Редагування Нотатки про Ніжинське повстання червоних партизан: передісторія, історія, доля учасників

[[Файл:Ніжинська старовина.jpg|міні|Обкладинка збірника]]

'''''Віктор ЄМЕЛЬЯНОВ (Ніжин)''''' 

'''Нотатки про Ніжинське повстання червоних партизан: передісторія, історія, доля учасників''' 

:''Джерело: [http://www.siver-litopis.cn.ua/zbirn/nijin/nijin_06_2008.pdf Ніжинська старовина. Ніжинознавчі студії № 5: Збірник регіональної історії та пам'яткознавства. Випуск 6 (9)] / Центр пам'яткознавства НАН України та УТОПІК. − 2008. − 207 с., сторінки 5—20.'' 

== Примари минулого ==
В історію громадянської війни 1918-1920 років на Ніжинщині вони увійшли як “червоні партизани”. Створена більшовиками держава упала наприкінці цього ж сторіччя, а разом із тим пішли у небуття ті, хто намагався в ті далекі роки під фальшивими більшовицькими гаслами добути собі шашками свободу і землю. Нам же у спадок вони залишили свою трагічну історію обдуреного покоління.

Початок червоного повстанського руху в нашому краю бере свій початок із 1918 р. – часу великих політичних потрясінь.

Після більшовицького перевороту восени 1917 р. в Петрограді на Українську Народну Республіку рушив, згідно наказу Леніна, Муравйов зі своїми бандами і з однією тільки метою – задушити вільну і незалежну Україну.

У 1928 р. їх командири згадували: “Солдати являли собою натовп досить дивно одягнених людей, недисциплінованих і обчіпляних зброєю. Між окремими командирами постійно виникали суперечки, скандали, зіткнення. Боєздатність цієї армії у мене завжди викликала великий сумнів. Але вона досить успішно просувалася вперед, бо ворог був повністю деморалізований... Справжнього опору з боку військ Центральної Ради не було. Тільки біля станції Крути наполегливо билася військова частина сформована з київської націоналістичної молоді.

Близько двохсот чоловік загинуло, завдавши нам істотного збитку” (Лапчинський). “Був швидкий розпад військ Центральної Ради. Це ми спостерігали, перш за все в Ніжині, де офіцерство вночі втекло до Києва ” (Щербатов).

[[Файл:Червоний полковник Кропивянський, 1910.jpg|міні|“Червоний полковник” М.Г. Кропивянський Фото кінця 1910-х рокі]]

У фондах [[Ніжинський краєзнавчий музей|Ніжинського краєзнавчого музею]] зберігаються спогади колишніх червоних партизан, які дозволяють з певною точністю реконструювати події початку 1918 р. в Ніжині і знайти відповідь на неоднозначне і складне питання – чому війська Ніжинського гарнізону не змогли зупинити муравйовців під Крутами і, таким чином, змінити всю сучасну історію України. Тютюнников (запис 1935 р.) згадує: 
:''“Коли з Росії наступала Червона гвардія, то за ініціативою фракції більшовиків Ніжина мені і Тарасенко було доручено скоординувати зі штабом Муравйова їх майбутній наступ на місто... Повернувшись до Ніжина, ми з нашими людьми захопили майно дивізіону і роззброїли козацький курінь “Тарас Шевченко”. ''

Свідчення Хоменка (запис 1957 р.): 
:''“За два дні до вступу Муравйова до Ніжина в нашому місті з'явився військовий представник Центральної Ради і став агітувати офіцерів виступити проти більшовиків на їх стороні. Відразу ж із цього приводу почався мітинг і тієї ж ночі в гарнізоні відбувся більшовицький переворот. Частина офіцерів була арештована, а решта розбіглася”;'' 

Лінника (запис 1959 р.): 
:''“Ми разом із солдатами оточили штаб бригади і увірвалися з гранатами в руках до кімнати, де проходила офіцерська нарада. Роззброїли офіцерів і відправили їх до в'язниці”.'' 

Ось так Київські студенти залишилися наодинці з муравйовськими бандами і чесно наклали головами під Крутами в ім'я незалежності України.

Червоні вступають до Ніжина, але тут їх чекає вельми холодний прийом – на загальноміських зборах ніжинська інтелігенція різко виступає проти диктатури пролетаріату, особливо, як згадував Лінник у 1959 р., викладачі технічного училища на чолі з їх директором Льовочкіним.

Це був останній спалах демократії в нашому місті, через декілька днів тут починається червоний терор. На залізничній станції розстрілюють усіх арештованих офіцерів, у тому числі і Ніжинського військового начальника – полковника Гудиму. На знак протесту проти знищення цієї прекрасної і чесної людини його співробітники кидають робочі місця і розходяться по будинках. Подібні розстріли супроводжуються нестримними грабунками – це все стає звичним явищем для Ніжинщини початку 1918 р. У селах майбутні червоні партизани типу Січкаря з Веркіївки швидко орієнтуються в ситуації, що склалася, відкрито грабуючи своїх земляків. Захоплено згадує в 1959 р. свою бойову юність Й. Шумяка з села Безуглівки: 
:''“За наказом Сівкова я створив революційний загін для підтримки революційного порядку, а якщо бути точніше, то ми виловлювали агітаторів Центральної Ради й офіцерів. Останніх, наприклад, ми затримали в селі Дорогінка в кількості 8 чоловік. Коли вони спробували бігти, ми їх сильно побили і розстріляли”.''

Брали участь майбутні червоні партизани і в кривавому муравйовському погромі Києва. Це була страшна класова наука ненависті, пройдена ними, суть якої виклав зновутаки муравйовець, – цього разу якийсь Мурашевський: 

:''“Хоча наш наступ великого військового ефекту не мав, проте, мав колосальне політичне значення для Лівобережжя.''

:''Тільки з того часу громадянська війна набула рис відвертого терору проти поміщиків і буржуазії... До нашого проходу тут його взагалі не було, а після проходу наших військ почалися розстріли контрреволюціонерів і, що найголовніше, реквізиції і конфіскації – ці необхідні супутники революції, “без білих рукавичок”. ''

Ось так – не більше і не менше!

== Серпневе повстання ==
Наступає весна 1918 р. Радянська Росія укладає Брестський мирний договір із Німеччиною, що відкривав її військам шлях на Україну, яка на той час уже сповна відчула на собі більшовицький терор. Змітаючи на своєму шляху червоногвардійські загони і при мовчазній підтримці місцевого населення, кайзерівська армія стрімко просувається вглиб української території. У Кремлі безпорадно спостерігають за цими подіями – для відкритої боротьби з Німеччиною в більшовиків немає сил і поки вони обмежуються наданням притулку на своїй території комуністам, що втікають з України.

