Редагування Пономаренко Інна Данилівна

Інна Данилівна, наша вчителька російської і класний керівник, після дзвінка зайшла до класу. Поставила на стілець портфель і нахилилась, дістаючи журнал та наглядний матеріал. А коли підняла голову, щоб відмітити відсутніх, побачила, що клас стоїть. Винувато спохватилася: може, не розчули її?  

«Давайте, на вітання вчителя (завуча, директора), який приходить у клас на урок і бажає вам доброго дня, не відповідати хором протяжно — співоче: доб-риииий дееень, як це робили у перших-третіх класах. Адже ви уже дорослі. Якщо зустрічаєте педагога стоячи, це уже і є прояв поваги до нього. І ваше вітання. На тому й порішили.  

– Ребятки, что-то случилось?  

– Да, случилось! — вийшов вперед наш шустряк і трохи шибеник Ігор Сеник (світла йому пам'ять). Він сидів за першою партою біля стола педагогів і часто був нашим зв'язківцем з учителем. Трохи витягнувши голову, міг побачити, яку оцінку виводить в журналі вчитель, ще до того, як той встигне її озвучити. Піднявши руку вгору, він широко розтопирював пальці над головою: п'ять! І довго так тримав, щоб усі побачили. Коли демонстрував не дуже добрі оцінки, навпаки, руку опускав нижче парти, поміж рядами і трохи зігнувши два чи три пальці( в залежності від оцінки), попереджав, що, мовляв, справи погані чи й взагалі капець.

Та цього разу нашому смільчаку дісталась зовсім інша роль, яка теж потребувала неабиякої розкутості, або навіть відсутності сором'язливості. Хлопець зробив півкроку в бік учительського стола. Ми — завмерли. Усі хвилювалися, бо ж ситуація неординарна.

– Дорога Інно Данилівно! Скоро 8 Березня. Ми дуже хотіли цього дня привітати вас весняними квітами. Але вони приїхали трохи раніше і уже просяться у ваші руки. І дістав з під парти целофан( тоді ще не було альтернативи цій упаковці) з великими тюльпанами, що вже добре порозпускалися на міцних стеблах і стали більше схожими на лілії.

– Так вот оно что! А я, еще перед первым уроком, когда заглядывала к вам, заметив необычную суету, насторожилась: не случилось ли чего? Оказывается, случилось! Родные мои, самые внимательные и самые хорошие! Спасибо за такой сюрприз.

Якщо чесно, такого поєднання вчителя, педагога, людини і жінки я не зустрічал у своєму житті. Ніколи. Вона була достойна якихось надзвичайних вітань: розкішного букета, оберемка квітів, цілого поля, плантації. Бо сама була вишуканою квіткою: красивою, розумною, мудрою, делікатною і надзвичайно глибокою. В усіх напрямках, чого б не торкались її руки, розум, душа і серце. Троянда серед тисячі троянд!  

Дістати у середині семидесятих серед зими квітку , схожу на неї, — мрії не реальні. Тюльпани, ніжні провісники весни, й ті — рідкість. На той час у Носівці не було не лише квіткових магазинів, а й підприємливих господарів, які б вирощували квіти у власних домоволодіннях.

Тюльпани для вчительки попросили привезти з Києва маму Олі Павленко, яка позмінно працювала у столиці. Вона трохи вагалась, бо додому поверталась трохи зарано — третього березня.

Два дні ми жили у класі, як на пороховій бочці, а Оля рапортувала про стан нашого сюрпризу, який, шукаючи темноти і прохолоди, зберігала то у хатніх сінях, то у погребі. А на третій день, п'ятого вранці, прийшла до школи з букетом в розпачі: ви тільки погляньте, розкрилися, як на свято. Що робити?  

Що ми зробили — далі ви знаєте.  

…. Вона обожнювала квіти. З ранньої весни до пізньої осені її двір палахкотів вогнями і п'янив пахощами. Море квітів від порогу — до хвірточки і в інший бік- в садок, до городу. Ба навіть в городі примудрилася насіяти поміж овочів, щоб жило, цвіло і проізростало. Не город — виставковий павільйон! Коли згодом біля її двору виросли п'ятиповерхівки, їх мешканці, спостерігаючи з балкона красу і сам процес її створенння, захоплено релаксували. Відомо ж: ми годинами можемо дивитися на три речі: вогонь, воду і те, як працює людина.  

Коли щоосені організовували шкільну, а потім і районну виставку квітів, наш клас був на висоті, бо Інна Данилівна завжди приносила щось вишукане, із розряду новинок. Великі ( ну, дуже) «рогаті» айстри, тугі-тугущі, й тому на вигляд ніби бархатисті, майори й купу допоміжної зелені чи сухих стебел. Вона першою показала нам, як робити ікебани. Взагалі — відкрила для нас цей досі незвіданий світ. І назви з подачі класного керівника у нас були неординарні. А якось для виставки ми плели з лози лісу, щоб створити композицію «Лекарстава, что стоят тысячи рублей, растут у самого плетня». Ну, хто ще таке міг придумати, як не наша творча вчителька?! А вже «лекарств» ми самі понаносили стільки, що не вистачило й довжини тину. І, звісно, запам'ятали це на все життя.

