Носівські вісті

«Носівські вісті» — громадсько-політична газета колишнього Носівського району і однойменне підприємство (товариство з обмеженою відповідальністю).

Газета виходила щотижня у суботу, друкувалася в ПАТ «ПВК «Десна» офсетним друком. Набір і верстка газети — в редакції, на комп'ютерному обладнанні.

В 1990-і тираж становив близько 11 000 примірників, станом на 2018 — 4500-5000.

76% статутного капіталу ТОВ "Носівські вісті" вартістю 18 696 грн на дату набуття (2023 рік) володіє депутат Ніжинської міської ради Сергій Охонько.

Люди

Власники

Станом на 5 липня 2024 ТОВ «Носівські вісті» перебуває у власності:

• Охонько Сергій Миколайович — розмір внеску до статутного фонду: 18 696 грн, частка у власності: 76%
• Буренко Дарія Олександрівна, 2 952 грн, 12%
• Сеник Андрій Віталійович, 2 952 грн, 12%

Журналісти

Станом на квітень 2012 в колективі журналістів працювали Наталія Калюжна, Тамара Даніш, Наталія Коровай, Наталія Смага та Катерина Смичок.

В різний час у газеті працювали журналісти Максим Щепенко, Петро Харкевич, Анатолій Ткаченко, Олексій Журибіда, Борис Примачок, Євген Вербило, Микола Ляшенко, Іван Коваль, Софія Серебрякова, В'ячеслав Булава, Михайло Магула, Віктор Криворучко, Олександр Безпалий, Надія Яковенко, Микола Харкевич, Володимир Ященко, Микола Кохан, Любов Павленко, Микола Єфіменко, Віктор Кононенко, Анатолій Шевченко, Ольга Малиновська, Микола Будлянський, Тетяна Мірошник, Тетяна Сидоренко, Валентин Зозуля, Віталій Кошель, Галина Боженко.

Керівники

Директор ТОВ «Носівські вісті» Ігнатенко Марина Миколаївна.

Попередній керівник — Гавриш Катерина Михайлівна.

В попередні роки газетою керували О. Я. Малик, І. Д. Фещенко, С. Я. Багнюк, Г. М. Будник, Г. І. Гармаш, В. Ф. Завадинський, М. М. Джуман, В. І. Шевель, І. Ф. Маляр, Г. Арбузова. 18 років головним редактором був Леонід Борисович Серебряков — гуморист і організатор газетної справи, який пройшов Велику Вітчизняну нелегкими партизанськими дорогами. Впродовж майже 30 років, до 2015 газету очолював Олексій Нестеренко — редактор газети, заслужений журналіст України.

Історія

Перший номер газети «Червона Носівщина» вийшов 3 січня 1932 як орган Райкому КП(б)У, Райвиконкому та РПР (райпрофради?) Носівщинм.

У випуску «Червоної Носівщини» № 15 за 10 лютого 1932 зазначено, що газета виходить 12 разів на місяць, умова передплати на місяць становить 60 копійок, на рік 2 карбованці 40 копійок.

Протягом своєї історії газета носила також назви «Сталінський прапор», «Прапор», «Прапор комунізму», «Носівські вісті».

Співзасновниками газети станом на 2015 рік були районна державна адміністрація, районна рада, трудовий колектив редакції.

22 грудня 2018 газета перейшла у власність ТОВ «Носівські вісті», засновниками якого є

• Гавриш Катерина Михайлівна, (47%)
• Даніш Тамара Миколаївна, (12%)
• Сеник Андрій Віталійович, (12%), завідуючий відділом фотоілюстрації, редактор–дизайнер.
• Буренко Дарія Олександрівна, (12%)
• Корж Людмила Валентинівна, (12%)
• Коровай Наталя Минівна, (3%)
• Куциба Микола Федорович, (1%)
• Супрун Оксана Василівна, (1%)

Вміст

Рекомендації щодо висвітлення важливих питань державної політики, важливих нормативно-правових актів надають управління у справах преси та інформації обласної державної адміністрації, прес-служба облдержадміністрації та обласної ради, відповідальні працівники районної державної адміністрації та районної ради. На висвітлення діяльності районної ради, районної державної адміністрації відводиться не більше 20 відсотків газетної площі кожного номера.

