Відмінності між версіями «Будлянська Дарія Пименівна»

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
 
(Не показані 2 проміжні версії цього користувача)
Рядок 16: Рядок 16:
 
Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя.
 
Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя.
  
"Вийди, сатана, ізмислітель і господар якої брехні, ворог спасіння людського. Звільни місце Христу, в Якому не знайдеш ти нічого тобою зробленого; звільни місце Церкви Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської, Христом ж ціною Крові Його придбаної. Схилися під всемогутньою правицею допоможи Божої; трепещи і біжи, коли закликаємо ми святе і страшне ім’я Ісусове, від якого пекло здригається, якому Сили, Держави і Влада небесні смиренно поклоняються, якому Херувими і Серафими невпинно славу оспівують, волаючи: Свят, свят, свят Господь Бог Саваот.
+
== Десять років без матері ==
 +
: ''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1916226055419442&id=100010961975123 | title = Десять років без матері... | publisher = | author = [[Будлянський Микола Георгійович|Микола Будлянський]] | date = 19 травня 2023}}''
 +
Смерть матері несподівана і страшна.
 +
 +
Хилилося до вечора. Стояв навколішки біля ліжка, на якому лежала навіки впокоєна ненька. А ще ж вранці як не важко було, та сама вдягнулася і вийшла у двір. Травень навкіл розлив таку теплінь, що й літо позаздрило б. Одцвітав сад, як і вчора бігла на город стежка, де вже зеленіли картопля і кукурудза. Усе було, як і раніше. Хоча ні. Порожніло ластів’яне гніздо під дахом.
  
Помолимося. Боже Небесний, Боже землі, Боже ангелів, Боже архангелів, Боже патріархів, Боже пророків, Боже апостолів, Боже мучеників, Боже сповідників, Боже дів, Боже, можновладний життя по смерті і відпочинок за працями дарувати, бо немає іншого Бога, крім Тебе , і не може бути іншого, бо Ти єси Творець всього видимого і невидимого, і царству Твоєму не буде кінця: смиренно перед величчю слави Твоєї молимо, так любиш звільнити нас владою Своєю від усілякого володіння духів пекельних, від підступів їх, від обманів і нечестя і зберегти нас цілими і неушкодженими. Через Христа, Господа нашого. Амінь."
+
–  Бач, – звернула увагу ненька. – Ластівки так і не діждалися.
 +
 
 +
–  Мабуть, по дорозі в біду потрапила, – зауважив я.
 +
 
 +
–  Еге ж, – важко сіла на стільчик. І помовчавши: – Ластівки не повертаються у той двір, де смерть ходить.
 +
 
 +
–  Я не хочу цього чути, мамо! – не сказав – вигукнув. – Ви ще житимете.
 +
 
 +
–  А кому ж не хочеться жити, – голос матері ось-ось зламається, стільки в ньому переболеного болю. – Небо сьогодні так низько, аж очі сліпить. Голубе, як було колись, колись… Як ми після війни з ланкою під заступець картоплю садили. Пора мені туди, – підняла вгору вказівний палець. – Уже ангел і драбину поставив, – спробувала пожартувати.
 +
 
 +
…Стояв навколішки біля ліжка і вже подумки розмовляв із ненькою. А вона така ж, як і вранці, навіть посмішка не зійшла з вуст. Лише очі заплющені. Навіки. Нараз так серце стиснулося: відтепер я сам у цьому світі.
 +
 
 +
Тоді на календарі  було 19 травня 2013 рік.
 +
 
 +
Побував у селі. Знали б, мамо, як важко мені навіть хвіртку прочинити, а ще важче ступити на стежку до хати. І так щоразу. Продав би все. Та не можу. Це наше родове гніздечко. Та й мати просила навідуватися. Ось і цьогорік весна запізнилася, недавно лише город посадили. Зате розкішно цвіте сад, ліс на очах росте, квіти палахкотять.
 +
 +
Десять років, а як учора… Зболена пам’ять тримає кожну деталь, кожну мить. Знову защеміла душа. А в сусідньому дворі на розлогій старій груші-дичці аж захлинається піснею соловейко.
 +
 +
Життя продовжується… Треба жити!
  
