Пасічник Микола Іванович
Микола Іванович Пасічник (? — помер у 1990-х) – директор Киселівської початкової школи. Автор «Букваря», дитячий поет, вчитель-новатор.
Радість і біль старого вчителя
- Нарис М. Будлянського в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
Пасічник Микола Іванович – вчитель з Киселівки. Був завжди по-козацьки моторний, думкою і словом щедрий. Пише для дітей, лірику, гумор. Не тільки пише, а й малює, творить музику і грає. Киселівська початкова школа, якою Микола Іванович завідував і де навчав своїх вихованців, була справжнім оберегом мудрості для школярів, де діти вчилися не тільки грамоти, а й брали уроки мистецтва, поезії, ліплення, малярства, музики, вчилися пізнавати світ Добра, Справедливості, Краси. Школа була творчою лабораторією, де він опробовував свої навчальні підручники для первачків – букварик, читанку, математику, які в рукописах здобули визнання у відомих науковців і методистів. Багатогранна творча палітра ветерана війни і праці, талановитого педагога з Киселівки Миколи Івановича Пасічника.
І знову лунатиме дзвоник на шкільних подвір'ях. І знову буде хвилююча, радісна мить побачення зі школою. Радісна для учнів і вчителів.
Тільки ця радість обмине Миколу Івановича Пасічника і його школу. Обмине уже котру осінь. Першовересень залетить на шкільне подвір'я ледь прижовклим листям, зірваним вітром з придорожніх акацій і легко опуститься на принишкле шкільне подвір'я Киселівської початкової школи, у якій Микола Іванович Пасічник три з половиною десятиріччя був і вчителем, і директором, і завгоспом. Був, доки була школа. Вона й тепер є, тільки не відчиняє дітям гостинно дверей. Немає дітей у Киселівці. І молоді немає. Одні пенсіонери ще якось підтримують вогник життя у цьому напрочуд мальовничому селі.
З одного боку Киселівку обступають зеленошаті праліси, з іншого - поля і луки. Перетинає село нині вже тихоплинна Остер-ріка.
Як тут гарно у вас! – не стримав захоплення новий учитель. Та коли побачив школу, нараз спохмурнів, недобре зиркнув на місцеве колгоспне начальство: «Хіба тут наука, тут мука дітям».
Початкова школа тулилася у "Тарасовій хаті". Таке ж підсліпувате вікно, потрухла стріха, вичовгана глиняна долівка. Всі чотири класи – 42 учні – тулилися в одній кімнаті. Старенькі парти стояли так близько одна від одної, що навіть першокласник ледь протискався поміж них. Навіть сонячного дня у закутках класу панували сутінки. Микола Іванович помітив, як учні до самісіньких очей підносили книжки, коли читали програмні тексти.
Треба було щось робити. І Микола Іванович привіз з району лікарів. Ті обстежили дітей і дійшли до висновку: у більшості з них порушено зір. Прихопивши лікарську довідку, учитель поїхав у райвно. Там його вислухали, поспівчували і… розчарували: "Немає коштів на нову школу". Та Пасічник не з тих, хто легко відмовляється від задуманого. Пробився до першого секретаря райкому. Той теж заспокоїв, але й пообіцяв, що збудують нову школу.
Обіцянкою, можливо б, все й закінчилося, аби настирливий Пасічник не написав листа в обком партії. Звідти приїхала комісія, котра вирішила остаточно: школу будуватиме місцевий колгосп.
Миколі Івановичу запропонували самому вибрати місце для будівництва.
Неподалік від річки, у центрі села, "гуляла" земля. Сюди, у чагарники, звозили сміття і всілякий непотріб з колгоспу.
Скільки "суботників" і "недільників" організував Микола Іванович! Діти приходили з батьками упорядковувати територію. А коли за власним проектом Пасічника колгоспні будівельники звели простору школу, уже через кілька років село забуло, що тут був пустир. Вздовж дороги піднялися молоденькі акації, під вікнами початківки загомоніли з дітворою стрункі берізки, а за школою рівними рядами посадили яблуньки. Обіч саду квітники, дослідні ділянки.
Пасічник виявився людиною обізнаною не лише в шкільних науках, а й у садівництві, овочівництві, квітникарстві. Він добре малював, ліпив кумедних чоловічків і звірят з глини і гіпсу, з картону вирізав і розфарбовував усіляких пташок. Свої знання, уміння вчитель щедро віддавав дітям.
Бува, приїжджає перевіряючий з райвно, а школа серед білого дня порожня. Техпрацівниця махне рукою у бік лісу, там, мовляв, шукайте учителя й учнів. А Микола Іванович у цей час біля старого панського вітряка проводив урок історії.
Ботаніку киселівські діти теж вивчали не лише з книжки, а на дослідних ділянках, біля річки і в лісі.