Фінансовий стан

Газеті для покриття редакційно-видавничих витрат, які зростають і загалом збиткові недостатньо наявного тиражу та публікованої реклами. На 2016 в рамках районної програми підтримки газети «Носівські вісті» на оплату поліграфічних послуг в районному б'юджеті було заплановано 160 тисяч гривень.

Відзнаки

• Неодноразові перемоги в республіканських і обласних творчих конкурсах,
• лауреатство на фестивалі журналістів регіональних ЗМІ «Золотий передзвін Придесення»,

Адреса

17100, Чернігівська область, Носівський район, місто Носівка, вулиця Центральна, 19

Телефон (04642) 2 1545

Електронна пошта rednvukrpost.ua

Прапор комунізму

Джерело: Чернігівщина. Енциклопедичний довідник : Кудрицький А.В., 1990

«Прапор комунізму». Газета, орган Носівського РК Компартії України та районної Ради нар. депутатів. У 1932—41 виходила під назвою «Червона Носівщина», в 1944—56 — «Сталінський прапор», в 1956—62 — «Прапор». З 1 червня 1962 до 31 березня 1965 не видавалася. З 1 квітня 1965 виходить під назвою «Прапор комунізму». Редакція — у м. Носівка, вул. Стратилата № 105.

«Носівським вістям» - 65

Нарис Олексія Нестеренка, редактора носівської районної газети «Носівські вісті». «Чернігівський вісник», № 1 (431) 4 січня 1997..

3 січня, шість з половиною десятиліть тому, вийшов перший номер носівської районної газети "Червона Носівщина", "Сталінський прапор", “Прапор комунізму", "Носівські вісті" — мінялись епохи і назви “районки", змінювались редактори. На зміну одним працівникам редакції приходили інші, переймаючи від колег, як естафету, все той же неспокій і відданість своїй професії, усвідомлене серцем і розумом бажання натхненно нести людям слово правди, вести їх на добрі діла, сіяти зерна любові до отчого краю й допомагати пізнавати його.

Серед багатьох редакційних реліквій, яким належить зберігатись вічно, є в колекції носівських журналістів один пам'ятний документ, який із хвилюванням завжди відкриває для себе і новобранець-газетяр, і ветеран. Це фотоальбом, який зберігає образи людей, що творили газету колись, роблять її' нині.

Три редактори: ветерани журналістики, які свого часу "тримали булаву" в носівській "районці" Григорій Іванович Гармаш, Леонід Борисович Серебряков та Олексій Григорович Нестеренко

Часті гості в редакції колишні редактори "Сталінського прапора"— Григорій Іванович Гармаш і “Прапора комунізму" — Леонід Борисович Серебряков. Ветеранам є про що згадати, розповісти колегам, і хоч і в них досить скупа інформація про глибоку історію “Носівських вістей", однак те, що збережено, зібрано в архівах про незабутні імена колег, залишається в пам'яті й пошані наступників. В ім'я цього й розпочав фотолітопис газети, в якій тримав понад 18 літ “редакторську булаву” Леонід Серебряков.

Хто менше працював у редакції, хто більше. Комусь, може, й черствим видався хліб журналістський. Але в більшості йшли з газети, набувши професійного досвіду, в більш титуловані обласні й республіканські видання, керівниками редакційних колективів, а то й поповнювали кадри в державних і партійних органах.

Різні були часи. Комусь, можливо, два місяці журналістської роботи коштували багатьох літ здоров'я, а то й життя. Та й майбутнім поколінням наших колег, які прийдуть через десятиліття після них і нас, згадуватимуться імена людей, які стояли біля редакційного керма й чиї портрети зберігає фотолітопис. Це О. Я. Малик, І. Д. Фещенко, В. Ф. Завадинський, М. М. Джуман, В. І. Шевель, І. Ф. Маляр, Г. Г. Гарбузова — редактори повоєнного і післявоєнного періодів аж до часу, коли було розформовано район.

У легендах передаються розповіді про Максима Назаровича Щепенка, для якого перерва в журналістському стажі була тільки на фронтах Великої Вітчизняної. Багато років, перебуваючи вже на заслуженому відпочинку, ще продовжував розповідати на сторінках рідної "районки" про людей хороших І, навіть, коли перестало битися його серце, на шпальтах газети живе журналіст і поет у своїх милих віршах.

