Школа. Записки дивака

Обкладинка книжки

"Школа. Записки дивака" — книга Сергія Іващенка.

Книга розповідає про навчання автора у школі на Дослідній станції (1947-1954) і Носівській школі № 1 (1954-1957), містить авторські характеристики вчителів того часу.

Вихідні дані

Школа. Записки дивака. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2018. — 48 сторінок.

Тираж 100 примірників.

Анотація

Школа — що це? Це місце, де ніжне дитинство вперше зустрічається з суворим життям. Школа це — така cooi Альма-матер для більшості молодих людей.

Коли проходить рік, п'ять, десять ... по закінченні школи кого з випускників школи «тягне» зустрітись з вчителями? Інженерів, вчителів, лікарів, полковників — учнів, які «відбулись». У «трієчників» те бажання, як правило, — відсутнє. Яких вчителів випускникам хочеться бачити? Тих, яких поважають, та ще й люблять.

МРІЇ

«Волів би ти раптом повернутись в дитинство, в молодість?» — подібні думки інколи з'являються в людей будьякого віку, які не втратили щасливої здатності мріяти. Автор цих рядків, може, охоче й повернувся би в свої 23 роки коли він вже був студентом Київського державного інституту фізкультури. Та, «не дай Бог» повернутись в Носівську середню школу № 1. Може, в будь-якій іншій школі — Червонопартизанській, Носівській № 2, Ніжинській, була така ж сама — жорстка авторитарна система, і все «повторилось би спочатку»? Але в жодній з тих шкіл я не навчався, а саме в цій — Носівській середній школі №1 «мої найперші сльози пролились», і довелось зіштовхнутись з суворою авторитарною педагогікою.

ШКОЛА МОГО ДИТИНСТВА

Школа на Дослідній станції в 1947 році складалась з двох невеликих будиночків, один був в центрі Дослідної, другий знаходився за 300 метрів, з іншого боку красивого парку, в якому росли ялини, клени, осокори, акації, навіть черемха. В тих двох будиночках було по дві класні кімнати й малесенька вчительська кімната, яка називалась — канцелярія. В тій школі пройшли мої перші сім років навчання. Три роки навчався в Носівській середній школі №1, а далі й донині мене вчить саме життя.

ПЕРШЕ ЛІТО ДИТИНСТВА

Сергій ріс в сім'ї, де всі були грамотні, як тоді говорили, і одного серпневого дня 1947 року в нього раптом прокинулась жага — читати книжки. Він попрохав сестру Наталку: «Навчи мене читати». Вона за 20 хвилин показала йому всі букви, та чомусь не взяла для цього свою «Читанку», або «Букваря», вона вже закінчила 2 класи, і в вересні вже мала йти до третього класу, і показувала букви по газеті, яка лежала на столі. Перше слово, яке вона написала йому олівцем, було — «мама», а перше слово, самостійно прочитане Сергієм, було — «Социалистическое земледелие», — так називалась газета, яку отримувала мати. «А що це таке?» — запитав Сергій сестру. «Не знаю, це мамина газета» — відповіла сестра. Таким чином Сергій навчився читати українською и російською мовами одночасно. Читати він почав досить швидко. Йому закортіло негайно читати, адже це було так цікаво! В ті роки в школах навчання рідною — українською мовою починалось з першого класу, а російською — з другого. В школі, — куди він мав іти за 3 тижні, бібліотеки не було. Мати звернулась до Клавдії Кузьмінічни, бібліотекарки, дружини директора станції — чи немає в неї дитячих книжок — для читання сину. В бібліотеці станції дитячих книжок не було.

Чи можеш ти, читачу, уявити своє дитинство без — «Золотого ключика», без «Робінзона Крузо», без «Таємничого острова»?

Клавдія Кузьмінічна знайшла в себе вдома дитячу книжечку про левенятко, книжечка називалась — «Кинули». Сергій ту книжечку прочитав за 2 години, на тому читання закінчилось.

В першому класі було 48 учнів, і, незважаючи на те, що більшість однокласників було старших на 3, 4, 5 років, розуму їм ці зайві роки не додавали, і коли Варвара Олексіївна впевнилась в умінні Сергія читати, вона стала не часто викликати його до дошки, а переключила свою увагу на тих відстаючих та «загальмованих» дітей — йшла ж бо епоха «лікнепу»,

«Буквар» Сергій прочитав за 2 години, і надалі втратив до нього інтерес, те ж саме було в нього з «Читанкою», — він її прочитав за 5 днів, і далі під час уроків читання він нудився, бо в класі були учні, які змогли навчитись читати десь лише в 2-му, 3-му, 4-му класах, вчителька, як могла підтягувала їх.

Минуло півроку, для бібліотеки станції придбали багато дитячих книжок, і Клавдія Кузьмінічна встановила «дитячий день» для обміну книжок — четвер. Винятку для Сергія вона не зробила. Тоді Сергій став приходити двічі на день, вранці брав одну невелику книжку, і, прочитавши її, перед кінцем робочою дня, — приносив, і просив вже дві книжки — на тиждень. Клавдія Кузьмінічна пару разів зустріла його запитанням: «А ти вже прочитав? Перекажи!». Він переказував зміст, і вона стала довіряти йому. Книжки, якими поповнили бібліотеку, можна було назвати — таким собі чтивом, більшість з них були — російськомовні книжки, українських книжок було дуже мало. Але з 2-го по 6-ий клас Сергій прочитав багато книжок, — більше всіх своїх однокласників. Улюбленими книжками його були: «Лесная газета» — В. Біанкі; «Дерсу Узала» — В. Арсеньева; «Дубровский» — О. Пушкіна; «Лахтак», «Шхуна Колумб», «Глибинний шлях» — М.Трублаїні; «Робинзон Крузо» — Д. Дефо; «Генералиссимус Суворов» — Л. Раковського; «Дети капитана Гранта», «Пятнадцатилетний капитан», «Таинственный остров» — Ж. Берна; «Ревизор» — М. Гоголя; «Три мушкетера» А. — Дюма; «Зверобой», «Следопыт» — Ф. Купера; «Остров сокровищ» — Р. Стивенсона і багато інших книжок. Коли Сергієві було десять років, йому потрапила на очі «Песня о Соколе» — М. Горького. Він прочитав її, й розплакався від жалю до того Сокола.

Навчаючись в школі, в Сергія вже з першого класу виявилась риса — непосидючість, він не міг спокійно всидіти на місці, йому весь час треба було займатись якоюсь «розумовою роботою»: або читати, або малювати, або грати в якусь розумову гру, якщо не було розумової роботи — потрібна була якась рухлива гра — в війну, в козаки-розбійники, тощо. Вчителька говорила, що він, мабуть, народився з шилом в «задньому місці».

Починаючи з четвертого класу, окрім читання книжок «про війну», та пригодницьких, Сергій любив уроки історії, географії, російської літератури, цікавими предметами були ще — ботаніка та зоологія. Отримавши підручник історії стародавнього світу, він його прочитав за тиждень, і більше на протязі року в руки майже не брав. Він не любив перечитувати одне й те ж саме, для нього це було таке собі — «жування соломи», якась невідома сила допитливості «тягнула» його кудись вперед і вперед — за горизонт. Голод допитливості він втамовував, читаючи підручники з історії та літератури старших сестер — Галі та Наталки.

В 1953 році, коли поїхала на Далекий Схід тітка Олена, (вона була вчителькою російської мови та літератури), замість неї в школу прийшла нова вчителька — Дорошенко Валентина Іванівна. Один урок її запам'ятався — урок був присвячений вивченню п'єси М. Гоголя «Ревізор». Вона провела урок в читанні учнями п'єси біля дошки. Коли дійшла черга до Сергія, він свого улюбленого Хлестакова так майстерно зобразив, що всі учні сміялись, і вражена вчителька сказала: «Я б тобі поставила не 5, а — 6!». Математичні задачі та приклади до деякої міри збуджували його уяву, та коли він познайомився з геометрією та тригонометрією, схоластично-сухими, як справжня солома, вони ніяк не бажали «вкладатись» в його голові. Логіку дорослих — «старших товаришів» він не міг сприймати: «Це ж математика, найголовніша наука, — «цариця наук», її треба вчити, треба знати, вона завжди в житті знадобиться!». — «Для чого?». Вже десь з 6-7-го класу в Сергія наростав бунт, і шкільні предмети поступово розділились на улюблені, байдужі, небажані, а то й — ненависні.

Не зовсім зрозумілою, й нелогічною здавалась радянська шкільна система «муштри». Навчити читати, писати, дати дитині якийсь мінімум знань з арифметики, природознавства в семирічній школі — треба. А навіщо заставляти дітей заучувати напам'ять вірші, заставляти переказувати параграфи підручників історії, географії, ботаніки? «Не вмієш — навчимо, не хочеш — заставимо» — таким був «залізний» принцип сталінської педагогіки. Історію, географію, літературу, природознавство краще було б, мабуть, прочитати учням у вигляді лекцій, наочних кінофільмів, а навіщо заставляти розказувати — переказувати? В XXI столітті це — очевидні речі. «Гризти граніт науки» — хто придумав цей елегантно-ідіотський термін для дітей? Вдумайтесь — як «ніжно» звучить! І якого бронтозавра-динозавра зуби треба мати, щоб не гризти, а хоча б «відкушувати» ті чарівні «шматочки» науки. Навчання для дітей має бути переможним, радісним.

Якщо людині якась з наук «не дається», то нема сенсу гризти той клятий граніт. Якому відсотку людей є сенс вивчати синус-косинус, логарифми, інтеграли? 15-20 — не більше. Пушкін навчався в найпрестижнішому на той час ліцеї, який закінчив з п'ятірками, лише з історії було — 2, та з математики 0 (!) — був взагалі не атестований. По закінченню ліцею він був прийнятий на «государеву» службу в якості чиновника з особливих доручень, благополучно служив до самої смерті. Але російському народові він запам'ятався, і був дорогий, як поет. Він вважається першим поетом Росії і сьогодні. Поезії свої він творив у вільний від служби час.

Уяви собі, читачу, — що було б з Пушкіним, якби він народився на два століття пізніше — в «сонцесяйному» СРСР? — «Який ти поет, коли в тебе одиниця з математики? (в школах СРСР нульових оцінок не ставили). «Геть з ліцею — в ПТУ!, там твоє місце!». Це ж в тому «сонячному СРСР» поета, майбутнього лауреата Нобелівської премії, Йосипа Бродського — репресували. А український поет, який написав рядки: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», Василь Симоненко був жорстоко побитий КДБ-істами у відділку і невдовзі помер. Поет Василь Стус, вина якого була в тому, що він був патріотом України, помер в створених Й. Сталіним таборах вже в епоху «розвиненого» соціалізму за часів М. Горбачова.

За часів «сонцесяйної» епохи будівництва соціалізму по радіо майже щодня звучало: «Широка страна моя родная. Много в ней лесов, полей и рек. Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!». Рядки цієї «життєдайної» пісні розчулили європейських світил літератури Бернарда Шоу, Ромена Роллана, Анрі Барбюса, які повірили в сталінський сонячний оптимізм, що це — не така вже й мрія — побудова соціалізму в одній окремо взятій відсталій сонячній країні. За часів «побудови соціалізму» в глухих повоєнних селах панував кріпацький, майже феодальний устрій. Люди важко працювали на «ланці» і на власних городах. До тих сіл в 1930-і, 40-і, 50-і роки майже не доходили газети, там майже не було книжок, кіно, радіо. В сфері культури там панували: соняшникове насіння, гармошка, горілка. Якими мали вирости діти в тих селах? Сільські діти вміли обробляти город, пасти корів, запрягати коней, зате мато читали книжок. «Я не читал про Робинзона Крузо, а читал лишь про Ивана-дурака» — М. Ісаковський.

