Редагування Пономаренко Інна Данилівна

[[Файл:Інна Пономаренко.jpg|міні|Інна Пономаренко]]

'''Інна Данилівна Пономаренко''' (народилася [[7 лютого]] [[1940]] в Носівці — 1997) — педагог, з 1960-х працювала вчителем української мови і літератури [[Носівська школа № 1|Носівської школи № 1]].

Донька: [[Філь Юлія Ігорівна]].

== Справжній вчитель ==
:''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/groups/306969389982163/?multi_permalinks=1078966832782411 | title = «Справжній вчитель...» | publisher = Енциклопедія Носівщини | author = [[Філь Юлія Ігорівна|Юлія Філь]] | date = 17 листопада 2022 }}''
<div align = "right">«Справжній вчитель ― це людина,<br />яка вийшла з народного середовища,<br />є носієм кращих якостей рідного народу,<br />живе його інтересами, вболіває за його долю.»<br />/Борис Грінченко/</div>
=== «Інночка» ===
Народилась Інна в містечку Носівка в 1940 році (07.02.1940р.).

Батько — службовець Носівського поштового відділення [[Писарук Данило Макарович]].

Мати — домогосподарка [[Заволова Валентина Омелянівна]].

Разом батьки прожили не довго. Єдину доньку плекала мати все своє життя одна. Хоча був чоловік, що замінив Інночці батька — це її дідусь, нащадок козацького роду, інтелігент від природи, [[Заволовий Омелян Гнатович]].

ЇЇ післявоєнне дитинство, юність проходили разом з героями оповідання Віктора Жмихова «[[Носівський вальс]]» на вулиці Поштова та Баштова. « Діти війни» — у більшості не було батьків, вони дорослішали раніше ніж діти, які народжувалися після війни...

Навчальний процес Інни почався в вересні 1947 року, в рідній Носівській школі №1. Першою вчителькою була [[Прокоп'єва Ганна Федорівна|Ганна Федорівна Прокоп'єва]] («Аннушка» — так називали її, до самого похилого віку). Будучи вчителем молодших класів, Ганна Федорівна була і організатором(керівником) шкільного дівочого танцювального гурту, в якому Інночка приймала участь. Костюм «сніжинки» зшитий мамою для Інночки з марлі (в 1948 році в Носівці неможливо було купити тканини для дівчинки) та прикрашений бусинками з «найціннішого» родинного намиста — був один із найкращих! За пуанти — слугували домашні капці обшиті білою тканиною. Ці перші кроки відчуття прекрасного, даровані молодою вчителькою, зігрівали в важкі повоєнні роки серця дітей, відкрили Інночці — хореографію, пластику, класичний танець, навчили «чути» музику.

Знайомство з вчительською роботою, що вплинуло на подальший вибір професії, Інна отримала, ще змалечку. В післявоєнні роки, в період відновлення, відбудови країни, до Носівки приїздило багато спеціалістів. В їх будинку квартирувалися молоді вчительки першої школи, що прибули до містечка за державним направленням. Це вони навчили дівча (на все життя) — виразно декламувати, каліграфічно писати, гарно вишивати; відкрили світ музики, поезії, книг. Ще тоді Інночка вирішила, що вона обов’язково стане схожою на цих вишуканих, шатних, освічених і одночасно таких простих і веселих молодих вчительок. А в свою чергу, її матуся Валентина, маючи за плечима лише два класи Спаської церковноприходської школи, дала собі обітницю: «За будь що, надати дочці гідну освіту!».

Шкільне життя Інни в Носівській школі №1 проходило точнісінько так, як у героїв книг Сергія Іващенко «Школа. Записки дивака.» та «Повість про життя». З Сергієм вони були однолітками і однокласниками старших класів. Найкращими педагогами Інночки Писарук були: Ганна Федорівна Прокоп’єва, Ганна Олександрівна Скрипець, Марія Кирилівна Шовкун, Микола Несторович Калина, Володимир Захарович Лотренко, Андрій Петрович Скрипець, Василь Кирилович Набок. Для них вона назавжди залишалася «Інночкою» — ученицею.

Після закінчення школи, як і багато її однокласників, Інна поїхала пізнавати світ до столиці. Треба було ставати самостійною, заробляти гроші. Пропрацювавши два роки на Дарницькому шовковому комбінаті, вона повертається до рідної домівки в Носівку, там де хочеться творити, там де рідні, друзі… Хоча, практика роботи з нитками, тканинами завжди їй була в пригоді.

Над вибором професії в подальшому, задумуватись не прийшлось. Дитяча мрія повинна була втілитись в життя! Початком педагогічного досвіду стала посада старшого піонервожатого в Ліснохуторській школі (серпень 1959р.-серпень 1962р.)

