далеку відстань (я чув цей заводський сигнал буквально до 60 років минулого століття). До 60 років від заводу до станції Носівка ранком та в кінці робочого дня по окремій вітці "бігав" локомотив "Кукушка" з одним столітнього виду вагоном з лавками, який возив робітників та всіх, кому потрібно було у цей час їхати з заводу до станції. Цим транспортом користувався і я, коли хлопчаком їздив купатись та вудити рибу на заводські ставки. У аптеці при заводській лікарні все своє трудове життя пропрацювала на одному місці моя мама [[Розум Ганна Андріївна|Розум (Муха) Ганна Андріївна]], яка у голодному 1947 році закінчивши навчання у Роменській фармшколі, як молодий спеціаліст, у свої 22 роки приїхала до Носівки, відкрила та очолила аптеку при заводській лікарні і пропрацювала у ній все своє трудове життя, практично до 70-ти літнього віку. Вона була своєю для всіх селищ навкруги, знала всіх, хто там проживав, для яких робила свою благородну справу.. | + | Про початок та закінчення трудового дня на всю округу сповіщав заводський гудок, гудіння якого було чути на далеку відстань (я чув цей заводський сигнал буквально до 60 років минулого століття). До 60 років від заводу до станції Носівка ранком та в кінці робочого дня по окремій вітці "бігав" локомотив "Кукушка" з одним столітнього виду вагоном з лавками, який возив робітників та всіх, кому потрібно було у цей час їхати з заводу до станції. Цим транспортом користувався і я, коли хлопчаком їздив купатись та вудити рибу на заводські ставки. У аптеці при заводській лікарні все своє трудове життя пропрацювала на одному місці моя мама Розум (Муха) Ганна Андріївна, яка у голодному 1947 році закінчивши навчання у Роменській фармшколі, як молодий спеціаліст, у свої 22 роки приїхала до Носівки, відкрила та очолила аптеку при заводській лікарні і пропрацювала у ній все своє трудове життя, практично до 70-ти літнього віку. Вона була своєю для всіх селищ навкруги, знала всіх, хто там проживав, для яких робила свою благородну справу.. |
| | | | |
| − | У Носівці знайшла свою життєву долю, вийшла заміж за Миколу Розума, народила мене та мою сестру [[Соломаха Валентина Миколаївна|Валю]], яка живе і нині по вулиці Миру, дай Боже їй здоров'я, якщо все буде добре, то 16 листопада будемо святкувати її 93-ліття. Тато, на жаль, уже 40 років, як пішов у вічність... | + | У Носівці знайшла свою життєву долю, вийшла заміж за Миколу Розума, народила мене та мою сестру Валю, яка живе і нині по вулиці Миру, дай Боже їй здоров'я, якщо все буде добре, то 16 листопада будемо святкувати її 93-ліття. Тато, на жаль, уже 40 років, як пішов у вічність... |
| | | | |
| | Мусін-Пушкін, з підтримки громади Носівки, збудував також дорогу, гаптовану гранітом (шосейку) від заводу аж до центру міста (десь 8 кілометрів, котра прослужила людям більше 100 років, доки у 60 роках минулого сторіччя її не перебудували на асфальтову. | | Мусін-Пушкін, з підтримки громади Носівки, збудував також дорогу, гаптовану гранітом (шосейку) від заводу аж до центру міста (десь 8 кілометрів, котра прослужила людям більше 100 років, доки у 60 роках минулого сторіччя її не перебудували на асфальтову. |
| Рядок 205: |
Рядок 197: |
| | На початок 20 століття Розуми міцно тримали своє господарство і під час дії Столипінських реформ прикупили собі орної землі та заснували хутір десь у районі нинішнього Ставка чи Тертишників (точно місця не знаю, радянська влада все знесла під час колективізації). | | На початок 20 століття Розуми міцно тримали своє господарство і під час дії Столипінських реформ прикупили собі орної землі та заснували хутір десь у районі нинішнього Ставка чи Тертишників (точно місця не знаю, радянська влада все знесла під час колективізації). |
| | | | |
| − | Все було би добре, але буремні події початку 20 століття перевернули все на диби. З 17 до 21 років 20 століття влада у Носівці переходила із рук у руки декілька разів різним протиборчим сторонам, але у 1921 році побідили більшовики і заснували своє багаторічне правління. Почався великий експеримент над трудовим народом. Так почалось силоміцьке заганяння селян у колгоспи, яких зганяли з хуторів, проводили розкуркулення селянських господарств та інші репресивні акції від яких страждали трударі на землі і велика сім'я Розумів у тому числі, у якої силоміць було забрано все: добротну хату, землю, ліс, мого прадіда [[Розум Олександр Кузьмич|Олександра]] з його батьками дідом [[Розум Кузьма Артемович|Кузьмою]] та бабою Вірою, дружиною та трьома синами та донькою вимусили зі степу переселитись у селянську халупу на Рябусі (нині вулиця Миру) в районі залізничної станції Носівка, місцевість якої на той час була заселена дуже слабо, навкруги були заболочені місця та занедбані поля... | + | Все було би добре, але буремні події початку 20 століття перевернули все на диби. З 17 до 21 років 20 століття влада у Носівці переходила із рук у руки декілька разів різним протиборчим сторонам, але у 1921 році побідили більшовики і заснували своє багаторічне правління. Почався великий експеримент над трудовим народом. Так почалось силоміцьке заганяння селян у колгоспи, яких зганяли з хуторів, проводили розкуркулення селянських господарств та інші репресивні акції від яких страждали трударі на землі і велика сім'я Розумів у тому числі, у якої силоміць було забрано все: добротну хату, землю, ліс, мого прадіда Олександра з його батьками дідом Кузьмою та бабою Вірою, дружиною та трьома синами та донькою вимусили зі степу переселитись у селянську халупу на Рябусі (нині вулиця Миру) в районі залізничної станції Носівка, місцевість якої на той час була заселена дуже слабо, навкруги були заболочені місця та занедбані поля... |