У кожного з них був свій почерк, своя борозна. І незалежно від посад, характерів, звичок вони залишили сліду газеті — найголовнішому, зрештою, документі не тільки особистого творчого життя, а й життя Носівщини, людських доль цього краю. Петро Харкевич, Анатолій Ткаченко, Олексій Журибіда, Борис Примачок, Євген Вербило, Софія Серебрякова, Вячеслав Булава. Михайло Магула, Олександр Безпалий, Віктор Криворучко, Микола Кохай, Любов Павленко', Віктор Кононенко, Анатолій Шевченко й Віктор Чуприна, який передав мені неспокійне редакційне господарство і несповна реалізоване благословення свого попередника Леоніда Серебрякова — надійно і довго, як він, триматися за капітанським штурвалом... Всі вони в переважній більшості не просто утвердили своє ім’я в газеті, а робили її цікавою, потрібною людям.

За доброю пам'ятно з цієї когорти особистостей я не можу не виокремити Миколу Будлянського, талант якого особливо розквітнув у “районці” і продовжує цвісти нині на сторінках шанованої нами “Деснянки”, багатьох інших часописів. Тетяну Сидоренко, яку обставини, щоправда, повели на викладацьку роботу в Ніжинський педінститут, але її гостре перо, як і душа, лишились у “районці” 60-х років. Зорею спалахнула на обрії газети Таня Мірошник. З шкільної лави прийшла дівчина в редакцію. Виросла на очах, хоч по закінченні університету велика журналістика відібрала її в нас. Відбулось у “Прапорі комунізму" і газетярське становлення Валентина Зозулі, якого, було, прихистила носівська редакція від партійного стягнення в Ніжині й затим повернула його цьому славному, древньому і юному місту вже з досвідом, хоч, правда, й із амбіціями...

Хто сьогодні робить газету? Шукає і знаходить, прагне зберегти традиції попередніх поколінь газетярів. Газета чесно ділить з людьми Носівщини радість творення й біль втрат, залишається будівничим і оберегом духовності на крутозламі непростої історії, не погнавшись за модою руйнівства, бульварщиною, дрібнотем’ям. Власне тому, вважаю, й на обох ногах міцно стоїть газета,'залишившись із справжніми друзями поруч. Хоч І зміліла вона числом передплатників, але в міру обставин, незалежних від нас. Головне — не зміліла душею, не збайдужіла, не втратила мудрості й мужності, гідно йдучи через випробування і залишаючись цікавою і потрібною.

Не шкодують для цього сил і завжди з натхненням поспішають на побачення з читачем мої шановні колеги: досвідчена Ольга Дмитрівна Поливач-Малиновська з темами державного будівництва і права й багатьма іншими, Катерина Михайлівна Гавриш, яка в редакційному колективі з посади друкарки піднялась на рівень професіонала в проблемах агропромислового комплексу, економіки і підприємництва, заочно закінчила факультет журналістики, знайшовши в ній своє справжнє покликання. Як і Галина Миколаївна Боженко, що давно вже забула, що вона за вузівським дипломом спеціаліст в економіці торгівлі. По-земному зворушливо писати про людей і ЇХ долі, вболівати щиро за кожну думку в листі читачів до газети, здається, так може тільки вона.

Творче редакційне тридцятиріччя зустрічає в ювілейному для газети році і наш професор з фотоілюстрації Віталій Іванович Кошель, не стомлюючись шукати теми для своїх знімків.

Здавалось, не так давно прийшла після школи в колектив Наталія Войтенко. Після року перебування на газетярському хлібові вступила за рекомендацією редакції на філфак Ніжинського педагогічного, але в ностальгії по газеті перевелась на заочне навчання. Зараз вона наш бойовий начальник штабу — відповідальний секретар редакції.

Вже ветерани з більш ніж двадцятирічним і майже з тридцятирічним стажем у колективі головний бухгалтер Л.О. Лотренко і друкарка Н.Д. Кошель, не зчулась, що вже близько десяти літ працює на ювілярку коректор Н.М. Коровай. Водій А.Г. Супрун та кур’єр-лрибиральниця Л.М. Калюжна хоч і недавно зміцнили тили творчого настрою журналістів, однак забезпечення технічне, чистотою І порядком маємо надійне.

