Редагування Кропив'янський Микола Григорович

[[Файл:Kropiv'iansky Chernigov.jpg|міні|Пам'ятник Миколі Кропив'янському в Чернігові]]

'''Микола Григорович Кропив'янський''' (народився 5 [[28 грудня|(18) грудня]] [[1889]], [[Володькова Дівиця]]&nbsp;— помер [[21 жовтня]] [[1948]], [[Ніжин]]) — офіцер Російської імператорської армії, в роки українсько-радянської війни — партизанський командир, радянський військовий діяч.

== До жовтневого перевороту  ==
Згідно з біографічною довідкою на сайті Інституту історії України, Микола Григорович Кропив'янський народився 16 грудня 1889 року (за старим стилем) в заможній селянській родині колишніх малоросійських козаків, хоча інші джерела<ref>Збірник «Ніжинська старовина», стор. 8.</ref> подають датою народження 5 грудня 1889 року. Його батько довгий час був волосним старшиною.

1913 року закінчив Чугуївське військове училище. Був учасником Першої світової війни. Воював на Південно-Західному фронті (VIII армія, 12-й армійський корпус, 74-й піхотний Ставропольський полк). Командував ротою, в боях був двічі пораненим. Нагороджений чотирма бойовими орденами та Георгіївською зброєю. Став підполковником російської імператорської армії.

Від лютого 1917 року — більшовик, разом із Миколою Криленком вів пропагандистську роботу. Після фронтового з'їзду, що відбувся в травні 1917 року, був відданий до суду.

== Після жовтневого перевороту ==
[[Файл:Микола Кропивянський.gif|міні]]

17 грудня 1917 року обраний командиром 12-го армійського корпусу. Ілля Дубінський так описує ці події:

:''«…В цей час вихорем на сцену увірвався Кропив'янський. З червоним прапором у руках він крикнув: „Жовтнева революція перемогла сьогодні і в нашому корпусі. Штаб корпуса оточений більшовицькими 74-м та 75-м полками… Генерал Аджиєв та емісар Петлюри Степура, які хотіли втекти, заарештовані. Хай живе Ленін! Хай живе партія більшовиків! Геть війну, капіталістів та поміщиків!“ …Тільки на третій день закінчився Надзвичайний з'їзд… Командиром корпуса був обраний більшовик М. Г. Кропив'янський».''

З грудня 1917 по лютий 1918 Кропив'янський за наказом Антонова-Овсієнка очолює рештки 19-ї піхотної дивізії, яка йде на допомогу Румчероду стримувати натиск румунських військ. 18 лютого 1918 р., коли до бойових дій проти Румчероду долучаються австрійські війська, Кропив'янський відходить до Вознесенська на з'єднання з Тираспільським загоном Якіра та Гарькавого. Разом вони утворюють 2-у українську революційну армію, начальником штабу якої призначають Кропив'янського.

Після відступу 2-ї української революційної армії під натиском австро-німецьких військ до Таганрогу та Міллерово, Кропив'янський призначає замість себе Княгницького, а сам вирушає до Царицина. Не знайшовши спільної мови з тамтешнім керівництвом невдовзі виїздить до Москви у розпорядження Повстанбюро.

== Участь у повстанському русі ==
На початку травня 1918 Кропив'янський з'являється в московському готелі «Дрезден», де його приймає Бубнов — один з керівників Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких військ. Від Бубнова він виходить Уповноваженим з організації Центрального військово-повстанського штабу Чернігівської і частини Полтавської губерній. Перед відправленням на батьківщину зі спеціальною групою Кропивянський відвідує Аралова, на той час начальника Оперативного відділу Народного комісаріату з військових справ Радянської Росії, для уточнення задач повстанцям України. Після детального інструктажу у Повстанбюро, який провів керівник озброєння загонів та частин Баварський, в середині травня 1918 року Кропив'янський відбуває на Чернігівщину, де влітку очолює партизанський загін, що діяв проти австро-німецьких військ.

== Участь у громадянській війні ==
З 22 вересня 1918 — командир 1-ї української повстанської дивізії. На початку грудня 1918 р. відкликаний з посади через те, що дивізія не виконала наказ Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету про передислокацію з київського напрямку на харківський.

У подальшому очолював штаб формування частин Першої української радянської армії Збройних сил Української Радянської Соціалістичної Республіки. Від лютого 1919 року по травень того ж року був військовим комісаром та комендантом Ніжина.

