Харченко Зінаїда Федосіївна

Зінаїда Федосіївна Харченко (? — ?) — педагог, керувала Носівським районним відділом освіти

Зінаїда Харченко

Нарис Василя Кияниці, джерело: https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/3125618104232321/, 14 липня 2020

Спочатку вона була моєю улюбленою вчителькою фізики у сьомій школі. Потім вона стала завучем, а я продовжив навчання у першій школі. Шляхи розійшлись. Але, виявилося, що тимчасово.

Вже після мого навчання і армії, роботи за першим фахом на Київському радіозаводі, випадково зустрівшись, Зінаїда Федосіївна запропонувала мені повернутися у Носівку і очолити СЮТ, яка вже на папері була створена, а в натурі – не існувала. Це був 1972 рік. Тут я якось про це розповідав більш детально: https://www.facebook.com/vasilvas.nosivkasyut/posts/1978371959042691

Тож сталося так, що моя улюблена вчителька стала моїм керівником. Бо на той час вона якраз очолила Носівський районний відділ освіти. Шкіл у районі було майже 40, а штат відділу, крім неї, два інспектори і пів ставки секретаря. Здібним керівником вона виявилася. Славна була жінка і особистість. Освіта носівщини була на висоті. Відділ роками вважався одним із кращих в області.

З. Ф. Харченко була вимоглива і справедлива, співчутлива і м’яка, тактовна. Палка прихильниця вдумливих аналізів і розумних компромісів. І працювалося з нею легко і працювала вона на посаді довго, як для такої посади. Їй просто не було альтернативи. Навіть всюдисуща керуюча компартія, чи люди, які ту партію уособлювали в Носівці, рахувалися із думками Зінаїди Федосіївни, часто приймаючи саме її позицію. З таким керівником затишно, бо він здатен вирішувати проблеми освіти на користь освіти, а не «брати під козирок» перед начальством.

Та доля відміряла їй не довге життя. Вона, великий життєлюб і оптимістка, раптово захворіла. Я пам’ятаю той час. Вся у роботі, вона, як і багато таких людей, відтягувала візит до лікаря. А коли звернулася… було пізно. Дуже пізно. Саме у якихось справах я був у відділі. Приходить Зінаїда Федосіївна і каже на всіх, хто був у першій кімнатці: - Ходила за аналізами. Бачу лікарі щось шепчуться, не віддають. Я повернулася та й пішла. Аж тут, вже майже біля мосту, наздоганяє мене санітарка зі словами: «Жіночко, ну куди ж ви пішли! У вас же рак!». Добре, що у мене нерви у порядку, то я й не кинулась із мосту в річку. І хто їх ото до хворих таких допускає?».

Доки могла, ходила на роботу. Всі у відділі знали чим вона хвора. Намагалися якось щадити її від неприємностей. Але це ж освіта, майже десять тисяч одних учнів у школах, сотні вчителів і персоналу. Щодня десь щось траплялося… Потім вона злягла. Однак продовжувала виконувати свої обов’язки. Ще жива та людина, яка практично щодня носила до неї додому на підпис фінансові платіжки і інші документи. Усвідомлюючи свій стан, Зінаїда Федосіївна працювала до останнього дня і, як щоразу повідомляла «посильна» з відділу на наші питання, навіть намагалася виду не подавати, як їй тяжко. Намагалася жартувати. Чи за гроші вона «допрацьовувала»? Навряд чи вони були їй потрібні. Просто, відчуття обов’язку, відчуття власної відповідальності. Це рідкісні люди. Але на таких світ тримався і тримається. Суспільство ж, на жаль, мало помічає тих самовідданих, хто його утримують. Приходять нові люди і вважають, що до них нікого не було. Так було, так є, та певне й буде…

На фото: З.Ф. Харченко (за трибуною) в Макіївській школі.