У Володьковій Дівиці найпопулярнішою піснею була: «їхали козаки із Дону додому, підманули Галю — забрали з собою. Ой, ти, Галю, Галю молодая, підманули Галю — забрали з собою». На Дослідній звучали пісні: «Марш энтузиастов», «Россия — Родина моя!», «Летят перелетные птицы», «Куплеты Курочкина», «Хороши весной в саду цветочки», «Одинокая гармонь».

В навколишніх селах піонерських таборів не було, не було їх навіть в Носівці, а на Дослідній станції піонерський табір вперше був запроваджений в 1950 році. Діти ночували вдома, на 8 ранку приходили в школу, там з ними проводили фіззарядку, піонерську «лінійку». Всі піонери — діти з 10річного віку повинні були ходити з червоними галстуками, але частина дітей були бідними, на ті галстуки не вистачало грошей, на це табірне (шкільне) керівництво «закривало очі», але ланкові, голови рад загонів, та діти інтелігенції ходили, як правило, — в галстуках. Після «лінійки» діти снідали в їдальні, столи якої були поставлені в парку просто неба. Потім в таборі відбувались прогулянки, читання книжок чигали вихователі (тоді ще не було телевізорів), проводились різноманітні ігри та спортивні змагання. Після обіду обов'язковим був «тихий час». Тричі за табірну зміну дітей зважували, як колгоспних поросят, і хто за тих 20 днів табірної зміни прибавляв в «живій вазі», той був — «молодець». Сільські діти, які не виховувались в піонерських таборах, були такими собі «одноосібниками», були менш комунікабельними в порівнянні з дітьми міськими. Так в Радянському Союзі впроваджувалась з самого дитинства така собі «соціалізація», «колективізація» народу.

В 1951 році табір на Дослідній знову організували, наступного року табір був запроваджений в Козарах, в лісі. В той табір приходило немало козарських дітей — подивитись на «лагерчан», на їхні ігри, на вечірні танці, а одного разу вирішили провести товаристський футбольний матч. На широкому полі поставили справжні ворота, розмітили поле, й матч розпочався. За команду табору грали діти — не старші 14 років, а за козарську команду грали справжні сільські парубки — років 18-и. Глядачів зібралось багато, гра проходила в дружній атмосфері, діти «віртуозно» обігрували парубків. Команда табору перемогла -8:1.

В 1953 році, в рік смерті Й. Сталіна, табір влаштували в с. Селище, що за Мрином. Селище — невеличке тихе село. В центрі села, недалеко від 7-річної школи стояла ошатна, досить велика церква, як для невеликого села. На відстані 150 метрів від школи протікає річка Остер. Перейшовши мостом на інший берег, ви потрапляли на широкий вигон. На досить рівному полі селищанська молодь облаштувала собі футбольне поле, поставили двоє воріт. На тому полі відбулись два товариські футбольні матчі — команда табору грала проти сільських хлопців. На матч прийшло багато сільської молоді, чимало було й дорослих, окрім того, в ролі глядачів був увесь піонерський табір. Сергія поставили грати лівим півзахисником. Команда табору перемогла — 3:0. За кілька днів зіграли ще один матч. Команда селищан підсилилась за рахунок дітей іншої половини села, дещо віддаленої від школи, додалось кілька старших хлопців, і, хоча матч проходив в більш упертій боротьбі, «табір» знову переміг — 4:0.

Дуже красивою в ті роки була річечка Остер. Понад річкою, зразу за селом, літало й гуляло безліч птахів: лелек, чапель, куликів, диких качок, чибісів, чайок, берегових ластівок, пролітав шуліка. Де те птаство поділось в XXI столітті? В таборі керівництво організувало туристський похід: Селище — Адамівка — партизанська переправа — Селище. Йшли лісовими стежками, за пару кілометрів від села Адамівки стали на привал. Ночівлю влаштували в лісі, зробили 6 куренів з гілок ліщини, кущів якої там було безліч. На вечерю приготували смачну гартаначку — кашу — не кашу, юшку — не юшку. Понад вечір наступного дня веселі, засмаглі юні туристи повернулись в табір. З тих пір на карті Чернігівської області Сергій знав де знаходиться Мрин, Селище, Адамівка, Іржавець, Козари, а в голові його міцно засіла мрія — пройти в 4-5-денний піший похід за течією річки Остер до Козар.

Сергій був спритним та моторним в дитячих іграх. Він був невисокий за зростом, в класному строю стояв другим ззаду. В 1951 році він потопав в Острі, та був врятований. В житті буває, — потопаючі, яким пощастило врятувались, потім довго бояться купатись. З Сергієм цього не сталось, влітку він часто ходив з однолітками купатись в ставку. Купаючись, хлопці змагались — хто більше пропливе під водою, і досягали немалих успіхів в цьому, Сергій, пірнаючи міг пропливати під водою 20 метрів. Він досить швидко навчився плавати найпростішим «стилем» — «по-собачому», на словацькій мові цей спосіб зветься — «ако пес», а коли одного разу він побачив в кіножурналі «Советский спорт» як плавці в басейні плавають різними стилями: вільний стиль, брас, баттерфляй (дельфін), на спині, він запам ятав їхні рухи, став копіювати їх, і самостійно освоїв всі стилі плавання. З 1 вересня 1951 року в школі став працювати новий вчитель фізкультури — Володимир Станіславович Яхимович, який, незважаючи на те, що не мав спеціальної освіти, став цікаво проводити уроки фізкультури, і учні полюбили ті уроки. Попередній вчитель — Іван Сергійович Куциба ані спортсменом, ані фізкультурником — не був, мабуть, він був раніше військовослужбовцем — під час уроків учні в нього здебільшого марширували на майданчику біля школи. Сергію особливо запам’ятався один з весняних уроків фізкультури — всі учні п’ятого класу бігли на стадіоні 1 кілометр. Перше місце зайняв Вовка Кондрашевський з часом — З хв.45 секунд. Під час забігу, коли перед самим фінішем Вовка став обганяти здорованя Івана Зайцева, той став на бігу чіпляти Вовку, але Вовка перестрибнув через ногу, і втік. Шурка Осадець показав час 3 хв. 54 сек. Сергій прибіг передостаннім — 4 хв. 11 сек., на 1 секунду випередивши Митю Чернуху. Сергію, наймолодшому учню класу було 11 років, а Зайцеву та Захарову було — по 16 років.

Того ж року Сергій побачив в кіножурналі «Советский спорт», як стрибав потрійним стрибком радянський стрибун Леонід Щербаков, який став чемпіоном Європи в Стокгольмі з результатом — 15 м 65 см. Сергій вже вмів стрибати в довжину, але потрійний стрибок — якийсь незвичний, неначе якийсь фантастичний заячий стрибок, зацікавив Сергія, і він вирішив самостійно вчитись стрибати. Він почав щодня приходити на стадіон, до стрибкового сектору і тренуватись в стрибках у висоту, довжину і у потрійному стрибку. Товариші лише зрідка пробували стрибати разом з ним, та це його не бентежило, він залюбки тренувався в стрибках сам. Його підігрівала мрія — стати таким собі — другим Леонідом Щербаковим. Після того, як він, потопаючи — не потонув, в його підсвідомості з часом виникло переконання, спочатку несміливо, потім більш настирливо, — якщо він не потонув, значить — його доля зберігає для якихось важливих справ, досягнень, висот. Саме в ці роки він став розуміти — якщо людина хоче досягнути успіху в будь-якій справі, треба тією справою займатись серйозно та наполегливо. Вже в ті 11 років він звик дорожити часом, йому завжди жаль було «вбивати час». Він був мрійником, в дитинстві мрії вели його по житло, і ті мрії він одразу прагнув втілювати в життя. Відмінність Сергія від однолітків полягала в його норовливості. Він був незлобивим, але не був абсолютно слухняним, на приготування уроків витрачав зовсім мало часу, а робив тільки те, що йому подобалось: читав книжки, малював, грав в шахи, грав в футбол. Коли він вперше прочитав книжку В. К. Арсеньєва «Дерсу Узала», йому одразу забажалось прожити хоча б один день життям героя «В нетрях Уссурійського краю». Він зібрався й пішов в дальню лісосмугу — «За садом», це було взимку, була хуртовина, набродився по снігових заметах, присів на 10 хвилин перепочити в канавці під осокором, й «нагулявшись» побрів додому. Серед однолітків такими мрійниками були Анатолій Корсак та Анатолій Зленко, а коли вони з різних причин не могли скласти йому компанію в «експедиціях», він знаходив менших хлопців: Вітьку Бутунця, Валерку Чермашенцева, Тольку Алексеева, Вітьку Гуда, чи ще когось. Одного разу, коли «Левендяша» — Толька Алексеев прийшов додому в брудних валянках, його мати — Мотя Коваль, побачивши Сергія почала йому незлобиво дорікати: «Де це можна було так забрьохатись?», — «Ми ходили в похід на болото». Одного разу, коли Сергій з Анатолієм Корсаком та Вітькою Г удом йшли понад Дубовою лісосмугою, їм зустрівся Шурка Якименко, син шляхового обхідника, й спитав здивовано: «А куди це ви йдете?», і коли йому відповіли: «Он до тієї лісосмуги, там бувають куріпки». Він так здивовано мовив: «Ви — як тії супутники, чи бак — мандрівники».

В які ігри діти грали на Дослідній в ті роки? В «землі», в «ножа», в «цурки», в «чижа», в «круга-поза-круга», в «довгої лози», в «сракача», в «матки» (російською — в «лапту»), у «вдарив — не вдарив». Діти «плебсу» грати ще в грошей — в «накедона», в «постенка», та діти інтелігенції в них не грали. Сергій був великий фантазер, він вигадував свої ігри. Наприклад — грати в мавп. Знайшли в парку дерево з розлогими гілками, це був неіпироколистий клен, і починали лазити по гілках, мов мавпи, спускаючи «орла».

Першим дитячим захопленням Сергія було маїювання. Непогано малював акварельними фарбами. В 4-му, 5-му, та 6-му класах йому доручали розмальовувати класпу й шкільну стінгазети. Та художником він так і не став, хоча любов до образотворчого мистецтва зберігав все життя. Коли вже в дорослому житті побував в Третьяковській галереї, він, обійшовши всі 52 зали, з радістю переконався, що більшість тих полотен вже були йому знайомими по репродукціях.

ШАХИ. Другим захопленням Сергія в житті стали шахи. Мати розповідала йому, що батько його також любив шахи, і був одним з найсильніших шахістів інституту. Перші ходи фігур Сергію показав старший на 2 роки сусідський хлопець - Валя Губернатор, якого навчив грати батько, у них в домі була шахова дошка й фігури. Сергій швидко засвоїв ходи фігур, та коли вони почали грати, Валя холоднокровно оголосив йому «дитячий мат». Ще три партії закінчились з тим же результатом. Сергій впевнився, що шахи — жорстка логічна гра, в якій немає місця випадковостям, і в них на «шару» не виграєш, шахи — не лото, де всі гравці мають рівні шанси на виграш. За півроку вони з Губернаторами перебрались на нові квартири, і більше нагоди грати в шахи в Сергія не було.