Потім роботу піонервожатої продовжила в своїй рідній першій школі (вересень 1962р.- жовтень 1963р.), одночасно навчаючись в Ніжинському педагогічному інституті на філологічному факультеті за спеціальністю вчитель російської мови та літератури (1962-1968рр.).

Практику вчителювання, прийшлось опановувати в Степнохуторській школі, живучи в Носівці( грудень 1963 р.- серпень 1965 р.). В цей період познайомилась з майбутнім своїм чоловіком — [[Пономаренко Ігор Михайлович|Ігорем Михайловичем Пономаренко]]. В березні 1965 року народилась в них [[Філь Юлія Ігорівна|донечка]].

Навчаючись на заочному відділенні Ніжинського ДПІ, повернулась на роботу до Носівської школи №1 на посаду вчителя української мови та літератури( вересень 1965р.). Викладала українську мову та літературу по грудень 1971року(6 років). ЇЇ наставниками — були чудові люди, справжні педагоги першої школи : Анастасія Дмитрівна Скнар(вчитель української мови та літератури) та Андрій Петрович Скрипець(завуч — вчитель російської мови та літератури). Підтримували Інночку в колективі, порадами, добрим словом і її «стара гвардія» вчителів: Г.Ф. Прокоп’єва, М.К. Шовкун, Г.Д Назаренко, Є.М. Воскресенський, В.З. Лотренко, І.В. Гончар…

З січня 1972р. до останніх днів свого життя(13.06.1997) Інна Данилівна Пономаренко викладала в Носівській середній школі №1, «домінуючу» в українських школах, російську мову та зарубіжну літературу. В колективі з однодумцями, а саме : Н.Я. Хрокало, Л.А. Наказною, Л.М. Труш, А.О. Легецьким ладилося все! Філологам української та російської мови, разом, по одній темі, в порівняльній формі, було легше навчати дітей граматиці, лексиці. В них була одна спільна справа! Анатолій Олександрович Легецький завжди допомагав мовникам у розробці зручного розкладу уроків(в цьому він був неперевершений «віртуоз»). Колеги по «кафедрі» колись написали Інні в привітанні: «Твоя майстерність — втілювати в собі риси бурхливого століття…». Інна Данилівна була завідуючою кабінетом російської мови. Майже всі стенди, наочності вона виготовляла власноруч(чекати розподілу наочності, відповідного обладнання для кабінету мови від районного відділу освіти, була марна справа). ЇЇ кабінету давали гідну оцінку як колеги, так і діти, а це давало натхнення. «Відкриті уроки» Інни Данилівни захоплювали не тільки учнів, а і працівників методкабінету, вчителів інших шкіл. Однозначно, вона була ученицею авторитарної педагогіки першої школи, що завжди відчувалось на її уроках мови. Але її гуманізм, творчість досягали вершин — на уроках зарубіжної літератури. Позакласні заходи Інни Данилівни з мови та літератури були завжди показові — захоплювали, заворожували дітей! Неодноразово від дирекції школи вона отримувала подяки: « За хорошу підготовку учнів до олімпіади».

В період: з вересня 1981 по жовтень 1986, одночасно з вчительською роботою, була на посаді заступника директора першої школи з навчально-виховної роботи, мала звання вчителя-методиста. Всі інші роки своєї трудової діяльності в першій школі, будучи вчителем російської мови та зарубіжної літератури 4-8 класів, суміщала класне керівництво в цих класах. Про класне керівництво вчителя, не робиться запис в трудових книжках, але даремно! Ось коли ми по-справжньому пізнаємо вчителя, його покликання! Позакласна робота вона не лімітована, її не можливо виміряти грошовою одиницею. ЇЇ оцінити можуть лише діти і тільки з часом…

Класним керівником Інна Данилівна була в учнів з четвертого по восьмий клас, в період:
* з 1969року по 1974рік («А» клас) — Наталія Воскресенська, Анатолій Наливайко, Олег Наказний, Ірина Гурбич, Алла Кумко, Олександр Галушко, Олександр Бондаренко, Ірина Сало, Лариса Губар, Сергій Собех, Сергій Компанець, Неля Підгаєцька, Сергій Трухан, Лариса Шелест…;
* з 1974року по 1979рік («Б» клас) — Алла Супрун, Ігор Сеник, Лариса Комар, Сергій Покиньборода, Ігор Манько, Тамара Ярина, Лариса Руденко, Світлана Перев’язко, Сергій Колесник, Валерій Гавриленко, Тетяна Жежера…;
* з 1987року по 1992рік («Б» клас) — Андрій Костюк, Людмила Міщенко, Тетяна Рудяченко, Світлана Кривша, Євгеній Манько….;
* з 1992року по 1997рік(«Б» клас) — Максим Улько, Світлана Мельник, Олена Калініченко, Віталій Гулик, Олексій Гордієнко, Руслан Карнаух, Євгеній Геращенко, Катерина Сергієнко, Руслан Шостак, Олександр Жук, Ірина Наконечна, Андрій Каніщев….
Зазвичай, в обов’язки класного керівника входить: нагляд за дисципліною в класі, успішністю, спілкування з батьками, організація шкільних та позашкільних заходів для учнів. Творчій душі Інни Данилівни, класне керівництво давало натхнення, розширення світогляду, відчуття потрібності несформованим, тендітним, дитячим особистостям.