Від 8 вересня 1919<ref>Наказ військам 12-ї армії №&nbsp;181, §&nbsp;5. РДВА/ЦГАСА, ф. 197, оп. 3, сп. 593, арк. 25.</ref> по 18 січня 1920 Кропив'янський очолює 60-у стрілецьку дивізію РСЧА. У лютому 1920 року призначений начальником тилу 12-ї армії РСЧА, одночасно у квітні—травні командував 47-ю стрілецькою дивізією РСЧА, яка відзначилася у боях з військами Денікіна за Чернігівщину й Київ та проти польських військ на мозирському, олевському і овручському напрямках.

== Після громадянської війни ==
Восени 1920 ЦК КП(б)У відкликав Кропив'янського з Червоної Армії і направив в розпорядження Чернігівської губернської партійної організації. На початку 1921 року його було призначено начальником військ Всеукраїнської надзвичайної комісії та уповноваженим уряду України по боротьбі з бандитизмом, а фактично — зі збройною опозицією. Згодом очолює війська ВЧК України та Криму. В подальшому — старший інспектор прикордонних військ СРСР.

1923 року військова кар'єра Микола Кропив'янського закінчується на посаді інспектора бойової підготовки при Штабі РККА, і вже від 1924 року він направляється на господарську роботу в Прикаспій. Там на річці Емба він працює на відбудовах нафтових промислів. Згодом як член колегії Народного комісаріату радгоспів Кропив'янський займається створення радянських господарств Поволжя.

1933 року у зв'язку з приходом у Німеччині до влади нацистів Миколі Григоровичу, як досвідченому фахівцю з організації підпільної роботи, доручається розробка питань партизанського руху. Але вже 1936 року цей напрям діяльності згортається з огляду на зміну поглядів керівництва СРСР на міжнародне становище. Кропив'янського переводять до НКВД, де він займається інспектуванням об'єктів, на яких використовується праця в'язнів. Згодом він переходить на суто цивільну роботу начальника дільниці Углицького району будівництва каналу Москва—Волга. Там на «Волгобуді», що зводився силами в'язнів «Волголагу», Кропив'янського у 1937 році виключають з ВКП(б), як троцькіста та активного учасника контрреволюційної організації.

== Останні роки життя ==
31 травня 1938 року заарештований у Рибінську, а 20 липня 1940 — засуджений до 5 років позбавлений волі. Покарання відбував у Усть-Вимському таборі (нині Республіка Комі), звідки звільнився 1943 року. Перший час проживав у Буїнську, а після визволення України від німецько-фашистських загарбників повернувся до Ніжина, працював лісником. Через два роки перебрався до Москви, але 27 квітня 1948 року вимушений знову повернутися до Ніжина, виконуючи заборону на проживання в столиці. Письменник Юрій Мушкетик пригадує, що зустрічався з Миколою Кропив'янським, коли той працював конюхом у ніжинській лікарні. Помер у Ніжині.

В 1956 році безпідставно репресованого М. Г. Кропив'янського реабілітовано.

== Радянські нагороди та вшанування ==

Погруддя Кропив'янського в Чернігові (зараз зберігається на території Чернігівського обласного історичного музею)
Орден Червоного прапора РРФСР як командиру 60-ї стрілецької дивізії РСЧА.<ref>Наказ Революційної військової ради №&nbsp;149 від 1920&nbsp;р.</ref>

У 1971 році в селі Володькова Дівиця встановлено пам'ятник роботи скульптора М. П. Короткевича та архітектора Л. Д. Кулікова.

Одна з вулиць Ніжина носила ім'я Кропив'янського (з 2016 року Графська), а на будинку по вул. К. Маркса, 69 встановлена меморіальна дошка.

У Чернігові на Алеї Героїв встановлено погруддя Миколи Кропив'янського, роботи скульптора М. П. Короткевича та архітектора В. Г. Гнєзділова. Погруддя було зруйноване 17 квітня 2015 року активістами однієї з ультраправих груп<ref>[https://www.youtube.com/watch?v=7HWSSt8-eAM У Чернігові знесли пам'ятники Миколі Щорсу та Миколі Кропив'янському]</ref> (див. Пам'ятники Чернігова).

Погруддя Кропив'янського було встановлене на його батьківщині в селі [[Володькова Дівиця]].