Інна Данилівна…Не знаю, чи можна добрати слів, щоб передати її неймовірний педагогічний талант, помножений на жіночу мудрість і красу в усіх людських проявах. Часом ми її називали Інночка, коли вже занадто захоплювалися її черговою елегантною моделлю, оздобленою власною вишивкою, в тон кольору сукні, в якій вона виглядала бездоганно. Без жодної складочки чи найменшої примятості.  

От би й собі так виглядати! Вчителька ніби читала наші думки і на виховній годині (вона завжди була у нас по понеділках останнім уроком), вчила нас… прасувати брюки. І хлопців, і дівчат. На дошці малювала й показувала, як потрібно шов до шва складати обидві калоші. Диву даюсь, як це вона не принесла у клас справжні штани, щоб нам остаточно розжувати і підтягнути прогалини батьків у догляді за собою.  

Спонукати нас завжди бути акуратними вона вміла делікатно, ніби між іншим. Переповідала, як одного разу, ще на зорі своєї педагогічної діяльності в Степнохутірській школі, вона підїжджала до роботи вантажівкою, за кермом якої був молодий чоловік з п'ятирічним сином. Розговорилися з хлопям і той похвалився, що в майбутньому буде шофером, як тато. Але тато заперечив, мовляв, брудних чоловіків у водії не беруть. Не дарма заперечив, бо сам виглядав бездоганно: чистий, акуратний, напрасований, хоч догляд за машиною передбачає певні забруднення.

Так, наша класна керівник ніколи не тикала нас носом — ще малих четвертокласнтків і вже дорослих — восьмикласників. На конкретних прикладах із життя і цікавих історіях пояснювала, «что такое хорошо и что такое плохо». На все у неї були цифри і факти, якими вона оперувала, я б сказала, вміло жонглювала. Ненав'язливо, але дохідливо.  

Коли у нас «пробуксовувала» англійська (а нашу успішність з усіх предметів класний керівник чітко відслідковувала), вона співчутливо-змовницьки хитала головою: по Марусин поясок? І ми швиденько активізовувалися.

Про «Марусин поясок» їй колись розповідав однокласник— механік повітряного лайнера. «А скільки літрів палива містить бак вашого літака?» — поцікавилися канадські механіки, з якими в одному з аеропортів, разом здійснювали дозаправку. Наші механіки, не знаючи англійської, спробували відповісти мовою жестів. Довго вовтузилися, викидаючи пальці, складали «бубликом», імітуючи після певної цифри нулі. Врешті- решт махнули рукою: «по Марусин поясок!». Всі дружно розсміялися. А коли через кілька годин розіжджалися, канадці махали руками на прощання й по-дружньому кричали: «по Марусин поясооооок». Було соромно. Дуже. На рідній землі бортмеханіки всерйоз взялися за вивчення мови.

Що із житейських розповідей ми намотали собі на вус, а що пропустили мимо вух, Інна Данилівна відслідковувала щотижня. Хто пробуксовував у навчанні через власну лінь і неорганізованість, проводила індивідуальні виховні години, чимось стимулювала.  

Так презентувала нашому художнику Колі Кожемяці новий розкішний альбом і акварелі. Де взяла — хто знає? Та ми якось, якщо чесно, і не задумувалися над цим. Це вже тепер я розумію, де саме взяла. Купила! Щоб хоч трохи відволікти хлопця від вулиці, цигарок і поганої компанії. Потім принесла йому повний комплект підручників. Та хіба тільки йому одному!  

Щодо своіх предметів — російськоі мови і літератури, то викладала вона так, що запамятовувалося на все життя. Навіть ті, кому було все байдуже, любили її уроки. Її ж безмежно поважали.

Сказати, що вона була лояльною, не вимогливою чи поблажливою, було б неправдою. Але вона не те щоб вимагала, просто докладала всіх зусиль, щоб нам сподобалось, щоб ми загорілися, щоб сприймали душею і серцем. Надто літературу. Щоб хотіли знати ще і ще — більше, глибше, ширше. Щоб уміли мислити і часто читати поміж рядками: «Тучки небесные, вечные странники…мчитесь вы будто как я же, изгнанники, с милого севера в сторону южную». Щоб уміли «прочувствовать, прожить вместе с героем». І ми вміли. Прагнули і любили предмет.

Памятаю, як навчаючись на факультеті журналістики КДУ, під час першої сесії залік з дожовтневоі російської літератури я склала блискуче, «виіхавши» виключно на знаннях, закладених Інною Данилівною ще у восьмому класі. Радищев. «Путешествие из Петербурга в Москву». Ну, як його не знати й не любити, коли лекції моєї шкільної вчительки російської літератури і класного керівника, були на рівні університетських?!  