Ніжинські ревкомівці, дізнавшись про наближення німецьких військ до міста, під вогнем повстанців покидають його двоми ешелонами, прихопивши з собою міську казну. З Бахмача їх шлях лежить на Донбас, де більша частина ніжинських червоноармійців вливається в Червону армію. Лише невелика група в кількості 35 чоловік готується до нелегального повернення на батьківщину для участі в майбутньому повстанні проти німців. І в цьому не було нічого дивовижного і спонтанного.

Отримавши мирний перепочинок, радянський уряд у Москві став гарячково шукати вихід із тієї ситуації в Україні, що здавалася на перший погляд патовою. Втрата України для Кремля стала важким ударом. По-перше, звідси перекрився потік хліба в голодне більшовицьке царство, а по-друге, не дивлячись на Брестський мир і важкі бої на західному фронті, Німеччина, використовуючи український плацдарм, у будь-який момент могла обрушитися на Росію. Ленін чудово розуміючи всі ці небезпеки бачив тільки два виходи їх запобігання – підготувати й успішно провести повстання в Україні або дочекатися революції у самій Німеччині. Якщо друге до певного часу було вельми проблематичним, то перше – цілком реальне. Про це цілком відверто говорив своїм однопартійцям Ленін: “Ми Україну не продали, ми допомагаємо чим можемо... Революційна війна ще попереду. Завдяки магістралям, що збереглися, ми надаємо допомогу Україні”.

Тут справді залишилося багато комуністів у підпіллі, які чекали своєї години, і саме на них розраховував вождь світового пролетаріату. А поки в Москві для керівництва майбутнім повстанням створюється компартія і радянський уряд України.

Німецька влада, що ствердилася в Ніжині, [[5 березня]] [[1918]] р. наказала всім громадянам і селянам повіту добровільно здати зброю і пригрозила стратою у разі непокори.

На початку подібні розпорядження не викликали особливого роздратування в наших земляків, що сподівалися на наведення твердого ладу та законності. Але досить скоро стали виявлятися дійсні причини приходу німецьких військ в Україну – вилучати всюди хліб й інші продукти харчування для виживання в самій Німеччині, причому за всяку ціну. На практиці це вилилося в новий і безжальний грабунок селянства. А тут на нього впала ще нова біда. Гетьман України Скоропадський, прийшовши на зміну Центральній Раді, повернув поміщикам уже розділену між селянами землю. І у котрий раз український селянин опинився між молотом і ковадлом. Проклявши все на світі, він бере в руки гвинтівки і йде до лісу, де його вже чекають більшовики зі старими обіцянками про вічний рай в майбутньому. На Ніжинщині знову запалали пожежі та заговорили гвинтівки.

:''Оголошення про розстріл учасників Ніжинського повстання та про винагороду за видачу [[Кропив'янський Микола Григорович|М.Г. Кропивянського]] ''
Зі спогадів веркіївського партизана – майбутнього воєначальника – М. Кирпоноса: 
:''“Пам'ятаю наші збори, на яких було прийняте рішення про початок терору, і дійсно, через кілька днів у центрі Веркіївки повстанці серед білого дня застрелили справника Калашникова. Це був тільки початок і одночасно в навколишніх лісах ішло стихійне формування партизанських загонів. Тут не вистачало тільки чіткого політичного і військового керівництва цим процесом. Цю проблему вирішує Москва – на Ніжинщині з'являється [[Кропив'янський Микола Григорович|Микола Григорович Кропивянський]] – “Червоний полковник ”, як його охрестили більшовики ”.''

Майбутній ватажок ніжинських повстанців народився [[5 грудня]] [[1898]] р. в селі [[Володькова Дівиця]]. Заможна козацька сім'я зуміла дати йому освіту в Чугуївському військовому училищі, яке він закінчив в 1913 р. з відзнакою. І ось тут молодий офіцер отримав перший удар по своєму самолюбству. Замість гвардії, куди йому відкривав дорогу такий диплом, його направляють до провінційного піхотного полку. Підвело соціальне походження.

Перша світова війна відкрила перед такими як Кропивянський великі перспективи і він не упускає свого шансу. За три роки війни Кропивянський 200 разів ходить у штикові атаки, в нього 9 орденів, Георгіївський Хрест ІV ступеня, Георгіївська зброя за хоробрість і 16 поранень. 3 1917 р. – він вже підполковник. І це в 19 років! І ось тут самий час відповісти на одне дуже важливе запитання – що привело такого офіцера в партію більшовиків? На думку автора, у Кропивянського з ними було декілька точок перетину, з яких ми спробуємо виділити тільки дві основні. Перше – сам Кропивянський, не дивлячись на свої нагороди і погони, в душі залишався вільним козаком із вічною мрією про власну землю. У цьому він отримував підтримку від своєї численної сім'ї. Друге – перемога Росії у війні перед такими, як Кропивянський, відкривала великі перспективи, аж до генеральських погонів. Поразка всі ці надії зводила нанівець і потрібно було шукати собі нове застосування. Тут більшовики були більш, ніж доречні зі своїми пропозиціями. Кропивянський доводиться їм до двору і він починає “червону” кар'єру з посади командира 12-го піхотного корпусу, а потім – начальника штабу 2-ої Революційної армії.

Із таким послужним списком він з'являється в московському готелі “Дрезден” перед Бубновим, секретарем із військових справ радянського уряду України.

Пропозиція Кропивянського використовувати його для підготовки майбутнього повстання в Україні відразу потрапляє на сприятливий ґрунт і він виходить від Бубнова у якості Уповноваженого Радянського уряду України з організації Центрального військово-повстанського штабу Чернігівської і частини Полтавської губерній. Перед відправленням на батьківщину зі спеціальною групою Кропивянський відвідує відомого більшовика Аралова, на той час начальника оперативного відділу, для уточнення термінів перекидання засобів для повстанців України, зокрема Чернігівщини.

Через декілька десятків років Аралов пригадає цю зустріч: “Володимир Ілліч уважно стежив за українськими справами і зобов'язав нас у всьому їм допомагати”. Кропивянський повністю виправдовує надії Москви, роблячи на Чернігівщині все для успішної підготовки повстання. В першу чергу намагається навести залізну дисципліну серед партизан, не зупиняючись, навіть, перед розстрілами за невиконання бойових наказів. Так само легко він відправляє на той світ і гетьманських офіцерів, один із яких кидає йому в обличчя за хвилину до своєї смерті: “Дивися як вмирає російський офіцер!” Але “червоному полковникові” вже не до сентиментів – він повністю поглинений розробкою майбутніх військових операцій”. Колишній полковник генерального штабу і майбутній радянський письменник Мстиславський ніколи не приховував свого захоплення Кропивянським: “Людина виняткової сміливості ... ідеальний партизан ... користувався величезною популярністю... ” Тим часом політична ситуація в Україні, у тому числі і на Чернігівщині, різко загострилася. Змучене нескінченним німецьким терором українське селянство було готове стихійно піднятися на повстання, приречене без чіткого військового керівництва на поразку.