| | | | |
| | У 1932 році на Носівчан чекала нова велика біда, організована радянською владою - Великий голодомор. Люди масово вмирали з голоду. Скільки їх безвинних вбила комуняцька влада, достеменно невідомо до сих пір. Мої рідні вціліли, не дивлячись на страшенний тиск системи, Розуми до останнього чинили спротив вступу до колгоспу, платили побори, виконували зобов'язання, тримали корову, коня і не спішили у колгоспне ярмо, коли їх до кінця не дотиснули у 1936 році, коли дід Олександр потрапив до В'язниці (з якої на вийшов до своєї смерті), а сім'ї загрожувала нова висилка, Розуми стали колгоспниками колгоспу "Паризька комуна". | | У 1932 році на Носівчан чекала нова велика біда, організована радянською владою - Великий голодомор. Люди масово вмирали з голоду. Скільки їх безвинних вбила комуняцька влада, достеменно невідомо до сих пір. Мої рідні вціліли, не дивлячись на страшенний тиск системи, Розуми до останнього чинили спротив вступу до колгоспу, платили побори, виконували зобов'язання, тримали корову, коня і не спішили у колгоспне ярмо, коли їх до кінця не дотиснули у 1936 році, коли дід Олександр потрапив до В'язниці (з якої на вийшов до своєї смерті), а сім'ї загрожувала нова висилка, Розуми стали колгоспниками колгоспу "Паризька комуна". |
| Рядок 234: |
Рядок 226: |
| | | | |
| | Днями, за сімейними справами, я приїздив до Носівки, ходив по її центральних вулицях, милувався краєвидами. Носівка живе, розвивається, центр дуже охайний, чистий. Вражає своєю чистотою річка Носівочка. Не бачив бруду на вулицях.Процвітає торгівля, люди світлі і гарно вдягнені, радість наповнювала мене від всього цього. Моє місто живе! | | Днями, за сімейними справами, я приїздив до Носівки, ходив по її центральних вулицях, милувався краєвидами. Носівка живе, розвивається, центр дуже охайний, чистий. Вражає своєю чистотою річка Носівочка. Не бачив бруду на вулицях.Процвітає торгівля, люди світлі і гарно вдягнені, радість наповнювала мене від всього цього. Моє місто живе! |
| − |
| |
| − | == "Юність у солдатських чоботах…" ==
| |
| − | :''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/rozuma1952/posts/5538311469572710 | title = "Юність у солдатських чоботах…" | publisher = | author = Олександр Розум | date = 12 червня 2021}}''
| |
| − |
| |
| − | '''Частина перша.'''
| |
| − |
| |
| − | Друга половина 1972 року була для мене дуже доленосною, насиченою багатьма поворотними моментами життя. Я ступив на ту частину життєвого шляху, який змушував мене пройти його, не так, як мені б хотілось, чи як я планував, бо з настання осені до мене прийшли ті часи, коли життєві обставини, незалежно від моєї свідомості та вподобань, почали активно впливати на моє буття, місце і дії у суспільстві. Скажу відверто, то був нелегкий і складний час у моєму житті, бо події, до яких я був причетний, розвивались не так, як би мені хотілось, чи планував, все відходило на далекий план перед головною обставиною життя – у листопаді місяці 1972 року я мав обов'язок йти на службу до лав Радянської Армії. Ця ситуація тяжким камнем давило на мою свідомість, я був відверто розгубленим та безпорадним перед цією необхідністю. Час призиву з шаленою швидкістю наближався, я не знав, що мені робити…
| |
| − |
| |
| − | Після отримання диплому про закінчення Чернігівського музичного училища, я здав всі необхідні документи на вступ на воєнно-диригентський факультет Московської Консерваторії імені Петра Ілліча Чайковського та невдовзі відправився на вступні іспити у Москву…Мав великі надії і амбіції на успіх. Добре здав всі екзамени по всіх предметах і спеціальності, дійшов до мандатної комісії але під час вже очікуваного тріумфу, зненацька для себе, був відчислений з факультету. Все виглядало банально просто. У 1972 році у Збройних Силах СРСР було введено нову категорію військовослужбовців- прапорщиків. В зв'язку з цією обставиною розпочалось масове звільнення з армії сержантів та старшин надстрокової служби, нависла загроза, навіть, розпаду штатних військових оркестрів, які були укомплектовані високопрофесійними музикантами з числа цієї категорії. В зв'язку з цим негативним явищем, найбільш активні та далекоглядні хлопці дружно прибули на вступні іспити на військовий факультет, який готовив диригентів для армійських штатних оркестрів. Цих служивих зачисляли поза конкурсом, а нас, юнаків, які армію ще не куштували і бачили тільки у кіно, відправляли по домівках. У такий " чорний список" попав і я. Мій душевний стан був страшний, надкритичний, я почував себе дуже пригніченим, ображеним, знищеним, розчавленим та нікому не потрібним.
| |
| − |
| |
| − | Кидався, як звір у різні боки і не знав, що робити. Якоїсь доброї поради чи допомоги досить було чекати, ніхто мені нічим не міг зарадити, через все я мусив пройти сам… потрібно було лікувати себе самому… Поїхав працювати до Ніжина, куди мене направили, як молодого спеціаліста на посаду артиста оркестру Ніжинського музично-драматичного театру, але це не принесло мені ніякої втіхи та радості, я знав, що не маю у театрі жодної перспективи, бо у листопаді, у розпал театрального сезону і гастрольних виїздів мені потрібно було йти до війська. Кому я був такий потрібний? Заспокоївшись, врешті, я просто чекав призову, бо щось глобальне планувати і починати робити не було ніякого сенсу.