== Трагедія Миколи Крапив’янського ==
:''Нарис [[Медвідь Петро Іванович|Петра Медведя]] в книзі: {{СІН}}''

Вперше про Миколу Крапив'янського я почув від баби Олі, яка виросла у великій заможній сім'ї Крапив'янських, була близькою родичкою майбутнього героя громадянської війни. Але до смерті Сталіна про це говорили пошепки, боялися згадувати навіть ім'я знаменитого земляка. Пам'ятаю, як після березня п'ятдесят третього року з Колими повернувся його брат [[Кропив'янський Юхим Григорович|Юхим]]. Збожеволілий після 10 років знущань у катівнях НКВС, він ходив біля нашої школи, розмахував руками, ніби відганяв мух, і такою своєю поведінкою лякав дітлахів. Так Юхим і помер, не відаючи, за що так жахливо спотворено його долю. А згодом, здається, у сьомому класі, я прочитав трилогію Олексія Толстого «Ходіння по муках». І яким було моє здивування, коли звідти довідався, що Микола Крапив'янський ніякий не ворог народу і не запеклий націоналіст, а мужній, самовідданий командир партизанського з'єднання, яке діяло на Чернігівщині і Полтавщині. У Дроздівських лісах зародилася слава невловимого партизанського ватажка і народного героя.

Про бойові справи народних месників Крапив'янського ходили легенди. Очевидці часто розповідали про особисту відвагу свого командира, його вміння швидко орієнтуватися в найскладніших ситуаціях і знаходити з них неординарний вихід. Подвиги Миколи Крапив'янського в роки громадянської війни описані в багатьох художніх і документальних творах. Це про нього у двадцяті роки «всеукраїнський староста» Григорій Петровський сказав: «Життя цього чудового патріота повинне знайти своє відображення і в літературі, щоб бути прикладом для підростаючих поколінь». Крапив'янський став прикладом, але зовсім не тим, якого мав на увазі «всеукраїнський староста». Його трагічна доля – жахливий приклад того, як більшовицька революція, сп'янівши від крові, почала пожирати своїх дітей. Певною мірою на долі Миколи Крапив'янського відбилася й трагедія українського народу, до якої, сам того не бажаючи, він доклав рук своїм талантом полководця, відвагою і мужністю, які, мабуть, передалися йому від предків козаків. Та про це трохи згодом.

А в дні, про які йдеться, він ні краплі не сумнівався в правильності свого вибору, щиро вірив більшовицьким лозунгам і вів за собою селянські маси, які піднялися на боротьбу з кайзерівськими військами. Партизанські загони Ніжинщини під командуванням Миколи Крапив'янського в перші місяці громадянської війни, коли він повернувся у рідні місця, розгромили декілька каральних підрозділів кайзерівців. Така ж доля спіткала офіцерський загін під Носівкою і Мрином. У цих боях Крапив'янський брав участь особисто, показав приклад відваги і вмілого керівництва боєм.

Після носівської операції молодший брат Миколи Григоровича – [[Кропив'янський Михайло Григорович|Михайло]] приніс до штабу сумну звістку: у Володьковій Дівиці оскаженілі від безсилля кайзерівці дотла спалили батьківську садибу, а на попелище приводять засуджених до страти селян, катують їх, потім розстрілюють і там же закопують.

Відповіддю на це стали ще дошкульніші удари партизанського з'єднання Крапив'янського по німецьких військах. Хоч як старалися німці впіймати відважного командира, це їм не вдавалося. Його охороняли, були завжди поряд рідні брати Михайло і Юхим, земляки [[Григорій Покиньборода]], [[Євмен Кошма]] та [[Михайло Кирпонос]], який згодом став відомим воєначальником, героєм Великої Вітчизняної війни.

Добре пам'ятаю колгоспного їздового [[Гармаш Мина|Мину Гармаша]], людину богатирської сили і неабиякого здоров'я. У тяжкі повоєнні роки він вивозив кіньми цукрові буряки з маминої ланки, і часто, коли сідали на перепочинок, розповідав, як Микола Крапив'янський, блискуче володіючи німецькою мовою, перевдягався у форму кайзерівського офіцера, легко пробирався у розташування ворожих військ, заходив навіть до штабу, добував цінні документи, визволяв з неволі людей.

Особливо допік він коменданту міста Ніжина, майору [[Гетт]]у, у якого «погостював» на секретній нараді, де йшлося про те, як спіймати невловимого Крапив'янського. Розлючений Гетт наказав по всій Ніжинщині розклеїти оголошення, у яких обіцяв винагороду 50 тис. карбованців за голову партизанського командира. Була випущена також спеціальна листівка. Але бажаючих заробити брудні гроші так і не знайшлося.