Настає момент, коли Кропивянський починає чітко розуміти, що не дивлячись на всебічну допомогу Москви, аж до переправлення звідти на Чернігівщину фальшивих грошей, він зі своїм штабом просто не встигає за подіями, що розгортаються. Треба було поспішати, тим більше, що делегати першого з'їзду КП(б)У в своїх рішеннях просто жадають повстання, немов манни небесної, особливо – іноземні гості з'їзду, переслідуючи при цьому свої політичні інтереси.

Отже, опинившись під тиском об'єктивних і суб'єктивних причин Кропивянський виконує наказ Москви про початок повстання на Україні. Але тут у найвирішальніший момент у його справи активно втручається гетьманська контррозвідка – “Варта”.

Її агентура активно стежить за партизанськими діями і, нарешті, виходить на активні дії. Спершу заарештовують зв'язкового Кропивянського – Безкоровайного з наказом “найчервонішого полковника” про початок повстання на Ніжинщині. Через декілька днів новий удар гетьманської агентури – арешт у повному складі чернігівського підпільно-революційного комітету. Таким чином, Кропивянський залишається наодинці зі своїми проблемами, але ще більші неприємності його чекають попереду.

У ніч із 5 на б серпня 1918 р. він віддає наказ, про штурм Ніжина. Пізніше він так пояснював свої наміри: “Візьму Ніжин. Упевненості утримати його не було, але наліт можна було зробити. Потім проведу мобілізацію і на Київ”. Початок повстання, неначе, складався для його учасників цілком вдало. Вони вибивають німців із Веркіївки, а в Ніжині захоплюють залізничний вокзал і рухаються до центру міста вул. Мільйонною. І ось тут Кропивянського чекає велика неприємність: він чекає підтримки й удару в тил німців ніжинського підпільного озброєного загону, не підозрюючи, що він уже розгромлений німцями, а його керівник загинув. У результаті, після перекидання крупних військових частин до Ніжина, партизанам завдають поразку і ті відступають в заміські ліси. Звідси починається їх “міграція” до так званої нейтральної зони, розташованої між Україною і Росією, куди відправляється і сам Кропивянський. Не краще йшли справи в інших губерніях України. У сум'ятті всіх цих подій Ленін, як свідчить Аралов, не забув про Кропивянського: “Доставили нам в цей час німецьке оголошення про нагороду за голову Кропивянського в сумі 50000 крб. Ленін наказав зберегти його як свідоцтво героїзму чернігівських партизан ”.

У нейтральній зоні Кропивянському відразу ж знаходиться нова справа: до нього немає претензій щодо поразки повстання з боку керівництва компартії України і він починає формувати Першу Повстанську Українську дивізію. Без сумніву, він би дуже добре виконав нове завдання, але в результаті інтриг Щорса, [[Боженко Василь Назарович|Боженка]] і Примакова, що заздрили його славі, Кропивянський змушений був піти з цієї посади і у подальшому впродовж громадянської війни командує іншими підрозділами. В 1920 р. “червоний полковник” отримує першу і останню радянську нагороду – орден “Червоного Прапора”.

Після закінчення братовбивчої війни, доля вцілілих червоних партизан склалися порізному. Одні залишилися в Червоній Армії, менша частина посіла керівні посади в Ніжинському повіті, а основна маса їх повернулася до своїх сіл до господарства. Політика непа, прийнята в 1921 р., сприяла розвитку економіки країни. Голод і холод стали відходити в минуле і, здавалося, нарешті наступило нормальне життя. Цим ілюзіям не судилося виправдитися, незабаром вони розвіялися як уранішній туман.

Колективізація, що невблаганно насувалася, вимагала від партійного керівництва України пошуку майбутніх союзників у цій страшній справі. Колишні червоні партизани безумовно зараховувалися до таких, адже їх, на думку партаппаратчиків, можна було легко нацькувати на чергових “ворогів”. Одночасно, ті ж самі партаппаратчики чудово розуміли, що в даному випадку одними гаслами вже не обійтися і потрібно було пообіцяти матеріальні блага тим, хто беззаперечно виконуватиме їх накази. У лютому 1928 р. з нагоди святкування десятирічного ювілею Червоної Армії така можливість представилася. Рада Народних Комісарів УРСР видає ухвалу “Про пільги і переваги червоним партизанам і червоногвардійцям”, у якій була розроблена ціла система всіляких пільг тим, хто продовжував підтримувати “лінію партії”.

[[Файл:Могила розстріляних червоних партизанів.jpg|міні|Могила розстріляних 18 серпня 1918 р. учасників Ніжинського повстання червоних партизан (цвинтар Вознесенської церкви (на Овдіївці) в Ніжині)]]

Але вже наприкінці 1920-х років серед тих, хто зі зброєю в руках відновлював радянську владу, стала наростати невдоволеність колективізаторським розбоєм, що захлиснув наші села. У чекістських документах ретельно фіксувалися ці, украй небажані для місцевого партійного начальства, настрої колишніх червоних рубак і нальотчиків. Зокрема, із с. Кукшин сигналізували: “Колишній червоний партизан Левенко заявив, про те, що наступного року ніхто не піде в артіль, бо немає більше дурнів батрачити на державу. Його підтримав колишній червоногвардієць Прокопенко: “Держава не виконала своїх зобов'язань”. У доповідній записці начальника Ніжинського ГПУ значилося: “У Веркіївці населення складає 1200 чоловік. В основному це заможні середняки, із значним куркульським прошарком... Населення наполегливо чинить опір всім заходам радянської влади”. Відповідь чекістів непокірним була жахливою. Після їх цинічної провокації, 200 веркіївців назавжди зникли у сталінських таборах. Але навіть після цього населення Веркіївки продовжувало чинити опір колективізації, під керівництвом колишніх червоних партизан Фурси, Маруні й інших. Це спонукало голову Ніжинського окрвиконкому Зеленську, під прикриттям озброєних чекістів і солдатів, наказати вночі переорати в єдине поле всі селянські наділи. Наступного дня більшість морально зломлених селян вступили до колгоспу.

Відкрито збунтувалися проти колективізації і колишні червоні партизани села Кукшин. Начальник Ніжинського ГПУ доповідав: “Актив села, в який входять всі колишні партизани стоїть у стороні від процесу колективізації і категорично відмовляється вступати в колгосп”. Колодій, колишній червоний партизан заявив: “Колгосп – є дармова робоча сила”. Його підтримав Кусій: “План колективізації для дурнів і що в органах радянської влади сидить контрреволюція, яка хоче знищити селянство”. Подібні розмови відмічені серед усіх селян цього села. Тому, якщо місцева влада хоче вдатися до масових репресій, то в цьому селі можлива поява бандитських угрупувань”.