| |
| − |
| |
| − | На початку листопада, як і очікував, отримав повістку. Мені було вже 20 років, мої ровесники вже повертались зі служби, а я, який мав два роки відтермінування від солдатської служби, 13 листопада мав прибути на збірний пункт. Подальша моя доля була у великому, густому тумані. За декілька днів до призиву поїхав попрощатись з батьками у Носівку, бо не знав, куди закине мене доля…
| |
| − |
| |
| − | На мій подив, повістка зобов'язувала мені прибути не на збірний пункт Чернігівського воєнкомату, а у відомий у ті часи будинок культури УТОГ, недалеко від Красного мосту… Як я потім зрозумів, громадкість Чернігіва вирішила тут організувати нашому брату-призовнику шикарні проводи до війська. Гримів міддю оркестр, чулись палкі промови та побажання на службу тих, хто організував цей патріотичний захід. Нас, призовників, зібралось у цьому місці досить багато. Було якось лячно від всього цього, що творилось з нами. Тут я отримав військовий квиток, та здав свій громадянський паспорт, виконав все, що від нас вимагалось. Після всіх урочистостей нас вишикували у велику колону, та під оркестр, у супроводі рідних, близьких та друзів повели до збірного пункту воєнкомата, який знаходився недалеко від цього ДК. Біля воріт неприємного для мене місця адміністрація відсікла нас від всіх, хто прийшов з нами та завела до середини цього замкнутого, сірого дворика. Все ! Прощавай, Свобода ! Ми залишились наодинці з обставинами та страхами за свою подальшу долю. Єдиною моєю радістю було те, що поряд зі мною на збірному пункті були мої друзі по навчанню в училищі, яких призвали на службу разом зі мною… Це мої близькі друзяки, з якими я ділився всім, а також отримував від них все, щоб вижити у голодні студентські роки Микола Первун ( він потім став моїм кумом ), Михайло Нагорний ( теж кум), нажаль вже померлий та Михайло Гришак. Було вирішено триматись гурту, щоб в випадках необхідності, давати колективну відсічь всім, хто посягнеться на наші права чи гідність. На збірному пункті нас періодично веселили, як могли, різного пошиву ветерани, які ділились з нами розповідями про своє героїчне минуло, а ми дрімали та клювали носами повітря перед собою… Були виступи художньої самодіяльності, це було більш весе заняттям, але ніщо на світі не могло розвіяти наші сумні думки про своє прийдешнє майбутнє… Нас турбувало головне питання: "Що буде далі?, та чому за нами не їде представник з армійської частини?". Ми вже знали, що номер нашої команди – 13, нас в ній 13 чоловік, а якщо приєднати ще й дату нашого призиву 13, то виходить з цього якась гримуча суміш. Нічого собі перспектива ! Ми швидко всі подружились, бо нас зараз єднали спільні обставини та доля. Всі у команді були професійними музикантами, ця інформація дуже мене тішила, для мене стало прояснюватись небо, бо я вже чітко розумів, що ні підводником, ракетником чи танкістом я не буду, для нашої команди уготована інша служба, я став розуміти, що став частиною якогось проекту, в якому нас планують використати по прямому призначенню, як музикантів… Це відповідало дійсності. Представник адміністрації зібрав нас та довів, що ми їдемо всі до військової частини 75110, у місто Київ, що нам дуже повезло зі службою, ми повинні цим пишатись, бо не кожному щасливиться служити у столиці.
| |
| − |
| |
| − | Оскільки за нами у зазначений термін ніхто не приїхав, було прийнято рішення відправити нас самостійно. Гуртом вибрали старшого, якому наш куратор надав всі відповідні документи, проїзні і таке інше, кожен з нас отримав під особистий підпис інструктаж і недовзі ми командою відправились на Чернігівський вокзал. По дорозі додумались заїхати у фотосалон і зробити загальне фото команди на згадку, тим самим відкривши фотолітопис нашого нового армійського життя. Від слідування до Києва потягом одностайно відмовились, а вирішили добиратись автобусом. В той час на подібних маршрутах курсували нормальні, комфортабельні на той час угорські автобуси "Ікарус". У ресторані на пасажирському вокзалі "Чернігів" наша команда вирішила добре з горілкою пообідати та відмітили свій початок військової служби. Пів шляху до столиці, до самого Козельця гуртом співали різних пісень, в основному українських, народних… По нашому зовнішньому вигляду, старенькій одежині, фуфайках було добре видно, хто ми такі і для чого кудись їдемо… А бриті голови деяких з нас красномовно доповнювали цю інформацію… Нам ніхто не зробив жодного зауваження за нашу поведінку, мабуть, через те, що жаліли нас… До того ж співали ми гарно, професійно, багатоголоссям, без всякої пошлятини. Оскільки я добре знав Київ, військову частину, мету нашого прибуття у столицю, знайшли без проблем, отримавши її адресу у військовій комендатурі біля станції метро " Арсенальна". Це був понтонно-мостовий полк, який знаходився на Куренівці. З настанням ночі ми своєю групою організовано пересікли поріг КПП військової частини та постали перед черговим офіцером. Далі все пішло, як по написаному, від помиття у лазні, переодіванні та вирішенні інших різних проблем, пов'язаних з початком військової служби. Були цікаві, комічні моменти коли нас перевдягали у військовий однострій… Я довго не міг розібратись, де передня, а де задня частина підштаників і для чого ті довгі шнурки замість гудзиків, вузли з них постійно розв'язувались, а вірьовки плутали ноги і ми іноді, навіть, падали по тій причині, коли босоніж, у цій нижній білізні літали по казармі, виконуючи команду " Відбій" Хто спав на верхньому ліжку, ввесь час приземлявся при побудці на спину сусіда, який спав на нижньому, тяжелезні чоботи взували, хто як умів, один свій, а інший сусіда, або лівий на праву ногу, а правий на лівий. Були проблеми з онучами, ввесь нас ми натирали ноги і натерпались від мозолів та потертостей. Так почалось наше навчання по програмі курса молодого бійця… Через пару днів я вже добре усвідомлював, куди попав, з якою метою, догадувавсь про своє недалеке майбутнє. У ту військову частину, куди ми попали, нашого брата, таких як я, зібрали десь до 200 чоловік зі всіх областей, які входили у Київський військовий округ. Це були дипломовані, професійні музиканти з вищою та середньою освітою, актори та культпрацівники. Так я зі своїми товаришами попав у систему, яку професійно вистроїв, організував та вміло підтримував Начальник воєнно-оркестрової служби ККВО підполковник Еміль Маркус… Військові музиканти київського гарнізону обожнювали свого начальника і шанобливо, називали його заочі "папа Маркус ". Це була свята правда. Заслужений діяч мистецтв УРСР, підполковник, високоосвітчена людина, був дійсно батьком для своїх підлеглих, це відчували всі причетні до військово-оркестрової служби, навіть я, рядовий, військовий музикант оркестру Київського Військового Суворовського училища Олександр Розум.