 
[[Категорія:Уродженці Держанівки]]
 
[[Категорія:Уродженці Держанівки]]
 
[[Категорія:Народні цілителі]]
 
[[Категорія:Народні цілителі]]
 
[[Категорія:Люди Б]]
 
[[Категорія:Люди Б]]

Поточна версія на 23:29, 21 серпня 2023

Дарія Будлянська

Дарія Пименівна Будлянська (народилася 8 березня 1920 року в с. Держанівка — померла 19 травня 2013) — народна цілителька.

Життєпис[ред. | ред. код]

Батько – Будлянський Пимен Якович мав 40 десятин землі, у літню пору року наймав робітників на заготівлю сіна коровам і коням, на збирання й обмолот зернових культур.

Мати – Будлянська Анастасія, домогосподарка.

У період створення колгоспу в с. Держанівка батька вбили так звані активісти, землю, худобу й хату відібрали, а Анастасію з двома дітьми викинули на вулицю. Дочка Даша змогла закінчити лише п’ять класів і мати забрала її до себе в рольничу ланку – треба було викупити в колгоспу власну хату.

Уже в 15 літ Дашу Будлянську куткові жінки обрали своєю ланковою. Ланка завжди була кращою в колгоспі (стахановською).

У 1953 році в Дарії Будлянської народився син Микола (батько помер коли дитині було лише сім місяців).

Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя.

Десять років без матері[ред. | ред. код]

Джерело: Микола БудлянськийДесять років без матері..., 19 травня 2023

Смерть матері несподівана і страшна.

Хилилося до вечора. Стояв навколішки біля ліжка, на якому лежала навіки впокоєна ненька. А ще ж вранці як не важко було, та сама вдягнулася і вийшла у двір. Травень навкіл розлив таку теплінь, що й літо позаздрило б. Одцвітав сад, як і вчора бігла на город стежка, де вже зеленіли картопля і кукурудза. Усе було, як і раніше. Хоча ні. Порожніло ластів’яне гніздо під дахом.

– Бач, – звернула увагу ненька. – Ластівки так і не діждалися.

– Мабуть, по дорозі в біду потрапила, – зауважив я.

– Еге ж, – важко сіла на стільчик. І помовчавши: – Ластівки не повертаються у той двір, де смерть ходить.

– Я не хочу цього чути, мамо! – не сказав – вигукнув. – Ви ще житимете.

– А кому ж не хочеться жити, – голос матері ось-ось зламається, стільки в ньому переболеного болю. – Небо сьогодні так низько, аж очі сліпить. Голубе, як було колись, колись… Як ми після війни з ланкою під заступець картоплю садили. Пора мені туди, – підняла вгору вказівний палець. – Уже ангел і драбину поставив, – спробувала пожартувати.

…Стояв навколішки біля ліжка і вже подумки розмовляв із ненькою. А вона така ж, як і вранці, навіть посмішка не зійшла з вуст. Лише очі заплющені. Навіки. Нараз так серце стиснулося: відтепер я сам у цьому світі.

Тоді на календарі було 19 травня 2013 рік.

Побував у селі. Знали б, мамо, як важко мені навіть хвіртку прочинити, а ще важче ступити на стежку до хати. І так щоразу. Продав би все. Та не можу. Це наше родове гніздечко. Та й мати просила навідуватися. Ось і цьогорік весна запізнилася, недавно лише город посадили. Зате розкішно цвіте сад, ліс на очах росте, квіти палахкотять.

Десять років, а як учора… Зболена пам’ять тримає кожну деталь, кожну мить. Знову защеміла душа. А в сусідньому дворі на розлогій старій груші-дичці аж захлинається піснею соловейко.

Життя продовжується… Треба жити!