За тим, що відбувається на батьківщині уважно спостерігає Кропивянський із Москви. І коли над його заможною сім'єю починають згущуватися хмари – сім'я героя миттєво перевтілюється, за наказом місцевої партійної влади, в сім'ю куркуля. Але “червоний полковник” рішуче виступає на захист. Справа дійшла до того, що Кропивянському довелося, щоб захистити своїх рідних від репресій, звернутися до народного комісара робітничо-селянської інспекції УРСР Котовського і голови ВУЦВК Петровського. І лише окрик згори врятував родину Кропивянських від виселення до Сибіру. Сам же Кропивянський не боявся негативно висловлюватися, при тому – публічно, проти колективізації. Партійне керівництво Ніжинського округу було дуже сильне стурбоване поведінкою свого недавнього кумира і, навіть, із цього приводу провело спеціальне засідання партбюро з наступним рішенням: “Доповісти про поведінку Кропивянського в найвищі партійні органи, а його самого ізолювати від тих, хто були партизанами, оскільки він на них негативно впливає”. Виникає закономірне питання – чи міг цей “негативний вплив” перерости в що-небудь істотне? У Ніжинському відділі Державного архіву Чернігівської області зберігаються спогади колишнього червоного партизана Донця про його зустріч із Кропивянським в 1930 р. Сам Донець через чотири роки після цієї зустрічі був засуджений “за контрреволюційну і націоналістичну пропаганду” і провів в таборах більше двадцяти років.

Але повернемося до його спогадів, написаних у 60-их роках XX ст., де немолодий гулагівець згадував, як він, разом із Кропивянським, написали анонімний лист Сталіну, в якому натякнули вождеві на можливість селянського повстання у відповідь на колективізацію. Так, дійсно, селяни вже були доведені до останньої межі. Але чи міг Кропивянський очолити їх повстання? Безумовно так! Але не захотів. Він не боявся, він просто став людиною тогочасної радянської системи. А може – просто вірив, що все зміниться на краще. Важко сказати твердо, але ясно одне: він упустив свій останній шанс стати справжнім народним героєм.

У самий розпал конфлікту із сім'єю Кропивянського вже згадувана Зеленська була викликана до Москви, де їй повідомили про ухвалене рішення нагородити невелику групу колишніх червоних партизан Ніжинщини орденами з нагоди десятого ювілею розгрому денікінських військ. Ось тут все і почалося. Орденів було мало, а охочих їх отримати – багато. Між колишніми партизанами розгорілася справжня боротьба за володіння державними нагородами і в цих суперечках використовувалося все: доноси, наклеп, публічні образи тощо.

Найбільший скандал розгорівся навколо Остапенка, колишнього командира партизанського загону в 1919 р., звинуваченого своїм колишнім підлеглим у дезертирстві.

Зеленська змушена була з цього приводу провести збори, на яких майбутні орденоносці з'ясовували між собою відносини. Втім, її хвилювала не стільки ця – чергова – партизанська гризня, а справи більш важливі. І про це вона відразу категорично заявила: “Мене турбує тільки одне питання – чому колишні партизани не йдуть в колгоспи? Навколо цього питання треба розвернути роз'яснювальну роботу”. Відтак, цілком логічною є резолюція цих зборів: “Треба провести чистку тих, що були партизанами, щоб залишилися тільки ті, які гідні звання партизана”.

Так почався черговий етап розправи з неугодними, під час якої ніякі бойові заслуги в розрахунок не бралися. Вирішувалося все по-більшовицькому просто: підтримуєш лінію партії конкретними справами – зберігаєш звання колишнього партизана., ні – ворог, якого позбуваються. У с. Безуглівка були відібрані партизанські квитки у Головко за “невиконання суспільної роботи”, у Носенка – “за заняття приватною торгівлею ” тощо. Сценарій цієї процедури був у всіх селах практично однаковий. Багато колишніх партизанів не розуміючи, що відбувається навколо них і за що їх позбавили квитків, намагалися добитися справедливості. Із заяв до окружної комісії у справах партизан: “Мене здивували ваші виводи з приводу чистки червоних партизан. Де ви брали підстави, напевно зі стелі, не подивившись той матеріал, який у вас є. (Підпис нерозбірливий)”; “Що це виходить, що одна і та ж влада видала людині посвідчення, а потім передумала і кинула цю людину в страшну безодню... Я все віддав справі соціалізму. Я рвав себе на роботі і останнім часом спохватився, що маю третю стадію туберкульозу... Я конаю у страшних злиднях... Кириченко”; “Прошу відновити мої партизанські права... Є люди, які абсолютно мало брали участь в повстанні, проте, багато говорять, щоб захопити чужі заслуги”.

[[Файл:Меморіальна дошка Крапив'янському.jpg|міні|Меморіальна дошка на будинку (вул. Мільйонна, сучасна Овдіївська), де проживав М.Г. Кропивянський]]

Під час цієї чистки посилено утілювалося в життя гасло: “Жодного колишнього партизана поза колгоспом!” В умовах колективізації партизанські висуванці поводилися по-різному. Одні, як Тютюнников, наприклад, прокравшись і боячись розплати, втікали до міста. Інші прямо зі шкіри лізли, щоб догодити начальству, але часто за таку завзятість отримували сповна. Так, один із колишніх партизан Куксенко заявляв: 
:''“Під час проведення компанії по хлібозаготівлі двоє підкуркулів спробували її зірвати і мені довелося дуже важко... В результаті мене паралізувало... Немає шматка хліба немає засобів для існування... Якщо є Радянська влада, – дайте мені пайок...” ''

До весни 1932 р. чистки партизан закінчилася і ті, хто її пройшов стали слухняним інструментом у руках партійного керівництва. Тим часом почався голод 1933 р., який накрив усіх. Ось витяги з чисельних звернень колишніх червоних партизан: 
:''“Прошу мені видавати хліб зі спецмагазину, інакше помру з голоду”; “Дякуємо Вам за те, що Ви кинули нас у прірву... Жерти нічого... Партизани села Кулешова”. ''

Голова окружної партизанської комісії Куськало доповідав начальству: 
:''“Сільські колишні партизани впали в крайню потребу ... перебувають у жахливому стані”. Один із партизанів, навіть, писав Сталіну: “Як можна жити з сім'єю на 200 гр. хліба на день... Я боровся за Радянську владу, а зараз сидимо голодні...” ''

Подібні заяви і листи назавжди залишилися в архівах, а в могилах 1933-го лежать разом як жертви, так і їх кати, і, як не дивно, серед тих і інших – “червоні партизани ”. В тому є певна історична справедливість, адже за все свого часу треба платити. Решту ж партизан, що пережили голод, чекав 1938 рік… 

== Розплата ==
Репресії 1937 р. широкою хвилею прокотилися Ніжинщиною, змітаючи все на шляху.

Природно, що так або інакше, вони мали зачепити й колишніх червоних партизанів, і не тільки тут, на Чернігівщині, але й в Україні загалом. Їх черга наступила навесні 1938 р.