| |
| − |
| |
| − | Система Маркуса працювала безвідмовно. Епоху, коли воєнно-оркестрову службу ККВО очолювала ця видатна людина, до сьогоднішніх днів музиканти називають "золотою ", кращого розквіту військової музики Київський військовий округ не мав за всю свою історію. Так оркестр штабу ККВО у 1970 році виборов 1 місце у Радянському Союзі серед штабних оркестрів, а оркестр мого Суворовського училища на всеармійському конкурсі 1 місце серед оркестрів військових училищ та академій. В цьому була велика особиста заслуга Еміля Маркуса.
| |
| − |
| |
| − |
| |
| − | В чому суть його системи? Насамперед, це жива робота з кадрами. Він добився такої ситуації, коли жоден музикант з "гражданки " не попадав на службу простим солдатом, бо, як він підкреслював, а його підтримували у цьому питанні маршали Гречко та Ворошилов, котрі особисто тісно товаришували з цією талановитою людиною, що гарного солдата можливо всьому навчити за три місяці, а от виростити хорошого музиканта, професіонала своєї справи – потрібно інколи ціле життя. Користуючись особистими приятельськими відносинами з керівництвом ККВО, вищими урядовцями України, Маркус добився того, що оркестри на постійній основі весь час комплектувались виключно професіоналами. Я хвилювався до призиву, де мені доведеться служити, а в цей час моя подальша доля була вже вирішена на самому високому рівні, я повинен був стати музикантом військового оркестру.
| |
| − |
| |
| − | Підрозділи оркестрів комплектували свій штат також за рахунок своїх вихованців, іншими словами, готовили свої кадри самостійно, на місцях, коли підходив час призивного віку, вихованець автоматично переходив на строкову службу та проходив службу у тому ж оркестрі. де був вихованцем. При цьому було дозволено всім бажаючим навчатись у музичних училищах та консерваторіях, навіть, інколи солдатам строкової служби. Сам Маркус вийшов у "люди" теж із вихованців, знав всі тяготи сирітства, тому трепетно відносився до цієї категорії майбутніх кадрів. У цю категорію музикантів зараховувались талановиті хлопчаки з небагатих соціальних груп людей, але в умовах Київського столичного гарнізону, вони мали великі перспективи на майбутнє. За державний кошт отримувалась освіта, практичні музичні навики, навіть, у перспективі їх чекала столична квартира. Бажаючих було багато, існував, навіть, негласний конкурс відбору. Більшість музикантів-надстроковиків, хто служив при Емілі Маркусі, досить швидко отримували житло., бо" папа " вибивав його в самих високих інстанціях влади, добре користуючись своїми природними задатками та кмітливістю для досягнення мети…
| |
| − |
| |
| − | Не існувало у природі таких кабінетів, куди б не зміг зайти Еміль Маркус. А виходив він з відтіля завжди з позитивним результатом. Тому всі підлеглі досить часто звертались до свого Начальника за дієвою допомогою і завжди її отримували, якщо їхнє звернення було реальним і потребувало вирішення. Силу авторитету "папи Маркуса" я мав нагоду відчути і на собі. Начальник оркестрової служби так міг "під'їхати " до Командувача ККВО генерала Салманова та керівника КП України Щербицького, що за проведення кожного військового параду на Хрещатику, всі учасники цього дійства, а це до півтисячі військовослужбовців отримували 10 діб відпустки. Всі – від офіцерів до вихованців ! У моєму активі було 4 військових парада на Хрещатику, за які я, рядовий Розум, отримував за кожен свої 10 діб відпустки. .
| |
| − |
| |
| − | Начальник оркестрової служби дуже мудро діяв, щоб отримати ці відпустки для своїх підлеглих. Коли, після проходження по Хрещатику урочистим маршем, оркестр повертався на своє попереднє місце, яке знаходилось прямо напроти урядової трибуни, а війська та учасники параду, залишали центр міста, перед початком демонстрації киян, виникала якась не дуже гарна пауза В той час, коли всі були в очікуванні вже інших дій перед трибунами, керівництво країни знаходилось на трибуні і не могло її покинути, створювалась некрасива технічна заминка свята. В цей час наш великий, зведений військовий оркестр на великому "форте", під керівництвом підполковника Маркуса робив яскраву кульмінацію всіх святкових дій у центрі столиці. Після величного вступу на всіх своїх інструментах, музиканти оркестру півтисячним багатоголоссям, на високому енергетичному підйомі починали співати хвалебний пісноспів, типу: "Партии Слава! От всего народа Слава! Слава великой и мудрой, партии нашей родной…" Всі на Хрещатику були у шоковому стані, а коли хор замовкав, наступала незвична тиша, а потім був вибух овоцій, лунали велики, шалені оплески, якими всі присутні на дійстві дякували нас за виступ. Поки овації ще до кінця не встигали вщухнути, а гості і високе начальство ще знаходилось у ейфоричному стані, папа Маркус швиденько перебігав Хрещатик, чітко карбуючи крок, підходив та рапортом доповідав Командуючому ККВО і Щербицькому, який стояв поруч, про успішне виконання оркестром завдань по проведенню параду. Ніякими уставами це не було обумовлено, але зовнішньо, зі сторони виглядало дуже ефектно. Перший секретар ЦК КП України, Командувач ККВО у присутності високоповажних зарубіжних гостей та всього керівництва України потискали руки Емілю Маркусу, дякуючи за прекрасну роботу, а наш папа вже, мабуть, за цей час вже встигав сказати, що оркестру за інтенсивну, напружену двохмісячну підготовку до параду та якісне обслуговування цього великого патріотичного дійства було б добре надати відпочинок. Командуючий при Щербицькому і гостями, ясна річ, не міг відмовити, тому зразу ж давав на Хрещатику відповідну вказівку своєму порученцю. Наш Начальник знову перебігав вулицю, а тепер перед собою, якби притримуючи на грудях багаточисельні нагороди, показував всім нам 10 розтопирених пальців, що означало, що 10 діб відпустки у нас у кишені. Дяка йому за це.
