Корінь Іван Демидович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Іван Корінь із сином Олександром

Іван Демидович Корінь (народився 25 липня 1912 в селі Антонівка Варвинського району Чернігівської області — помер 19 лютого 1984) — учасник Німецько-радянської війни, начальник відділу будівництва Носівського райвиконкому в повоєнні роки, перший директор Міжколгоспбуду. Нагороджений орденом Червоної Зірки і кількома медалями.

Життєпис

Джерело: Спогади доньки, Ніни Іванівни Веремійченко, липень 2021

Мій батько, Корінь Іван Демидович, народився 25 липня 1912 року в с. Антонівка Варвинського району Чернігівської області в родині незаможних селян. Тут минуло його дитинство, тут він навчався в школі, звідси у віці 15 років пішов працювати помічником коваля на Ладанський завод пожежного обладнання. Робота йому дуже подобалась, старався здобути якомога більше знань і навичок ковальського ремесла. Згодом здібного хлопця помітили і призначили на посаду помічника механіка, на якій він і працював до 1939 року.

Як він розповідав, дуже хотів служити в Армії, але оскільки завод був підпорядкований Наркомату оборони, кваліфікованих працівників в Армію не призивали, вони мали так звану бронь. Восени 1939 року був арештований наставник і старший товариш мого тата — головний механік, і його обов'язки тимчасово довелось виконувати татові.

Війна стала несподіванкою для всіх, адже з Німеччиною був укладений пакт про ненапад. Тато щодня ходив у військкомат і просився на фронт. Як згадував він, було соромно перебувати в тилу, коли на передовій його товариші по роботі вже проливали кров. Нарешті, 17 липня він був вже в училищі з підготовки механіків-водіїв танка. Курс "зліт-посадка", і він на фронті. Механіком-водієм танка пройшов всю війну. Кілька разів був тяжко контужений, отримав поранення, але знову і знову повертався на фронт, до свого екіпажу. Був нагороджений орденом Червоної Зірки і кількома медалями. Перемогу зустрів в Східній Пруссії під Кенігсбергом, хоч, за його словами, мріяв дійти до Берліна. До речі, вступив до лав ВКП(б), перебуваючи на фронті, коли їх частина захищала м. Грозний.

Після демобілізації у грудні 1945 року був направлений на роботу в Носівський район на посаду начальника відділу будівництва Носівського райвиконкому. Головним його завданням була відбудова спалених фашистами сіл Козари, Сулак і Коробчине. Пліч-о-пліч з моїм батьком працювали Безносюк Федосій Михайлович, Куц Петро Григорович, Бут Макар Омелянович, Шурута Павло Логвинович та інші, прізвища яких я, на жаль, не пам'ятаю.

У 1957 році почали організовуватись міжколгоспбуди, і батько був призначений директором цієї організації. Справа була абсолютно новою, і батькові доводилось працювати дуже багато, напружено, з великою самовіддачею, без вихідних і свят. За перші два роки було зроблено дуже багато. Найважливішим був запуск печі по обпалюванню цегли-сирцю. Були великі плани, якими батько ділився з мамою в ті нечасті хвилини, коли був вдома, але, на жаль, збутися цим планам не судилося…

В кінці 1959 року батько захворів, йому стало важко рухатися, з'явились сильні болі в усьому тілі. Як виявилось пізніше причиною хвороби було поранення в нижній відділ хребта. Батько, як міг, боровся з хворобою, але ж вона виявилась сильнішою. На початку 1966 року його прооперували в Жовтневій лікарні Києва, видалили осколки, які він носив в собі з 1944 року, але було вже пізно, пішов незворотний процес в спинному мозку. Працювати батько більше не зміг, отримав 2-гу групу інвалідності як інвалід праці, а не інвалід Війни, і відповідно мізерну пенсію. Так рідна Батьківщина оцінила його роботу…

Скільки він зміг би ще зробити!.. Адже йому було лише 47 років, коли хвороба безжально обірвала всі плани, всі задуми… Довгих 25 років хвороба безжально мучила його тіло, але не зламала його душу, його волю його надію на одужання. Батько був сильною, мужньою, чесною і відповідальною людиною, завжди намагався бути корисним для людей. В ніч з 18 на 19 лютого 1984 року нашого батька не стало. Але для мене він і сьогодні живий. Лише по ньому я і сьогодні рівняю своє життя…