На той час на Кропивянського вже було заведено таємну енкадевеесівську справу № 82117, куди акуратно впродовж кількох років підшивалися певні документи. Зокрема, у відомостях про “піддослідного” зазначалося: “Батько Кропивянського – Григорій Макарович, у минулому куркуль, до революції тринадцять років був волосним старшиною. Сам М.Г. Кропивянский висловлювався, що він посварився з Центральною Радою і тому вирішив помститися Гетьманщині, перейшовши на сторону Радянської влади. Загони Кропивянського були самі по собі, займалися грабунками та єврейськими погромами. В 1921 р. була організована комуна (в Ніжині – авт.). Тривалий час сім'я жила за рахунок експлуатації бідняків…”. У доповідній оперуповноваженому НКВД УРСР Рубінштейну зазначалося: “У 1928 р. Кропивянський голосував проти виключення Троцького і Зінов'єва з партії. Рідний брат Кропивянського Григорій Григорович арештований за слова: “Соціалізм в СРСР не побудувати, оскільки Троцький був правий у своїх працях, що соціалізм в одній країні побудувати не можна”. В Москві, де навесні 1938 р. повним ходом розкручувалася “справа червоних партизан” М.Г. Кропивянский проходив по енкавеесівських “розробках” як “нацтроцькіст”.

У 1939 р., за вказівкою Берії були засуджені колишні “єжовці”. В їх число потрапили начальник Чернігівського обласного управління УНКВС Егоров і начальник Ніжинського райвідділу НКВС Баутін. Під час слідства вони й прояснили повну картину травня-червня 1938 р.

На суді підсудний Егоров (1939 рік) свідчив: “Успенський (нач. НКВС України) проводив нараду шостого травня 1938 року, відразу нам заявив, що на Україні розкривається всеукраїнський центр колишніх червоних партизан на чолі з Дубовим і Яковенком ... Вони проводили велику контрреволюційну роботу серед тих, хто був партизаном, суть якої полягала в створенні повстанських осередків, які повинні підняти озброєне повстання в разі інтервенції проти СРСР. Ці організації стали вже отримувати зброю і створювати таємні склади ... Все було сказано так, що для мене стало ясно, що треба громити колишніх червоних партизан ... Я негайно дав указівки допитувати цих партизан і через деякий час від них були взяті свідчення про те, що в Чернігівській області існує розгалужена повстанська організація, що складається з колишніх червоних партизан”.

Першою жертвою нової чекістської провокації стає виходець із Польщі, колишній червоний партизан Гаранін Степан Федорович. Він був арештований приблизно за місяць до описуваних подій як “польський шпигун”, але слідчі швидко йому змінюють статтю звинувачень і Гаранін стає “українським націоналістом” і “повстанцем”; на його свідченнях надалі будуватимуть слідчі свою брудну роботу, розгортаючи “справу червоних партизан” на Ніжинщині. Ця особа цілком підходила на роль “паровоза” – колишній писар у петлюрівській канцелярії, виключений із партії під час чистки 1921 р., сидів за розтрату казенних коштів. Кращої біографії годі шукати. Та й сам Гаранін уже випробував на собі радянську каральну систему, тому довго пручатися не буде. Чекістські розрахунки опинилися вірними і смертельними для самого Гараніна.

15 липня 1938 р. з цього колишнього партизана вичавили наступні свідчення: “Проживаючи в місті Ніжині я спілкувався з видними учасниками партизанського руху – Остапенком, Тарасенком, Калитою і самим Кропивянським. Всі вони були антирадянськи налаштовані і я прилучився до їх право-троцькістської української буржуазнонаціоналістичної організації ... Туди я був залучений в грудні 1937 р. .... Колишній командир партизанського загону на Ніжинщині Остапенко мене повідомив, що Кропивянський працює в Москві і входить до складу право-троцькістського блоку ... Цей блок у тісному контакті з українськими націоналістами готує збройне повстання в Україні ... і що він отримав директиву від Кропивянського приступити до створення партизанських загонів на Ніжиншині з тих, що були партизанами ... Останні, нібито, сильно скривджені радянською владою і охоче підуть на це. За це при новому державному ладі вони будуть не рядовими і цілком забезпеченими матеріально, оскільки Кропивянський має тверду домовленість із цього приводу з московським центром.

Він запропонував йому надати допомогу у формуванні цього загону в 1937 р. …” На наступному допиті Гаранін дає нові “зізнання”: “Єфименко повідомив мені про дії в Україні буржуазно-націоналістичної організації, керованій Любченком, Затонським і Гриньком. На Ніжиншині був сформований антирадянський військово-повстанський штаб на чолі з командиром загону Остапенком Іваном Григоровичем. До складу штабу увійшли: Точоний, Єсипенко (м. Винниця), Селенга (м. Київ), Баклан (м. Бахмач), Фесюн (м. Ніжин), Калита (м. Чернігів), Тарасенко (с. Печи), Балагура (м. Маріуполь).

Цей штаб був створений у 1928 р. за вказівкою Кропивянського. Всі особи, що потрапили до цього списку, в роки громадянської війни були керівниками повстанського руху на Ніжиншині, найближчі друзі і соратники М.Г. Кропивянского і додаткових характеристик не потребують”. Слід підкреслити: всі особи зі списку були більшовиками, багато хто – з дореволюційним стажем.

Але повернемося до “справи” Гараніна. Енкавеесівці наполегливо “вибивають” із нього дані про М.Г. Кропивянского. Він був для них найбільш значимою і яскравою фігурою у всій “справі червоних партизан”, йому готувалася роль керівника чергової міфічної “повстанської організації ”. В цьому розрізі Гаранін “дуже вдало” засвідчив: “У 1933 р. Кропивянський відвідав брата в Ніжині і мав зустріч із багатьма колишніми партизанами ... Він висловлював крайнє незадоволення, що вони, нібито, забуті радянською владою; що він не згоден із політикою ЦК, що “привела країну до занепаду”. В даному випадку Гаранін, ймовірно, говорив правду. І ось чому. Легендарний партизан прибув до Ніжина в самий розпал голоду. Люди вмирали прямо на вулицях, у селах були випадки канібалізму. Багато що тоді побачив Кропивянський, почув жахливі подробиці про голод від своїх колишніх соратників і, напевно, не соромився голосно висловлювати свою думку з цього приводу. За п'ять років йому все пригадали.

Нарешті, з Гараніна вичавили останнє: “Повстання передбачалося почати в 1937 році”. Після цього його без зайвої тяганини розстріляли.

У Москві вже в 1937 р. закінчили збір компромату на М.Г. Кропивянского.

