Галактіонов Петро Олексійович

Галактіонов Петро Олексійович — працював директором Степовохутірської школи, викладав російську літературу в Носівській середній школі № 2.

Маючи поетичний талант він багато віршів присвятив воєнній темі, Перемозі, своїм фронтовим друзям.

Галактіонов Петро Олексійович

«Галактіонов Петро Олексійович» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Народився Петро Олексійович в Ярославській області в 1923 р. Ще в ранньому дитинстві втратив батька і на руках у матері залишилася багатодітна сім’я, яка в 1930-х роках переїхала до Ніжина. Тут юнак закінчив середню школу, а одразу після випускного вечора настало 22 червня 1941 р.

З учорашніх випускників, котрі ще не тримали в руках зброї, в Ніжині терміново сформували одну із диверсійних груп, яку незабаром на парашутах скинули у Вінницьку область, на територію вже окуповану німцями.

Десантників розкидало на великій і незнайомій території, командир і комісар загону не приземлилися. Одразу ж парашутисти потрапили під приціл німців та поліцаїв, які переслідували юнаків по лісам та селам. З усієї групи в живих залишилося лише троє, котрі потрапили в полон. Серед них був і Петро Галактіонов.

Йому довелося пройти через концтабори, побувати в Кам’янець-Подільській в’язниці. Але він зумів утікти і повернутися до рідного Ніжина, вже окупованого фашистами. (Петро Олексійович детально розповів про свої поневіряння в автобіографічній книзі «Повесть о мятежном детстве и опаленной юности»).

Ніжинський вчитель Зайцев Сергій Наумович допоміг Петру роздобути документи, (свої він втратив під час десанту на Вінничині). Коли ж він звернувся на біржу праці, у пошуках роботи, то в нього ці документи забрали і зобов’язали, (під загрозою розстрілу), вже наступного дня їхати в Німеччину на роботу. Там йому, та іншим остарбайтерам, довелося працювати на бауера (хазяїна) та перебувати на становищі рабів, аж до того часу, коли їх визволили американські війська.

Після визволення Петро Галактіонов став бійцем Радянської Армії і воював у Чехословаччині та Австрії до Перемоги, а потім повернувся до рідного Ніжина.

Витримавши такі життєві випробування Петро Олексійович Галактіонов не розгубив безмежну доброту душі, патріотизм, високу чесність і порядність. Після закінчення Ніжинського педінституту, він працював вчителем російської мови і літератури, понад два десятиліття очолював Степовохутірську школу. Його дружиною стала носівчанка Віра Гордіївна Гуленко, колишня партизанка-підпільниця. Вона, також, була талановитим педагогом, вчителем хімії та біології, і мала великий авторитет і шану серед учнів, батьків, колег, які поважали її за високий професіоналізм і глибоку порядність. Деякий час вона викладала англійську мову, (якою чудово володіла), в Носівській середній школі №1.

Віра Гордіївна за свою високопрофесійну працю була нагороджена медаллю «За доблестный труд», а також удостоєна звання «Відмінник народної освіти». За участь у боротьбі з німецькими загарбниками вона була нагороджена орденом Вітчизняної війни і багатьма медалями.

Подружжя Галактіонових прожило у злагоді і любові півстоліття.

Маючи талант художника, Петро Олексійович малював у школі стенди, стінгазети, транспаранти до свят, прекрасно грав на всіх музичних струнних інструментах, а також, віртуозно – на піаніно, був гарним футболістом.

Він був ліриком і писав прекрасні вірші присвячені Росії, де він народився і Україні, де прожив майже все життя.

Ти, Україно, все життя для мене,
А хто, скажи, для тебе я?!
Я називав тебе від серця – «Нене», –
Тобі ж і вірність і любов моя.

Відомо: народився я в Росії.
Там залишив дитячих ніг сліди…
Тобі ж віддав і розум свій, і сили, –
Я тут кохав і тут ростив сади.

Ще юнаком пішов за тебе битись,
Пройшов тернистий шлях без каяття
Ну як було народ твій не любити?!
Що врятував, плекав моє життя.

Кохав і шанував свою вкраїнку
Півсотні літ не знали ми олжі.
І ось топчу у інший світ стежину
Де ще живе тепло її душі.

З твоєю я змішаюся землею,
Там мати, син, товариші мої…
Нехай і над могилою моєю
Співають українські солов’ї.

Після виходу на пенсію Петро Олексійович працював художником в Носівській МТС, у Носівській середній школі №2.

Він видав збірку віршів, до якої ввійшли ті поезії, які збереглися, (а писав він і в полоні, і на фронті), та автобіографічну книгу. Його донька, котра живе в Ніжині, також стала вчителькою, дитячою поетесою, а син, художник-дизайнер, трагічно загинув у віці 23 років.