| |
| − |
| |
| − | Віддаю данину дяки цій енергічній людині за те, що він, не знаю як, домігся того, що всі культурні осередки Києва вільно допускали нас на всі свої культурні дійства, безоплатно солдати та вихованці військових оркестрів мали можливість бувати на концертах, культурних та мистецьких заходах столиці. Пропуском слугували емблеми лір на наших погонах. Я бував на концертах органної музики, оперному театрі, цирку, на великих галаконцертах у Палаці спорту чи Палаці"Україна" Кияни палко вітали нас, коли ми при повному параді у свята "водили по місту слона", тобто крокували по вулицям міста з маршами та піснями. Це було вражаючим явищем !Зараз це виконати, я думаю, практично не можливо, а в той час це було звичайною практикою. При Маркусі всі оркестри Київського гарнізону приймали постійну активну участь у великих святкових заходах міста, концертах та театральних дійствах. Ми були постійними учасниками великих об'єднаних концертів у Палаці "Україна" до різних державних свят, де я бачив, навіть, знайомився і спілкувався з відомими, знаменитими артистами України та великими творчими колективами, як хор ім. Вірьовки, Ансамбль українського танцю імені Вірського, капелою бандуристів України та багато інших. За лаштунками мав змогу спілкуватись з Юрієм Гуляєвим, Богатиковим, актором Оляліним, Клавдією Шульженко та багатьма іншими великими та відомими людьми. На великому концерті до ювілею створення УРСР у палаці "Україна", з відстані простягнутої руки, перший раз побачив " живою" ще 26 літню Софію Ротару. Зблизька спілкувався та фотографував відомий на той час Ансамбль пісні та танцю імені Александрова та багатьох інших. Список великий. Приходилось бути на урочистостях у Верховній Раді, і не тільки у депутатській залі але й і в інших місцях, які публічно не показують. Особливо великі навантаження приходилось нам переживати, коли підрозділ чергував по гарнізону. За день приходилось по декілька разів переодівати однострої в залежності від того, де нам передбачалось працювати. Таким чином мені за період служби довелось побувати у досить недоступних для пересічних людей місцях і побачити багато чого, що інші бачити не могли. Все це відбувалось завдячуючи нашому начальнику, підполковнику Маркусу. Його фраза, що оркестр повинен бути ввесь час серед людей і служити людям, діяли і приносили велику позитивну користь, як професійному колективу так і окремим музикантам, бо постійні виїзди та виступи були великою практикою виконавчої майстерності, цей характер діяльності заставляв нас багато партій творів заучувати напам'ять, що розвивало її, а часті виступи на людях тренували не боятись публіки… А це дуже важлива річ для музиканта… У всіх цих, на перший погляд дрібницях проявлялась велика мудрість та життєвий досвід Еміля Маркуса, за що я і вдячний йому до нині. 36 років пройшло, як помер великий Маестро, але легенди про нього ходять до цих днів, 20 його вихованців стали професорами консерваторії, тисячі зірками, а бувши підлеглі, нині ще живі, пам'ятають свого "папу" та приходять на його могилу, щоб добрим словом пом'янути цю велику людину.
| |
| − |
| |
| − | Час нашого карантину швидко спливав у напруженому ритмі навчань по всім предметах початкової військової підготовки, в ході якої, значно молодші від нас за віком сержанти створеної для цього адміністрації, робили великі потуги, щоб зробити з нас добре навчених воїнів. Ми займались строєвою підготовкою, уставами, провели стрільби на полігоні, за час яких були проведені і польові тактичні навчання, в ході яких я зрозумів, чому радянські солдати не здаються в полон, бо в тих шинелях, які нам видали, руки вгору підняти було практично неможливо, а поли шинелі не давали змоги вільно бігати, ми ввесь час путались у цих полах древнього військового однострою і часто, навіть, падали на землю. А як же йти у такій незручності у рукопашну? На нашу радість, всі польові заняття швидко закінчились, нас інтенсивно почали готувати до приведення до військової присяги. На плацу нас муштровали по всім елементам цього ритуалу, розучували стройові пісні та прийоми. Це у нас, на мій погляд, виходило добре, адже ми все ж були професіоналами.
| |
| − |
| |
| − | Військову присягу спланували на 5 грудня ( День Конституції СРСР), а перед цим весь особовий склад підрозділу був перевірений на предмет наших музичних здібностей і готовності проходити службу у оркестрах. Зі штабного оркестру до нас завітала ціла команда оркестрантів зі всіма інструментами і ми були перевірені на предмет нашої готовності проходити службу у цих спеціфічних музичних підрозділах… Я був готовий до цієї перевірки, бо у другому півріччі мені вже приходилось здавати спеціальність: перший раз на державному іспиті, а другий при вступі у Консерваторію…Тромбоном я володів добре. Після прослуховування вся наша команда була розподілена по військовим оркестрам. З нашої Чернігівської 13 команди у Києві залишилось 4 чоловіка. Я, а зі мною фаготіст Вася Трегуб із Черкас, баяніст Оліференко випускник Київської Консерваторії, попали в оркестр Київського Суворовського військового училища. Мої друзяки: Колька Первун та Міша Гришак – у Київське артучилище, а Мішу Нагорного забрали служити у штабний військовий оркестр ККВО. Доля інших 9 чоловік мені невідома, хтось поїхав у "Десна", а з відтіля на Кубу, хто у Білу Церкву чи інший гарнізон великого Київського Краснознаменного військового округу. Після всіх заходів, пов'язаних з складанням військової присяги, нас швидко почали розбирати на місця нашої подальшої військової служби.
| |
| − |
| |
| − | За нами трьома приїхав старшина надстрокової служби оркестру Київського Суворовського Військового училища старшина Фарбер. Невисокий, трохи заповний, для свого росту, досить старий, на мій погляд, мужик. Не розмовляючи ні з ким з нас, отримав документи, перевірив наявність згідно атестату наше майна, дав команду слідувати за ним і пішов собі, а ми, як дворові бобіки побігли за ним. Оце і все знайомство……Він мовчки йшов, а ми гнались за ним, боячись відстати у міському транспорті. Мовчазність Фарбера, неувага до нас, як до людей, бездушність, гнітюще вразила мене і надовго зіпсувала настрій. Одним словом, мені Фарбер не сподобався, я почував себе дуже погано і пригнічено в його присутності. З плином часу все потихеньку почало змінюватись на краще. Старшина Вольф Фарбер, як людина, розкривалась переді мною своїми позитивними гранями не кваплячись, потихеньку. Щоб зрозуміти і осягнути цю людину, знадобилось два роки сувмісної з ним служби, а на все усвідомлення величі цієї постаті, багато років… Це усвідомлення приходило і розвивалось у мені в процессі мого зростання та набуттям життєвого досвіду. Вольф Мойсеєвич за два роки служби заклав в мене багато того, що знадобилось мені у моїй практичній роботі вже зі своїми підлеглими на протязі багатьох років подальшої військової служби. Він був небалакучим, але коли починав говорити, спокійно, впевнено, не підвищуючи голос, було таке відчуття, що небо може впасти від його слів.