До уроків Інна Данилівна готувалася ретельно і довго, хоч і мала роками сформовані власні методички. Бо вважала, що кожна справа потребує творчого підходу. Часом, до другої ночі підбирала матеріал, щоразу доповнюючи новою інформацією з допоміжних джерел. Бо спливали роки, на зміну одним учням приходили інші. З власним баченням життя, з власною оцінкою творчості класиків.

Вона навіть у різні класи однієї паралелі готувалася по-різному, виходячи з інтересу і зацікавленості учнів. Звісно, її матеріали виходили далеко за рамки шкільної програми. Вона уміла втягнути (в хорошому розумінні слова) нас в процес. І ми включалися, думали, сперечалися, намагалися прожити життя героя. І навіть стіни були нам у поміч.  

Наша класна кімната — кабінет російської мови та літератури мала вишукано-бездоганний вигляд. На стінах, в акуратних строгих рамках — портрети класиків. Їх багато. Так само, як і глибоких «золотих» висловів відомих людей. І Леніна також, адже це — частинка ідеології, без якої було не мислиме радянське життя. Але які то були вислови! «Русский язык мы портим, иностранные слова употребляем без надобности. Зачем говорить дефекты, если можно сказать недостатки». А ось оцінка творчості Льва Толстого: «Какая глыба, а?! Какой матёрый человечище! … И знаете, что ещё изумительно? До этого графа подлинного мужика в литературе не было! Кого можно поставить рядом с ним? Некого!»

У її величезному, але завжди бездоганно вишуканому, інтелігентному портфелі — цілий арсенал знарядь праці для каліграфічного письма: пера для туші й гуаші, пензлики. Різної величини і конфігурацій, якими вона власноруч виводила ті крилаті вислови. Потім залучала чоловіка й той домовлявся на меблевій фабриці про виробництво рам. Не аби яких — за її ескізом. Щоб всі були в одному стилі.  

Затишку і творчої атмосфери додавали упорядковані величезні вікна з купою квітів у глиняних горшках. Тоді, коли в класах ні про які тюлі-штори чи жалюзі ніхто і не мріяв, наші вікна прикрашали штапельні занавіски, які звисали до половини вікна. Вони не перешкоджали проникненню світла, створювали затишок, а головне відповідали стилю кабінету, де все дихало минулим, було окуте творчою атмосферою. Так, ніби однодумці зібралися під лампою- абажуром.

«Під абажуром» по понеділках проходили й наші виховні години. Про добро і зло, правду і кривду. Часто вона нам читала якісь підліткові повісті, газетні статті. Разом ми відслідковували, як почувається Агафья в «Тайожном тупике» (тоді ця історія була на слуху), захоплювалися вірністю і переймалися долею вівчарки, яка на злітній смузі в Шереметьєво «Два года ждет» господаря.  

Одного разу, коли у однокласниці загинув тато, вчителька зібрала нас після уроків і попросила, коли дівчина прийде до школи, в жодному разі не нагадувати їй про біду. Тему батьківства взагалі обходити. Мудро!  

А якось пізньої осені наша «класна» попросила мене, по дорозі додому, занести мамі однокласника 40 карбованців. На зимові черевики. Батьки Анатолія розлучилися, коли ми були в четвертому класі. Поділили двох синів. У десять років діти мають право вибирати, з ким жити. Ось хлопець і вибрав батька. Бо ж з ним — свобода. Ну, і трохи недоглянутість.

Вже й не знаю, які тоді у школі чи районо існували фонди підтримки таких сімей, і чи важко було «вибити» для своїх учнів якісь кошти, але памятаю, як Інна Данилівна принесла однокласнику гроші й попросила купити зимові черевики. Їх саме завезли у взуттєвий. «Ха! Які черевики?!»—зрадів хлопець і, злинявши з останнього урока, погнався світ за очі. Пара голубів особливої породи, про яку він мріяв, коштувала рівно 40 карбованців. Він займався голубами, мав хорошу голубятню й любив їх ще більше, ніж головний герой фільму «Любовь и голуби».  

На ранок випав сніг. А однокласник прийшов до школи у кедах. Але не шкодував про свій вчинок. Голуби були його найвірнішими друзями. Тоді Інна Данилівна сказала, що знову «вибила» для нього у «фонді» гроші на зимове взуття. Тільки вже не ризикнула давати іх в руки.  

Скільки я в житті згадувала цю історію, стільки разів і переймалася. То долею однокласника, дуже доброго й душевного хлопця (черствих голуби не тримаються), який мусив вибирати: то з ким жити, то що купувати. І вкотре оцінювала, захоплювалась вчинком нашоі вчительки, яка, звісно, цього разу принесла хлопцю власні гроші. І ніколи навіть словом про це не обмовилась, хоч 40 карбованців на той час — сума доволі чимала.

Її земний шлях був коротким. Ну, дуже. Як спалах її квітів у дворі: з весни до осені. Це у вселенському вимірі.  

Як мало вона прожила. І як багато всього встигла зробити. І теплом наповнити наші душі…