Носівський район під час Голодомору 1932—1933 років

Носівський район під час Голодомору 1932—1933 років поніс втрати серед населення внаслідок штучного масового голоду.

Поіменно встановлено 256 осіб, які померли від голоду в Носівському районі в ці роки, але це лише частина жертв, те, що вдалося задокументувати.

Очевидці подій 1932-1933 років називають значно більшу кількість жертв по своїм селам та описують життя в ці роки.

Спогади Дорошко (Пархоменко) Ніни Миколаївни із с.Козари:

«Постійно дуже хотілося їсти. Ходили збирати дикий щавель, з сирого варили борщ. У кого була картопля (а в кого і не було), варили похльобку.

У той рік врожай був на все: і на картоплю, і на пашню. Коли по селу пішла «красна мітла» (так називали тих, хто відбирав усе зерно), то у людей вимітала все. У сусідки змели на черені торбинку з насінням. Вона розсипала його там і посадила зверху дітей. Забирали і картоплю, і зерно, і горох. Наша мати витягла з комори мішок пашні і закопала у клуні біля порогу. Коли прийшли і почали шукати, то позабирали все. А коли мужик зайшов до клуні, то побачив, що кури розгребли той мішок. Але мати згукала нас і ми попадали на мішок з плачами. Той чоловік чи пожалів нас, але не забрав мішка...

Все, що забирали у людей, складали на підводи і відвозили в район, а звідти хто знає, куди далі везли.

У 1932-му важко було. Від голоду пухли всі: і дорослі, і діти. Одного разу якомусь дідусеві стало зле і він помер прямо під тином, недалеко від нашої хати. Ми з сусідськими дівчатами поховали його прямо там на місці, бо були малими і нездужали його перенести. Можливо, люди іще помирали, але я не пам'ятаю. Наша сім'я вижила тому, що у нас була корівка, яка доїлась і батько, як коваль, щось заробляв. Люди платили – хто чим міг. Хтось сала шматочок дасть, хто якусь картоплинку або насіння. А взагалі село рятувалося, дякуючи річці й лісу. У річці хустками ловили мальку, у лісі збирали ягоди та гриби. Збирали також жолуді, підсмажували їх, а потім відварювали і пили, як тепер п'ють каву.»

Спогади Реп'яха Панаса Петровича з с.Макіївка:

«Добре пам'ятаю, що після жнив 1932 року з нового врожаю колгоспникам дали по 200 грамів на трудодень, засипали насінневий фонд, відвели значну частку зерна для виконання плану хлібозаготівель. Цілі валки підвід, вантажених повнобокими мішками, попрямували з моєї рідної Макіївки на станцію Лосинівка. Сільське керівництво з гордістю говорило, що з завданням упоралось. Та буквально через кілька днів надійшла вказівка про зустрічний план хлібозаготівлі. Те саме керівництво кинулося виконувати і його. Залишилися в коморах тільки насіння та всякі відвійки. А тут чергове розпорядження: державі конче потрібен хліб! Де ж його взяти? В колгоспі нема. Отож, треба було брати в людей. А де ж він у людей, коли їм дали всього по 200 грамів на трудодень? Колгоспники так і сказали. Тоді й пішли по дворах активісти. Хапали і гребли все, що потрапляло до рук. Нишпорили в погребах, коморах, на горищах, рили землю ключками й шомполами. В таких умовах люди так-сяк дотягнули до різдвяних свят. А в лютому місяці чи не в усіх оселях було, як кажуть у нашому селі, хоч шаром покоти. Про хліб і говорити нічого. Закінчилась картопля, вичерпалися мізерні запаси буряків, моркви, капусти. По селу ходив не привид голоду, а сам голод, гострозубий, з чіпкими лапами, нещадний. Коли розстав сніг, люди бродили по полях, намагаючись знайти бодай гнилу картоплину чи перемерзлий буряк. У левадах по берегах річки Перевід дерли кору з дерев, обгризали гілки верболозу. Потім їли бруньки, молоденьке листя, пагони трави, кропиву.

Коли я приїхав на літні канікули до рідного села, побачив на кладовищах (а їх було кілька) десятки могил своїх односельців – жертв голодомору 1933-го року. Розповідали, що немало з них померли, коли наливався хліб. Не витримували, жали зелене жито і зелену пшеницю, сушили і їли. А це викликало страшні хвороби шлунково-кишкового тракту. Тільки на моїй рідній вулиці Макарівці та на сусідніх вулицях померли від голоду дядько Хоменко Прокіп з сином Іваном і дочкою, здається, Степанидою. Пішли на той світ Андрій Сагайдачний з дружиною, Онуфрій Давиденко (по-вуличному Онохрій), Федір Давиденко та інші.»

Література

1. Національна Книга пам′яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Чернігівська область / Ред. кол.: В. М. Хоменко (гол. редкол.), С. В. Бутко, В. Ф. Верстюк, Р. Б. Воробей, О. Б. Коваленко (заст. гол. редкол.), Н. О. Молочко, В. В. Приходько, С. І. Федусь; Упорядн.: О. Б. Коваленко (кер. кол. упорядн.), Т. П. Демченко, І. Я. Каганова, А. В. Морозова, Н. М. Полетун, В. Т. Саржан, Ю. В. Ярошенко. Український інститут національної пам′яті України; Чернігівська обласна державна адміністрація. – Чернігів: Деснянська правда, 2008. – 1060 с.