Минуло 4 роки. Володимир Станіславович Яхимович організував шаховий турнір. В клубі зібралось 18 чоловік. Шахів в клубі не було, і люди приходили з своїми дошками. Сергій теж загорівся зіграти в турнірі, грали його однокласники Шурка Жарков та Юрко Короленко. Сергій першу в житті турнірну партію грав з шофером Володею Гатченком і виграв її. Наступні 16 партій він програв, він був наймолодшим учасником. Перше місце посів І.І. Грузинський, друге — Льонька Кобаєв. Сергій після такого результату не знітився, йому страшенно сподобалось фати в шахи. Він вирішив займатись шахами самостійно. Шахів ніде було взяти. Він намалював на картоні шахову дошку. Вирізав 32 клаптики картону, понамальовував фігури, потім мати попрохала Клавдію Кузьмінічну — дати Сергію на 1 місяць книжку І. Майзеліса «Шахматы», потім В. С. Яхимович дав Сергію на 1 рік свою книжку «Шахи для початківців» В. Панова. «Мамо! Купи мені шахи» — Сергій почав умовляти матір. Мати поставила умову: «Куплю, якщо в кінці навчального року в табелі буде половина п’ятірок і половина четвірок». Минуло три місяці, Сергій приніс табель з бажаними оцінками, мати дала гроші, і Сергій поїхав у Носівку поїздом. Там прийшов в центр — 5 кілометрів, в магазині «Культспортговари» купив такі бажані шахи, і радий пішов пішки додому. Але яка прикрість — коли він розставив фігури, виявилось що фігур — не 32, а всього — 28. Ледь не плачучи від розчарування, він пішки знову пішов у Носівку, приніс шахи в магазин, продавець відшукала йому потрібні фігури. Сергій з дорогоцінною ношею пішов пішки вже на вокзал, поїздом повернувся додому. В той день він пройшов 32 кілометри.

Партії та комбінації з книжки вчителя він розібрав, порозв’язував. О. Толстой написав про О. Пушкіна, що, якби той потрапив на безлюдний острів, де для нього не було б ані слухачів, ані читачів, то поет на тому острові постарався б знайти свого П’ятницю, і змусив би того слухати свої вірші, а, може ще й почав «діставати» своїми віршами папуг. Так і Сергій почав шукати собі партнерів для шахових партій. «Аз есмь в чину учимых, и учащих мя требую» Петро І. Грузинський зіграти відмовився, посилаючись на зайнятість, мабуть, в настирливості Сергія він відчув, що гой може ви фати в нього, він вирішив залишитись непереможеним на Дослідній. Льоня Кобаєв поїхав вчитись до Києва, він вчився на геолого-розвідувальному факультеті в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Сергій робив пару спроб організувати новий турнір, та кілька любителів шахів після однієї-двох поразок розбігались, мов таргани. Виявляється — поразка в шахах відчувається досить болісно, майже так, як в боксі. Сергій навчив грати сусідських дітей Сташейків — Віталія, Тамару та Олега, Бутунця Віктора, Губернатора Вовку — всі вони стали розрядниками.

На Дослідну станцію звідкілясь приїхав Михайло Павлович Колонко, він грав в шахи в силу другого розряду. Сергій почав приходити до нього. Михайло Павлович, інженер-будівельник за освітою, за своїм характером був «вільнодумець», і за тих сталінських часів потрапив у «дисиденти», цього слова на Дослідній тоді не знали. Він кілька років поневірявся в таборах — десь на будівництві Беломорканалу простим «роботягою». Він був інвалідом, ходив з двома палицями, тягаючи одну ногу. Якимось вітром його занесло на Дослідну, він «пристав у прийми» до жінки з двома майже дорослими дітьми, які на той час вже закінчили семирічку і десь поїхали на заробітки. Він став працювати обліковцем в будівельній бригаді. Він був прекрасним математиком, і не раз допомагав опитянським студентам — «очникам» і «заочникам» розв’язувати завдання контрольних та курсових робіт. Сергій за рік «стажування» з таким партнером, навчився непогано фати в шахи, почав перемагати старшого товариша, та на Дослідній так і не судилось йому стати чемпіоном. 'Він залишився непереможеним, але «некоронованим». Влітку 1953 року на Дослідній керівництво станції запросило на сезонну роботу в сад дітей — збирати полуниці, а потім ще й — аґрус. Найсолодша польова робота, яку можна уявити — їсти, вибачте, не їсти, а збирати в кошик полуниці, це ж — приємне з корисним. Двадцятеро опитянських дітей з радістю прийшли на ту роботу. Більшість з них поспішила наїстись смачних пресолодких ягід, і виявилось, що з шлунком, наповненим ягодами, не так вже й легко безперервно нагинатись за тією полуницею, а назбирати треба — 2 ящики. В кінці дня, коли вже не те, що їсти, а й дивитись на ті полуниці не хочеться, і норма з зусиллями зроблена, приходить думка: «Хто сказав, шо збирати полуниці — це легка робота, істи приємно й легко, а збирати ягоди не легше, ніж збирати капусту».

Вдома, на городі працювали в основному мати та сестри, зате Сергієва робота з 12-и років була — майже щодня рубати дрова. Влітку Сергій майже щодня ходив з мішком до теслярської майстерні, там теслярі тесали колоди, він набирав там трісок. А щосуботи та щонеділі Сергій з хлопцями ходив купатись на ставок. В буденні дні Сергій приходив на стадіон, і тренувався в стрибках, а, настрибавшись, грав з хлопцями в футбол.

ФУТБОЛ. Покажіть того дивака, який не вміє та не любить фати в футбол? Сергій захопився футболом на 12-му році життя, відтоді, як його сім’я перебралась в новий 16-квартирний двоповерховий будинок, який стояв на відстані 200 метрів від стадіону. Якось, літнього дня, Сергій за відчиненим вікном почув якісь дуже приємні, приглушено-дзвінкі звуки. Він вибіг у двір, так і є — то була «музика» ударів по справжньому футбольному м’ячу. На стадіоні грають футболісти! Він стрімголов дременув туди. Там «царював» футбол. З тих пір влітку надвечір він майже щодня ганяв м’яча.

Уяви, читачу, — ти бачиш оголошення: «В нашому спортклубі (школі, ліцеї, університеті) працюють спортивні секції: акробатика, спортивна гімнастика, легка атлетика, важка атлетика, бокс, дзюдо, карате, баскетбол, волейбол, футбол, хокей, плавання, стрибки у воду, кульова стрільба, велоспорт, стрільба з лука, фехтування, шахи, шашки, теніс, бадмінтон». В які секції молодь побіжить записуватись? Правильно — в футбол. В футбол грає вся планета: від Англії до Японії, від Південної Африки до Норвегії, від Чилі до Канади, від Києва до Лубен, від Полтави до Хорола, від Ніжина до Прилук, від Бобровиці до Конотопа, від Вибель до Талалаївки, від Данини до Дрімайлівки.

ШКОЛА

25 серпня 1954 року Сергій пішов в другу в своєму житті школу — в Носівську середню школу №1. Він пішов здавати заяву у восьмий клас. Він ішов в ту Носівку сам, однокласники свої заяви віднесли, одні — раніше, інші — пізніше. Автобуси в ті роки до Носівки, та до Червоних партизан — не ходили, їхати поїздом, а Иосівкою з вокзалу — все одно треба йти пішки 5 кілометрів, він не любив чекати, звик ходити пішки. Дорога знайома — пішов. Шкільна секретарка заяву прийняла, глянула з цікавістю — їй прізвище Сергія було знайоме, адже його сестра-відмінниця Наталка якраз перейшла до 10-го класу, а ще дві сестри — Оксана та Галина закінчили з медалями школу кілька років тому. Сергій вулицями Носівки гуляти не став, а одразу й вирушив додому. Два кілометри йшов носівською вулицею, далі пішов шляхом, коли раптом його наздогнала гарба, запряжена парою коней. Правив ними, стоячи в гарбі високий чолов'яга. Сергій крикнув тому чоловіку: «Дядьку, підвезіть!».

Той не звернув уваги, мабуть, — не почув. Тоді Сергій зробив прискорення, наздогнав ту гарбу, заскочив ззаду, і поїхав. Не встиг порадіти, як коні звернули вправо, на польову дорогу. Сергій стрибнув, і продовжив іти шляхом. Пізніше він дізнався, що в Носівці гарбу називають — «мажарою». 1-го вересня, коли всіх учнів старших класів перед початком уроків вишикували на шкільному майданчику, Сергій упізнав того козака — то був однокласник з паралельного класу, звали його Микола Дузя.

Носівка, мабуть, було найбільше село в Україні. В ній в ті роки було 18-20 тисяч жителів — це було четверте за кількістю жителів після Чернігова, Ніжина, Прилук. Одноповерхова в ті далекі роки Носівка була широко розкидана, мабуть, — як Токіо. Від Жовтня, Політотдєла (прилеглі до околиць Носівки села), до Ясної Зірки, «Сахзаводу» (так його тоді називали), від Підгайного, Лукашівки, до колгоспу ім. Кірова, пройти за день було важко. Церква в Носівці не діяла, в ній розміщувався склад. Люди в переважній більшості були не такими «інтелігентними», як на Дослідній.

Носівська середня школа № 1 — центральна школа Носівки. Вона розміщувалась в самому центрі Носівки, справа від школи була «пожарня», редакція рай газети, «міліція», райком партії та комсомолу, спорткомітет, маленький будинок піонерів, стадіон з непоганим футбольним полем, поруч з біговою доріжкою були вкопані шість лавок дія сидіння. Стадіон в дні футбольних ігор вщерть заповнювали носівчани. Жителі Носівки любили футбол, та й спорт взагалі. На території стадіону стояв величезний пам'ятник Сталіну. Далі вулицею стояли одноповерхові будиночки райпромкомбінату, «Чайна», неподалік стояв солідний, як на ті часи Будинок культури, церква-склад, кілька продуктових та господарських магазинів, районне відділення пошти, «Базар». «Базар» — це була назва ділового центру Носівки, в Лондоні Сіті, а в Носівці — «Базар». Носівські хлопці, коли виникала потреба сходити до якогось з магазинів — купити ручку, або — хліба, чи пряників, говорили: «Ходімо в «Базар».

В Носівці в ті роки працювали 8 шкіл, з них три — середні школи. Школа №2 — цукрозаводська школа, з протилежного боку Носівки, на Вербові — школа №3, і центральна — школа №1. В жодній з шкіл ігрових спортивних залів не було, існували лише пристосовані під спортзал кімнати, в яких стояли — гімнастичний кінь, «козел», перекладина та кілька матів. В школі №1 в 1954 році було п'ять восьмих класів. 8-10 класи навчались в другу зміну. Школа була надзвичайно «перевантаженою», але це не заважало її вчителям «сіяти розумне, добре, вічне». Немало достойних, розумних людей вийшло з стін школи №1, та й з інших носівських шкіл. З перших днів навчання Сергій відчув, що в цій школі була зовсім інша атмосфера, ніж в своїй рідній школі на Дослідній. Там учнів було набагато менше, вчителі й учні добре знали один одного. В Носівській школі в учителів та учнів були свої авторитети та «пріоритети». Носівська школа була зовсім не така «домашня», це була школа — «Левіафан». Там — боронь Боже, учні, які вже почали палити цигарки, боялись потрапити з цигаркою на очі вчителю та й іншим старшим людям, не те що — біля школи, а й ніде — в парку, на стадіоні, а тут носівські хлопці під час перерв бігали до шкільної вбиральні — на «перекур», димок було видно здалеку. В семирічці підлітків, які палять цигарки, чи недопалки, небагато, в цьому віці лише вчаться палити, а юнаки 15-17-й років — то вже «курці» зі стажем. В носівській школі Сергій вперше зустрівся з таким явищем — пропуски уроків. Хлопці, які не вивчили уроку, тікали в «Базар», щоб не потрапити на очі вчителю, або, — завучу чи директору. Тиняється урок без усякого сумління, потім повертається в клас на наступні уроки. Серед деяких вчителів в новій для Сергія школі існувала така практика — ставити оцінки за виконання (або невиконання) домашнього завдання. На Дослідній, бувало, Сергій чесно признавався, що не зрозумів розв'язку домашньої задачі, вчитель робив розбір тієї задачі, хоча це й не входило в його плани, але це, все-таки, йшло на користь і іншим учням. В носівській школі наш герой одного разу спробував сказати про це вчительці алгебри Ользі Іванівні Орішко, але вона це сприйняла вкрай негативно, вона поставила йому двійку, на перший раз — не в журнал, а в свій «кондуіт», ні про яке роз'яснення задачі не було й мови. Сергій «дотумкав», що її зовсім не цікавлять його «непонятки», і, якщо він не хоче мати собі неприємностей, він повинен щоденно мати в зошиті розв'язки домашніх завдань — чи виконаних ним власноруч, чи переписаних в когось — ці нюанси їй були абсолютно «до лампочки».