Перший досвід класного керівництва для молодої вчительки був не з легких. В її «А» класі( в першій школі діти з «а» класів, завжди були більш «особливі», ніж з «б» чи «в») учні мали свій сформований світогляд, були не обділені батьківською увагою і опікою. Це були веселі, допитливі, ерудовані учні, які легко сприймали матеріал, багато читали, захоплювались спортом, музикою. З ними вона була на рівні. Їх об’єднувала література, захоплення поезією, музикою, фігурним ковзанням... В багатьох позакласних заходах, Інні допомагала досвідчена Марія Кирилівна Шовкун(в цьому класі навчалась її донечка — Іринка). Вони були класною родиною, сім’єю(включаючи малу доньку Інни Данилівни). Незабутні позакласні вечори; поїздки до Ніжину в картинну галерею, музей М.Гоголя , історичний музей; на батьківщину М.Заньковецької до с.Заньки…

Прізвиська в першій школі мали, як улюблені так і нелюбимі педагоги. Інну Данилівну називали «Інночкою», від шибеників хлопців до старанних дівчаток.

Другий набір учнів їй був дуже зрозумілим — вони були ровесниками її доньки. Вона добре розуміла їх настрій, захоплення, їхні бажання, почуття. Вони, в свою чергу, пишались класним керівником, своєю «Інночкою». Завжди шатно вдягнена, з зачіскою, манікюром. Її вбрання по особливому прикрашалось вишивкою, ювелірними прикрасами, намистом. Вона полюбляла гарні парфуми, косметику. ЇЇ «слабістю» були квіти…

Це був «Б» клас, де навчались діти зі звичайних, простих носівських родин(«діти з народу» — щирі, відкриті, прямі). Ніби своїй дитині — четвертокласникам, вона показувала особисто, як правильно викрутити ганчірку, миючі підлогу в класній кімнаті, як доглядати квіти в горщиках, що прикрашали завжди підвіконня. Доводилось навчати дітей і на колгоспних полях, як правильно навесні прополоти буряк, а восени як безпечно його почистити ножем( за радянських часів, праця дітей разом з вчителями, була невід’ємною частиною навчального процесу, а відповідальність за безпеку дітей на сільськогосподарських роботах ніс вчитель). Також разом вони виконували норми по заготівлі металобрухту та макулатури, боролись за призові місця(заготівля вторинної сировини дітьми — зазвичай, супроводжувалась кумедними пригодами). Інна Данилівна могла згуртовувати дітей, об’єднати, визначити лідера. Був час і на творчість, неодноразово отримували призові місця та подяки від дирекції школи за участь у «Святі квітів». Доля кожної дитини класу — була її особистою справою. За свої кошти, не задумуючись, вона могла придбати учневі шкільний сніданок, підручник, зошити, ручки, інколи потрібно було купувати взуття чи одяг( не існувало державної соціальної опіки, благодійних фондів; дитина з «проблемних родин» могла потрапити до будинку-інтернату). Помічниками в роботі класного керівника, тепер вже виступали «очі і вуха» школи — технічні працівники(прибиральниці). Катя, Шура, Оля, а інколи і всі разом, від щирого серця, розповідали Інні Данилівні за «витівки» її підопічних. Працю технічних працівників Інна Данилівна цінувала. Навчала учнів — поважати шкільних прибиральниць, важку фізичну працю.

В восьмому — вже вона пишалась своїми вихованцями, гордилась їх успіхами..

Наступний «Б» клас, 1987-1992років — знову не схожий на попередній. Це відкриті, обдаровані природою діти, бажали пізнавати нове в усьому! З ними цікаво, на одному подиху проходили творчі вечори! Неперевершений голос Андрія Костюка завжди зачаровував класного керівника і творив дива… Призові місця і подяки дирекції за участь у конкурсах художньої самодіяльності у них були завжди.

З Інною Данилівною вони ставали цінувальниками театру, балету, музеїв, народної творчості(екскурсії до Києва були майже буденними). Вже немолодому класному керівнику, треба було «тримати марку», бути по-можливості, прикладом і в фізичній підготовці. З легкістю організувала піший тур дітей з Носівки до Козар, де щиро зустрічав носівчан її однодумець, краєзнавець Андрій Іванович Лопата зі своїми вихованцями...