| |
| − |
| |
| − | Його, на мій погляд, побоювавася і сам Начальник оркестру підполковник Ніколаєв, тобто Фарбер міг показати, хто в хаті головний. Як мені стало відомо пізніше, Вольф Мойсеєвич і був головним авторитетом для колективу оркестра КСВУ, бо у далекому 1944 році саме він створив цей підрозділ, у Чугуєві, де було сформоване Київське Суворовське училище, тоб то був Першим керівником цього колективу. У 1947 році Суворовське училище було передислоковане з Чугуєва до Київа, а з ним, як структурний підрозділ, і оркестр, яким керував Фарбер Старшина на протязі декількох років зоставався керувати колективом, поки, у вже штатний оркестр Суворовського училища, не прислали штатного капельмейстера. офіцера. Всі ці роки, з самого початку заснування, "папа" Фарбер, так його називали підлеглі ( як Е. Маркуса) був незмінним старшиною оркестру. Диригети мінялись, а Фарбер був ввесь час старшиною. Через соліднй вік, да, мабуть, і вітсутності якоїсь освіти, йому вже не присвоювали звання прапорщика, але це не заважало йому бути авторитетом у підрозділі. Оркестр – це творіння його рук, розуму да, по-суті, всього його життя, тому старшина до всього, що відносилось до життя та діяльності оркестру, також ставився трепетно.
| |
| − |
| |
| − | Майно підрозділу, інвентар, різні однострої ( а їх було порядка 4 ) зберігалось у ідеальному стані. У папи Фарбера була своя методика підтримання уставного порядку. Всі речі і об'єкти підрозділу мали свого відповідального, все було забірковане бірками з призвіщами відповідальних, всі знали, хто за що відповідає, це все було у системі і чітко виконувалось. Якщо на одному з окон була бірка з призвіщем, наприклад, Іванов, то іванов ввесь час повинен слідкувати з ним так, щоб воно ввесь час було ідеальним. Коли це робити- справа Іванова. По суботам перед звільненням у місто, відбувалось велике прибирання. Папа суворо слідив за цими питаннями, а з ним краще було не конфліктувати, бо той попадав на довгострокову бесіду у його кабінеті, а це було страшніше, тортур.
| |
| − |
| |
| − | Коли ми вже підвечір, нарешті, добрались з Куринівки на Печерськ, на бульвар Лесі Українки, Фарбер не дав нам оговтатись, та став по черзі визивати до себе, проводити ознайомчі бесіди з нами, приймати речі, та проводити якісь формальні дії. Він записав у себе всі наші дані, хто ми такі, з відкіля та все, що його цікавило, прийняв від нас майно, а потім зробив те, що я не бачив і не зустрічав в жодній з військових частин, де мені довелось служити майже 27 років. Старшина у книзі обліку особового складу зазначив мене під номером 16, то з моменту моєї появи у оркестрі, всі мої речі, предмети форми, білизни і т.д. стали мати штамп 16, що означало, що ця річ належала мені – Розуму. Ця 16-ка була зі мною всю службу, доки я служив у Суворовському училищі… Навіть після прання всі мої речі, навіть, труси, простирадла, онучі знову повертались до мене, що говорило про те, що моїми речамі ніхто інший не користується. Це КЛАСИКА ! Це просто не можливо ! Але у Фарбера воно діяло. Правда, вирішення питань тилового забеспечення та, саме побутове обслуговування в училищі, наявність своєї лазні, пральні, дозволяли це робити… Але ж у наших сусідів, у підрозділі, який забеспечував учбовий процес, не було такого порядку. Там царював принцип: " Все вокруг колхозное, все вокруг мое".іншими словами, -"хватай, що ухватиш, а то залишися ні з чим…" Все, що зберігалось у комірчині старшини Фарбера, мало ідеальний стан, гарне прасування, чистоту, бо за цими питаннями старшина слідкував дуже пильно і суворо. Це, було практичною необхідністю, бо бували такі моменти, коли оркестр, під час чергування по гарнізону, був вимушений за один день декілька разів переодіватись в залежності від вимог проведення того чи іншого заходу у різні однострої, тому однострої завжди мають бути у повній готовності до використання, та мати ідеальний стан. Це святе ! Ми всі побоювались Фарбера, не тому, що він міг якось фізично впливати на нас, а боялись його бесід… Коли він визивав когось з нас на виховну бесіду, це був останній день Помпеїв, тому, хто попадав до Вольфа Мойсевича на виховну годину. Він міг годинами аргументовано втирати у наши мізки ази вимогів Уставів чи суть інших питань які стосувались виконання нами службових обов'язків. Всі, кому приходилось через це пройти, вибігали червоні і мокрі від напрягу. . Цих задушевних бесід вистачало на довго. Замічали, що Начальник оркестру теж іноді виходив від старшини з характерним кольором обличчя, коли у підрозділі щось діялось не так. Але ніколи суть спілкувань нашого прямого начальства не виходило за межи старшинського кабінету.
| |
| − |
| |
| − | Не дивлячись на таку неприступність і суворість старшини, Вольф Моісеєвич був людиною дуже, доброю та високопорядною…
| |
| − |
| |
| − | Не знаю всіх сімейних таємниць старшини, але коли одного разу мені довелось бути у його маленькій квартирі на Березняках, де проживав Фарбер зі своєю дружиною Надею, бачив які добрі відносини були між ними, це було добре замітно, якими очима вони дивились одне на одного. Якось нас, групу солдат відправили на Київський Зеленбуд…, щоб заробити щось із россади дерев для потреб училища… Коли почали збиратись повертатисьь до казарм, я підійшов до прораба та випросив у нього чотири чи п'ять деревців гарного сорту каштанів ( У Київі у ту пору садили все тільки гарне), приніс їх до підрозділ та запропонував старшині висадити їх біля свого будинку, бо на Березняках в ту пору зелені було ще дуже мало, мікрорайон був побудований на намивному піску. Вольф Мойсеєвич каштани взяв, подякував, а коли почав збиратись додому, попросив мене поїхати з ним, щоб довести почату справу до кінця, бо він у садінні дерев не дуже розумівся. Звичайно, я згодився. На місці я вибрав кращі на мій погляд місця, де б висадити каштани та бистренько взявся за роботу.
