Катерининська церква в Яблунівці

Свято-Катерининська церква в Яблунівці — храм і парафія в селі Яблунівка. Побудована за кошти меценатів у 2012 році. Належить УПЦ МП.

Люди

Яловський Микола Михайлович (нар. 1971) — протоієрей, закінчив середню школу і Київську духовну семінарію

Як і чому носівська Яблунівка позбулася «опіки» московських батюшок

Джерело: Микола Тимошик: Як і чому носівська Яблунівка позбулася «опіки» московських батюшок, 4 березня 2025

Приємна новина з мого рідного Приостер'я. Мешканці села Яблунівка Носівськогої громади остаточно розірвали павутиння «русского міра». Тепер тамтешня громада Свято-Катерининської церкви сповідує чин матірньої, Української за духом і мовою, церкви.

Нетипова є історія цього села. Створене більшовицькою владою у 30-х роках як зразково-показове. Нарізані посеред поля шість вулиць між Даниною і Володьковою Дівицею були рівними і широкими. І довго були безіменними: 1-ша, 2-га, 3-тя… Тут наказали будуватися тим колишнім куркулям і підкуркульникам, які були власниками довколишніх хуторів і вперто не хотіли йти до колгоспу. Їх насильно зігнали з тих хуторів і, як на знущання над їхньою гідністю, назвали село, за вказівкою центру... Шлях Ілліча.

Втім поруч муляла владі низка інших хуторів, за якими віддавна прижилися такі символічні назви - Степові Хутори, Лісові Хутори.

Ліквідувати їх усі влада таки не змогла, але назви офіційно поміняла: усі підрадянські роки то були "нові" села Будьонного, Ворошилова, Ударник, Жовтневе. Оті назви завжди потрапляли на першошпальтові "Дошки ганьби" районної газети "Червона Носівщина" за те, що тамтешні бригади і колгоспи завжди пасли задніх у районних веденнях, бо горді й вільнолюбиві селяни не хотіли і не вміли працювати в насильно загнаних колгоспах.

Тут, у цьому родючому ніжинсько-носівському анклаві, селяни зпредковіку господарили по-хутірському й ніколи не корилися чужинській владі.

А з назвою Шлях Ілліча ті спокоємці колишніх куркулів жили до початку запізнілої епохи декомунізації і дерусифікації. Тепер це Яблуніка. Від давнини ті хутори відносилися до старовинної, багатої й осібної в усьому колись, моєї рідної Данини. Не випадково збудований протоіреєм Петром Скориною 1881 року п'ятикупольний Данинський Свято-Троїцький храм на 1000 душ мав три приходи – для данинців, для шатурян і для хуторян.

Радянізовані шлях-іллічанці хоч і опинилися в іншому районі (Носівському), але з Даниною (що натрохи стала Лосинівською) не поривали зв'язків. І коли в час горбачовської перестройки там відкривали церкву (з пристосованого колгоспного приміщення), то попросили данинського батюшку бути і їхнім священником.

Батюшка в Данині, отець Микола, місцевий, але до кінця життя залишався вірним московії, не визнавав богослужби українською мовою. Боявся брати до рук книги І. Огієнка, які я йому пробував подарувати. Сказав, що Огієнко "раскольнік" і за таке благочинний "з Нєжина" його накаже.

Кілька років тому особисто мав із ним у цім питанні прикрий інцидент. Коли оновлював пам'ятники на могилах своїх батьків, братів та тіток на головному цвинтарі в Данині, попросив отця Миколу освятити ці пам'ятники по-нашому. Той навідріз відмовився правити службу українською. Сказав мені, що «благочинний з Нєжина нє розрішає» і що українська мова не визнана для такого… І лише присутність на дійстві проукраїнського ченця з Києво-Печерської лаври, якого я закликав у Данину для цього разом із Біблією в українському перекладі Огієнка, сприяла тому, що над могилами моїх рідних, чи не вперше за багато літ, зазвучало Слово Боже українською. Службу ту на цвинтарі правив ченець із Києва, а не московський представник Данинського храму...

Незважаючи на неодноразові прохання данинців перейти до ПЦУ, отець Микола до останніх днів тримався москви, молився у своїх службах перед данинцями за здоров'я того митрополита, який благословив російських солдатів своїм патріаршим хрестом знищувати Україну. Помер він раптово, на цьогорічне Свято Водохреща в данинському храмі, в час освячення води за московським обрядом. Було трохи більше 50-ти літ. Прозрілі шлях-іллічанці довго не були «сиротами». Дружно проголосували на зборах (проти було 4 жіночки, кажуть, що з півчі) за Українську, київську, церкву і закликали настоятеля Носівського Свято-Троїцького храму отця Володимира бути їхнім опікуном. Ще кажуть, що ініціаторами таких зборів були молоді хлопці, вихідці з цього села.

Щиро тішуся таким усвідомленим кроком земляків. І дуже сподіваюся, що незабаром прозріють до цього і в мої рідній Данині та Шатурі.

Нагадую землякам, що в 1920-р роках, коли Українська церква постала з московської домовини і возз'єдналася в могутню УАПЦ, що неабияк налякало тоді москву, більшість сіл нинішнього Ніжинського району, як і головні храми Ніжина, стали українськими.

Тодішні данинські автокефалісти були в числі найактивніших у районі. За ними відразу пішли сусіди - в Шатурі, Лосинівці, Рівчаку-Степанівці, Володьковій Дівиці, Кропивні, Талалаївці церкви перейшли до УАПЦ... У період сталінських репресій влада жорстоко розправлялася з такими активістами. Данинського священника Івана Зоценка – талановитого композитора і патріота - розстріляли рішенням зловісної «тройки». Розстріляли і 9 активних данинців у вигаданій москвою справі «Спілки Визволення України»… Знищували кращих - сміливих, розумних і патріотичних. А пам'ять про таких уперто й методично витравлювали. Владі потрібне було суспільство слухняних і не думаючих...

На світлинах: Яблунівська громада після знакових зборів на чолі з новим, українським священником отцем Володимиром; Данинський Свято-Троїцький храм, який до 30-х років мав окремий яблунівський прихід; сучасний вигляд «пораненого» більшовицькою владою Данинського храму, який донедавна був клубом і який досі перебуває під московським контролем.

Детальніше про це: М. Тимошик. Село. У 2-х т. Т. 1. Зійти з безпам'ятстива. К.: Ярославів вал, 2017.