Розв'язку цієї трагедії прискорив донос якогось Моїсєєва, в якому зазначалося: “… на квартирі Кропивянського ночували діти Троцького, він добре знайомий із Мураловим і в своїх розмовах досить часто згадує Любченка...” Резолюція, накладена на цьому документі, гранично ясна: “Прискорити арешт”. Але не дивлячись на це, чекісти вичікували ще цілий рік, чекали зручного моменту. Арешт М.Г. Кропивянського 31 травня 1938 р. в Рибінську співпав із новою хвилею арештів в Україні, де повним ходом розгорталася зазначена “справа червоних партизан”. Тепер все стало на свої місця і для “червоного полковника” почався шлях на голгофу. Його допитують і катують на Луб'янці. М.Г. Кропивянский тримається героїчно, проявляючи твердість характеру і неймовірну силу волі, – колишній партизан виявився міцним горішком для “єжовців”.

Він відкидає всі звинувачення в свою адресу. Здавалося: ще небагато – і він вийде на свободу. Про це заявляє рідним М.Г. Кропивянского прокурор м. Києва Руденко (той самий, що за десять років буде головним звинувачувачем на процесі у Нюрнберзі), але в останню мить відбулося непередбачене. М.Г. Кропивянский відмовився покинути в'язницю без суду і, навіть, оголосив голодування. Комісії, що відвідала його, з Москви він заявив, що добивається суду, щоб викрити жах, який діється у в'язницях.

Цю заяву комісія оцінила як антирадянську і М.Г. Кропивянский отримав п'ять років таборів. Безпосередньо перед відправкою до Усть-Вимського табору йому дозволили побачення з сином Георгієм. Свої перші хвилини побачення Г.М. Кропивянський описав так: “Коли в протилежному кутку великої напівтемної кімнати за подвійним бар'єром із сіткою до стелі, я побачив батька, білого як лунь із білою бородою, в спідній сорочці, я збожеволів, став рвати сітку і кричати. До мене підбігли два солдати і витягли мене через двір на вулицю, точніше – на якийсь пустир”. Наступний раз вони зустрілися тільки навесні 1944 р. в Буїнську, де звільнений табірник проживав на той час.

Стан здоров'я М.Г. Кропивянського був жахливим. Окрім хронічного виснаження і цинги, в нього були зміщені, а точніше – були відбиті всі внутрішні органи. Як згадував син М.Г. Кропивянського Георгій, лікар, який обстежував недавнього в'язня, прийшов до висновку, що його пацієнт упав із великої висоти. Звісно, це було не так.

Просто під час слідства М.Г. Кропивянского били об підлогу. Вже пізніше сусіди по камері розповіли його рідним, як “червоного командира” повертали в камеру на ношах і він був чорним, як хромовий чобіт.

Трохи оговтавшись від “табірного курорту”, М.Г. Крапивянський їде в Україну, до рідного краю, де його – в принципі – нічого гарного не чекало. На Ніжинщині у нього, крім рідних, нікого не було. Колишні соратники або загинули в сталінських таборах, або їх поглинула остання війна. Пропрацювавши два роки лісником, М.Г. Кропивянський повертається до Москви, де його знову вразив напад важкої хвороби. Рідні намагаються полегшити страждання М.Г. Кропивянського, але [[27 квітня]] [[1948]] р. йому доводять до відома наказ Берії покинути столицю СРСР. Закінчилися страждання колишнього ватажка червоних партизан у міській лікарні Ніжина, де він помер 22 жовтня 1948 р. Місцева влада намагалися не допустити похорону легендарного партизана під червоним прапором, за перемогу якого він віддав все своє життя. Люди наполягли на протилежному і, як згадує син [[Кропив'янський Георгій Миколайович|Георгій ]], його “несли до самого кладовища під червоним прапором ... Мовчки ним благословили, мовчки поховали і мовчки розійшлися”.

У період “хрущовської відлиги” М.Г. Кропивянський був повністю реабілітований (27 березня 1956 р.), але боротьба за повну правду про життя і діяльність колишнього партизанського командира розтяглася на наступні десятиліття і закінчилася тільки наприкінці 80-х років XX ст.

== Останній спалах ==
Закінчилася Друга світова війна, винісши на поверхню радянської історії нових героїв (і псевдогероїв також!), у тому числі й партизанської боротьби, що вирувала на Чернігівщині за нацистської окупації впродовж 1941-1943 років. Але тема червоних партизан, на тоді вже далекої громадянської війни, партійною владою в Україні не була забута.

Решта з-поміж колишніх червоних повстанців, яким Бог дав довге життя, зачаїлися, не бажаючи на себе накликати нові неприємності зразка 1938 р. В 1970 р. один із “ветеранів 1918 р.” (так він себе назвав) заявив авторові цих рядків наступне: “До смерті Сталіна червоний партизан Кропивянського асоціювався з поняттям бандит. От так ми весело і жили”. Натомість, у всій історії громадянської війни на території України нероздільно панував міф про Щорса. Про нього видавалися багатотисячні тиражі книг, ставилися п'єси, в кінопрокаті панував славнозвісний фільм О.П. Довженка.

Смерть Сталіна і засудження його культу особи відкрило ворота свободи в'язням гулагу. Колишні червоні партизани громадянської війни на Ніжинщині, повернувшись додому стали вимагати від місцевої партійної влади відновлення належного їм статусу.

Не міг погодитися з такою “тихою” реабілітацією свого батька і Георгій Кропивянський. Він став вимагати від партійної влади країни відновлення повної історичної правди про батька, що автоматично означало відкрите зіткнення з культом Щорса у військовоісторичній науці і з тими, хто десятиліттями годувався навколо цього міфу. Останніх, природно, було дуже багато і серед них не останнє місце займав тодішній директор Чернігівського обласного історичного музею Левенко зі своєю сумно відомою дисертацією 1945 р. під красномовною назвою “Український Чапаєв – Микола Щорс”.

Обурення Георгія Кропивянського не було межі, коли він прочитав у цьому історичному опусі таку характеристику діяльності свого батька в 1918 р.: “Він здійснював троцькістське керівництво. Був військспецом-шкідником і сином куркуля. Пізніше приписав собі подвиги Щорса” тощо.

У розвінчанні всієї цієї ахінеї Георгій отримав серйозну підтримку від ветеранів 12-ої армії: Аралова, Антонюка, Горбатова, Боварського (всі генерали) і від багатьох інших.

Проти сина Кропивянського виступив генерал-майор, а в роки громадянської війни – соратник Щорса, Петриківський, автор виданої в 1947 р. книги “Повість про полки Богунський і Таращанський”, де було все, крім правди про громадянську війну в Україні.

Цей запеклий сталініст у боротьбі проти вже покійного М.Г. Кропивянського пішов відразу з крупних ідеологічних козирів, написавши до ЦК Компартії України наступне: “Сьогодні українські націоналісти знов руками Георгія Кропивянського повели атаку проти Щорса, Першої дивізії і нашої партії”. В унісон йому писала і дружина Щорса Фрума Хайкіна: “Річ у тому, що Аралов, за допомогою свого підручного, покидька і дармоїда Георгія Кропивянського, став на шлях шулерської фальсифікації. Написав Аралов книгу про Леніна дуже погану, хлестаківську, ще й умістив туди свої пасквілі і дурні писання про справи українські періоду громадянської війни. Дали йому по руках”.