Все пізнається в порівнянні. Ольга Іванівна Орішко волею долі була другим вчителем математики, яка вчила Сергія, (першим був Федосій Ілларіонович Кратко). Той свої арифметику, алгебру, геометрію та фізику (для учнів 5-7 класів), знав блискуче. Любив він своїх учнів, чи не любив, був авторитарно вимогливим, і, отже, свято переконаним: «Вам треба знати математику та фізику для вашої ж користі!». І всі 13-15-літні учні, яких він навчав, здібні були до математики, чи — не дуже, таблицю множення та теорему Піфагора знали — «залізно». То ж були сталінські роки — не забувайте. У поясненнях Ольги Іванівни не все було так ясно, як у Федосія Ілларіоновича, щоправда — математика 8-10 класів на порядок складніша, ніж в 5-7 класах. Ольга Іванівна математику знала, мабуть, добре, але, незважаючи на те, що вона була людиною досвідченою, і замість того, щоб визначитись з психологічними нюансами в характерах та здібностях учнів, і розділити їх на: 1. здібних до математики; 2. «середняків» — міцних і не вельми міцних; 3. «хвіст» класу, і будувати свою вчительську стратегію навчання, «ничтоже сумняшеся» обрала метод: «Не вмієш — навчимо, не бажаєш — змусимо!». Але «сірих мишей» на математиків з допомогою репресивних мір не перетвориш (якщо ти не — В. Ф. Шаталов). А йогівську мудру поговірку вона, мабуть, і не чула: «Нездійсненні бажання руйнують людину зсередини», уроки алгебри в неї проходили дещо сумбурно, в кінці уроку вона майже завжди вигляділа знервованою, стомленою. Оцінки Сергія з алгебри в неї були -то — «З», то — «4». Минуло багато років, але отака авторитарна «сталінська» педагогіка виявилась «живучою», і навіть поступово пролізла в XXI століття, — не «від кожного — за здібностями», а якраз — навпаки: «Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо!», тільки без першої фрази, залишилось: «не хочеш — примусимо». Авторитарна педагогіка виникла десь в середні віки, від середньовічних схоластів перейшла до наполеонівської педагогіки, а звідти поступово й до — «совка», до Сталіна. Так, ніби й не було педагогівгуманістів — Песталоцці, Яна Амоса Коменського, Василя Сухомлинського. Та саме жахливе — те, що для натовпу, для плебсу ця педагогіка являється майже оптимальною. Отже, не треба скиглити, треба працювати, чуете — меланхоліки? Меланхоліків у нас нема! І взагалі: «В нашій країні всі Моцарти, всі — Ейнштейни!». А ще: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!».

В носівській школі Сергій помітив і таку особливість учні, коли їх мали викликати на під час уроку англійської мови — читати й перекладати з словником, старались дістати у «відмінників», або десь у старшокласників, переклад, бо більшість учнів самостійно погано вміла перекладати. Сергій цього уникав, в школі на Дослідній своїми зусиллями на «4» міг перекласти з німецької й сам. В старших 9-10-х класах було немало старанних до запопадливості учнів, які майже всі перерви просиджували за підручниками — ще й ще раз підзубрювали, підчитувати. Сергій ніколи не був настільки практичним. Ті предмети, які йому подобались, — він знав непогано, а в ті, які йому — «на душу не йшли», він зайвий раз не бажав заглядати.

МОДА — ЯВИЩЕ ПОСТІЙНЕ

В 1955-1970-і роки в школах СРСР була запроваджена і довго існувала мода — фіззарядка перед уроками. Вчитель фізкультури, під наглядом завуча та під наглядом вчителів класних керівників, шикує учнів на подвір'ї школи і проводить ту фіззарядку. Учні робити ті вправи не бажали — нікому не хотілось потіти в одязі перед уроками, а дівчатам — теж не дуже кортіло старанно нагинатись та присідати в коротеньких сукнях. «Партія звеліла, комсомол тут скаже: «Є». Троє вчителів фізкультури по черзі проводили ту фіззарядку. Володимир Захарович Лотренко, наймолодший з них, йому було близько 30-и років, робив нагинання з таким ентузіазмом: «Раз, два, три, чотири», що слово — «чотири» звучало вже до землі. Ніхто не знав — чи були в нього якісь спортивні розряди, він непогано демонстрував вправи на перекладині, а чи грав він коли-небудь в футбол, чи волейбол — цього ніхто не бачив.

Ілля Іванович Василенко, найстарший за віком вчитель фізкультури школи, виконував вправи не з такою амплітудою, зате робив їх каліграфічно, чітко командував російською мовою: «Раз, два, три, четыре». Він, мабуть, був раніше військовим, бо виконував ще обов'язки военрука.

Одного разу Сергій Шуріку Жаркову запропонував: «Давай підемо в кінці зарядки в клас на руках», — «Давай», (вони вчились тоді у восьмому класі). Вчитель скомандував: «Справа й зліва по одному в клас, марш!», і Сергій з Шуріком пішли до свого класу на руках, а йти треба було метрів 40-50. Підходили вони до ґанку в цілковитій тиші, майже всі учні, та й вчителі здивовано притихли, і з цікавістю дивились на диваків-акробатів, в Носівці в ті роки ніхто такого не бачив. Для Носівки це була дивина. їх запам'ятали.

Весною та восени уроки фізкультури проводились на подвір'ї школи, або — на стадіоні, який був поруч зі школою. Володимир Захарович проводив їх просто й стандартно: «Стрибки у довжину» — учні класу по черзі виконують З спроби без ніякої розминки. Іншого разу, на стадіоні учні змагались в бігу на 100 метрів, після тих забігів трохи грали в футбол. Взимку та восени в негоду займались в великій кімнаті, пристосованій під спортзал. Протягом 5-й місяців робили прості вправи на перекладині, та стрибали через гімнастичного коня та козла. Одного разу закінчувався урок фізкультури (це було на стадіоні), вчитель десь відійшов, хлопці взяли ядро і почали його штовхати. Сергій виконав спробу, і почав кроками міряти «результат», а в цей час Володя Висовень взяв ядро і штовхнув його в той же бік. Хлопці закричали: «Тікай», Сергій встиг зробити 1 крок, як ядро гупнуло йому в спину. Два тижні Сергій кашляв, наче «чахоточний», та все минулось. Володя високий, красивий хлопець, навчався в театральному інституті, працював актором в драмтеатрі в м. Харкові, став Народним артистом України.

ВАЛЕРІЙ ГРИГОРОВИЧ ШТЕПУРА

Див. також Штепура Валерій Григорович

Третій вчитель фізкультури — Валерій Григорович Штепура вправи зарядки виконував спокійно, без зайвої метушні і старанності, і взагалі він був людиною добродушною, на фізкультурника мало схожою. Він, мабуть, не був носівчанином, бо розмовляв російською мовою, що не було типовим для уродженців Носівки. Люди діляться на прагматиків та романтиків, причому прагматиків набагато більше, ніж романтиків. Так ось звичайний вчитель фізкультури Валерій Григорович був таким собі — романтиком. Він любив шахи. Він не був керівником шахового гуртка в Будинку піонерів, там шахового гуртка не було, не вів гуртка в школі, в ті роки на це не виділялись кошти, і не було навіть вільної кімнати для такого гуртка. Він на протязі кількох років організовував і проводив щорічні шахові турніри на першість школи. Він приносив свою шахову дошку з фігурами в школу, закликав учнів приносити свої шахи, і турніри потихеньку проходили. Сергій, коли довідався про турнір, відразу записався. Ігри проходили на підвіконнях коридору, бо всі класні кімнати були зайняті, школа була перевантажена, уроки проходили в дві зміни. Партії грались до початку уроків другої зміни, носівчани могли грати й після закінчення уроків, після 20-ої години. Охочих грати в турнірі виявилось 28 шахістів. Грали з січня по травень. Сергій виграв 19 партій, дві партії програв - Зеленяку, прогавив 2-ходовий виграш ферзя в кращій позиції, та Сашку Шелесту. Та партія гралась на підвіконні, Сергій взяв чорними у ферзевому гамбіті пожертвуваного пішака, втримав його, та... продзвенів дзвоник на зарядку, Володимир Захарович (він проводив зарядку), почав виганяти всіх на зарядку: «Кончайте шахмати», йому сказали: «Дайте дограти, це вирішальна партія першості школи», він не вгамовувався, Сергій поспішив, нашвидку необдумано пожертвував слона, чим Сашко холоднокровно скористався, і виграв партію. Шелест - І місце - 22,5 очка з 27-и, II місце Сергій - 22 очка.

ГАЛИНА ДМИТРІВНА НАЗАРЕНКО

Див. також Назаренко Галина Дмитрівна

Гарним вчителькам — майстрам своєї справи інколи буває притаманний один суттєвий недолік, — вони надто ревно люблять свій предмет: математику, фізику, чи хімію. Зустрічається з такою вчителькою батько, чи мати одного з учнів і питає: «Як встигає з вашого предмету мій син? (про дочок такі розмови бувають не їдкими частими), як веде себе під час уроків?» Все в порядку, він здібний, тільки вашому синові треба більше уваги приділяти математиці, (фізиці, хімії).

Отак майже кожен вчитель, як той кулик, — хвалить свої комиші. Кожна гарна вчителька бажає, щоб учні любили її предмет. І не робіть спроб (боронь Боже!) заперечувати такій вчительці: «Йому — синові ваша математика (фізика, хімія) не дуже до вподоби, він любить лише географію, музику, чи шахи». Коли вчителька помітить в учня наявну нелюбов до його предмета, це може бути сприйняте, як особиста образа їй — вчительці, і відтоді щоденна «помста» такому учневі буде помітною «неозброєним оком». Ця властивість притаманна на 95 відсотків вчителькам — жінкам, а не чоловікам.

Такі вчительки траплялись авторові не один раз на його життєвому шляху. «Ідеальний учень» з точки зору такої вчительки — той, який: 1. Відмінно знає предмет; 2. «Заглядає в рота вчительці», ловить кожне її слово.