У Москві, під час навчання у Військово-політичній академії, я, працюючи з архівами, знайшов цікавий документ часів громадянської війни. Восени 1918 року згадану листівку з оголошенням німецької військової комендатури члени Реввійськради показали В. Леніну.

Ознайомившись з нею, Ленін сказав: «Збережіть назавжди, як історичний документ, що говорить про доблесть і героїзм чернігівських партизанів на чолі з їх хоробрим командиром». Цитую за документом. Як писав у своїх спогадах старий більшовик і військовий діяч С. Аралов, Ленін згадував також про бойові успіхи Крапив'янського виступаючи перед червоноармійцями, які від'їздили на західний фронт.

Згодом Миколу Крапив'янського призначили командиром Першої Української Радянської дивізії, до якої входили полки: Богуславський на чолі з М. Щорсом, Таращанський на чолі з В. Боженком і Новгород-Сіверський на чолі з Т. Черняком та інші частини. У тому числі і червоне козацтво В. Примакова.

Аналізуючи біографію Миколи Крапив'янського, мимоволі дивуєшся «непослідовністю» його службової кар'єри. Царський офіцер з високим бойовим досвідом і талантом з посади командира дивізії раптом по волі партії став на чолі невеличкого партизанського загону. Був він секретарем повітового комітету партії, а згодом знову командиром дивізії і комендантом Києва.

Несподівано у його біографії з'являються: Москва – Вища Рада народного господарства СРСР, потім Ембинський нафтовий басейн, Якутія, де Крапив'янський очолює геологорозвідувальну експедицію з пошуків золота. Через деякий час, згадавши про його військовий досвід, Крапив'янського відкликають з дрімучого краю лісів, боліт і комарів до Москви. Призначають старшим інспектором Прикордонних військ, згодом – інспектором Народного комісаріату внутрішніх справ.

Як відомо, селяни України ідею колективізації зустріли без ентузіазму, а на спроби більшовиків силою примусити їх впрягатися у віз «колгоспного раю» відповіли численними повстаннями. Спалахнули вони й на Чернігівщині. Причому ватажки виявляли не менше відваги у боротьбі з «чонівцями», ніж свого часу Крапив'янський у боротьбі з німцями. На свій превеликий подив інспектор НКВС довідався, що деякі з цих загонів очолюють недавні побратими по зброї. Він і в цій ситуації виявив мужність і, на його думку, велику порядність: вступив у переговори з ними і погодився на особисту зустріч. Як потім розповідали його бойові побратими, у призначене місце прийшов сам, без зброї й охорони. Давши слово честі, що буде збережене життя всім повстанцям і їхнім командирам, він умовив декого з них «не проливати братньої крові і добровільно скласти зброю». Нащадок козацьких лицарів, підполковник царської армії, він свято вірив у слово честі, вважаючи це найвищою клятвою. Але ті, хто благословляв його на ці неадекватні дії, обіцяючи всіляку підтримку, давно розтоптали навіть саме поняття честі й совісті. І вони не дотримали свого слова.

Як. тільки повстанці склали зброю, їхні командири були заарештовані і згодом розстріляні. Не гладили по голівці й рядових.

Достеменно невідомо, як реагував на це і як пережив трагедію сам Крапив'янський, але відомо, що авторитет його в Україні почав падати. Якщо раніше його любили, то тепер почали боятися, вважаючи таким же «чонівцем», як і інших. Саме цього й домагався «наймудріший» вождь товариш Сталін. На його думку, Україна, навіть проголосивши себе радянською, не повинна була мати національних героїв. Такими героями повинні бути «інтернаціоналісти».

Високий авторитет Крапив'янського в Україні, його невгамовна енергія і талант воєначальника не давали спокою Сталіну.

Він вирішує скинути його з цього п'єдесталу. І зробити це Крапив'янський мусив власними руками. З цією метою був організований рейд в Україну московських комсомольців, названий «Слідами Щорса». Наприкінці цієї акції Сталін, викликавши Олександра Довженка, звелів йому взяти участь у цьому рейді, зібрати матеріал і зняти фільм про «українського Чапаєва». Не командир уславленої дивізії, українець Крапив'янський був обраний на цю роль, а білорус Щорс, який командував лише полком у цій дивізії. Але Крапив'янський був ще живий, а Щорс, як співалося в популярній тоді пісні, уже спав «под холмом в боевой шинели» і не міг нічим заважати Сталіну.