Газеті навіть у шановному віці належить залишатися молодою. Радію, що з нею поруч мужніють, мудрішають наші юні читачі і оживають душею, знаходять собі розраду шановні ветерани. І хоч лукавим недругам не до шми-ги девіз “За соціальну справедливість” над іменем газети, однак, вважаю, вона не зашореиа, не ааідеалізоеана, зважено оцінює життя, не проклинає і не дратує людей, навпаки допомагає їм вижити в цей складний час з гідністю, честю.

Аж не віриться. Наче зовсім недавно було, як секретар райкому партії М.М. Фурса представив мене колегам у редакції “районки”. а вже, нівроку, дванадцять літ минає нині в січні, яку Носівці Тут виросли діти, які послуха-ли-таки щодень повторюванні дружиною слова: "Будь-яку професію обирайте, тільки не батькову". Та я вже тим щасливий, що вони Й тепер все так же, як малечею, відстоюють своє право першими узяти до рук “Носівські ВІСТІ".

Я б сказав неправду, якби назвав ці роки суцільним святом творчості і зоряних удач, хоч у пам'яті переважно найкраще. І найбільший за всю історію газети — 11-тиояч-ний тираж мали, І неодиораз парамагали в республіканських і обласних творчих конкурсах, і засновники не заважали робити журналістам газету, якою ми її хотіли бачити, натомість допомагаючи у всьому.

Газата ніколи не була просто інформатором. Вона змушувала думати, викорінювала безчестя, кликала людей на добрі справи, стояла поруч у нелегких буднях з трудівниками на полях! фермах, в цехах підприємств, долучала силу свого слова в розвиток культури, збереження духовних цінностей.

Не відкрию Америки, якщо скажу, що журналістський хліб плекається не без мук. Не утаю, що нерідко втома дістає навіть душі й, здасться, вона ось-ось охолоне, спорожніє на добро і любов, і коли звечора відчуваєш покару, то знову настає ранок без докорів і каяття. І поспішаєш, як І завжди, до редакції на крилах, знаючи, що жде тебе робота, колеги-однодумці, для яких газета в житті — теж найперша з усіх справ.

Я щасливий і тим, що не перелічити всіх справжніх друзів нашої "районки".

Поліграфістів, які, виготовляючи її, вважай, у дідівських умовах, чаклують над кожним випуском наче вперше, не забуваючи промовляти слова "Як лялечка, газета“. Листонош, працівників сільських відділень звзку та передплатного пункту у райцентрі, які у переважній більшості пристрасні патріоти своєї газети. Наші головні автори — читачі, які продовжують, на щастя, спростовувати народжену в часи горезвісноної рабудови тезу, що газета має робитися тільки професіоналами. Допоки є в газеті листи, живий зв'язок з людьми, вона залишаються народною — на цих позиціях отойли і стоїмо вища лицемірства, вигадок, наклепів наших недругів, які занурились по вуха в нові догми, нерідко и побріхують підпарканною лексикою.

Та це вже ие ювілейне, хоч, вважаю, це теж робить честь газеті, що вона не якась сіромаха непомітна, а впевнено йде своїм нелегким шляхом. Йде і гордістю й відповідальністю за зроблена в своєму б5-річчі, відчуттям навіть у ювілейних поздоровленнях моменту для глибоких роздумів і сміливих задумів на майбутнє.

Олексій Нестеренко, редактор носівської районної газети і "Носівські вісті"

На знімках:

• Три редактори: ветерани журналістики, які свого часу "тримали булаву" в носівській "районці" Григорій Іванович ГАРМАШ і Леонід Борисович СЕРЕБРЯКОВ, та нинішній редактор О.Г. НЕСТЕРЕНКО

• Секретар журналістської організації редакції задоволена вельми Адже під 65-річчя “районки" журналістська первинна помолодшала відразу на трьохчолоаїк, склавши загальним числом 6 журналістів. О Д. Поливач-Малиновська Із щойно прийнятими до спілчанських лав Віталієм Кошелем, Катериною Гавриш, Наталіею Войтенко.