Вчитель — професіонал, як правило, є гарним психологом, і за місяць-другий занять бачить — буде з того, чи іншого учня гарний математик (фізик, хімік), чи ні, приблизно так: 1. Наука хімія втратить, якщо цей учень піде іншим шляхом — такі учні зустрічаються вкрай рідко. 2. З цього учня хіміка не буде, — нічого страшного немає, я як могла навчила його якимось азам хімії, ті знання йому стануть у пригоді, хай іде по життю своїм шляхом — щасливої дороги. 3. А цей хай іде — куди захоче, тільки — не в хімію. Хімія йому «протипоказана», і він їй «протипоказаний». Якщо вчитель, або вчителька не ображається на учня, який не є закоханим в її математику (фізику, хімію), — той вчитель є ідеальним вчителем.

Таким вчителем і була Галина Дмитрівна Назаренко. Галина Дмитрівна була вчителькою хімії, прекрасним знавцем своєї справи. Це звучить, як штамп, але вона була вчителькою від Бога. Вона була вимогливою й суворою до учня, який не розумів очевидних речей, і, разом з тим, їй зовсім не властиві були вищеназвані недоліки. Кожен її учень: відмінник і «сіра миша» відчував бажання вчительки — щоб всі якнайкраще знали хімію, і любили її за це.

Хімія не входила до Сергієвих улюблених предметів. Галина Дмитрівна це швидко помітила, але помітила, що він досить кмітливий, і вони прекрасно «терпіли» один одного, і на екзамені з хімії, в десятому класі, вона явно бажала, щоб він отримав «4», задала йому для допомоги легке запитання, а він не відповів, і вона з явним співчуттям, навіть з жалем поставила йому трійку. Він був зворушений її добрим ставленням, і за трійку абсолютно не образився. Головне, що все справедливо. Сергій не раз згадував добрим словом Галину Дмитрівну. Він тричі складав екзамен з хімії на вступних екзаменах до інституту, і щоразу отримував — «4», а потім, навчаючись в інституті, не мав проблем з заліком з органічної хімії, а також з екзаменом з біохімії — «4».

«Трійки» Галини Дмитрівни цілком вистачало для четвірки Київського державного інституту фізичної культури.

Сергій пригадав один курйозний епізод з навчання в інституті фізкультури. Поруч з ним здавав залік з органічної хімії випускник школи тренерів при КДІФКу, майстер спорту з важкої атлетики Микола Чуркін. Сильний та добрий хлопець, але дещо «обмежений в своїх розумових здібностях». В органічній хімії він зовсім не «петрив», і викладачка хімії Клавдія Іванівна Ханіна, яка, до речі, вчила його хімії в школі тренерів, «тягнула» його. Вона запропонувала йому написати формулу води, — щоб він хоч щось розповів їй з хімії. Він з задоволенням («обижаешь, начальник»), виконав.

«А тепер напиши — на які елементи вода може розкластись». Він, не довго роздумуючи, («Тут і коню зрозуміло»), написав H₂ + O. Вона його збентежила: «Невірно!». Він, цей добряк, подумавши хвилин зо 3, «дотумкав»: «H + OH». — «Молодець! Залік є».

Одного разу автор був свідком розмови двох вчительок, одна з яких мовила приблизно так: «Іванов, Петров, Сидоров, Васильєв — розумні хлопці, а інші учні класу — не розуміють фізику». Ця вчителька фізики вважалась гарним фахівцем в своїй школі. Уявіть собі: «Ломоносов, Лобачевський, Мен делєєв — розумні учні, а Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов — не люблять фізику, чи хімію, отже — не вельми розумні». Отже, останню трійцю пора виганяти в ПТУ.

Головними критеріями оцінки роботи вчителя є: «навчи» і «не нашкодь», і невідомо — котрий з них важливіший. «Ліс рубають — тріски летять», вчителю — пам’ятай: «люди не тріски».

ГРИГОРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ НАЗАРЕНКО

Див. також Назаренко Григорій Миколайович

Григорій Миколайович Назаренко працював вчителем фізики. Огрядний чолов'яга, завжди носив окуляри, ходив трохи накульгуючи. Під час першого уроку було помітно, як він трохи чмихає носом, хай читач не ображається на автора за таку дрібницю, але, дивна річ — після кількох уроків учні звикли до цього і більше не помічали. Якогось особливого «блиску» в його викладенні фізичних теорій та тонкощів не було, але учні, навіть які не вельми «розуміли» фізику, слухали його добре. До них «доходило», що фізика — річ серйозна, що Григорій Миколайович є повноважним представником Архімеда, Ньютона, Ломоносова, Ампера, Фарадея і інших світочів фізичної науки. Говорив Григорій Миколайович неквапливо, мабуть, — щоб і до «тупих» доходило. Хто з учнів бажав знати фізику — той знав, хто не вельми бажав, той і знав — не вельми, але таких було небагато. Він не сердився на «тупих», ставився терпляче, був людиною спокійної вдачі. Характер мав м'який. Ледарів не лаяв, Учні відповідали йому добром на добро. Складалось враження, що Григорій Миколайович був людиною без гумору.

Сергій мав з фізики у Григорія Миколайовича за восьмий клас — «4». Якщо отримував «3» — не ображався, бо вчитель був досить справедливий в оцінках. Після школи Сергій тричі складав вступні екзамени в інститут, і двічі отримував «5» за порогом рідної школи.

АНГЕЛІНА ЛЕОНТІІВНА ЛЯШЕНКО

Ангеліна Леонтіївна Ляшенко була вчителькою анатомії з фізіологією, «основ дарвінізму» (так називався в 50-і роки предмет біології, в якій «царював» Т. Лисенко — згубник академіка М. Вавілова), а також новий на ті часи предмет основи сільськогосподарського тваринництва. Ангеліна Леонтіївна була вродливою жінкою 30-и років. В її зовнішності було щось загадкове, волосся в неї було чорне-чорне, неначе в циганки. Вона була з тих жінок, які подобаються розумним чоловікам, головною її окрасою були очі, загадково-демонічні. Дуже рідко її обличчя осявалось посмішкою, її очі завжди були зосереджені, ці очі спиняли Сергія, коли йому інколи, під час уроку раптом ставало весело. Вона просто й цікаво проводила свої уроки. Вона вміла зацікавити Сергія та й інших учнів, навіть коли тема чи предмет уроку був не вельми цікавим.

Вона не була новатором, як В. Ф. Шаталов, у її веденні уроку не було якогось артистизму, як у того ж В. Ф. Шаталова, не було помітно її бажання «закохати учнів» у свій предмет. В її веденні уроку учнів підкоряла логіка й простота, вона складні речі примудрялась викладати просто й доступно. Вона не була скупою на оцінки, в неї за дещо суворою зовнішністю ховалось добре серце.

Минуло чверть століття. Одного теплого літнього дня Сергій їздив велосипедом в с. Козари, і на зворотньому шляху, проїжджаючи Носівкою, Сергій побачив Ангеліну Лсонтіївну, вона стояла й розмовляла з іншою вчителькою. Сергій не бачив її більше чверті століття. Сергій дочекався, і коли Ангеліна Леонтіївна звільнилась, підішов, привітався, сказав, що дуже радий її бачити, вона теж була рада почути добрі слова.

З тієї останньої зустрічі минуло вже біля 30-и років.

НІКОЛИ НЕ ВІДКЛАДАЙ «НА ПОТІМ» ДОБРИХ СЛІВ, АБО ДОБРИХ СПРАВ.

ЛЮБОВ ІВАНІВНА САМОНЕНКО

Був зимовий вечір. В 10-в класі йшов останній урок. Це був урок російської літератури. Урок вела Любов Іванівна Самоненко. Вона опитала кількох учнів, почала «сіяти розумне, добре, вічне», подавати нову тему, і раптом в класі погасло світло, це мабуть, був єдиний такий випадок за навчальний рік. Всі очікували, що темрява та настала ненадовго, але минали хвилини — 1-2-3, а світла все не було. В класі почалось шарудіння, легкий шум, Любов Іванівна дещо напружилась, трохи підвищила голос, викладаючи тему, призвала учнів зберігати тишу. І раптом з'явилось світло. В класі виникла картина, подібна німій сцені з п'єси М. Гоголя «Ревізор». Один парубок стоїть біля парти — одягає пальто з піднятим коміром, в шапці, другий щось смачно жує, третій діловито складає собі книжки, не звертаючи ні на кого уваги, четвертий міцно обійняв дівчину — сусідку по парті, а вона мовчки терпить, боїться дати відсіч, порушити тишу. «Ай-яй-яй-яй-яй», заставила зняти пальто й шапку, швидко навела порядок, прочитала «нотацію»: «Ви ж дорослі люди, комсомольці…» Клас швидко стих, струсив сонливість. Любов Іванівна продовжувала урок. Та за кілька хвилин, раптом /в житті, як в оповіданнях А. Чехова, нерідко трапляється оце «раптом»/, — знову настала темрява. Любов Іванівна знову «заволоділа ситуацією», дещо напружила голос, продовжуючи урок, вона ж бо думала, що та невеличка нотація не минула даремно. І знову, як у класичній комедії в класі запалала «лампочка Ілліча», і все майже повністю повторилось знову: той знову одягає своє пальто, другий доїдає свій шматок хліба, «сексуальний маніяк» знову припадає до сусідки, яка не пручається, веде себе сумлінно, щоб не підіймати зайвого шуму… Любов Іванівна дещо збентежилась, що умовляння «дорослих людей, комсомольців» не пішли на користь, та не подала вигляду. Сонливості вже — як і не бувало. Останні 10 хвилин пройшли бадьоро, і коли продзвенів дзвоник, комсомольці жваво розійшлись по домівках. Клас спорожнів.

«ШИНЕЛЬ». УРОК РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вчителька російської літератури Любов Іванівна Самоненко оцінила Сергієві знання повісті М. В. Гоголя «Шинель» на «3». Він біля дошки розповів про того нещасного Акакія Анакійовича так сухо, безбарвно, що йому й самому було противно себе слухати. «Видно, ти не читав твору, ти ж начитаний, але… «З». «Я прочитав ту «Шинель», Любов Іванівно, дещо прикро, коли тебе оцінюють нижче, ніж ти на те заслуговуєш /на твою думку/, та втричі більш прикро, коли тобі не вірять. Я справді прочитав «Шинель», я зовсім не в захваті від Акакія Акакієвича, він мене не залалює. Цей образ людини-шмакадявки не витримує ніякого порівняння з Печоріним, Чацьким, Базаровим, Хлестаковим, Мартином Іденом. Що ж, кожному — своє. «Богу — Богове, кесарю — кесареве». Та ви, Любов Іванівно, не шматуйте себе даремно, що не навчили мене любити нещасного Акакія Акакійовича, мені його жаль. Я не артист, щоб видавати натхнення, якого нема, демонструвати любов, якої нема. Вчителем російської літератури я, мабуть, не буду. Мені достатньо, що я його прочитав, і він займе свою нішу в моїй пам'яті. І, повірте, я дуже люблю російську літературу, — Грибоєдова, Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Тургенева, Чехова, Островського, Л. Толстого, Достоєвського, Крилова, Горького, Купріна.»

Який теоретик-казуіст придумав оцю методику вивчення літератури? Книжка — теорія, в якій роз'яснюється нам народу, як розуміти образ Чацького, Печоріна, Базарова, і як треба розказувати біля дошки вчителю! А може я тих Хлестакова та Чічікова розумію не так? І подібні твори писати: «Мій улюблений образ Печоріна»? Більшість учнів переписують з «Теорії літератури» Єрмілова та інших, хто хоче отримати п'ятірку — шукає в бібліотеці, плагіат дозволений вчитель так далеко не заглядає. Вивчаючи літературу, логічніше було б — дати учням з п'ятого по десятий клас список літератури — читайте самі, як зрозумієте — так і добре, потім в класі обговорити. Втім, не всі люди однакові, плебсу, натовпу може й треба роз'яснювати — хто такий Печорін, Чічіков та Базаров, вони самі не «дотумкають». Натовп є натовп. В Радянському Союзі була створена Леніним-Сталіним-Сусловим система, яка чітко пояснювала — кому — що робити, кого за що любити, а кого не любити — репресувати, розстрілювати. І саме страшне — більшість народу вірила їм.