Проте, радість їх була недовгою. Аралов – відомий і заслужений більшовик – не тільки зумів дати гідну відповідь, але й добився видання своєї книги в 1962 р. під назвою “Ленін вів нас до перемоги”, де переконливо довів визначну роль Миколи Кропивянського в серпневому повстанні на Ніжинщині.

1962 р. став пам'ятним і, одночасно, вкрай важким для Георгія Кропивянського, проти якого соратники Петриківського і Хайкіної спробували сфабрикувати карну справу за звинуваченням його в троцькізмі і націоналізмі (і це вже на початку 1960-х!). Не дивлячись на весь ідіотизм подібних звинувачень, всі ці справи дійшли до слідчого управління Прокуратури СРСР, а потім до ЦК КПРС, де Георгію Кропивянському якийсь Рубан прямо заявив: “Ви в усьому маєте рацію. Щорса ми спускаємо на гальма. Але скандалу нам не треба”.

Тепер все почало обертатися в зворотній бік. Із репертуару театрів були зняті п'єси про Щорса, з центральних газет зникли про нього статті; була, навіть, знята з друку “Збірка документів про Щорса”.

У 1957 р. пустився на пошуки правди про громадянську війну на Ніжинщині Микола Василенко, намагаючись добитися визнання заслуг свого батька, розстріляного німцями в 1943 р. і геть забутого впродовж повоєнної десятирічки ніжинською партійною владою. За декілька років він зумів зібрати спогади старих більшовиків – колишніх червоних партизан, де відбилися, немов у дзеркалі, їх відношення до подій, учасниками або свідками яких вони були. Ось епізоди з цих спогадів.

:''“Після невдалого нападу на Ніжин ми відступили в село Мильники. Було нас чоловік зі сто. Багато хто відразу ж розійшлися по будинках. Під час наступу німців на це село з нами Кропивянського не було. Після цього бою ми розсипалися хто куди ... У 1922 році я став кандидатом у члени партії, але з вини воєнкома Якубовича що примушував нас виконувати його злочинні накази, був виключений із партії. Тоді своїх партквитків позбулися всі, хто служив в міліції і все керівництво військкомату ... Броварець встиг утекти, але пізніше був убитий біля Мрина під час спроби пограбування. Крисько, який був у нас головою Укому, підіслав до своєї дружини, простої селянки, вбивцю, а після її смерті одружився на вдові розстріляного білого офіцера .... У Ніжині на керівній роботі був Довгопол із Макіївки. Він часто привозив сало і самогон. Ми його наливали в самовар і вдавали ніби п'ємо чай на випадок якщо хто нагряне”'' (свідчення Артеменка).

:''“Купець Зільберман дав 10 тисяч рублів золотом для підкупу німецької охорони ніжинської в'язниці. Так була організована втеча його сина-більшовика і Компанця. Вони, незабаром, разом із Жуковським пішли до Росії”'' (свідчення Апіфігової).

[[Файл:Спільна могила загиблих партизан.jpg|міні|<small>Спільна могила загиблих червоних партизан неподалік від могили розстріляних соратників (вул. Мільйонна, сучасна Овдіївська). Надгробок зробили нашвидкоруч (йморівно – до 10-річчя повстання в 1928 р.) з “підручного матеріалу” – дореволюційного надгробку з розташованого поруч Митрофанівського (Овдіївського) кладовища (або з Грецького, нинішнього Троїцького, де таких надгробків було достатньо). Огорожа більш сучасна</small>]]

:''“Після виїзду Ніжинського полку (1919 рік) до Бобровиці, його солдати збунтувалися внаслідок дезертирства мобілізованих комуністів, зокрема, Маруні Петра і Січкаря Кузьми. Останній повернувся з Росії і став начальником ніжинської міліції. Займався безпосереднім грабунком торговців, шевців. Із партії виключений у 1922 році”'' (свідчення Xахуди).

:''“Люди в селах, навіть бідняки, вороже відносилися до більшовиків унаслідок їх заперечення Бога. Відмовлялися нам допомагати зброєю. Коли німці наказали її здати під загрозою розстрілу – виконали це розпорядження”'' (свідчення Макаренка).

:''“У час фашистської окупації я викинув свій орден Червоного Прапора, щоб за нього мене не розстріляли німці. За арешти 1938 року багато колишніх партизанів образилися на радянську владу і в цій війні не брали участь”'' (свідчення Дорошенка).

:''“Кропивянський довгий час працював відповідальним працівником ГПУ і скільки відправив безневинних людей на той світ теж невідомо. Савченко, що продав ніжинських повстанців у серпні 1918 року, після громадянської війни став головою ревтрибуналу і розстріляв сотні людей. Потім сам був викритий як агент гетьманської контррозвідки і розстріляний”'' (свідчення Лінника).

:''“Сівков був справжнім революціонером і більшовиком. Його життя завжди служило нам прикладом. Хоча багато його вчинків були незрозумілі тоді. Наприклад, ще до революції одружився на ніжинській гулящій дівці і дуже багато приділяв їй уваги. Хотів зробити з неї людину. Цей “романтик революції” якщо і пережив громадянську, то, напевно, згинув у сталінських таборах”'' (свідчення Демента).

:''“Я вважаю, що Кропивянський провалив серпневе повстання 1918 року… Потім пішов в нейтральну зону, кинувши всіх напризволяще. Багато хто був розстріляний німцями”. “У 1944 році я працював головою колгоспу. Якось на дорозі я зустрів старого з великою бородою і в солдатській шинелі. Я, навіть, подумав про те, що нам в село призначали нового попа, а потім придивився і впізнав Кропивянського.

:''Він розповів мені, що відправлений до села на висилку і в нього немає роботи. Я вирішив йому допомогти.''

:''Якось ми добре випили і я його запитав: “Миколо Григоровичу! Навіщо ти розстріляв нашого командира Гребенка? Адже він міг стати другим Щорсом. Адже він тобі життя врятував у Носівці?” Кропивянський відвернувся вбік і відповів: “Такий час був”'' (свідчення Богдана).

Уточнює цей епізод із біографії Кропивянського його брат Михайло: 
:''“Його хотіли убити гребенковці в Носівці, коли він не дав їм грабувати місцевого єврея. Особисто сам Гребенко повернув йому зброю і відправив до Чернігова, де Аралов призначив Миколу командиром 60-ої дивізії. Гребенко був ним викликаний до Чернігова і засуджений до страти. За кілька хвилин до залпу Микола заявив йому: “Ти мене не розстріляв, а я розстріляю тебе”. Після цього брат особисто мені заявив: “Всі мої вороги вже на тому світі. Добре б зловити і розстріляти Петриківського”.''

