Родина Байд з Мрина

Родина Байд з Мрина

Мринське коріння славного роду

Спогади Надії Фурси (Байди) в книзі Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» — Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Знаменитий український філософ Григорій Сковорода писав: «Пізнай свій край, себе, свій рід, свій народ, свою землю – і ти побачиш шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушатимуть у життя твої нащадки. І то також будеш ти…» Ці слова прийшли на думку після згадки про свою нещодавню зустріч з Ніною Риндею, яка наразі проживає в с. Дослідне. Колись ми з нею жили по сусідству в Мрині, до того ж Ніна Устимівна доводилася мені ще й троюрідною сестрою. З нею ми були й до останніх своїх днів залишатимемося часточкою великої дружної родини Байд з Мрина. Зустрілися, а це, повірте, у нашому віці теж не так вже й просто, – і наче у своєму рідному селі побували, на старому дворищі її дідуся Юхима Байди, що свого часу присусідилося на клиночку навпроти сучасного масиву газівників. Колись у цій родині народилися та зростали аж п'ятеро синів: Ілля, Павло, Трохим, Іван та Устим. Шалені вітри війн, революцій, повоєнного лихоліття порозкидали їх по світах, утім, не безрідним перекотиполем пройшли по життю, а стали хорошими, шанованими людьми. Старший Юхимів син, Ілля, опинився аж у Ленінграді, де зробив досить успішну кар'єру, обійнявши посаду у Наркоматі. Двоє синів, котрих він неграмотними забрав з Мрина, також здобули блискучу освіту. Дякуючи працьовитим батьківським генам та власній працездатності, Анатолій Ілліч Байда став Героєм Соціалістичної Праці, кавалером ордена Леніна та багатьох інших урядових нагород, працював у галузі транспортного будівництва у Москві, Вінниці, Києві. Його рідний брат віддав себе викладацькій діяльності у тоді ще радянському Ленінграді.

Пам'ятаю я ще й Павла Юхимовича, вже в поважному віці. Проживав він з дружиною Мариною та сином Василем у Мрині, в Ковороті. У місцевому колгоспі трудився й Трохим Юхимович.

Його син Григорій у роки Другої світової війни героїчно воював із загарбниками, загинув у 1944 році на Тернопільщині, там же, біля с.Плотича, й похований. А ось донька Галина, у заміжжі Мороз, все життя трудилася в місцевому сільгосппідприємстві.

Колгоспником був ще один син діда Юхима – Іван. Там же, у Мрині, проживали й обидві його доньки. Любов Іванівна (Волинко) з чоловіком Григорієм все життя трудилися у торгівлі, а Надія Іванівна (Вакулік) з чоловіком Сергієм – у колгоспі. Красуні, сумлінні трудівниці, прекрасні господині, обидві мали чудовий співучий дар. Їхній брат Микола Іванович зробив собі кар'єру на партійній роботі у Вінниці…

На батьківському дворищі залишилася родина Устима Юхимовича Байди – він з дружиною Анастасією та чотирма донечками-красунечками: Марією, Ольгою, Галинкою та Пашею. Якими були ті роки – важко згадувати: голодомор, тяжка, виснажлива колгоспна робота, низький рівень медичного обслуговування – вони завчасно й поклали у могилу матір, залишивши дівчат сиротами. А, втім, горе ходило назирці не лише за цією родиною. Важко на кутку, та, власне, й по всьому селу було знайти родину, якої б не торкнулася своїм чорним крилом смерть… Минулося… Марія закінчила Ніжинський педагогічний вуз, поїхала викладати українську мову та літературу до Дніпропетровська. Трохи обжившись, забрала до себе Пашу, допомогла здобути професію швачки. Галя влаштувалася телефоністкою на цукровий завод. Оля також обрала собі вчительську стежину – після педінституту вчителювала спочатку в Казахстані, а потім багато років, аж до виходу на заслужений відпочинок, – у Степових Хуторах…

А в великій родині Байди вже підростали менші діти: Люба, Михайлик та Ніна. І їх не обділили батьки своєю турботою, прищепили любов до родини, виховали їх хорошими, порядними людьми. А ще, мабуть, на підсвідомому рівні прищепили повагу до педагогічної праці. Бо і Люба після закінчення школи, як свого часу й мамина сестра, обрала собі вчительський фах. Спочатку була вожатою, бібліотекарем, а по закінченню Чернівецького педінституту – вчителем української словесності. Ніна теж закінчила Прилуцьке педучилище, працювала вихователем в дитячому садочку Дослідного.

Ось таке воно, життя. Доля й справді порозкидала представників цієї великої родини по всьому колишньому Радянському Союзу. По різному склалися їхні долі, професійні та життєві шляхи. Когось вже й немає на цьому світі. Та важливо те, що усі вони виросли хорошими людьми, тягнулися до знань, не згиналися перед труднощами, вчилися їх переборювати, самі жили по совісті й честі й інших тому вчили. А тому й слід по собі залишили помітний.

Надія Фурса (Байда), м. Носівка