Московська комсомолія вирушила в рейд з великим ентузіазмом, а з нею і агент НКВС, який мав завдання викрасти у Крапив'янського документи, щоб скомпрометувати його, звинуватити в надмірному пияцтві, а відтак і почати різні «розслідування». Ось чому Крапив'янський, теж з розпорядження Сталіна, був прикомандирований до цього рейду як консультант Довженка і провідник комсомольців. 

Під час цього рейду чекісти стежили за Крапив'янським особливо пильно. Адже разом були два талановиті земляки – Олександр Довженко і Микола Крапив'янський, для яких уже було виготовлено тавро «націоналіст». Такому воєначальнику Сталін, звісно, довіряти не міг. В НКВС йшла глибокоешелонована чистка, а точніше – знищення невигідних Сталіну кадрів. Крапив'янського знімають з посади і відправляють у Рибінськ будувати електростанцію. Це вже була прелюдія до арешту. Що і трапилось у травні 1938 року...

А далі слово літописцю села Червоні Партизани Івану Шерстюку, який записав спогади з вуст Миколи Крапив'янського.

–...Викликали в Наркомат, і кажуть «Збирайтесь до Києва, там на вас чекають справи». Я поїхав, зупинився у готелі «Україна», викликав машину і приїхав у Наркомат внутрішніх справ. Заходжу до знайомого начальника, привітався, а він мовчить і навіть руки не подає. Тицьнув мені папірець. Це був наказ, підписаний заступником Єжова, про мій арешт. Наказали здати зброю і документи. Посадили у «чорний ворон» і повезли у Лук'янівську в'язницю.

В сирих камерах-одиночках тримали нас у суворій ізоляції. Днів десять не викликали. Я пригадав азбуку Морзе і тихенько постукав до сусіда і питаю: «Хто будеш? Політичний чи звичайний?»

Почув відповідь: «Я старий більшовик-ленінець, син письменника – Юрій Коцюбинський. А ви хто?»

Назвав своє прізвище. Та, напевне, наші перестукування почув вартовий, зчинив лемент. Більше з Юрієм Коцюбинським ми не перестукувалися і не бачилися. Хоча до цього разом організовували підпільну роботу на Харківщині. Не витримав він тортур, підписав собі смертний вирок і був розстріляний у 1938 році. Така ж трагічна доля спіткала Віталія Примакова і багатьох інших бойових друзів.

Десь на двадцятий день мене повели на допит. За столом сидів радник юстиції, револьвер лежав поруч. Прочитав мені «звинувачення» і каже.

– Щоб вам довго не мучитися, підпишіть, як це зробили ваші товариші. Вони вже... на волі.

– Ви, молодий чоловіче, – запитую, – вірите у цю безглузду фальшивку про націоналізм Крапив'янського? Знаєте, хто посилав нас визволяти Україну? Сам товариш Ленін!

– А він підхопився зі стільця і урочисто виголосив:

– Вас у бій посилав Ленін, а нас послав товариш Сталін нищити ворогів народу і революції.

Тоді я беру папери з моїм звинуваченням, рву їх на дрібні клаптики і кидаю на підлогу.

Слідчий натиснув на кнопку під столом, в кабінет зайшли два наглядачі, схопили мене під руки і потягли до камери. Тільки не до моєї, а до катівні, де ще двоє чекали з гумовими кийками в руках. Збили з ніг, били в живіт і груди до тих пір, поки не втратив свідомість.

І так майже щодня...

Та не скорився Микола Крапив'янський. Врятували міцне здоров'я і віра в добрих людей, які не підтвердили наклепів єжовських сексотів. Вирок «трійки» був, як на той час, не дуже суворим – п'ять років далеких таборів.

Навесні 1945 року у старій солдатській шинелі з розкішною сивою бородою, хворий і зморений, повернеться до рідного села Червоні Партизани герой громадянської війни Микола Григорович Крапив'янський. В його очах стояли зневіра і смуток, не було, як колись, веселого і пронизливого погляду. Навіки згас той молодецький вогник після важких тортур і каторжної роботи в таборах на далекій Печорі, де разом з такими ж страдниками Крапив’янський будував залізницю Котлас – Воркута.