Знайомилась з педагогічною роботою Інни Данилівни і з відкритим серцем підтримувала — молода, талановита вчителька, Світлана Расюк. Доросла донька студентка — допомагала в поїздках до столиці, в туристичних походах по рідній Носівщині. «Інвестором» її роботи, був чоловік Ігор — це: обладнання кабінету, класного куточку; технічне супроводження в подорожах до лісу, в зустрічах з батьками дітей. Поширеною практикою Інни Данилівни в позашкільній роботі — відвідування «проблемних» родин учнів(практика спілкування педагогів першої школи в родині, з батьками та дітьми, раніше існувала). Не викликати батьків до школи, а йти самостійно в родини, знайомитись з її членами, бачити дійсне оточення життя дітей — це було її кредо.

Останній випуск — останні роки роботи Інни Данилівни в школі, припали на важкі «буремні дев’яності». Переоцінка цінностей, потік нової інформації, перебудова шкільної системи і при цьому, майже повна відсутність фінансування освіти. Отримувала Інна Данилівна сили в роботі лише від своїх вихованців і їх батьків. Тепер вчителька, майже всі позакласні заходи, проводила разом з батьками своїх учнів. Батьки, в минулому також її вихованці : Наталія Улько, Тетяна Мельник, Тетяна Калініченко, Олександр Карнаух, Ніна Шостак, Олександр Наконечний… Вони підтримували в роботі з їх дітьми — свою «Інночку». Природа, ліс допомагали навчати дітей любові до рідного краю. Спільні «родинні посиденьки» класу біля вогнища, з казаном «гартаначки», давали можливість дітям визначитись з пріоритетами і людськими цінностями...

Найкращим подарунком для Інни Данилівни — була оцінка її роботи учнями, добрі відгуки і побажання. Неоціненним дарунком, в ім’я світлої пам’яті про вчителя — класного керівника, став допис «Квіти на п’яте березня» на сторінках інтернету (в «фейсбуці») її учениці — талановитої журналістки [[Сай-Боднар Лариса Олександрівна|Лариси Сай-Боднар]] (Комар).

(Використано: фотоархів та трудова книжка Інни Данилівни Пономаренко(Писарук))

=== Мій найдорожчий вчитель… ===
« Вчитель, скільки треба любові і добра, щоб слухали, щоб вірили, щоб пам'ятали діти тебе?»
Я бачила життя вчителя як зовні, так і зсередини тому, що моя мама — була вчитель Носівської середньої школи №1. Вона викладала в моєму класі, з п'ятого по восьмий, російську мову та літературу.

У статуті деяких європейських країн прописана заборона проводити уроки там, де навчається будь-який родич вчителя. Вважається, що як у випадку з лікарем, «рука здригнеться» — спрацює людський фактор. Навіть старші колеги мами, не рекомендували їй читати уроки в моєму класі, щоб не травмувати власну дитину і одночасно бути справедливою в очах інших. Не «горіла» бажанням бачити матусю вчителем в своєму класі і я. Мамине прагнення викладати в моєму класі, я зрозуміла тільки з часом, дорослою…

Вчитись в школі, де працюють твої батьки не так вже й круто, як здається. Ти чомусь повинен бути прикладом в навчанні, в поведінці — в очах інших маминих колег. Мама обов'язково першою дізнавалась про мої «витівки» і вже дома на мене чекала серйозна розмова. Оскільки, зірок з небес я не хватала, схвалення мами-вчительки частіше отримували інші діти. Важко контролювати себе, коли говориш вдома, щоб випадково не стати «донощиком». З іншого боку, мені було приємно коли старші хлопчаки(Олександр Бондаренко, Сергій Компанець...) з маминого класу, де вона була класним керівником, приділяли мені «увагу», вгледівши на шкільній перерві — то скубнуть за косу, то ущипнуть мої пухкенькі щічки…

Помічав мене, з веселою посмішкою на обличчі, неперевершений Ігор Сеник(світла пам'ять). Зазвичай він вигукував: «Інночкіна доця!». З багатьма учнями маминого класу, що були однолітками, я товаришувала.