| |
| − |
| |
| − | Вольф Мойсеєвич носив воду для поливу, а дружина Надя спостерігала за цим всім дійством і дуже була радісна від того, що їй довелось бачити. Склалась така ситуація, у якій я тішився, що я не в казармі, яка набридає кожному солдату і дихаю волею, дружина старшини раділа каштанам, а "папа" Фарбер був щасливий від того, що його Наді було добре. Одним словом, нам всім було добре і радісно. Коли справа була зроблена, я зібрався вже бігти на автобус, старшина зробив спробу всунути мені п'ять карбованців за роботу, від чого мені стало недобре і соромно… Звичайно, я відмовився від цих грошей та побіг на зупинку.
| |
| − |
| |
| − | На наступний день Фарбер визвав мене до себе, щиро подякував за допомогу і зі словами " не обижайте мою Надю ", вручив мені пакет з свіжеспеченими пиріжками та цукерками. Я взяв цей пакет, і не від жадності, а просто не хотів образити цю добру жінку. З появою дерев біля дому Фарберів, у них з'явилась потреба приглядати за ними, що дуже тішило їх і приносило якусь насолоду від цього. Через деякий час Вольф Мойсеєвич радісно повідав мені, що всі деревця прижились і гарно розвиваються. Мені теж стало приємно від тієї новини. Цим випадком я відкрив для себе Фарбера зовсім з іншої сторони — людяної та доброї. Тепер мені стало зрозуміло, чому він дуже багато часу приділяв нашому "золотому" фонду – вихованцям оркестру. Бо сам мав долю сирітську, свою службу розпочав з сина полка, був вихованцем оркестру, прижився у Армії і присвятив їй все своє життя. Господь Бог не дав цій людині своїх дітей, тому він віддавав свою людяність чужим…
| |
| − |
| |
| − | Через декілька років, будучи у відпустці у Києві, я навістив Фарбера у Суворовському училищі. Перше, що він мені сказав при зустрічі, що мої каштани добре ростуть і виглядають дуже гарними Мені було дуже приємно те чути. Нажаль, то була моя остання зустріч з цією доброю людиною.
| |
| − |
| |
| − | Через багато років я від одного співслуживця з оркестру Ісаака Фішмана довідався про трагічне завершення життя цього подружжя. Вольф Мойсеєвич поховав свою дружину Надю та коротав свій вік вдівцем, один душею… Так і помер нікому не потрібним у тій самій квартирі, де я був, у повний самотності. Про його смерть сусіди довідались тільки тоді, коли по будинку пішов вже специфічний трупний запах., Хто і як поховав Вольфа Мойсеєвича, на якому кладовищі його поховали, мені невідомо, але з його смертю закрилась ціла велика епоха в історії військового оркестру КСВУ.
| |
| − |
| |
| − | Старшина Фарбер був організатором і першим керівником цього прославленого колективу військових музикантів. Це повинні знати та пам'ятати всі музиканти, які в наш час проходять службу у цьому підрозділі. Доброю пам'яттю про нього на Березняках повинні бути каштани, за якими доглядало подружжя Фарберів, але я не певен, що їм дали дорости до 48-річного віку, напевно, вони теж вже пішли у засвіти нікому не потрібними та забутими.
| |
| − |
| |
| − | На наступний день нашого перебуванні у підрозділі старшина Фарбер відрекомендував нас, трьох новоприбулих солдат, Начальнику оркестру майору Ніколаєву Івану Васильовичу. Воєнний диригент розпитав нас про все, що його цікавило, та ввів нас у суть справ, пов'язаних з особливостями проходження військової служби у оркестрі. Потім нас познайомили з усім колективом військового оркестру.
| |
| − |
| |
| − | Склад цього специфічного військового підрозділу був дуже строкатим. Фундаторами оркестру були старшого віку ветерани, які займали головні посади, це метри надстрокової служби, вже в літах чоловіки, котрі, як і Фарбер, проходили надстрокову службу у підрозділі з моменту його заснування у Чугуєві. Це була своєрідна каста високопрофесійних музикантів, котрі "виросли" у оркестрі, мали велику професійну підготовку, мінімум теоретичних, музичних знань, а вже про профільну освіту не буду. навіть, говорити. Все своє свідоме життя ці трударі військово-оркестрової служби прослужили у оркестрі, нічим іншим не займались і не вміли робити…
| |
| − |
| |
| − | Наступний прошарок – це сержанти та старшини надстрокової служби середнього віку, часто з вищою консерваторською освітою, які не змогли до кінця реалізувати себе у творчих колективах Київа чи інших місцях, тому від практичнодіючої системи "папи " Маркуса зуміли отримати Київсьі квартири, втянулись у військову службу, десь ще тихенько підробляли, використовуючи свої зв'язки зі своїми колегами на "гражданці", жили надіями на те, щоб ще з'їздити та послужити у наших військових оркестрах за кордоном, щоб заробити якусь копійку чи машину, та десь добре пристроїти своїх дітей. Вони мали добрі відносини зі своїми "колегами" з творчих колективів Київа, тому впевнено могли мати ще й додатковий заробіток. Дружини багатьох з них, як дружина старшини Григорія Стукалова, працювала у Київській опері, інши теж працювали у багатьох престижних творчих колективах столиці, що давало їхнім чоловікам можливість "підхалтурити" у вільний від служби час на стороні… Більшість з них були першокласними, чудовими музикантами, востребовані їхнім професіоналізмом, тому знайти підробіток на стороні їм було не складно. Вони у такому ритмі служили у військових оркестрах до самої пенсії і їх це повністю задовольняло. Потім, десь у 45 років, отримувалась, а наявність державних пільги та запасів здоров'я було досить ще для того, щоб десь при бажанні попрацювати.
| |
| − |
| |
| − | У наступну групу входили молоді сержанти надстрокової служби, які в більшості пройшли школу вихованців оркестру, строкову службу, мали великий досвід військового музиканта, але не мали ніяких ще матеріальних, тилових здобутків: квартир та всього іншого, вони тягнули свою лямку на невисоких посадах у оркестрі та чекали кращих часів для поліпшення своїх майнових та сімейних статусів, вирішення інших особистих питань в умовах української столиці.