І хто сказав, що без критика-літературознавця Єрмілова ми не зрозуміємо, ані Гоголя, ані Чехова, ані Толстого, ані Достоєвського?

Любов Іванівна Самоненко була прекрасним вчителем-філологом, вчителем словесності.

Програма з російської літератури для 10-го класу включала вивчення творчості письменників: М. Горького роман «Мать», В. Маяковського, та О. Фадеева, «Молода гвардія», та частково «Разгром», на вивчення цих авторів виділялося 3 учбові чверті року. Решту часу займав М. Шолохов «Поднятая целина», та частково О. Серафимович «Железный поток». На декадентів-футуристів-символістів-імажиністів: А. Ахматову, М. Цветаеву, М. Зощенка, О. Блока, В. Брюсова, С. Єсєніна було виділено 1-2-години. Про М. Булгакова ніхто нічого не знав, як і про О.Мандельштама.

Російська література в українській школі в ті роки вважалась домінуючою. Може з точки зору літераторів-академіків Академії наук СРСР українська мова та література вважалась літературою «нацменшин»? В українській літературі багато часу виділялось на вивчення роману О. Гончара «Прапороносці», активно вивчались вірші поетів П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, М. Рильського. Але П. Тичина запам'ятавсь віршами: «На майдані, біля церкви революція іде, «хай чабан» — усі гукнули — за отамана буде!», або: «Всіх панів до 'дної ями, буржуїв за буржуями, будем, будем бить!». А з віршами П. Тичини: «Ви знаєте — як липа шелестить?», та: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов», довелось ознайомитись лише через багато років, в шкільних хрестоматіях для них місця не знайшлось.

ДИРЕКТОР ШКОЛИ

Хто він такий — директор школи, що це за феномен? Людина, яка добре знає свій предмет, і любить дітей, вже може відбутись, як вчитель. А, щоб стати гарним директором, цього замало, Щоб бути директором — треба бути і A.C. Макаренком і В.О. Сухомлинським. треба бути особистістю. А це вміщує в собі і сильний вольовий комплекс, директор має бути неординарною особистістю, треба бути і вихователем, більше ніж учителем — учнів, і вихователем /до деякої міри/ вчителів, і «провідником політики партії» — так тоді говорили, що було ой як нелегко в 1950/60 роки, директору треба було бути і будівником, і завгоспом, а головне — треба було бути Людиною. Цією Людиною і був Василь Кирилович Набок. Він був директором школи в роки, коли в школі вчився Сергій. Після закінчення Сергієм школи минуло 6 років, він навчався в Київському державному інституті фізкультури, виконав I розряд з шахів, став чемпіоном облради «Колгоспник», виступаючи за Носівський район. Сергія ностальгія привела до носівської школи, коли він приїхав в Носівку. В школі зустрівся з Василем Кириловичем. Василь Кирилович привітно зустрів Сергія, а як дізнався, що в того перший розряд з шахів, запропонував зіграти в шахи. Василь Кирилович, як виявилось, був завзятим любителем шахів, І грав дуже добре. Зіграли вони партій 15. В тому товариському змаганні Сергій переміг, та кілька партій програв учителю. В своїй переважній більшості шахісти, коли програють одну або кілька партій, втрачають добрий настрій, починають злитись на противника, та й на себе, та у Василя Кириловича настрій зовсім не зіпсувався. Він був радий, що шахові партії хоч трохи відволікли його від щоденної напруженої роботи по будівництву нової школи, а Сергія порадувало те, що він стер негативні «фарби» з свого зображення в пам'яті директора. Сергій чомусь думав, що в пам'яті Василя Кириловича, він залишив не дуже приємний слід, та зовсім ні, шаховий матч — це була «розмова двох розумних людей». Василь Кирилович, як виявилось був з тих людей, справжніх педагогів, для яких головне було людина, а не атестат. Таким він і залишився в пам'яті Сергія.

АНДРІЙ ПЕТРОВИЧ СКРИПЕЦЬ

Хто є і має бути головною дієвою особою в школі? Вчитель! А працівники органів освіти мають лише допомагати вчителю в його творчій роботі, і ні в якому разі не чіплятись до нього і не заважати. Творчому вчителю завучнаглядач не потрібен, — хіба що молодому та недосвідченому. В «совковій» сталінській школі керівна роль завуча була «на висоті», — завуч був другою людиною — після директора. Андрій Петрович Скрипець був досвідченим та фаховим завучем, але його аж ніяк не можна було назвати стандартним завучем радянської школи. Він був особистістю, людиною непересічною, цікавою, умів говорити з людьми, буї видною людиною в Носівці, учні й батьки його поважали.

Йшли роки, минула чверть століття. Якось Сергій їхав електричкою з Дослідної до Ніжина, і побачив у цьому ж вагоні Андрія Петровича, з яким їхав і йог дорослий син, той був у військовій формі, і погонах підполковника. Сергій підійшов, привітався за руку з обома, І з жадібністю став говорити. Він вибачився за свою поведінку в одному шкільному випадку. «Андрії Петрович був все такий же стрункий, очі — все такі ж — довірливі, доброзичливі, проникаючі в душу, волосся густе, ще не зовсім посивіле. . Сергій почав свою розмову з такого собі вибачення: «Андрій Петрович! Мені не дає спокою думка, що в вас залишилось не дуже добре враження про мене. Та скабка сидить в моєму мозкові оці чверть століття, і роки не можуть заглушити того свербіння від неї. Ви пам'ятаєте моїх сестер, і мені недобре від того, що я дещо зіпсував враження про свою сім'ю». «Та я вже й забув про ті давні дні, і ти був нормальним хлопцем. А як. Галя, Оксана, Наташа?» Ми розмовляли хвилин 10, допоки електричка прийшла до вокзалу. Син, підполковник, дивився на Сергія, на світ дещо іншими, не батьківськими очима. . Ота остання зустріч з Андрієм Петровичем назавжди залишилась в пам'яті Сергія. Якщо нечасто зустрічаєшся з людиною, завжди пам'ятай, — може оця зустріч буде останньою? Ніхто не може передбачити майбутнього, хіба що — Вольф Мессінг, та ще кілька екстрасенсів.

ДОРОГІ ДІТИ, УЧНІ, ДРУЗІ, ТОВАРИШІ! ПОВАЖАЙТЕ СВОЇХ ВЧИТЕЛІВ!

ДОРОГІ ВЧИТЕЛІ! ПОВАЖАЙТЕ ДІТЕЙ! ПАМ'ЯТАЙТЕ, ЩО ВИ ІСНУЄТЕ ДЛЯ НИХ БІЛЬШЕ, НЕ СТІЛЬКИ, ЯК ВОНИ ДЛЯ ВАС. ДІТИ — ЦЕ ТАКІ Ж ОСОБИСТОСТІ, ЯК І ВИ.

ЗАПОВІДЬ: «НЕ НАШКОДЬ» ІСНУЄ НЕ ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛІКАРІВ, АІ ДЛЯ ВАС!

МАРІЯ КИРИЛІВНА ШОВКУН

В 9-му класі вчителькою Історії була Марія Кирилівна Шовкун. Вона виглядала дещо старшою за свої 36 років, але що це була за вчителька! Історична наука у неї була не догма, а жива наука, саме життя, калейдоскоп подій, фонтан знань, галерея видатних людей, велелюдний гігантський театр. Під час уроку Марія Кирилівна стільки встигала опрацювати з учнями матеріалу, що дух захоплювало. Це була безперечно, найкраща вчителька історії, яка зустрічалась йому в житті, історик від Бога. Марія Кирилівна — історикентузіаст. Патріот школи, патріот Носівки, патріот України. Марія Кирилівна навчала історії Сергія на протязі півроку. Вона оцінила Сергієві знання історії, його феноменальну пам ять та ерудицію, він мав «5» з історії, свого улюбленого предмета. І а ось змінились обставини, Марію Кирилівну перевели викладати історію в інший клас, замість неї Сергія стала вчити історії Ніна Петрівна Левченко — така собі флегматична дрофа. Важко сказати — як вона знала історію, але варто було Сергію посперечатись по якомусь дрібному історичному факту під час уроку, і дві інші чверті у нього в журналі стояло «З». Як пояснити було той феномен? Бо Сергій зовсім не відчував над собою її переваги в знаннях історії. Якщо хтось колись запитає Сергія: «Хто тебе навчав Історії?» він відповів би так: «В четвертому класі історію Стародавнього світу викладала — Варвара Олексіївна Падун, в 6-7 класах вчила Евдокія Кирилівна Ковальчук, — тільки то була «дитяча» історія, схожа на казку з кривавими пригодами: «Ромул, Рем, Спартак, Цезар, Нерон». В старших класах півроку «справжній» історії вчила Марія Кирилівна Шовкун, а Левченко — краще б вона не заважала мені самостійно читати історичні книжки. »

ОКСАНА ГРИГОРІВНА ОКСИМЕЦЬ

Оксана Григорівна Оксимець, вчителька української мови, свій предмет знала бездоганно. Єдиною її бідою і недоліком /якщо це можна назвати недоліком/, був її м'який характер. Вона була добра душею, і в силу цього не могла застосовувати до учнів, які заважали їй проводити уроки своїм «шумком», санкції або репресії. Вона, як могла, старалась проводити добре уроки, голос в неї був тихий, і складалось враження, що вона ніяковіє і органічно не може підвищувати голос на «поросят» — це частина учнів, які вчити мову не хочуть — п'ятірка їм була ні до чого, а трійка буде і так, вчителька нікуди не подінеться — поставить, тому «поросята» просто валяють дурня на уроці. Половина учнів переважно дівчата — добросовісно вчать укр. мову, а відмінники та «примкнувші» до них, це, здебільшого — «прагматики», які будуть вступати в технічні ВУЗи — вони прагматично не дуже ретельно вчать мову, — вони розуміють, що їм треба буде написати твір /та й той — російською мовою/ на вступних екзаменах, вони прекрасно знають, що усного екзамену, та ще й з української мови, технарі не складають, і більше їм та рідна мова буде абсолютно до «лампочки». Так ось «прагматики» займаються під час уроку української мови більш серйозними, «чоловічими» справами, вони — або переписують домашні завдання у кращих учнів, або роблять свої домашні завдання, які не встигли зробити дома.

Яку силу волі та витривалість, або флегматичну байдужість треба мати учневі, щоб тричі на тиждень слухати оту словесну «жвачку» — виправлення помилок тупими учнями біля дошки під час уроків мови — як української, так і російської. Існує поговірка: «Якщо зайця щодня бити, то дресирувальник навчить його й сірники запалювати». Сергій писав диктанти на «5», рідко — на «4», перекази й твори — на «4»«5», і від зазубрювання правил правопису його нудило.

Оксана Григорівна в міру своїх сил ділилась своїми знаннями мови з тими учнями, які бажали їх отримувати, вона була, мов бджілка — великим трударем радянської школи. Вона добре виконувала головну місію вчителя: «навчи», і не менш важливу: «не нашкодь».

