Бобок Володимир Анатолійович

Володимир Бобок

Володимир Анатолійович Бобок (30 березня 1974 у селі Мрин — 30 грудня 2022) — військовик, капітан загинув на Російсько-українській війні.

Життєпис

Народився у сім'ї цивільних службовців. Українець.

З 1981 року по 1991 рік навчався у Мринській середній школі. Вчився добре, мав похвальні листи за відмінні успіхи в навчанні. Неодноразово брав участь в районних та обласних предметних олімпіадах. Дуже багато читав. Добре орієнтувався в питаннях, що стосувались географії та історії, мав міцні знання з алгебри, геометрії та фізики. До нього можна було звернутись з будь-яким питанням з будь-якого предмета.

З раннього дитинства цікавився грою в шахи. Вдома навіть проводились сімейні «шахові турніри», де учасниками були: батько, старший брат і він. У школі також проводились змагання на кращого гравця в шахи. Коли Володя був учнем першого класу, то вигравав партії навіть у десятикласників.

З 1991 року по 2001 рік проходив дійсну військову службу у Збройних Силах України як курсант Київського військового інституту управління та зв'язку (з 1991 по 1997 рік) та офіцера Військово-морських сил України (з 1997 року по 2001 рік).

Після звільнення у запас працював електромонтером лінійних споруд на підприємствах «Укртелеком» (з 2001 року по 2007 рік) та в Управлінні «Укргазтехзв'язок» (з 2007 року по 2020 рік).

У травні 2021 року проходив військові збори (15 діб) як командир роти.

Проживав в селі Мрин Чернігівської області Ніжинського району.

Був чесним, справедливим, відкритим, добрим, поважав старших, мав неабияке почуття гумору. Любив життя, своє село і людей. Був творчою особистістю. Свої думки, почуття, враження та ставлення до подій і людей висловлював у віршах, гуморесках та оповіданнях. А ще, Володя любив співати. Брав участь у концертах, що проводились на базі сільського Будинку культури, їздив на фестивалі-конкурси. Був учасником Літературного клубу при Мринській сільській бібліотеці. Активно сприяв випуску сільської газети «Літературний Мрин», публікував в ній свої твори.

14 січня 2022 року був прийнятий на військову службу Ніжинським РТЦК та СП Чернігівської області, підписав контракт і проходив військову службу у військовій частині А7329, обіймав посаду командира 2-ї стрілецької роти.

З 24 лютого 2022 року боронив Україну від навали російської федерації. Брав безпосередню участь у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії в Чернігівській та Київській областях.

За старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків Бобку В.А. було надано звання капітана і нагороджено грамотою.

Багатьох людей називають або вже згадують по батькові. Це дуже важливо. От і Володя отримав в нагороду поважне звернення своїх побратимів – Анатолійович. А за талант писати вірші - позивний – «ПОЕТ».

Володимир Бобок, відповідно до бойового розпорядження, виконував бойове завдання з оборони м. Бахмут, с. Червона Гора, с. Підгородне Донецької області.

Під час запеклих боїв капітан Бобок Володимир Анатолійович загинув. Це сталося (зі слів побратимів) 30 грудня 2022 року.

Поховали Героя на кладовищі в його рідному селі 27 лютого 2023 року…

ГЕРОЇ не вмирають. І це дійсно так. Володя назавжди залишився в пам’яті рідних та близьких. Пісня «Роса», в його виконанні, стала однією з улюблених пісень маленької Вероніки, а його поезія буде і надалі надихати людей жити з вірою, надією і любов’ю в серцях, вчити людяності і нести добро.

Кажуть, час лікує… Ні… не лікує, лише притуплює біль… В одному з віршів Володимира є такі слова: «Треба жити, треба йти вперед…). Нам треба навчитися жити… без нього. От ми і вчимося… Важко…

Струна його ЖИТТЯ порвалася так рано. Він будував плани, мріяв, дуже хотів жити. Він мав жити! Скільки він не зробив і не написав… Але є ще струна ПАМ’ЯТЬ. І наскільки вона міцна, - залежить від нас.

Залишились рукописи його творів. І ми будемо поступово їх публікувати, формуючи невеликі тематичні збірки. Тож, читайте, згадуйте, пам’ятайте і не забувайте «ПОЕТА».

