Редагування Будлянська Дарія Пименівна

[[Файл:Дарія Будлянська.jpg|міні|Дарія Будлянська]]

'''Дарія Пименівна Будлянська''' (народилася [[8 березня]] 1920 року в с. Держанівка — померла [[19 травня]] [[2013]]) — народна цілителька.

== Життєпис ==
Батько – [[Будлянський Пимен Якович]] мав 40 десятин землі, у літню пору року наймав робітників на заготівлю сіна коровам і коням, на збирання й обмолот зернових культур.
    
Мати – Будлянська Анастасія, домогосподарка.
    
У період створення колгоспу в с. Держанівка батька вбили так звані активісти, землю, худобу й хату відібрали, а Анастасію з двома дітьми викинули на вулицю. Дочка Даша змогла закінчити лише п’ять класів і мати забрала її до себе в рольничу ланку – треба було викупити в колгоспу власну хату.
    
Уже в 15 літ Дашу Будлянську куткові жінки обрали своєю ланковою. Ланка завжди була кращою в колгоспі (стахановською).
    
У 1953 році в Дарії Будлянської народився син [[Будлянський Микола |Микола]] (батько помер коли дитині було лише сім місяців).
    
Дарія Пименівна прожила довге, хоч і важке життя (померла 19 травня 2013 року у віці 93 роки). Не лише в селі, а й далеко за його межами бабусю Дашу знали як народну цілительку. На її могилу й досі приїжджають вдячні люди, яким вона подарувала друге життя.

== Десять років без матері ==
: ''Джерело: {{Cite web | url = https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1916226055419442&id=100010961975123 | title = Десять років без матері... | publisher = | author = [[Будлянський Микола Георгійович|Микола Будлянський]] | date = 19 травня 2023}}''
Смерть матері несподівана і страшна.
 
Хилилося до вечора. Стояв навколішки біля ліжка, на якому лежала навіки впокоєна ненька. А ще ж вранці як не важко було, та сама вдягнулася і вийшла у двір. Травень навкіл розлив таку теплінь, що й літо позаздрило б. Одцвітав сад, як і вчора бігла на город стежка, де вже зеленіли картопля і кукурудза. Усе було, як і раніше. Хоча ні. Порожніло ластів’яне гніздо під дахом.

–  Бач, – звернула увагу ненька. – Ластівки так і не діждалися.

–  Мабуть, по дорозі в біду потрапила, – зауважив я.

–  Еге ж, – важко сіла на стільчик. І помовчавши: – Ластівки не повертаються у той двір, де смерть ходить.

–  Я не хочу цього чути, мамо! – не сказав – вигукнув. – Ви ще житимете.

–  А кому ж не хочеться жити, – голос матері ось-ось зламається, стільки в ньому переболеного болю. – Небо сьогодні так низько, аж очі сліпить. Голубе, як було колись, колись… Як ми після війни з ланкою під заступець картоплю садили. Пора мені туди, – підняла вгору вказівний палець. – Уже ангел і драбину поставив, – спробувала пожартувати.

…Стояв навколішки біля ліжка і вже подумки розмовляв із ненькою. А вона така ж, як і вранці, навіть посмішка не зійшла з вуст. Лише очі заплющені. Навіки. Нараз так серце стиснулося: відтепер я сам у цьому світі.

Тоді на календарі  було 19 травня 2013 рік.
  
Побував у селі. Знали б, мамо, як важко мені навіть хвіртку прочинити, а ще важче ступити на стежку до хати. І так щоразу. Продав би все. Та не можу. Це наше родове гніздечко. Та й мати просила навідуватися. Ось і цьогорік весна запізнилася, недавно лише город посадили. Зате розкішно цвіте сад, ліс на очах росте, квіти палахкотять.
 
Десять років, а як учора… Зболена пам’ять тримає кожну деталь, кожну мить. Знову защеміла душа. А в сусідньому дворі на розлогій старій груші-дичці аж захлинається піснею соловейко.
 
Життя продовжується… Треба жити!

[[Категорія:Уродженці Держанівки]]
[[Категорія:Народні цілителі]]
[[Категорія:Люди Б]]