| Поточна версія |
Ваш текст |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | '''Козарська трагедія 1943 року'''
| + | #ПЕРЕНАПРАВЛЕННЯ [[Козарська трагедія 1943 року (доповідь Оксани Лопати)]] |
| − | | |
| − | == Чому забуваємо про трагедії? ==
| |
| − | : ''Джерело: {{cite web | url = https://www.gorod.cn.ua/news_34137.html | title = Чому забуваємо про трагедії? | publisher = Тижневик «Чернігівщина» №12 (340) | author = [[Божок Сніжана Вікторівна|Сніжана Божок]] | date = 27 березня 2012| accessdate = | language = }}''
| |
| − | <div align="right"><poem>
| |
| − | ''Пам'ятають Козари,''
| |
| − | ''Як в жахливому сні,''
| |
| − | ''Божевільні пожари''
| |
| − | ''У минулій війні,''
| |
| − | ''Бо спалили, як в пеклі,''
| |
| − | ''Всіх людей і хати''
| |
| − | ''Смертоносці запеклі,''
| |
| − | ''Озвірілі кати.''
| |
| − | </poem>''[[Демиденко Олександр Степанович|Олександр Демиденко]]''</div>
| |
| − | | |
| − | Історія трагедії — знищення мирного населення у селі Козари під час Другої світової війни - на сьогодні до кінця так і не розкрита для широкого загалу, а про неї вже забувають. І цей факт болить багатьом людям, тим паче очевидцям цієї кривавої розправи. А їх щороку стає все менше.
| |
| − | | |
| − | 69 років минуло, як у [[Козари|Козарах]] Носівського району німці розстріляли і заживо спалили 4800 людей. Живими лишилися одиниці. Їм тоді вдалося сховатися у своєму чи сусідніх селах. Нині в Козарах досі живуть з десяток людей, яким вдалося вціліти у справжньому пеклі. Вони з болем у серці пригадують ті страшні березневі дні. Фашисти хапали мирних жителів і розстрілювали. Незважаючи, чи то була матір з дитям, чи старенька бабуся, чи, може, вагітна жінка. Усіх - під кулю.
| |
| − | | |
| − | Минають роки, і про це страшне горе починають забувати. Школярі, як то кажуть, «з-під палиці» вчать історію, аби отримати прохідний бал. Молодь взагалі не цікавиться війною. А це ж життя наших бабусь і дідусів, які своєю кров'ю дали нам перепустку в майбутнє.
| |
| − | | |
| − | 1377 сіл разом з жителями спалили гітлерівці в Україні. Трагедія у Корюківці, наприклад, була наймасштабнішою й найкривавішою не лише на теренах Радянського Союзу, а й усієї Європи. Це сталося 1-2 березня 1943 року.
| |
| − | | |
| − | Козари, де замордували маже п'ять тисяч людей 11 березня - другий населений пункт за кількістю смертей.
| |
| − | | |
| − | У багатьох книжках розписано про звірства фашистів у білоруській Хатині, де було живцем спалено 149 мирних жителів. Схожа біда трапилася в литовському Пирчюпісі з 119 жертвами, чеському Лідіце з 320 загиблими та французькому Орадур Сюр Глан з 650 знищеними мирними жителями. Про це знає Європа, про це відає увесь світ. Та всі ці трагедії тьмяніють за кількістю загиблих перед доброю сотнею українських сіл, в яких убивали не сотнями, а тисячами.
| |
| − | | |
| − | [[Харченко Борис Іванович|Борис Харченко]] є свідком знищення Козар. На момент, коли розігралася кривава трагедія, хлопцеві виповнилося 8 років.
| |
| − | :''«Рано-вранці каральний загін оточив Козари й есесівці почали прочісувати хати, - пригадує Борис Іванович. - Людей, групами по 50-100 осіб, безжально розстрілювали. Знищивши геть усіх жителів, карателі спалили населений пункт ущент: бовваніли лише стіни десятка цегляних будинків. Вціліти тоді вдалося дивом. Матір розстріляли, батько загинув на фронті. Лишилися дід, баба і я. Після закінчення війни село відроджували з попелу. Я 33 роки очолював колгосп. За цей час вдалося багато чого збудувати. Ми й два пам'ятники поставили: Радянському воїну і Матері з дитиною. У 1991 році збиралися ще один звести, та школа не дозволила, бо начебто земля їхня. Директор сказав, що діти не повинні щодня дивитися на гнітючий меморіал, і наголосив, що під трактори лягатимуть, якщо знадобиться».''
| |
| − | | |
| − | Завідуючій народного історико-краєзнавчого музею в Козарах [[Харченко Лідія Федорівна|Лідії Харченко]] дуже болить те, що про трагедію геть забули. Урочисті заходи відбуваються переважно на районному рівні - вище керівництво держави жодного разу не навідувалося у Козари.
| |
| − | :''«А в цьому році навіть керівництво з району не приїхало. Зібралося кілька десятків людей, батюшка панахиду відслужив за загиблими односельцями та й усе, - обурюється Лідія Федорівна. - Ні меморіалу, ні згадки про трагедію. Наприклад, у Хатині ще у 1969 році збудували меморіальний архітектурно-скульптурний комплекс, який займає близько 50 гектарів. Там розташоване і символічне «кладовище білоруських сіл», які були знищені нацистами і не змогли відродитися після війни. У Корюківці цього року збудують пам'ятник, а про нас ніхто й чути не хоче. Напередодні минулих виборів дехто з кандидатів у депутати обіцяв це питання вирішити, та слова розійшлися з ділом. Даремно клопотали перед владою про належне вшанування загиблих земляків. А у нас і план є для будівництва. У 1991 році навіть кошти було перераховано колгоспом, проте добру справу завершити не вдалося. Нині про Козарівську трагедію нагадує лише пам'ятник Матері та дитині, та й той, можливо, не «дотягне» до 70-річчя. Обвалиться!»''
| |
| − | | |
| − | Отакої! Дожилися! Жодного слова про трагедію у майже п'ять тисяч смертей. Готелі, банки, ресторани ростуть як гриби після дощу, а на меморіал коштів немає. Скоро про війну взагалі забудуть. Знали б про це наші предки...
| |
| − | | |
| − | == Див. також ==
| |
| − | * [[Козарська трагедія 1943 року (доповідь Оксани Лопати)]]
| |
| − | * [[Козари — смерть і безсмертя]] (спогади)
| |
| − | | |
| − | [[Категорія:Козарська трагедія 1943 року|*]]
| |