| |
| − |
| |
| − | За ними йшли ми, музиканти оркестру з числа солдат строкової служби. Ця група спеціалістів мала гарну вищу або середню освіту, відповідну підготовку, добре володіла інструментами та всіма професійними навиками, але була самою вразливою і безправною. Солдат – він і є солдат. Ми повинні були чітко виконувати все, що від нас вимагало начальство, отримували свої 3.80 карбованців за місяць та не мали права ніяким чином і ніколи розкривати роти… Це був самий безправний і залежний від обставин прошарок Трішки краще у цій групі відносились до строковиків, вихідців із вихованців, вони користувались більшою прихильністю колектива та начальства, бо виросли на очах у всіх, мали вже досить гарний досвід оркестрової служби. Вони більш ретельно ставились до служби, бо за роки, поки вони були вихованцями, з них вибили волю на самостійне мислення, до того ж вони були у системі і пам'ятали про те, що їм ще потрібно ставати сержантами надстрокової служби. А ми, новоприбулі, були підневільні. . Для нас день служби пройшов, ну і хрін з ним. Строкова служба нам так остогидлювалась. що думка про те, що ти колись перейдеш на надстрокову, просто визивала у нас сміх… Над нами ввесь час нависала загроза бути відправленими за якісь провини чи низькі професійні, або дисциплінарні чинники у війська, за межі столичного гарнізону, на посади, далеко не пов'язаних з музикою. І це мало місце у оркестрі Київського Суворовського воєнного училища. Місцем для висилок у нас ввесь час був понтонний полк у місті Кременчук, у якому з музикантів робили понтонерів, на посади, на які призначали бувшого оркестранта, бувший музикант у руках окрім лома, лопати та кувалди іншого інструменту не тримав.
| |
| − |
| |
| − | Замикали ряд вихованці оркестру. Це хлопці шкільного віку, яких в силу життєвих обставин, батьки вимушені були віддати у вихованці оркестру. Вони навчались практичної гри на інструментах, ходили у вечірню школу, щоб отримати якусь загальну освіту… Вони ввесь час системно готували себе до строкової служби. Були випадки у гарнізоні, що вихованцем брали такого недоросля, якого вже завтра мали б призвати на службу в Армію і так, але батьки через свої зв'язки шли на це, щоб забезпечити своєму чаду тепленьке місце біля дому на період служби. На вихованців не діяв дисциплінарний устав у всій своїй строгості, тому вони часто доставляли великої мороки начальству. З настанням призивного віку, цю категорію переводили у солдати і вони продовжували служити у цьому ж оркестрі. Метою їхньої військової кар'єри було дослужитись у столичному гарнізоні до музиканта надстрокової служби, здобути якусь освіту та отримати столичне житло, а ще, в ідеалі, з'їздити послужити за кордон, а потім повернутись назад у свою квартиру, та тихенько дослужитись до самої пенсії. Цей прошарок був основним в іерархії Київського гарнізону. На цих кадрах тримались всі оркестри та діяла система "папи" Маркуса.
| |
| − |
| |
| − | Не можу сказати, що був у захваті від першого знайомства з Начальником оркестру майором Ніколаєвим (через пів року до свята Дня Перемоги він отримує підполковника. ) Чоловік невисокого росту, худенький, з широкими бровами та густим чорним волоссям на голові, трохи схожий на цигана, не визвав у мене великого захвату та симпатій. Але в процесі служби я мав змогу бачити його з різних сторін та ситуацій. На перший погляд дивакувата, на музичному сленді, cмурнувата особа, але на практиці Ніколаєв виявися високоосвітченою, інтелігентною людиною, яка захоплювалась класичною філософією, читала Cофокла, Діогена, Гегеля, Арістотеля, захоплювалась історією, культурою та мистецтвом, іншими питаннями, які далекі для пересічної, середньостатистичної людини. Чоловік високої культури та такту, з тонким відчуттям та сприйняттям природного гумору, пройшов через велику війну у діючій армії, служив у розвідці, багато чого побачив на своєму віку, виростив чудового сина, Олександра, офіцера " Альфи", з яким у подальшому у мене були добрі відносини, хоча спілкувались дуже рідко, обов'язки заставляли Олександра бути ввесь час у відрядженнях на відповідальних ділянках служби. Іван Васильович дорожив і цінував дружбу, він зробив все від нього залежне щоб перевести свого товариша, військового скульптора майора Ігоря Зарічного з гарнізону "Десна в Суворовське училище міста Київа, де засіяла його зірка великого Майстра скульптури зі світовим іменем. Щиро вдячний івану Васильовичу, Начальнику високопрофесійного колективу музикантів за чуйне відношення до мене, як до солдата, рядового та просто людини. Від нього залежала вся моя служба і солдатська доля. Багато чого доброго Ніколаєв зробив для мене та мого подальшого життя… Нажаль, я не дослухався до всіх його порад, а потім витрачав роки, щоб якось виправити ситуацію, але, нажаль, марно.
| |
| − |
| |
| − | Військовий оркестр Київського Суворовського військового училища під керівництвом підполковника Ніколаєва був на гарному рахунку у Київському гарнізоні, його добрі відносини з керівництвом училbща, особисто з Начальником КСВУ генералом Іваном Кауркіним сприяли доброму іміджеві військового підрозділу в училищі. Оркестр часто давав тематичні концерти перед суворовцями, був активним учасником всього культурно-масового життя військового навчального закладу, оркестранти займались розвитком художньої самодіяльності у підрозділах, ми, також, постійно працювали у підрозділах по розучуванні суворовцями строєвих пісень. Моя підшефна 5 суворовська рота добре виконувала у два голоси старовинну солдатську строєву пісню "Бородіно" на слова Михайла Лермонтова.
| |
| − |
| |
| − | Декілька днів знадобилось нам на те, щоб ми, новобранці, ознайомились да трішки призвичаїлись до нових умов нашого життя і місця служби, де нам прийдеться служити та виконувати свій солдатський обов'язок довгі 2 роки свого молодого життя. Нам потрібно було пройти через це.
| |
| − |
| |
| − | Продовження буде у другій частині.
| |
| | | | |
| | == Посилання == | | == Посилання == |