• Повним складом бойовим

Фото В, КОШЕЛЯ

З людьми і для людей

«Носівські вісті» №49(9170)

У Новоріччя 2012 року носівській громадсько-політичній газеті виповнюється 80. Точніше, 3 січня, коли вийшов перший номер газети. «Червона Носівщина», «Сталінський прапор», «Прапор», «Прапор комунізму», «Носівські вісті» — мінялися епохи і назви районки, змінювалися редактори й на зміну одним журналістам приходили інші, переймаючи від колег, як естафету, все той же неспокій і відданість професії, усвідомлене серцем і розумом бажання натхненно нести людям слово правди, вести їх на добрі діла, сіяти зерна любові до отчого краю й допомагати пізнавати його.

Серед редакційних реліквій, які разом із фоліантами зшитків газети зберігаються в колективі носівських журналістів, є один пам’ятний документ. Це — альбом з фотоілюстраціями , який зберігає образи людей, котрі творили літопис району в минулому, творять його наразі. Хтось менше працював, хтось — більше, але йшли з редакції з гартом творців, будівничих у більш титуловані республіканські й обласні видання, очільниками редакційних колективів, а то й зміцнюючи кадри органів влади.

Журналістський хліб — нелегкий. Комусь, можливо, вистачало кількох місяців, для інших випали роки. Як свідчить редакційний фотолітопис, біля керма газети стояли люди, які примножували її авторитет. Це — О. Я. Малик, І. Д. Фещенко, В. Ф. Завадинський, М. М. Джуман, В. І. Шевель, І. Ф. Маляр, Г. Г. Гарбузова. Вісімнадцять літ тримав редакційну булаву Леонід Борисович Серебряков -- талановитий організатор газетної справи, гуморист, який пройшов Велику Вітчизняну нелегкими партизанськими дорогами.

Із попередніх поколінь журналістів, котрі творили носівську районку і завжди були на видноті творчими здобутками, в пам’яті читачів ще й понині Максим Щепенко, Петро Харкевич, Анатолій Ткаченко, Олексій Журибіда, Борис Примачок, Євген Вербило, Софія Серебрякова, В’ячеслав Булава, Михайло Магула, Віктор Криворучко, Володимир Ященко, Микола Кохан, Любов Павленко, Віктор Кононенко, Анатолій Шевченко, Ольга Малиновська, Микола Будлянський, Тетяна Мірошник, Тетяна Сидоренко, Валентин Зозуля, Віталій Кошель, Галина Боженко… Воістину кожний із своїм умінням, талантом, бажанням робити газету для людей, прагненням бути з ними поруч у буднях і святах.

Впродовж чверті віку очолює «Носівські вісті» Олексій Нестеренко, виховавши й згуртувавши поруч плеяду колег-однодумців. Для них кожна газета — не одноденна, а чергова сторінка літопису життя громади, не просто інформатор, а трудівниця, заспівувач перший, який спонукає читачів думати, викорінювати безчестя, кликати земляків на добрі справи. Вона була й залишається поруч із земляками у нелегких буднях, на непростих крутозламах епох, долучаючи до їх неспокою й силу слова, дбаючи про розвиток культури, збереження й примноження духовних цінностей.

Непрості для районних газет останні десятиліття — однак вони були суцільним святом творчості і зоряних удач для носівських журналістів. Неодноразові перемоги в республіканських і обласних творчих конкурсах, лауреатство на фестивалі журналістів регіональних ЗМІ «Золотий передзвін Придесення», численні професійні нагороди, які не обійшли нікого. Зокрема, редактор газети О. Г. Нестеренко — заслужений журналіст України, нагороджений медаллю «За заслуги» в розвитку інформаційної сфери ІІІ ступеня. Високими почесними нагородами органів влади області й району, спілчанськими Дипломами неоднораз відзначалися журналісти, які нині творять «Носівські вісті», — Катерина Гавриш, Наталія Калюжна, Тамара Даніш, Наталія Коровай, інші.

У буднях і святах, в радощах і прикрощах «Носівські вісті» завжди разом із своїми земляками, людьми району. І за це її поважають і люблять читачі. Найвищий тираж, якого досягала газета в 90-і роки, — близько 11 тисяч примірників, наразі — наклад 4,5--5 тисяч.

Адреса редакції: м. Носівка, вул. Центральна, 19, Чернігівська обл., 17100.

Телефони: редактора -- 2-15-45; заст. Редактора, відділ економіки -- 2-14-42; відповідального секретаря, відділи рад, державного будівництва і права, питань гуманітарної сфери -- 2-16-31, головного бухгалтера, відділ реклами та оголошень, випускова -- 2-12-38. E-mail: rednvukrpost.ua

Урочисті збори, присвячені 80-ти річчю районної газети "Носівські вісті".