ЛЮДМИЛА КЛИМІВНА ДРАБ

До числа кращих вчителів Носівської середньої школи №1, безперечно, входила Людмила Климівна Драб. Учні«опитяни» в школі на Дослідній станції вивчали німецьку мову, а в Носівській середній панувала одна іноземна мова англійська. Для опитян знайшли вихід — вони окремою групою вивчали німецьку, і вчителькою, яка окрім англійської мови, могла навчати німецькій мові, була Людмила Климівна. Проста скромна жіночка, з добрим характером, з розвиненим почуттям гумору, з добрим знанням німецької мови, вся майже група мала з німецької мови відмінні та добрі знання. Може, цьому сприяло й те, що 1. група була відносно невеличкою, і «шпрехати» доводилось майже на кожному уроці; 2. група була досить «інтелігентною», з дев'яти учнів троє закінчили потім ВУЗи, троє — технікуми. Через багато років, коли Сергію доводилось відповідати на «анкетне» питання: «Якою іноземною мовою володієте?», він, жартома, відповідав: «В школі та в інституті я вивчав німецьку, та за 2 роки після закінчення ВУЗу, я її забув повністю, і з того часу відчуваю себе набагато краще». В атестаті у Сергія з німецької мови стояло «З», а в інституті фізкультури екзамен з німецької мови він без проблем склав на «4». Він читав німецькі тексти за допомогою словника, а газету «Дойчес шпорт Ехо» читав без словника.

Уроки Людмили Климівни були «камерними», комфортними. В ідеалі, мабуть, так і треба проводити уроки іноземної мови, та, можливо, і рідної. Спогади про Людмилу Климівну залишились теплими-теплими.

ВАСИЛЬ ЙОСИПОВИЧ БУГАЙОВ

Більшість вчителів математики за складом характеру являється «авторитарниками». Це, мабуть, оптимальне явище — чи могло бути по-іншому: математик — вчитель-романтик, меланхолік? Таким вчителем був Василь Йосипович Бугайов. «Моцний» — звали таких людей в Носівці, завжди підстрижений під «іжака», він завжди випромінював впевненість. Свою алгебру він знав грунтовно, і навчав на «відмінно». У нього одним з дійових методів був метод самостійних робіт, він називав номери задач з задачника і оголошував: «Перші 5 учнів, які вірно розв'яжуть всі 5 завдань, отримають «5». І, незважаючи на те, що в класі була «купка» відмінників та близьюіх до них «математиків», Сергій не входив до числа ні тих, ні інших, він, як правило, в першу п'ятірку потрапляв, і в журналі в нього стояло «5» за ті самостійні роботи, це чомусь не було вирішальним фактором для визначення оцінки за чверть та й за рік. Там у Сергія здебільшого було «З», інколи «4». Мабуть, методика математики в радянській школі так диктувала: «Головне не те, як учень розв'язує задачі та приклади, а як він знає теорію, і як розказує правила розв язування тих задач та прикладів». Задачі та прикладу які доводилось вирішувати під час самостійних та контрольних робіт збуджували його мозок, а теорією він вперто і категорично не бажав «засмічувати» мозок. Дома на підготовку уроків він витрачав годину-півтори. Замість уроків він читав художню літературу. Незважаючи на досить честолюбний характер, він майже зовсім не переймався оцінками. Предмети, які його зовсім не цікавили тригономегрія, стереометрія, він не бажав вчити більше 1015 хвилин, і, якщо він був впевнений, що «З» йому гарантовано, він зайвого грама зусиль затрачувати не бажав, бо знав, що та тригонометрія в подальшому житті йому не знадобиться. Отже, в своїх посередніх оцінках цей дивак на 75% був винуватий сам.

За часів тоталітарної сталінської епохи діяв та, мабуть, за інерцією діє і до деякої міри в XXI столітті, Закон нівелювання народу. В чому він полягає? Випускний клас, в недавньому минулому, всі вони різні — за характером, за розумом, за шкільними оцінками, за зовнішнім виглядом, пострижіть їх під «ноль» — переодягніть в одну солдатську форму, і все перший і основний крок до деіндивідуалізаціі зроблено! І хоча на папері існував відомий вираз «батька всіх народів» Й. Сталіна: «У нас всі — Моцарти, всі — Ейнштейни», поряд з ними співіснував: «Незамішшх у пас нема!». Весь жах і був у мирному співіснуванні цих двох лозунгів.

Закон нівелювання натовпу — самий простий та дієвий засіб перетворення народу в «натовп». Як діяв цей закон в школі? В школі цей закон діє трохи не в такому ж об'ємі, як в XXI столітті, у вигляді Закону осереднення оцінок. На уроках математики, фізики, хімії. Виклав учитель на уроці новий матеріал. Наступного дня викликає до дошки відмінника, той відповідає на «5», «середняка» — «З», «аутсайдера» — «2». Проходить декілька днів, уроків, той «середняк», «аутсайдер» слухає на уроках, розв'язує разом з класом задачі по тій темі, врешті-решт, потроху «дійшло» й до них «5», або й — «4», а за чверть йому — «З». Клята середня оцінка! Треба було знати на «4» одразу, на другий день! Вчитель може з чистою совістю ставити четвертну оцінку «4», учень даний матеріал знає, але — «методика осереднення оцінок» не дозволяє. Видатний вчитель-фізик В. Ф. Шаталов запровадив систему своїх опорних сигналів, а, окрім того, що не менш важливо, — систему, при якій учневі-аутсайдеру ніколи не було пізно виправляти нижчу оцінку на вищу, це була справжня революція в педагогіці — «середняки» й «аутсайдери» в нього одразу почали краще вчитися, їм ніколи не пізно було розпочинати «нове життя» — ніколи не пізно було «взятись за розум». Але тоді радянська педагогічна система «забунтувала». В. Ф. Шаталов виступав з лекцією у вінницькому педінституті, і хтось з слухачів задав йому

запитання: «Як, на вашу думку — правильно, що Л. Брежнєва нагородили орденом «Победа»? — «Ні, не правильно. Орденом «Победа» нагороджували маршалів, які були, як мінімум — командуючими фронтами — Г. Жукова, О. Василевський, І. Конев, К. Рокосовський та інших — всього 10 чоловік. А Л. Брежнєв звання генерал-майора отримав в 1945 році. Після того виступу В. Ф. Шаталову заборонили виступати, почалось його шельмування в педагогічній пресі, в закладах освіти, написану їм книжку «Педагогічна проза» видавництво викинуло в макулатуру. В. Ф. Шаталов був не тільки вчитель-новатор, а й вчитель-гуманіст, а це вже зовсім не «в'язалось» з педагогікою «совка»: «Не вмієш — навчимо, не хочеш — змусимо!» Як виявилось — ані В. Сухомлинський, ані В. Шаталов не мають права йти проти Системи! Та бюрократична система була міцно вкорінена в нашому безсловесному народі, вона видавлювала «вільнодумців» в усі часи. Біда в тому, що «вільнодумців» Чацьких небагато, а здебільшого серед людей — Молчаліни.

ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ БОНДАРЕНКО

Як перше враження про людину буває оманливим! Коли Сергій вперше побачив Олександра Федоровича Бондаренка, той кремезний чолов'яга з суворим поглядом з-під кошлатих брів видався йому схожим скоріше на голову колгоспу, аніж на вчителя. Проте, географію він знав «залізно», і був майстром своєї справи. Очі його ніколи не посміхались, він був скупуватий на оцінки, як колгоспний комірник. Учні його побоювались, може тому, що він інколи з таким тонким сарказмом міг жартома «підколоти» невдаху, що той, хоч і сміявся разом з усім класом, але далі старався уникати ще раз потрапити на гострий язик вчителя. Економічна географія, яку довелось вивчати в старших класах, — це вже була зовсім не та географія — моря, океани, материки, гори, острови. Сергієві вона зовсім не так подобалась, як фізична географія

в молодших класах. В своїй школі Сергій був старостою географічного гуртка, він міг наосліп розказати-показати — як наприклад, з Балтійського моря корабель може переплисти до Чорного, називаючи країни, моря, протоки, затоки, міста. Все скінчилось трійкою з географії і атестаті.

ЄФРОСИНІЯ ЛЕОНТІЇВНА БОГДАН

Чому людина має бути всеїдною, мов корова? Сергій, починаючи з 9-го класу, всі шкільні предмети поділив на: улюблені, терпимі та ненависні. Улюблені: історія, географія, російська література, біологія, фізкультура. Терпимі: рос. мова, укр. мова, укрлітература, алгебра, хімія, фізика, креслення, геометрія. «Ненависний» — тригонометрія.

Єфросинія Леонтіївна Богдан — молода, повненька жіночка з гарними рожевими щічками, мала добрий характер, гарно розумілась на математиці, вела уроки геометрії та тригонометрії впевнено. їй не «поталанило» з Сергієм, вона ж бо була абсолютно не винувата, що для нього вивчення тригонометрії було схоже на пережовування коровою соломи. Наука тригонометрія, це абстрактна схоластична наука, — він відчув це з перших уроків — ніколи в житті йому не знадобиться. Геометрія — ще сяк-так. Єфросинія Леонтіївна, розумниця з «золотим» характером, все це прекрасно «прочитала», не стала «діставати» Сергія тією тригонометрією, вона була доброю, безконфліктною людиною, без зайвих амбіцій. Отак вони і співіснували в цьому світі, тісному від математичних формул: Єфросинія Леонтіївна, Сергій, і синус-косинус, тангенс-котангенс, секанс-косеканс, тьфу! По закінченні школи він отримав з геометрії та тригонометрії заслужені «З», полегшено зітхнув, і вже з упевненістю знав: ніколи в житті його шлях не буде перетинатися з тригонометрією, ця наука в його свідомості зникла в туман минулого, і навпаки, спогади про Єфросинію Леонтіївну залишилися теплими-теплими.

ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ГОНЧАР

В старших класах середньої школи існував предмет креслення. В Носівській середній школі вчителем креслення був Іван Васильович Гончар, — людина невисока на зріст, добра людина. Знав і викладав свій предмет відмінно. Учням, які після закінчення школи стали «технарями» уроки креслення були конче необхідними, та й всім іншим мужчинам — «нетехнарям» в житті міг бути корисним. Іван Васильович був не вельми прискіпливим вимогливим, навчаючи кресленню, Атмосфера в класі під час його уроків була робочою, приємною, навіть комфортною. Єдиним невеличким недоліком був деякий шумок під час уроків. Іван Васильович через кожних 35 хвилин благав: «Тихіше! Тихіше! Зараз же мені прекратіть». В кожному класі, як правило, є свої декілька «поросят», які створюють такий собі робочий і не вельми робочий шумок. Учні поважати, і любили вчителя, і позаочі жартома називали його: Василь Іванович», з натяком на Чапаева Сергій в кресленнях-проекціях розбирався добре, в нього була добра просторова уява, він розумів користь цього предмета. Єдиним недоліком Сергія був — йому не вистачало терпіння виконувати домашні креслення тушшю, його задовільнила оцінка «З». Іван Васильович в пам'яті залишився прекрасним вчителем.

ІВАН ГРИГОРОВИЧ ЛЯШЕНКО

Трудове навчання — предмет, який ввели в школах в 50-і роки минулого століття був корисним, та логічніше було вести уроки слюсарної та столярної справ. А поки що ввели уроки с/г тваринництва сугубо теоретичні, та уроки вивчення трактора теж теоретичні, без трактора — який же урок тракторної справи без трактора? Уроки проводили досвідчені вчителі — А. Л. Ляшенко та Іван Григорович Ляшенко. Вони обидва справу свою знали добре і уроки проводили професійно. Але, що ж то за сільське господарство без практики? Сільгосптехніка Сергія абсолютно не цікавила але едина оцінка «5» в атестаті за іронією долі в Сергія стояла по практикуму з основ с/г виробництва.

ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ ТА УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ?

Драма на 3 дії

«В чому природа взаємної людської симпатії, або антипатії двох людей? От питання! Одностороння симпатія — це зрозуміло. Вродлива дівчина чи жінка подобається всім мужчинам. З взаємною симпатією не набагато складніше, самий простий випадок — коли зустрічаються двоє симпатичних молодих людей — хлопець та дівчина, тут найбільший шанс для взаємної симпатії, А от чому Василь Іванснко подобається вчительці Ганні Василівні, а Іван Василенко ні, це вже може пояснити хіба що 3. Фрейд, може -Е. Фромм. Якби ці рядки я написав, коли навчався в 9-му класі, я б оцінив себе досить високо, але ж я пишу ці рядки на 73-му році свого життя… То чи дуже розумна я людина? Чи краще пізно, ніж ніколи? Але не спіши, читачу, в своїх оцінках — парадокс в тому, що ці питання я ставив собі вже тоді, в 15 років — тільки не на папері — в голові, і вони застрягли в моєму мозкові, як «скабки», мозок вже не витримує їх, я вириваю їх, щоб полегшити дещо свій біль, і переношу на папір.

Як могло статись, що я, з моєю «начитаністю» та грамотністю, ще тоді — в школі міг вільно читати українську книжку, чи газету, одразу переводячи її на російську, я, який ніколи не одержував оцінок, нижчих ніж «4» і «5» за диктанти, перекази та твори, який останній контрольний диктант з української мови наприкінці 10-го класу написав на «5», в атестаті маю з української мови — «З»? Зігмунд Фрейд. Я чимось не сподобався вчительці української мови та літератури Варварі Петрівні. Вона була «моцна» жінка, мала «крутий» характер, вона була самітня. Я в 9-му класі був невеличкий за зростом, в строю стояв другим ззаду, і, хоча писав правильно, був «себе на уме», думками своїми був «відсутній» на її уроках, в рота їй не заглядав, українська мова — по мені було видно — не дуже входила до кола моїх інтересів. Вона досить прихильно відносилась до носівських парубків, їм вона «натягувала» четвірки, мене ж міцно засадила на «З». Тоді, в свої 15 років я ще про Фрейда не чув, але роздумуючи над цим, дійшов до Фрейда сам! Я страшенно переживав з-за тих трійок, але не настільки, щоб почати заглядувати їй в рота, і взятись зубрити прислівники та дієприкметники. Я був дуже допитливим, мені кортіло скоріше «зазирнути» за горизонт — тільки не в українській мові, І я органічно не міг жувати оту солому суфіксів-префіксів. Вона це відчула, І як же це мені потім «аукнулось»!

Окрім Фрейда, цього вже вона вибачати мені не бажала! Я вчився в 9-му. класі в Носівці, нас з Дослідної станції возили машиною. Я тоді був закомплексованим — взимку не бажав тепло вдягатись, їздив до школи в піджаку. Сильно застудився, зліг з бронхоаденітом, хворів три чверті року, директор школи сказав моїй матері: «Ми можемо його перевести до 10-го класу, та вирішуйте самі Я вирішив залишитись на другий рік в 9-му класі, і знову на мене там чекала Варвара Петрівна! Її, мабуть, дещо мучили сумніви — яку оцінку ставити за чверть — поточні оцінки стоять «трійки», твір, або диктант — «4», «5». Вона ті сумніви звела нанівець почала за твори мені ставити «трійки». 1-2 помилки в творі «З», в словах у мене помилок не бувало, в розділових знаках інколи траплялись. Якось в повторному 9-му класі нам довелось написати домашній твір: «Вірші І. Франка» Цей же твір ми писали в минулому році, там у мене було «З», одна помилка, але — «З». Я, «ничтоже сумняшеся» — твір домашній, переписав, вже без тієї помилки, і думав — буде, нарешті, — «5», або «4». Та мені на третій день оголошують оцінку «2» — «Твір складається з самих цитат» Вердикт! До якого ж єзуїтства може дійти людина! Зараз я не можу зрозуміти себе тодішнього — чому я не пішов до директора школи, чи до завуча, не вчинив скандал? Чому не вистачило духу в меланхоліка, страшенно переживаючи в душі, хоч трішки постояти за себе? Читачу, ти не стомився читати оці «Страждання юного Всртера»?

Скінчилась драма-трагедія так. За пару днів, це був кінець чверті, Сергій на останньому уроці отримав «З», за чверть — «З», і «всі громадяни задоволені розходяться по домівках».

В 10-му класі останній контрольний диктант з української мови Сергій написав на «5» — всього в класі було три «п'ятірки», а за рік в атестаті: українська мова — «З». «БУДЕШ ЗНАТИ РІДНУ МОВУ!»

ЗІГМУНД ФРЕЙД В РАДЯНСЬКІЙ ШКОЛІ, АБО ЩО ТРЕБА РОБИТИ УЧНЕВІ, ЩОБ ЗАРОБИТИ ГАРНУ ОЦІНКУ У ВЧИТЕЛЬКИ

«Не треба робити спроб пізнати жінку, її просто треба любити» — Оскар Уайльд. Ця фраза добре пояснює мотиви поведінки і характер тієї чи іншої вчительки. Це добре пояснював в своєму психоаналізі австрійський психіатр Зігмунд Фрейд.

Як показує практика — відмінні знання та добросовісне приготування домашніх завдань не гарантує адекватно високої оцінки. Крім добрих та відмінних знань треба любити вчительку, незважаючи на велику різницю у віці учня та вчительки.

Як відносяться учні до своїх вчительок?

1. Учень обожнює вчительку. Вчителька це прекрасно бачить-5.

2. Учень поважає вчительку. Це також помітно неозброєним оком — 4.

3. Учень байдужий до вчительки — 3.

4. Учень не любить вчительку. Якщо він і приховує своє вороже ставлення до неї, вона це помічає — 2.

Як відносяться вчительки до своїх учнів?

1. Поганий учень той, який: «1. Не любить мого предмета; 2. Не любить мене, як жінку. Якщо вчителька відчуває, ЩО цьому «тупому» Іваненку, Петренку, вона подобається, вона докладе своїх зусиль, щоб Іваненко, Петренко, був не зовсім тупим. В учителів-мужчин питання симпатій-антипатій стоїть не так гостро, вчителі-мужчини більш об єктивно відносяться до учнів.

ВІДМІННИКИ

В США в 1940-50 роках група вчених-психологів започаткувала психолого-педагогічний експеримент. Вчені вирішили вести спостереження за учнями однієї з шкіл, починаючи з 7-літнього віку. Спостереження велись на протязі 50-и років. Вчені виходять на пенсію, на їхнє місце приходять інші — молодші. Що буде з тими дітьми? Чи підтвердить час розхожий стереотип: 1. Відмінники — з них виростуть державні діячі, вчені, «еліта»; 2. «Четвірочники» — поповнять ряди інтелігенції — інженери, вчителі, лікарі: 3. «Трієчники» — з них буде наш «пролетаріат», будівники нового життя; 4. «Двієчники» — це буде наше горе — кримінал, тощо, лише відмінники здатні чогось видатного досягати в житті. Ішли десятиліття, результати спостережень продемонстрували, збіглись з прогнозами на 60-70%. Але 30-40% винятків — це забагато. Досягали успіхів в політиці, науці, мистецтві, спорті, ставали мільярдерами, мільйонерами 60-70% відмінників, 30-40 — людей з невисокими шкільними оцінками. Отже' виходить, — «трієчник» — теж людина! Не лише відмінники' здатні тягнути «караван» прогресу кудись в захмарні космічні далі.

Отже, що ж таке відмінник? Чи мають підстави близькі люди відмінника очікувати від нього якоїсь захмарної кар'єри? Якщо молода людина здатна вивчити, визубрити всі

предмети шкільної програми на «5», чи це може вказати, що перед нами майбутній — Ломоносов, Менделєєв, Лобачевський, або, хоча би заурядний майбутній доктор наук? Зовсім — ні. Ми не маємо статистичних даних, що підтверджують це, але інтуїтивно напрошується висновок, який це заперечує. Яка різниця між відмінником та генієм? Босяк може стати генієм, відмінником — ніколи.

Цікаву класифікацію людей за інтелектом склав відомий російський мислитель Микола Реріх. 1. Невіглас. 2. Людина цивілізована, 3. Людина освічена. 4. Людина інтелігентна. 5. Людина духовно витончена, 6. Людина, здатна до синтезу, або до саморсалізації.

Класифікація С. Іващенка, з елементами гумору. 1. Дурень, який не розуміє, що він — дурень, /невіглас/. 2. Дурень, який розуміє, що він — дурень. З. Ушлий дурень. Прагматик. «Риба». 4. «Дурний розумник». Романтик. «Дон Кіхот». 5. Інтелігент. Людина освічена. 6. Людина духовно витончена. 7. Інтелектуал, людина, здібна до синтезу, здібна до творчості. Талант.

Але повернемось до експерименту американських психологів. З 100% відмінників — 65 % виправдали надії, а 35 % залишились невдоволені життям, але ж не всі 100 %, а тим 35 % було боляче «впасти на землю» після невдалого стрибка в політ — вони ж бо претендували на «високий політ», зовсім на іншу долю, їм всі навіювали, що відмінниками, «героями» вони будуть завжди в подальшому житті. З 100% середняків, 35 — стрибнули «вище голови», вище їхніх передбачуваних можливостей, незважаючи на те, що від них такого дерзання ніхто не чекав! Для всіх інших середняків, які залишились на своєму середньому рівні, факт їхнього залишення на своєму рівні не буде болісним. Далеко не всі генії, визнані в науці були відмінниками в школі, бо далеко не кожний геній, являється енциклопедистом, як Авіценна, Леонардо да Вінчі,

Р. Декарт, У. Черчілль, В. Вернадський, О. Шмидт, Улугбек, Наполеон. Вище перечислені генії були всесторонніми, а більшості геніїв це не було притаманне. Ряд всесвітньовідомих геніїв не були відмінниками в школі; Ч. Дарвін, А. Ейнштейн, П. Пікассо, Сальвадор Далі, Г. Форд, Б. Гейтс перший мільярдер світу в 2016 році, Д. Лондон, — не мали університетської освіти, Ван Гог не закінчив середньої школи, Мікеланджело залишив школу не довчившись. Переважна більшість всесвітньо відомих композиторів, художників, музикантів, артистів, спортсменів, не були відмінниками в школі, хоча досягли всесвітньої слави. О. Пушкін, найзнаменитіший випускник найпрестижнішого в Російській Імперії ліцею, не був відмінником, з історії мав — 2, з математики — 0. Кожен з відмінників прекрасно вчив-заучував вірші, а хто з відомих поетів був відмінником? Бо це зовсім інші речі — заучувати чужі вірші, і створювати власну поезію.

Якщо для геніїв, які були в школі відмінниками, шкільна золота медаль, — це був своєрідний стартовий майданчик, то для більшості пересічних відмінників — це своєрідна стеля їхніх досягнень. Золота медаль та університет, може ступінь кандидата наук — це своєрідна стеля його досягнень. Напрошується висновок — відмінники існують різні, частина їх прагматики, «Молчаліни», які здатні заучувати чужі знання, а інтелектуали, таланти, генії, здебільшого — люди зовсім іншої породи — шукачі істини, творці нового знання.