Сірик Петро Данилович
Петро Данилович Сірик (народився 17 грудня 1914 в селі Володькова Дівиця — помер 4 вересня 2001) – військовик, генерал-майор, учасник Німецько-радянської війни, нагороджений орденами і медалями.
До життєпису[ред. | ред. код]
Воював у 178-й танковій бригаді 10-го танкового корпусу з весни 1942 року. Брав участь у боях на фронтах під Москвою, на Сталінградському фронті, на Курській дузі, на Букринському плацдармі, був поранений.
У повоєнний час працював у центральному апараті Міністерства Оборони СРСР.
Похований у Москві.
Генерал із Червоних Партизан[ред. | ред. код]
- Нарис Миколи Сірика у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
У славну історію села Червоні Партизани навічно вкарбовані багато імен гідних поваги і пошани синів та доньок. Кожна великомасштабна подія відкривала нових героїв, які потім ставали взірцем мужності, стійкості, любові до рідного краю – своєї малої батьківщини.
Неординарною особистістю в когорті наших прославлених земляків є учасник Великої Вітчизняної війни генерал-майор Петро Данилович Сірик.
Майбутній генерал народився 17 грудня 1914 року в сім'ї бідних селян. Наділений від природи вибагливістю до знань, доброю пам'яттю і кмітливим розумом, Петро успішно закінчив сільську школу. Вступив до Ніжинського технікуму механізації сільського господарства і з одержанням диплому був направлений автомеханіком в Кролевецьку машинно-тракторну станцію. Та із 1936 року, як призвали його в армію у 135 механізовану бригаду м. Києва, уже подальша доля була пов'язана лише з військовою службою. По завершенню строкової служби Петра Сірика зарахували на курси молодших лейтенантів. Далі успішна здача екзаменів дала йому щасливу можливість стати слухачем Академії Бронетанкових військ, яку через початок Великої Вітчизняної війни йому повністю закінчити не вдалося. Весною 1942 року, терміново закінчивши курс навчання військового часу, був направлений на фронт у 178 танкову бригаду 10 танкового корпусу.
Петро Данилович брав участь у битвах на Західному фронті під Москвою, на Сталінградському фронті, на Курській дузі, у форсуванні Дніпра в районі Букринського плацдарму, де дістав поранення. Після лікування був направлений у Москву і до завершення війни працював у Міністерстві Оборони. Уже в повоєнний час закінчив повний курс навчання в Академії Бронетанкових військ і працював на різних військових посадах у Південній групі військ і Прикарпатському військовому окрузі. У 1960 році Петру Даниловичу Сірику було присвоєно військове звання генерал-майор. Із 1968 по 1973 рік він працював у центральному апараті Міністерства Оборони СРСР до виходу на пенсію. За мужність і відвагу, виявлені у боротьбі з фашистськими загарбниками, та значний вклад в обороноздатність країни Петро Данилович нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом "Знак Пошани" і багатьма медалями.
Перебуваючи на такій професійній висоті, Петро Данилович ніколи не забував свої рідні Червоні Партизани. Так, на початку 1960 року школі села з військової частини були передані мотоцикл і автомашина, колгоспу імені Кропив'янського та імені Щорса генерал допомагав у придбанні запасних частин до тракторів і автомашин. Багато наших односельчан-механізаторів бували в нього в Москві, де їх радо зустрічав у своїй квартирі господар і його дружина Лідія Вікторівна. Гості жили в нього по тижню.
Подружжя Сіриків виховало трьох синів: Павла, Сергія та Андрія. Всі пішли по батьковому шляху – військові, одружились, мають дітей. Однак у середульшого Сергія рано відквітло життя: від цукрового діабету помер у 45-річному віці. Старшого сина ця хвороба зробила інвалідом.
І все ж, попри сімейні проблеми, за життя Петро Данилович щоліта приїздив у рідне село. Допомагав брату Павлу і його синам. Племінниці Олександрі Іллівні допоміг побудувати хату. Й неодмінно знаходив час зайти до мене в історико-краєзнавчий музей. Він радів його створенню і передав у дарунок свої особисті речі: мундир генерала, фуражку, папаху, власноруч написану біографію, подяку командування.
Наш генерал був мужичої закваски, однак тяжке поранення на фронті, передчасна смерть любої дружини Лідії Вікторівни і сина Сергія, хвороба сина Павла підірвали здоров'я Петра Даниловича. Він пішов із життя 4 вересня 2001 року. Провели в останню дорогу генерала з усіма військовими почестями у Москві. На похороні були рідні із села. Ми лиш змогли попрощатися з ним подумки. Та пам'ять про нашого першого сільського генерала Петра Даниловича Сірика, впевнений, збережеться не завдяки експонатам у історичному музеї, а завдяки його добрим справам для свого рідного села, краю, держави.
Микола Сірик, директор музею.
Відзнаки[ред. | ред. код]
- два ордени Червоної Зірки,
- орден Вітчизняної війни 1-го ступеня,
- орден ”Знак пошани”,
- численні медалі.