Носівка, 17 січня 2012 року.

Шанс на спокуту

Джерело: Микола Кохан: Шанс на спокуту, Чернігівщина

Світле Христове Воскресіння 1966 року випало на 10 квітня, що через 9 років стало днем народження моєї доньки Ірини. У день великого церковного весняного свята, яке не відзначалося на державному рівні, було тепло і сонячно. Райком партії проводив недільник. Колектив редакції носівської районної газети «Прапор комунізму» у міському колгоспі імені Кірова готував садівний матеріал картоплі.

Попрацювавши, журналісти обідали. До нас приїхав керівник – аграрник, 25-тисячник (стільки представників робітничого класу Генсек Микита Хрущов направив піднімати село) економічно міцного господарства, відомого в Союзі, Михайло Ткач, якому було присвоєно високе звання – Герой Соціалістичної Праці. Михайло Федорович привіз свіжину і ящик «української з перцем», чемно подякував нам за старанну роботу. Ми більше не працювали, а розговлялися.

Повертаючись з кагатного поля, я зустрів свого доброго друга Євгена Вербила, котрий працював у столичному конструкторському бюро, а проживав у Носівці.

– Колю, приходь увечері до мене. Поїмо паску, пограємо у крашанки, подивимось перший футбольний матч, яким відкриється сезон, – запропонував Женя.

Він був начитаним, цікавим співбесідником (на жаль, вже покійний), як і тесть Андрій Петрович Скрипець – педагог з великої літери, колишній вчитель російської мови і літератури, завуч Носівської СШ №1, з котрим дружив його учень Іван Чирко. Іван Корнійович був першим китаєзнавцем, викладачем китайської мови у закладах освіти України і організатором її вивчення. Іменем східнознавця названа вулиця в Носівці. Посидівши за святковим столом, ми прогулялись багатолюдним центром міста.

Зустріли нашого старого приятеля, начальника телеательє Івана Лук'яненка, якого прозвали Іван-телевізор. До слова, у першого секретаря Носівського райкому партії вийшов з ладу кольоровий телевізор, якого іще ні в кого не було, як і ондатрової шапки. Не змогли відремонтувати навіть ніжинські радіомеханіки, а захмелілий Іван Ілліч «засвітив» погаслий екран. Натомість Андрій Петрович пробачив телемайстру-самородку те, що він був у нетверезому стані і розпорядився виділити йому службового «москвича». Відповідальний секретар районки Іван Коваль доручив мені написати замальовку про Лук’яненка. Але фотокореспондент Григорій Дубін не зміг застати його тверезим. Так і пішов в газету знімок, на якому Іван Ілліч з «веселими» очима вчить Леоніда Корнєєва якісно ремонтувати телевізори.

Майстровитий чоловік запросив нас похристувати у його кума. Ідучи від нього, Євген Федорович та Іван Ілліч помірялись силою. Так, що Лук'яненко опинився на паркані, котрий простягнувся від пожежної частини до друкарні-редакції (містилися в одному будинку), і ліг на землю. Добре, що вогнеборці нас не помітили. А то, чого доброго, звернулися б до міліції. Але паркан два могутні чоловіки поставили.

– Колю, давай зайдемо в редакцію. Мені треба зателефонувати в столицю, – побажав Вербило.

Поговоривши з київським абонентом, ми вийшли подихати весною. Стояв тихий, місячний вечір. До нас наближалася весела компанія. Під акомпанемент гітари линули циганські пісні. До неї підійшов Євген. Схожий на народного артиста СРСР, Героя України, зірку оперної сцени, богатирського складу Дмитра Гнатюка – кучерявий, в чорному китайському костюмі, білосніжній нейлоновій сорочці з краваткою на всі груди і в гостроносих черевиках (мода 60-х років минулого століття).

– Поспівайте нам, друзі, – запросив мій друг дівчину і двох хлопців, серед яких був наш знайомий Микола Харкевич. Вдаривши по струнах, тріо завело популярну пісню ромів «Очі чорні, очі жагучі». Співали і ми, вихром літали в танці.

А тим часом біля редакції нас чекали два міліціонери, котрі патрулювали місто.