За тридцять п'ять років роботи в школі М. І. Пасічник жодного разу не брав літньої відпустки. Доки була жива дружина, вдвох готували школу до нового навчального року: фарбували парти, підлогу, білили класи… Микола Іванович власноруч виготовляв спортивні знаряддя, всілякі наочні посібники для занять на уроках.
Він був учителем-новатором. Скажімо, алфавіт першокласники вивчали за кілька днів. Урок з української мови, був схожий на урок співів. Діти бралися за руки, водили хоровод, наспівуючи : "А-бе-ве-ге-де...". Мелодію написав учитель.
Микола Іванович ніколи не ділив дітей на "легких" і "важких" до науки. У нього не було "двієчників", хоч всі знали Миколу Івановича як вимогливого і принципового вчителя. Коли Пасічникові учні переходили в сусідню Держанівську одинадцятирічку, тамтешні вчителі приємно дивувалися добрій підготовці дітей.
У 1960-1970-х роках на базі Киселівської початківки по кілька разів на рік проводилися районні наради і семінари вчителів. А одного разу навіть з усієї області звезли педагогів-ботаніків повчитися в киселівського вчителя не лише методики викладання предмета.
Уже тоді сільський листоноша мішками носив листи в Киселівську школу. Після розповіді про вчителя і його захоплення в піонерській газеті "Зірка" з усіх кінців України, а згодом і Союзу, просили надіслати насіння квітів.
Які лише квіти палахкотіли біля школи, навкіл дослідних ділянок, на акуратних клумбах! Сто п'ятнадцять видів! У 500 шкіл надсилали ми насіння, — розповідає вчитель. Щороку тисячу карбованців наторговували, здаючи насіння ніжинським заготівельникам. За ті гроші купляли фарбу, шкільне приладдя і все, що було потрібно початківцям.
Коли в Україні оголосили конкурс на створення кращого букваря, в ньому взяв участь і М. І. Пасічник. Конкурсна комісія розглядала кожен буквар не знаючи його автора. А коли зупинила свій вибір, розкрила конверт, то дізналася, що автором підручника був учитель з Киселівки. Його буквар виявився змістовнішим, ніж ті, котрі підготували професори, доктори і кандидати наук.
Сталося це уже в роки горбачовської перебудови. Миколу Івановича запросили у видавництво і сказали, що на непевний час видання букваря відкладається. Фінансові труднощі. На жаль, так і не побачив світ Пасічників буквар, як не вдалося вчителю видати вірші, гуморески, загадки, скоромовки для дітей. Вони самобутні, дотепні.
— Тепер у мене багато вільного часу, – гірко посміхається Микола Іванович. – Впорядковую свої рукописи. Хай хоч онукам на пам'ять залишиться.
Живе Микола Іванович у будинку біля самісінької школи. Живе один. Уже двадцять років. Цього літа вчителю виповнилось 80 літ! Та він не схожий на свої роки. Такий же енергійний, балакучий, має світлу пам'ять і гострий розум. Тільки очі в учителя сумні-сумні. Він ще міг би навчати дітей, та нікого. Розійшлася, роз'їхалася по світу Киселівка. Лише пенсіонери доживають у стареньких хатах та дачники мурують собі котеджі.
А шкільне подвір'я, як і колись, залите квітами. У саду гілля гнеться від плодів. Колись би Микола Іванович уже б заготовляв яблука дітям на зиму. А тепер — нікому. На запустілих пришкільних ділянках вчитель поскошував бур'ян. Лише на одній посадив городину. Йому багато не треба.
Берези біля школи попіднімалися високо, гомонять у верхів'ї. Може, про тих, хто їх садив, а, може, про нічних варварів, котрі недавно увірвалися в школу. Поламали парти, потрощили гіпсові і глиняні фігурки, понівечили наочність, з такою любов'ю виготовлену Миколою Івановичем. Ще й запис залишили в зошиті: "Тут були хароші люди".
Побачив усе це Микола Іванович і гірко заплакав:- Школа — моя радість.
— Це все, — обводить поглядом розкидані по підлозі підручники, пошматовані плакати, — що в мене залишилося. Це моя пам'ять. Хто ж так міг?
Приїжджали в Киселівку й всюдисущі комерсанти. Хотіли купити шкільне приміщення під якийсь склад. Микола Іванович став у дверях. "Не пущу, не віддам. Доки я живий, тут буде школа". Поїхали ні з чим.
Першовересень залетить на шкільне подвір'я ледь зжовклим листям акації і тихо опуститься на схололий поріг, на зарослу травою стежку, на давно опустілий спортивний майданчик…
Скрипнули пересохлі двері, і тихо-тихо обізвався малиновий дзвоник, Микола Іванович враз стрепенувся. Прислухався. Ні, то у вибиті шибки вікон залетів рвучкий вітер, перегортає старенькі зошити на партах, ковзає гілками беріз по даху... І знову тиша. Важка. Гнітюча. Така, що душу рве. Зойкне зболена душа. Та хто почує цей зойк, відчує цей біль старого вчителя?