Інколи дома, мама прохала мене допомогти швидше перевірити зошити з учнівськими диктантами. Тоді я не помічала, що це була перевірка і моїх знань, знайомлення з типами мовних помилок. Я також не усвідомлювала, що викладаючи в моєму класі, на моєму прикладі — вона бачила, як засвоюється і сприймається новий матеріал дітьми, що їх зацікавлює на уроках, а що ні. Казковий світ Г.Х. Андерсена, лірика відомих поетів 18-19 століття, грецька міфологія, що відкрила мені моя вчителька зарубіжної літератури, захоплює мене і сьогодні.
На мій погляд, бути учителем цікаво, хоча і не легко. Свої педагогічні «здібності»(в студентські роки) я практикувала з маминими учнями, на екскурсіях до Києва, по рідній Носівщині. Але купа зошитів, щоденна підготовка до уроків, склання планів, написання конспектів, а коли ще вдома чекає родина, яка також потребує любові й уваги — це однозначно не моє! А ще, якщо додати: постійне оцінювання, перевірки; щорічне відстоювання права мати повну тарифну ставку вчителя; великий жіночий колектив; відсутність належного фінансування освіти і т.д.т.п., то взагалі зась!

Частенько перечитую один із матусиних листів з 90-х, ніби розмовляю, відчуваючи її настрій, поривання душі: «Как трудно жить в эпоху междуцарствий. В униженном, голодном государстве, когда все рухнуло и больше нет надежды и торжествуют властные невежды…. Как тяжело смотреть на нищету, порывов добрых чувствуя тщету. Метаться, грезить и сходить с ума, в бессилье видеть, как ликует тьма, и чувствовать, как мозг сжимает страх при виде славы, обращенной в прах.» (мовою оригіналу, А.Федоренко).

Є чудова приказка: “Людині в житті повинно повезти тричі: у кого народитися, у кого вчитися і на кому одружуватися”. Мені повезло точно двічі( з третім також все добре), бо моєю мамою і вчителем була Інна Данилівна Пономаренко. Я навчилась у неї, любити природу, подорожі, гарні парфуми..; захоплюватись народною творчістю, мистецтвом…; бути поціновувачем Книг.

Я мала щасливе дитинство, а Носівська середня школа №1 назавжди залишиться моєю рідною домівкою, де працювала моя найдорожча вчителька — моя матуся.

[[Філь Юлія Ігорівна|Юлія Філь (Пономаренко)]]

== Квіти на … п'яте березня ==
:''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1116329715460601&id=100012507498618 | title = КВІТИ НА… П'ЯТЕ БЕРЕЗНЯ | publisher = | author = Лариса Сай-Боднар | date = 7 березня 2021}}''
— Здравствуйте, ребята. Садитесь. 

Інна Данилівна, наша вчителька російської і класний керівник, після дзвінка зайшла до класу. Поставила на стілець портфель і нахилилась, дістаючи журнал та наглядний матеріал. А коли підняла голову, щоб відмітити відсутніх, побачила, що клас стоїть. Винувато спохватилася: може, не розчули її? 

— Садитесь, пожалуйста!

Учні стояли.

…Коли ми прийшли після початкової школи в четвертий клас, і вперше познайомились зі своїм класним керівником Інною Данилівною Пономаренко, вона нам одразу запропонувала:

«Давайте, на вітання вчителя (завуча, директора), який приходить у клас на урок і бажає вам доброго дня, не відповідати хором протяжно — співоче: доб-риииий дееень, як це робили у перших-третіх класах. Адже ви уже дорослі. Якщо зустрічаєте педагога стоячи, це уже і є прояв поваги до нього. І ваше вітання. На тому й порішили. 

Але того дня ми, уже шестикласники, вийшли за рамки звичного за роки етикету й продовжували стояти. Вчителька підняла голову і трохи розгублено запитала:

– Ребятки, что-то случилось? 

– Да, случилось! — вийшов вперед наш шустряк і трохи шибеник Ігор Сеник (світла йому пам'ять). Він сидів за першою партою біля стола педагогів і часто був нашим зв'язківцем з учителем. Трохи витягнувши голову, міг побачити, яку оцінку виводить в журналі вчитель, ще до того, як той встигне її озвучити. Піднявши руку вгору, він широко розтопирював пальці над головою: п'ять! І довго так тримав, щоб усі побачили. Коли демонстрував не дуже добрі оцінки, навпаки, руку опускав нижче парти, поміж рядами і трохи зігнувши два чи три пальці( в залежності від оцінки), попереджав, що, мовляв, справи погані чи й взагалі капець.

Та цього разу нашому смільчаку дісталась зовсім інша роль, яка теж потребувала неабиякої розкутості, або навіть відсутності сором'язливості. Хлопець зробив півкроку в бік учительського стола. Ми — завмерли. Усі хвилювалися, бо ж ситуація неординарна.

– Дорога Інно Данилівно! Скоро 8 Березня. Ми дуже хотіли цього дня привітати вас весняними квітами. Але вони приїхали трохи раніше і уже просяться у ваші руки. І дістав з під парти целофан( тоді ще не було альтернативи цій упаковці) з великими тюльпанами, що вже добре порозпускалися на міцних стеблах і стали більше схожими на лілії.