У Москві, де жили його діти, помилуваному «ворогові народу» мешкати не дозволили. Довелося їхати до рідного села. Але й тут його зустріли не з розпростертими обіймами: добре знали, чим пахне спілкування з «ворогом народу», а тим більше співчуття до нього.

І все ж земляки, колишні друзі-партизани потай ділилися з ним небагатим повоєнним хлібом. Тяжко жилося йому на волі, роботи йому не давали, про пенсію й мови не було, скитався з села в село поміж знайомими і незнайомими людьми холодний і голодний. Так і на той світ пішов не обмитий співчутливою сльозою.

Над його могилою не виголошували прощальні промови, не плакала мідь оркестру. Одні кажуть, що помер він у яслах колгоспної ферми, де сторожував. Інші розповідають, що впав на залізничному вокзалі у Ніжині. Чужі люди підняли його і відвезли до лікарні. Але сил, а може і бажання жити уже не було. Почив М. Крапив’янський вічним сном 21 жовтня 1948 року. Заховали його поспіхом і, мабуть, з полегшенням, як віддають землі людей, котрі були на совісті живих. Мине не один рік, виростуть молоді вишеньки у Ляшенковому саду під Носівочкою, де колись варив козацьку кашу Микола Григорович з партизанами, поки повернуть йому незаплямоване ім'я. На сторінках газет і журналів зарясніють статті і спогади про нього, а в Чернігові, на алеї Героїв, поруч з бойовими друзями: Миколою Щорсом, Юрієм Коцюбинським і Віталієм Примаковим встановлять його бронзове погруддя.

У нашому селі Червоні Партизани (нагадаю, що цю назву йому було присвячено у 1928 році на честь подвигів Миколи Крапив'янського та його бойових побратимів) теж стоїть біля школи пам'ятник славетному земляку. Хоча зараз дехто з сільської інтелігенції частенько порушує питання перед місцевою владою про повернення селу старої назви, красивої і легендарної...

Петро МЕДВІДЬ.

== Примітки ==
{{Примітки}}

== Посилання ==
* https://uk.wikipedia.org/wiki/Кропив'янський_Микола_Григорович
* [http://www.history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kropivyanskii_M&abcvar=14&bbcvar=20 Інститут історії України]
* [http://novaya.com.ua/?/articles/2009/01/19/135419-0 Інтерв'ю з Юрієм Мушкетиком] {{ref-ru}}

== Література ==
* Іван Петрович Дудко, Микола Григорович Кропив'янський (Серія «Борці за велику справу») // К.: Політвидав України, — 1965
* Павло Ілляшенко, На крилах революції // Сімферополь: Крим, — 1967
* Михайло Борисович Погребінський , Станіслав Вікентійович Косіор // Київ: Держполітвидав, — 1963
* Йосип Олександрович Баварський, Мої зустрічі з М. Г. Кропив'янським в 1918 році. Збірник «Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернігівщині» // Чернігів, — 1958
* Ярослав Тинченко, Тайна гибели и захоронения легендарного комдива // Киевский Телеграфъ, № 8, 17-23 квітня 2000 г. (рос.)
* Юлій Кім, Три рассказа из цикла «Однажды Михайлов…» // «Континент» 2003, № 117 (рос.)
* Маймескулов Л. М., Рогозін А. Й., Сташис В. В., Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918—1922) // Харків: Видавництво Харківського університету, — 1971 (рос.)
* Василь Козлов, Дозорные западных рубежей. Документальные очерки по истории Краснознаменного Западного пограничного округа // Київ: Політвидав, — 1972 (рос.)
* Віктор Ємельянов, До 80-ї річниці Ніжинського повстання червоних партизан. Збірник «Ніжинська старовина» // Випуск 6(9), Київ, 2008
* Дубінський Ілля Володимирович, Киевская тетрадь: очерки, этюды // Київ: Радянський письменник, — 1978 (рос.)
* Життєвий шлях «мужицького генерала» // Ніжин. Із глибини віків… Матеріали з краєзнавства Ніжина. (автор та упорядник Л. Б. Петренко)., Ніжин: «Аспект-Поліграф», 2008. — с. 290—293

[[Категорія:Уродженці Володькової Дівиці]]
[[Категорія:Комуністи]]
[[Категорія:Військовики]]
[[Категорія:Чекісти]]
[[Категорія:Репресовані]]
[[Категорія:Реабілітовані]]
[[Категорія:Є у Вікіпедії]]
[[Категорія:Люди К]]