Творчість

2023 року у Ніжині посмертно була видані збірки Володимира Бобка «Ми - українці», «Струна» і «Гуморески».

Зі збірки «Струна»

Струна

Я не помер. В мені ще є струна,
Яка дзвенить чорнилом на папері.
Рядки віршів – чарівна глибина,
А стовпчики із них – в майбутнє двері.

Думки складають ще один акорд,
Гартують серця ритм у сильнім дусі,
А літери віршів – бійці когорт,
Що ніжністю своєю вірить змусять.

Лади перебираю й ноту БІЛЬ
Стараюся не зачепити… Марно,
Слова у стрічках – мов на рану сіль,
А хочеться, щоб жити було гарно…

Нема межі в добра, нема кінця,
Бо зло саме себе зжирає підло.
Колись стояв «в майбутнє» на східцях,
А зараз йду по ним угору сміло.

Дивлюся на людей, - бачу себе,
Бо я – один із вас, шановні люди.
Не варто ждати манни із небес,
А треба дихати на повні груди.

Коли візьму останню ноту я,
(Дай, Боже, в серці кожного озветься),-
Не упаду у бездну небуття,
Якщо струна мого життя порветься…

Зі збірки «Ми українці»

Ми - українці

Не ми розпочали війну,
Не ми ненависть розбудили.
Ми тільки лиш позбулись сну
І встали накопичив сили.

Ті звірі, що до нас зайшли,
Ходили по сусідськи в гості,
До них гостинні ми були,
Не відчували гніву й злості.

Тепер непроханий чужак
У двері гупає ногою,
Але не можна з нами так –
Тому готуємось до бою.

Бо українець – щирий друг
Усім, хто з ним говорить щиро
І непощадний він тому,
Хто не бажає йому миру.

Для українця то біда,
Якщо немає Батьківщини.
Загине ворога орда,
Коли прийде до України.

Загине ворог, пропаде,
Бо наш народ не подолати.
Ми шляхом перемоги йдем,
Тому ставай до зброї, брате!
08.03.2022

З вірою в хороше

Треба жити, треба йти вперед.
Буде важко – не спиняйте кроку!
Той, хто дума, що життя – це мед,
Дивиться зухвало, однобоку.

Мов канатоходець я іду.
Вже життя пройшов за середину.
Голіруч. Баланс (як на біду)
Я не взяв, мене штовхають в спину.

Може я глухий? сліпий? німий?
Мо, невиконанну взяв задачу?
Та несу тягар, що взяв, він мій.
Я живу й люблю ще на додачу.

В мене сила є і воля є.
Вірю у хороше. Бо кохаю.
Я впускаю у життя своє
Всіх, кого я кожний день вітаю.

Хай не всім подобаюся… Що ж?
Може треба дзеркала роздати?
Хай «ніщо» погляне на «ніщо» -
І не буде потім дошкуляти.

Проклинали мене сотні раз
Лиш дурний не слухає прокльонів.
Автори ж їх падають в екстаз
Б’ючи в церкві тисячі поклонів.

Я побачу те, яким я був,
В день, коли мене усі пробачать.
Я піду, над вами промайнув.
Заспівайте «Про рушник» — заплачу…

Я СТАРАЮСЬ НІКОГО НЕ РАНИТЬ

Я стараюсь нікого не ранить.
Та мені це ніяк не вдається.
Знаю, «промах» мій мене ударить
І молюсь – аби втрималось серце.

Щоб воно на друзки не розбилось
І на клаптики не розірвалось.
А як станеться це, щоб летіла
Моя вільна душа й не спинилась.

І коли досягне краю неба,
Якщо Бог приголубить рукою,
Попрохаю у нього: «Не треба
Забирати всіх швидко зі мною».

Я помру, бо жалітись не вмію.
Хижий погляд несу я на плечах.
Іскру правди я серцем зігрію
Й понесу на крилі, на лелечім.

Я вважаю, що нам не потрібно
Говорити що кращі за інших.
І тоді стане людям всім видно,
Що побільшало в світі мудріших.

Є слова, що гостріші за бритву.
І тому вам моя засторога:
Не потрібно кричати молитву,
Аби бути поближче до Бога…