– Так вот оно что! А я, еще перед первым уроком, когда заглядывала к вам, заметив необычную суету, насторожилась: не случилось ли чего? Оказывается, случилось! Родные мои, самые внимательные и самые хорошие! Спасибо за такой сюрприз.

Словом, хепі-енд. А ми так хвилювалися. 

Чого хвилювалися? Ой, історія була ще та, з географією, бо квіти везли з Києва. Але розпочати треба з далеку. З тієї, для кого ми так старалися. 

Якщо чесно, такого поєднання вчителя, педагога, людини і жінки я не зустрічал у своєму житті. Ніколи. Вона була достойна якихось надзвичайних вітань: розкішного букета, оберемка квітів, цілого поля, плантації. Бо сама була вишуканою квіткою: красивою, розумною, мудрою, делікатною і надзвичайно глибокою. В усіх напрямках, чого б не торкались її руки, розум, душа і серце. Троянда серед тисячі троянд! 
 
Дістати у середині семидесятих серед зими квітку , схожу на неї, — мрії не реальні. Тюльпани, ніжні провісники весни, й ті — рідкість. На той час у Носівці не було не лише квіткових магазинів, а й підприємливих господарів, які б вирощували квіти у власних домоволодіннях.
Тюльпани для вчительки попросили привезти з Києва маму Олі Павленко, яка позмінно працювала у столиці. Вона трохи вагалась, бо додому поверталась трохи зарано — третього березня.

Два дні ми жили у класі, як на пороховій бочці, а Оля рапортувала про стан нашого сюрпризу, який, шукаючи темноти і прохолоди, зберігала то у хатніх сінях, то у погребі. А на третій день, п'ятого вранці, прийшла до школи з букетом в розпачі: ви тільки погляньте, розкрилися, як на свято. Що робити? 

Що ми зробили — далі ви знаєте. 

…. Вона обожнювала квіти. З ранньої весни до пізньої осені її двір палахкотів вогнями і п'янив пахощами. Море квітів від порогу — до хвірточки і в інший бік- в садок, до городу. Ба навіть в городі примудрилася насіяти поміж овочів, щоб жило, цвіло і проізростало. Не город — виставковий павільйон! Коли згодом біля її двору виросли п'ятиповерхівки, їх мешканці, спостерігаючи з балкона красу і сам процес її створенння, захоплено релаксували. Відомо ж: ми годинами можемо дивитися на три речі: вогонь, воду і те, як працює людина. 

Коли щоосені організовували шкільну, а потім і районну виставку квітів, наш клас був на висоті, бо Інна Данилівна завжди приносила щось вишукане, із розряду новинок. Великі ( ну, дуже) «рогаті» айстри, тугі-тугущі, й тому на вигляд ніби бархатисті, майори й купу допоміжної зелені чи сухих стебел. Вона першою показала нам, як робити ікебани. Взагалі — відкрила для нас цей досі незвіданий світ. І назви з подачі класного керівника у нас були неординарні. А якось для виставки ми плели з лози лісу, щоб створити композицію «Лекарстава, что стоят тысячи рублей, растут у самого плетня». Ну, хто ще таке міг придумати, як не наша творча вчителька?! А вже «лекарств» ми самі понаносили стільки, що не вистачило й довжини тину. І, звісно, запам'ятали це на все життя.
 
Інна Данилівна…Не знаю, чи можна добрати слів, щоб передати її неймовірний педагогічний талант, помножений на жіночу мудрість і красу в усіх людських проявах. Часом ми її називали Інночка, коли вже занадто захоплювалися її черговою елегантною моделлю, оздобленою власною вишивкою, в тон кольору сукні, в якій вона виглядала бездоганно. Без жодної складочки чи найменшої примятості. 

От би й собі так виглядати! Вчителька ніби читала наші думки і на виховній годині (вона завжди була у нас по понеділках останнім уроком), вчила нас… прасувати брюки. І хлопців, і дівчат. На дошці малювала й показувала, як потрібно шов до шва складати обидві калоші. Диву даюсь, як це вона не принесла у клас справжні штани, щоб нам остаточно розжувати і підтягнути прогалини батьків у догляді за собою. 
Спонукати нас завжди бути акуратними вона вміла делікатно, ніби між іншим. Переповідала, як одного разу, ще на зорі своєї педагогічної діяльності в Степнохутірській школі, вона підїжджала до роботи вантажівкою, за кермом якої був молодий чоловік з п'ятирічним сином. Розговорилися з хлопям і той похвалився, що в майбутньому буде шофером, як тато. Але тато заперечив, мовляв, брудних чоловіків у водії не беруть. Не дарма заперечив, бо сам виглядав бездоганно: чистий, акуратний, напрасований, хоч догляд за машиною передбачає певні забруднення.

