Карпенко Катерина Миколаївна

Карпенко Катерина Миколаївна

Школа її життя

Нарис Тамари Даніш «Школа її життя», опублікований в книзі Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Її учні вже в кількох поколіннях живуть на кожній вулиці Степових Хуторів та прилеглих малих сіл, а спитай когось із сільчан про Катерину Миколаївну Карпенко, мабуть, не знайдеться людини, яка б не сказала про неї теплого, шанобливого слова. За пів віку, відданого школі і місцевим дітям, ця вчителька стала взірцевим прикладом своєї професії, справжньою наставницею юних – виваженою, інтелігентною, принциповою і водночас надзвичайно толерантною у вихованні особистості, самодостатньої і впевненої в собі. А ще, маючи надзвичайно відкриту і неспокійну вдачу, вона завжди була на видноті зі своїми творчими пошуками, вмінням згуртовувати людей навколо спільної справи на користь всієї громади і справжнім талантом вести за собою, захоплюючи власною безмежною закоханістю у світ знань, літератури і краси, що розквітає неповторними вишивками на полотні.

Що так тісно і рідно переплететься її доля з цим селом на степовій карті Носівщини, вчорашня студентка Полтавського педагогічного інституту, чий дім залишився на Київщині, ніяк не могла ні запланувати собі, ні вгадати. Просто і, мабуть, таки невипадково так склалося, що сюди направили працювати по закінченню того ж вузу її коханого Віталія і вона поїхала з ним.

Звісно, навряд чи у своїх райдужних мріях молода пара педагогів уявляла собі стареньку сільську школу з вікнами при землі та тісну кімнатку у вчительському будинку без побутових зручностей, з якими довелося звикатися у реальності. А втім, вже тоді вони мали набагато важливіше, що примиряло з усіма труднощами, – любов до своєї професії, величезний запал навчати дітей і, звичайно ж, бажання створити власну міцну і щасливу сім'ю. Власне, усе в цій життєвій формулі й склалося – шкільні насичені будні, ще в квартирі – першої донечки Світланки безтурботне дитинство, затим новозбудована простора і світла школа, а біля неї – такий довгоочікуваний власний дім, в якому вже народилася молодша їхня Іринка. Подружжя незчулося, як із чужинців вони стали своїми у Степових Хуторах, заслужили повагу односельців не тільки за педагогічну майстерність, а й за добросусідську людяність, готовність почути кожного і йти назустріч. Він – вчитель історії, згодом – директор Коломійцівської школи, вона викладала біологію і хімію, а затим, понад два десятки років, незмінний завуч у Степовохутірській школі. Віталій та Катерина Карпенки були з усякого погляду гармонійною парою, чия вчительська стежка ніколи не обривалася на домашньому порозі. Вони не працювали, жили заради дітей і закономірно, що багато їхніх учнів, натхненні таким прикладом, повернулися до рідної школи дипломованими педагогами, а свої доньки продовжили родинну вчительську династію, старша тепер працюючи в Києві, а молодша – через дорогу від дому, у рідній сільській школі.

Тепер, коли вже п'ятнадцять років немає поруч її єдиної, найдорожчої половинки, Катерина Миколаївна трепетно береже у пам'яті кожну мить тих тридцяти п'яти щасливих подружніх років, коли абсолютно все ділилося на двох. Так прожити, у любові і взаєморозумінні, – благословення з Небес, що рідко дається і так важливо не втратити. Саме тому цього насамперед вона завжди бажала молодятам, виконуючи впродовж п'ятнадцяти років обов'язки обрядового старости при сільській раді.

Загалом, щоб К.М. Карпенко не робила – школярів вела у Країну Знань чи молодятам відкривала урочисто двері у подружнє життя, або ж останніми роками очолювала сільську бібліотеку, радо вітаючи всіх читачів, а до тих, хто не може самостійно прийти, і сама доставляючи додому книги, – вона щоразу відкривалася у все нових іпостасях свого характеру і жодної хвилини не витрачала намарне. Чого вартували тільки заняття створених за її ініціативи дитячого та дорослого гуртків з вишивання, які не просто відкрили, зберегли та примножили надбання місцевих рукодільниць, а й допомогли розкритися новим талантам. Катерина Миколаївна й сама – невтомна вишивальниця, має в доробку безліч виробів, вишитих як нитками, так і бісером. Тепер, щоправда, здоров'я вже відчутно стримує в темпах та й із подругами-майстринями нечасто випадає зустрітися на творчі вечорниці. Але натомість поруч з бабусею охоче береться за голку четвертокласник внук Артемко, вправно створюючи з бісеру свої перші картини.

Її найбільша втіха – цей хлопчик та ще старший внук Віталій, який вже навчається на ветеринара у Білій Церкві й онучка Женя, чий дім у Києві. Заради дітей, онуків хочеться жити, бо вони – майбутнє, яке можна обійняти, приголубити і не відчувати часу, чекаючи на порозі кожної зустрічі – посміхається красива сивокоса вчителька, ховаючи світлу печаль у променистому погляді, коли навпроти її двору вкотре дзвенить невгамовний шкільний дзвоник. І, здається, ось-ось знову розпочнеться і її урок, але довжиною в життя, яке зуміла прожити не наодинці й не гостею у селі, де люди працьовиті і заможні на добро.

Тамара Даніш