Добрався Василенко і до самого Аралова, не злякавшись поставити відомому більшовику дуже цікаве, як для 1957 року, запитання: “Як примудрялися червоні командири без військової освіти розробляти значні військові операції, наприклад, Фрунзе?” І у відповідь отримав цілком відверту відповідь: 

:''“Всі начальники штабів і помічники командуючих фронтів були призначені з колишніх царських генералів і полковників. Вони й розробляли стратегічні військові плани. При Фрунзе всю війну був такий собі генерал Новицький. Він (Фрунзе – авт.) багато чому у нього навчився”.'' 

Сумлінно зібравши більше сотні таких спогадів колишніх червоних партизанів, Василенко кинувся виправляти місцеву більшовицьку історію, але марно.

На початку 1957 р. чернігівський обком партії вирішив видати збірку спогадів партизанів громадянської війни, і з цього приводу, навіть, було скликано спеціальну нараду ветеранів. На зборах вибухнув справжній скандал між Січкарем і Точеним. Не зумівши поділити минулу славу, вони облили одне одного багном. Не встигли обкомівці владнати цей, дуже неприємний для них, конфлікт, як на горизонті з'являється Василенко зі своєю правдою “про справи давно минулих днів”, яка взагалі не лізла ні в які ідеологічні ворота. Одним словом – йому дають відкоша. Він не заспокоюється. Доходить до головного історика Жовтневої революції академіка Мінца і, за порадою останнього, публікує ряд своїх невеликих статей в “Українському історичному журналі”, – і на тому йому – Василенкові – дали зрозуміти, що пора вгамовуватися. Намагаючись добитися більшого, Василенко пише скарги на місцеву партійну владу в усі можливі інстанції СРСР, звинувачуючи її в пособництві “колишнім петлюрівцям і бандитам”.

Небезпеку становища, непередбачуваність і – головне – небезпечність його результатів, як для самого Василенка, так і для його оточення зрозуміли, передусім, ті, хто ще вчора охоче ділилися з ним своїми спогадами. Один за одним вони починають відмовлятися від допомоги правдошукачеві. Так, один із них, Прокопович, у листі написав: “Більше писати Вам не буду і більше до мене не звертайтеся. Опублікувати матеріали на цю тему ніхто Вам не дасть. Я був червоногвардійцем Ніжинського полку, командиром Дроздівського партизанського загону, є членом партії з 1929 року. За те, що я розповів правду про події 1918 року на нараді 1957 р. мені не дозволили опублікувати свої спогади ... Призначення персональної пенсії петлюрівському бандитові Січкарю є знущанням із пам'яті чесних борців за Радянську владу”. Ще один, Артеменко, писав про те саме: “Докладних спогадів я вам давати не буду, бо це марно.

Опублікувати матеріали Вам ніхто не дасть. Зараз між ученими є немало таких, яких треба знищити. Їх треба було, як казав батько Боженко, “ще в колисці убити”. Рано чи пізно і для самого Василенка його пошуки повинні були закінчитися сумно. Так і відбулося. Спочатку його спробували запроторити до психіатричної лікарні, а потім просто пустили плітки про його ненормальність. З цим він і помер на початку 1990-х років.

Подібна доля могла спіткати і сина М.Г. Кропивянського Георгія. Спочатку йому таланило – використовуючи допомогу впливових знайомих з оточення тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Щербицького, в 1971 р. він зумів добитися відкриття пам'ятника своєму батькові у Володьковій Дівиці (яка з нагоди згадуваного ювілею Ніжинського повстання в 1928 р. отримала назву Червоні партизани).

Зовсім інакше стали розвиватися події навколо Георгія, коли в 1976 р. сам усесильний Суслов заборонив синові “червоного полковника” видавати книгу про батька.

Йому виплатили гонорар, але набір розсипали. Спроба Кропивянського-молодшого пробити цю стіну ні до чого не призводить. Йому приписують пияцтво, а потім узагалі в Україні оголошують про його смерть. Невідомо, чим би це все закінчилося, але розпочалася перебудова; потім розвалився СРСР, Україна почала розвиватися як самостійна держава. В середині 1990-х років у підмосковному Звенигороді вмирає Георгій Кропивянський, смерть якого перевертає останню сторінку історії червоних партизан Ніжинщини періоду громадянської війни.

У 1998 р. в Ніжині відзначили сторіччя від дня народження М.Г. Кропивянського – проходить наукова конференція, присвячена його життю й діяльності; на території міської школи № 13 відкривається пам'ятник “червоному полковникові”, а також неподалік від цього монументу – нагробок на спільній могилі загиблих у серпні 1918 р. його соратників. Тут-таки, поруч, на цвинтарі Воздвиженської церкви стоїть скромний обеліск партизанам, яких розстріляли гетьманці після невдалої спроби повстання.

Залишилася меморіальна дошка на будинку, де проживав Микола Григорович і його родина, на вул. Овдіївській – тій самій Мільйонній, якою загони червоних партизанів штурмували Ніжин. А от вулиці, яка з 1921 р. носила ім'я Червоних партизан із нагоди святкування 1000-річчя Ніжина повернули історичну назву – Московська. Володьковій Дівиці стару назву ще не повернули; здається на одній із околиць цього села, посеред лісу все ще зберігається “штабна хата” тих самих червоних партизанів. Ім'я ж самого “червоного полковника” досі носить колишня Графська вулиця в Ніжині, вздовж якої розташовані старі будівлі держуніверситету.

Ось, зрештою, мабуть, і все, що нині нагадує про колишні неспокійні часи 1918- 1919 років, пов'язані з ніжинськими червоними партизанами. Свого часу кожен із них сам обирав свій життєвий шлях і кожен його пройшов. Бог їм суддя, всім – і праведним, і грішним.

== Джерела ==
# Борьба трудящихся Черниговщины за власть советов. – Чернигов, 1957. – С. 169, 180.
# Второй съезд Компартии (большевиков) Украины. 17-22 октября 1918 года. – К., 1989. – С. 130.
# Державний архів Чернігівської області, ф. 6, оп. 2, спр. 65, арк. 141.
# Крапивянский Г. Воспоминания об отце (рукопись). – б/м, 1989. – С. 27-35 // Науковий архів Ніжинського краєзнавчого музею (далі – НА НКМ).
# Лапчинський А. Боротьба за Київ. Січень 1918 р. // Літопис революції. – 1928. – № 2. – С. 209-219.
# Первый съезд Компартии (большевиков) Украины. 5-12 июля 1918 года. – К., 1988. – С. 125.
# Російський державний військовий архів, ф. 3128, оп. 2, спр. 2, арк. 600; спр. 29, арк. 27.
# Сичкарь Л. Воспоминания о 1918 годе (рукопись). – б/м, 1957. – С. 44, 51 // НА НКМ.
# ЦДАГО України, ф. 12, оп. 2, об.зб. 65, стр.37, 40, 45; од.зб. 32117, арк. 12, 16.

[[Категорія:Статті]]