Так, наша класна керівник ніколи не тикала нас носом — ще малих четвертокласнтків і вже дорослих — восьмикласників. На конкретних прикладах із життя і цікавих історіях пояснювала, «что такое хорошо и что такое плохо». На все у неї були цифри і факти, якими вона оперувала, я б сказала, вміло жонглювала. Ненав'язливо, але дохідливо. 

Коли у нас «пробуксовувала» англійська (а нашу успішність з усіх предметів класний керівник чітко відслідковувала), вона співчутливо-змовницьки хитала головою: по Марусин поясок? І ми швиденько активізовувалися.

Про «Марусин поясок» їй колись розповідав однокласник— механік повітряного лайнера. «А скільки літрів палива містить бак вашого літака?» — поцікавилися канадські механіки, з якими в одному з аеропортів, разом здійснювали дозаправку. Наші механіки, не знаючи англійської, спробували відповісти мовою жестів. Довго вовтузилися, викидаючи пальці, складали «бубликом», імітуючи після певної цифри нулі. Врешті- решт махнули рукою: «по Марусин поясок!». Всі дружно розсміялися. А коли через кілька годин розіжджалися, канадці махали руками на прощання й по-дружньому кричали: «по Марусин поясооооок». Було соромно. Дуже. На рідній землі бортмеханіки всерйоз взялися за вивчення мови.
 
Що із житейських розповідей ми намотали собі на вус, а що пропустили мимо вух, Інна Данилівна відслідковувала щотижня. Хто пробуксовував у навчанні через власну лінь і неорганізованість, проводила індивідуальні виховні години, чимось стимулювала. 

Так презентувала нашому художнику Колі Кожемяці новий розкішний альбом і акварелі. Де взяла — хто знає? Та ми якось, якщо чесно, і не задумувалися над цим. Це вже тепер я розумію, де саме взяла. Купила! Щоб хоч трохи відволікти хлопця від вулиці, цигарок і поганої компанії. Потім принесла йому повний комплект підручників. Та хіба тільки йому одному! 

В той період шкільні підручники не видавали в бібліотеці — кожен купував сам. Як казали, діставав. Бо навчальні посібники, як і все інше, були в дефіциті. В перші дні вересня Інна Данилівна проводила опитування, хто і що має, а чого немає й протягом трьох днів заповнювала прогалини. 
 
Допомоги просила у старшокласників: продати, дати в тимчасове користування чи просто віддати. Потім делікатно розподіляла: кому платні, а кому даровані підручники.

Щодо своіх предметів — російськоі мови і літератури, то викладала вона так, що запамятовувалося на все життя. Навіть ті, кому було все байдуже, любили її уроки. Її ж безмежно поважали.

Сказати, що вона була лояльною, не вимогливою чи поблажливою, було б неправдою. Але вона не те щоб вимагала, просто докладала всіх зусиль, щоб нам сподобалось, щоб ми загорілися, щоб сприймали душею і серцем. Надто літературу. Щоб хотіли знати ще і ще — більше, глибше, ширше. Щоб уміли мислити і часто читати поміж рядками: «Тучки небесные, вечные странники…мчитесь вы будто как я же, изгнанники, с милого севера в сторону южную». Щоб уміли «прочувствовать, прожить вместе с героем». І ми вміли. Прагнули і любили предмет.
 
Памятаю, як навчаючись на факультеті журналістики КДУ, під час першої сесії залік з дожовтневоі російської літератури я склала блискуче, «виіхавши» виключно на знаннях, закладених Інною Данилівною ще у восьмому класі. Радищев. «Путешествие из Петербурга в Москву». Ну, як його не знати й не любити, коли лекції моєї шкільної вчительки російської літератури і класного керівника, були на рівні університетських?! 
До уроків Інна Данилівна готувалася ретельно і довго, хоч і мала роками сформовані власні методички. Бо вважала, що кожна справа потребує творчого підходу. Часом, до другої ночі підбирала матеріал, щоразу доповнюючи новою інформацією з допоміжних джерел. Бо спливали роки, на зміну одним учням приходили інші. З власним баченням життя, з власною оцінкою творчості класиків.

Вона навіть у різні класи однієї паралелі готувалася по-різному, виходячи з інтересу і зацікавленості учнів. Звісно, її матеріали виходили далеко за рамки шкільної програми. Вона уміла втягнути (в хорошому розумінні слова) нас в процес. І ми включалися, думали, сперечалися, намагалися прожити життя героя. І навіть стіни були нам у поміч. 

