Редагування Носівська восьмирічна школа № 7

Нас було в класі 30 учнів і зошити усіх учнів були на виставці по каліграфії. Всі учні класу навчалися в одному старому приміщенні, де нині знаходиться майстерня. А техпрацівницею тоді була одна жінка, на прізвище Козел. Ми зверталися до неї «тьотя Мотя». Вона встигала і прибирати в приміщенні і топити груби, і на уроки та з уроків дзвонити.

В 1941 році заняття в школі припинилися, а в 1942 році німці відновили навчання. Я ходила в 4 клас. Нас навчав вчитель на прізвище [[Михайленко]] – коренастий, спортивний, симпатичний. Він розповідав нам багато історій пов’язаних з партизанським рухом на Україні.

Якось, одного разу, прямо посеред уроку до нашого класу зайшов здоровенний німець з канчуком і поклав його на стіл. Вчитель звелів нам піднятися і привітатися. Ми всі хором сказали «Гутен таг». Потім німець узяв того канчука і поляскуючи ним по своєму чоботу або по партах почав походжати по класу і швидко говорити німецькою мовою з учителем. Ми всі були дуже здивовані, що вчитель також вільно розмовляв німецькою.

А потім німець розповів нам якогось вірша і звелів тут же вивчити його напам’ять. Вчитель записав цей вірш на дошці німецькою мовою, а ми всі дивилися на ті літери і не розуміли. Потім ми попрощалися з гітлерівцем крикнувши «Хайль Гітлер». Коли німець вийшов, наш вчитель стомлено сів на стілець і довго про щось думав, а ми всі мовчали і загадково дивилися на дошку. Тоді вчитель підвівся і ми хором вчили той вірш доти, доки його не вивчив кожен учень. Ми боялися, що повернеться німець і засіче нас нагайкою, якщо не будемо знати того вірша. Я й досі його пам’ятаю, хоча й не знаю про що цей вірш.

А наступного дня нашого вчителя не стало. Дорослі говорили, що він був партизаном і чи то пішов до лісу, чи то його забрали німці. Ми так і не дізналися про його подальшу долю і дуже сумували за ним і за тим, що навчання було перервано. Та ми майже щодня ходили до школи, сідали в класі і молилися, щоб не розбомбили нашу школу.

Після війни навчання відновилося і директором тоді став [[Луков Петро Ісакович]] (у 1945-1947 рр.). Згодом директором стала [[Філь Паша Тихонівна]]. Класним керівником у мене була [[Батюта Віра Митрофанівна]] у 1947-1949 роках. При випуску нас із сьомого класу, а школа тоді була семирічною, вона напророкувала кожному з нас шлях у життя. Майже все так і збулося.

У 1968-1969 навчальному році я повернулася до рідної школи вже як вчитель. Тут я зустрілася з прекрасними людьми, організаторами, вихователями і наставниками. Завучем тоді працювала [[Харченко Зінаїда Федосіївна]], яку згодом змінила [[Откидач Марія Герасимівна]], а потім на цій посаді працювала [[Святна Галина Єгорівна]].

Незмінним директором працював [[Тихий Йосип Якович]]. А ось його помічником в усіх справах був [[Репета Петро Євгенович]]. Він міг зробити все і замінити всіх, бо мав дві вищі освіти і невичерпну енергію та любов до життя. Читав історію, географію, креслення, образотворче мистецтво, музику і в усіх класах вів уроки праці в майстерні. Він мав «золоті» руки і чуйне серце. А скільки він вів гуртків у позашкільний час! Він навчав учнів різьбленню по дереву, випалюванню, моделюванню. І на кожній районній виставці учні школи одержували грамоти, призи і подарунки за свої майстерно виготовлені вироби. Біля школи, під його керівництвом був посаджений сад. Поруч були шкільні городи та дослідні ділянки. Був закладений малинник, посаджено багато кущів смородини. Учні із задоволенням працювали і відпочивали. Вечорами в школі теж було гамірно. Одні учні приходили до Петра Євгеновича на заняття гуртків технічної творчості, різьби по дереву і випалювання, інші – на предметні гуртки та гурток художньої самодіяльності. Учні із задоволенням співали у великому шкільному хорі, яким керував Петро Євгенович. Школа завжди займала призові місця на районних виставках та конкурсах, учні одержували грамоти та цінні подарунки. А Петро Євгенович за це заохочував своїх гуртківців – влітку водив їх у туристичні походи по місцях бойової слави, історичних місцях, провів кількаденну експедицію до Київського водосховища. Учні жили в наметах, навчилися варити уху, різні страви, плавали по морю. А вечорами вчитель розповідав їм безліч цікавих історій, які він знав. В школі був музей старожитностей, які з великою любов’ю зібрав вчитель. Петро Євгенович навчав учнів бачити в кожній людині щось хороше і сам був ідеалом для своїх вихованців.  

В школі ще був літературно-драматичний гурток. Ми намагалися до кожних загальношкільних зборів підготувати і поставити якусь п’єсу. Ставили «Наталку-Полтавку», в якій роль Наталки грала Таня Пакалюк, а роль Петра – Толя Кириченко, «Наймичку» – героїв грали Валя Пуха та Толя Кацалап, «Сто тисяч» – головними героями були Вітя Дудко Саша Калина, Толя Кириченко, «Котигорошко» – ніжну і милу героїню зіграла Наташа Малош. Усі наші починання завжди підтримувала дирекція школи. Вчителі школи також виступали в ролі артистів – Супрун Т.Ю., Савчук В.В., Чекіль Л.Г., Журенко В.М. Школа жила яскравим і насиченим життям. Ми подорожували партизанськими стежками в [[Орішне|Орішному]], відвідували [[Козари]], були на різних екскурсіях в Чернігові, Ленінграді, Хатині та інших цікавих місцях.