– Як ви насмілились в редакції Пасху відзначати! Якщо у райкомі, що проводив сьогодні недільник, дізнаються, то редактору перепаде на горіхи від Губаря, – з острахом на нас «накинулися» правоохоронці, коли ми разом із тріо вийшли з приміщення.

– Будьмо знайомі, Дмитро Донський, спецкор газети «Радянська Україна» (орган ЦК Компартії Верховної Ради і Ради Міністрів Української РСР, – Авт.), – представився Женя.

Міліціонери повірили на слово показному молодому чоловіку. Хоча в подальшому Євген прийшов у пресу – відповідальний секретар носівської райгазети «Прапор комунізму», заступник редактора, редактор кіровської міської газети «Робоче слово» Луганської області, голова Національної спілки журналістів України, яка завдяки Вербилу була прийнята у Міжнародну організацію журналістів 6 червня 1996 року, що стало Днем журналіста. Євгена Федоровича колеги величали Патріархом української преси. Євген Вербило, бувши головою НСЖУ, багато зробив для збереження місцевої преси і соціального захисту журналістів. Завдяки його старанням і наполегливості Верховною Радою України був прийнятий закон «Про підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів». Його першим заступником був Михайло Новик з села Калинівка Носівського району.

Євген Вербило для газетярів заснував фахове видання – журнал «Журналіст України», який став справжньою трибуною лицарів пера. На його сторінках вміщувались цікаві і злободенні матеріали для них і про них. Після того, як ефективно очолював НСЖУ, Євген Федорович продовжив плідну журналістську діяльність, яка відзначалася глибоким аналізом, повчальними роздумами і публіцистикою. Головний редактор журналу «Фінансовий контроль» Вербило був лауреатом премії імені Ярослава Галана, заслуженим журналістом України.

– Ми не Пасху справляємо, а культурно відпочиваємо, – заперечив Євген.

Вартові правопорядку згодились. «Столичний журналіст» «визволив» дівчину, яка була з Харкевичем і компаньйоном, зі «стакану» (кімната для затриманих). Її туди запроторили за начебто вульгарну поведінку Пасхального вечора на танцювальному майданчику. Я попросив дільничного інспектора Олексія Фесенка і його колегу, заступника начальника Носівського райвідділу внутрішніх справ Петра Сокола, аби вони нікому не повідомляли про Пасхальний «концерт» у редакції. Обидва пообіцяли.

Провівши додому Вербила (як хлопець дівчину), приліг на підшивках газет, які займали трьохярусний стелаж. Було вже під ранок, а до квартири – далеко. Коли розвиднілось, з’явився фотокореспондент Григорій Дубін, який з його слів, ночував, немов птах, там, де нічка застане. Аж тут і техробітниця на роботу прийшла.

– Петровичу, придумай щось, аби ще й сьогодні поїсти паску, – заманливу ідею подав колега-земляк.

– Ганно Романівно, скажіть, будь ласка, редактору, що я з Дубіним поїхав у колгосп «Дружба», – спало на думку.

Цілий день ми смакували паску і крашанки, грали в карти, фотокор робив сімейні знімки. А ввечері зустріли завідувача сільгоспвідділу Олексія Журибіду.

– На тебе – «грім і блискавка» від Леоніда Борисовича за те, що Великдень у редакції відзначав з Дмитром Донським. Подумай, як пояснити шефу, – застеріг Олекса.

Сталось так, що в понеділок вранці керівник-правоохоронець Петро Якович, який вислужився до начальника Ніжинського райвідділу, слова не дотримав. Зателефонував завідувачу відділу листів, поету Максиму Щепенку, якого звали «ходячий» журналіст, (пройшовшись центром Носівки, «назбирував» купу інформацій для добірки «На Носівщині», яку вів), бо редактор був на планірці у Андрія Петровича Губаря. Максим Назарович бездоганно переповів усе сказане правоохоронцям шефу, який повірив, що ми поїхали в колгосп-середняк «Дружба», що був у селі Степові Хутори. А матеріал я взяв по телефону у головного агронома, заслуженого агронома Української РСР Дмитра Матвійчука.

– Де взявся Дмитро Донський? Ще напише репліку про святкування Пасхи у редакції, як Михайло Одинець, власкор «Правди» (орган ЦК КПРС) по Україні і Молдові – про застілля партійної номенклатури в боковушці бобровицького ресторану «Дружба», – прискіпливо допитувався розгніваний редактор, коли у вівторок після прогуляного понеділка я прийшов на роботу.