Наша класна кімната — кабінет російської мови та літератури мала вишукано-бездоганний вигляд. На стінах, в акуратних строгих рамках — портрети класиків. Їх багато. Так само, як і глибоких «золотих» висловів відомих людей. І Леніна також, адже це — частинка ідеології, без якої було не мислиме радянське життя. Але які то були вислови! «Русский язык мы портим, иностранные слова употребляем без надобности. Зачем говорить дефекты, если можно сказать недостатки». А ось оцінка творчості Льва Толстого: «Какая глыба, а?! Какой матёрый человечище! … И знаете, что ещё изумительно? До этого графа подлинного мужика в литературе не было! Кого можно поставить рядом с ним? Некого!»

У її величезному, але завжди бездоганно вишуканому, інтелігентному портфелі — цілий арсенал знарядь праці для каліграфічного письма: пера для туші й гуаші, пензлики. Різної величини і конфігурацій, якими вона власноруч виводила ті крилаті вислови. Потім залучала чоловіка й той домовлявся на меблевій фабриці про виробництво рам. Не аби яких — за її ескізом. Щоб всі були в одному стилі. 

Затишку і творчої атмосфери додавали упорядковані величезні вікна з купою квітів у глиняних горшках. Тоді, коли в класах ні про які тюлі-штори чи жалюзі ніхто і не мріяв, наші вікна прикрашали штапельні занавіски, які звисали до половини вікна. Вони не перешкоджали проникненню світла, створювали затишок, а головне відповідали стилю кабінету, де все дихало минулим, було окуте творчою атмосферою. Так, ніби однодумці зібралися під лампою- абажуром.

«Під абажуром» по понеділках проходили й наші виховні години. Про добро і зло, правду і кривду. Часто вона нам читала якісь підліткові повісті, газетні статті. Разом ми відслідковували, як почувається Агафья в «Тайожном тупике» (тоді ця історія була на слуху), захоплювалися вірністю і переймалися долею вівчарки, яка на злітній смузі в Шереметьєво «Два года ждет» господаря. 
 
Тим часом наша класна переймалася долею кожного з вихованців. Хто чим радіє, а кому що болить. І завжди вміло , як лікар, вона обходила гострі кути, аби не нашкодити, не завдати дитині душевних ран. Цьому вчила і нас. 

Одного разу, коли у однокласниці загинув тато, вчителька зібрала нас після уроків і попросила, коли дівчина прийде до школи, в жодному разі не нагадувати їй про біду. Тему батьківства взагалі обходити. Мудро! 

А якось пізньої осені наша «класна» попросила мене, по дорозі додому, занести мамі однокласника 40 карбованців. На зимові черевики. Батьки Анатолія розлучилися, коли ми були в четвертому класі. Поділили двох синів. У десять років діти мають право вибирати, з ким жити. Ось хлопець і вибрав батька. Бо ж з ним — свобода. Ну, і трохи недоглянутість.

Вже й не знаю, які тоді у школі чи районо існували фонди підтримки таких сімей, і чи важко було «вибити» для своїх учнів якісь кошти, але памятаю, як Інна Данилівна принесла однокласнику гроші й попросила купити зимові черевики. Їх саме завезли у взуттєвий. «Ха! Які черевики?!»—зрадів хлопець і, злинявши з останнього урока, погнався світ за очі. Пара голубів особливої породи, про яку він мріяв, коштувала рівно 40 карбованців. Він займався голубами, мав хорошу голубятню й любив їх ще більше, ніж головний герой фільму «Любовь и голуби». 

На ранок випав сніг. А однокласник прийшов до школи у кедах. Але не шкодував про свій вчинок. Голуби були його найвірнішими друзями. Тоді Інна Данилівна сказала, що знову «вибила» для нього у «фонді» гроші на зимове взуття. Тільки вже не ризикнула давати іх в руки. 

Скільки я в житті згадувала цю історію, стільки разів і переймалася. То долею однокласника, дуже доброго й душевного хлопця (черствих голуби не тримаються), який мусив вибирати: то з ким жити, то що купувати. І вкотре оцінювала, захоплювалась вчинком нашоі вчительки, яка, звісно, цього разу принесла хлопцю власні гроші. І ніколи навіть словом про це не обмовилась, хоч 40 карбованців на той час — сума доволі чимала.
Всю мудрість наших вчителів ми по справжньому можемо оцінити лише в дорослому житті. І згадати. І вкотре подякувати. Шкода, що вже заочно. Ніби навздогін.

Її земний шлях був коротким. Ну, дуже. Як спалах її квітів у дворі: з весни до осені. Це у вселенському вимірі. 

А в людському… Їй було 57. Як мені зараз. 

Як мало вона прожила. І як багато всього встигла зробити. І теплом наповнити наші душі…

[[Категорія:Вчителі української мови та літератури Носівської школи № 1]]
[[Категорія:Вчителі російської мови та літератури Носівської школи № 1]]
[[Категорія:Люди П]]