– То був Вербило, – признався я (ми втрьох навчалися на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, – Авт.).

Леонід Борисович відразу почав «м’якшати», але іще довго мене виховував, підкреслюючи, що я – великий демократ. А наостанок сказав:

– Іди, гони рядки (я тоді займав посаду літпрацівника, затим – кореспондента, завідувача відділу сільського господарства, – Авт.)

Тільки сів за робочий стіл, як знову викликав редактор, сказавши геніальну фразу:

– Є шанс спокутувати Пасхальні оргії. З Дубіним негайно їдьте у колгосп «Червоний партизан», зробіть фоторепортаж із картопляного поля.

Коли я вийшов з кабінету редактора, йому зателефонував завідувач відділу пропаганди та агітації райкому партії Андрій Газюра і поставив завдання від Андрія Губаря:

– Козарівці першими в районі почали садити картоплю. І тому обов’язково у наступному номері газети дайте про це матеріал.

– Правління колгоспу «Червоний партизан», яке багато років успішно очолював Борис Харченко, (котрий дивом залишився в живих під час спалення села Козари 11 березня 1943 року нацистами та поліцаями), містилося у старому приміщенні (з часом спорудили новий двохповерховий адмінбудинок, Будинок культури, школу, магазин, дитсадок, газифікували село і побудували дороги). Борис Іванович прихильно ставився до журналістів, охоче давав інтерв’ю. До співпраці з газетярами долучав провідних спеціалістів і керівників середньої ланки. На картопляній плантації з нами побував головний агроном Микола Сірик.

Коли повернулися в контору, Дубін запитав у голови:

– У вас є березовий сік? (на похмілля прагнув рідкого, – Авт.)

– Звичайно. Пригощайтесь, – сказав досвідчений керівник господарства і з кухля налив склянку цілющого напою.

– Я під березовим соком маю на увазі дещо міцніше, – натякнув Григорій.

– Є і такий напій, – обнадіяв Борис Іванович і доручив Миколі Степановичу організувати обід.

Дубін любив перехилити не одну чарчину. Тоді у піднесеному настрої фотографував передовиків у газету і на Дошки пошани, застілля. Але знімків не робив. Оберемок проявлених плівок висів в кутку фотолабораторії. А коли ті, хто був на кадрах, і керівники господарств приходили по фотографії (за які було розпито могорич), то «під мухою» Григорій Дубін попереджав:

– Заходити не можна – плівка проявляється.

Фоторепортажем з картопляного поля була поставлена крапка у Пасхальній оргії.

… Вже вкотре Світле Воскресіння Христове (цьогоріч – 2 травня) миряни відзначали в незалежній Україні, де немає суботників і недільників, планів і зобов’язань, скільки, що і де сіяти, настанов редакторам про висвітлення усього цього у ЗМІ, а є демократія, вільна преса, свобода слова, духовність, що відроджується, реставровані старі і побудовані нові церкви. Проте якби кожного Величного Божого дня ми ставали добрішими, милосердними, полюбили один одного, то повернулася б радість свята, на яке колись чекали з великим нетерпінням і радістю, відзначали за старими церковними канонами. Як і далекого 1966 року, коли Великдень не був червоним днем у календарі. Але, здавалося, на міську площу вийшла вся Носівка. Вирували народні гуляння, ходили в гості один до одного, до родичів і друзів. Давайте відновимо та берегтимемо споконвічні традиції з Богом у серці, який прощає нам гріхи і очищає душі. Від цього стає легше і здоровіше жити. Молімося Господу Спасителю, який воскрес у світлий весняний день, що став у світі Великим святом.

Микола КОХАН

Посилання

• https://www.facebook.com/groups/289163238503454/ Газета "Носівські вісті", 2 163 учасників (на 18 квітня 2019)
• https://uk.wikipedia.org/wiki/Носівські_вісті

Деякі статті з «Носівських вістей»:

• http://arhizhkgnosadm.at.ua/blog/
• http://nosivka.org.ua/pages/category/nos%D1%96vsk%D1%96_v%D1%96st%D1%96.html

Відео:

• «Носівським вістям» — 80, YouTube