Будник Володимир Володимирович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 19:03, 31 жовтня 2024, створена Perohanych (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Отець Володимир

о. Володимир (Будник Володимир Володимирович, народився 7 травня 1972 в Тернопільській області) — священник Української православної церкви (Православної церкви України), протоієрей, настоятель Свято-Троїцького храму в Носівці і керівник Свято-Троїцької парафії13 березня 2024).

Життєпис[ред. | ред. код]

Ніс послух іподиякона (той, хто допомагає владиці при богослужінні) при Свято-Духівському кафедральному соборі в місті Херсоні й водночас готувався до вступу в семінарію.

Закінчив Одеську духовну семінарію, під час навчання також брав уроки регентства, керував студентським хором.

Після семінарії поступив у Чернівецький богословський університет, який закінчив 2005 року.

Десять років був настоятелем сільської Свято-Георгіївської церкви в селі Мала Кардашинка на Херсонщині.

Був переведений до храму Святого Духа в місті Голій Пристані, займався будівництвом нової споруди храму, разом з матінкою Олександрою організував при храмі недільну школу, створив чоловічий, жіночий й дитячий хори.

Понад сім місяців зі своєю родиною та парафіянами тепер вже свого неіснуючого, зруйнованого війною храму, провів у російській окупації.

Від 13 березня 2024 — настоятель Свято-Троїцького храму в Носівці і керівник Свято-Троїцької парафії.

Пережив окупацію на Херсонщині[ред. | ред. код]

Настоятель Свято-Троїцького храму в Носівці: пережив окупацію на Херсонщині. 31 жовтня 2024.

Собори людських душ[ред. | ред. код]

Джерело: фрагмент публікації Собори людських душ, Ніжин.City, 24 квітня 2024

… Про те, що у майбутньому він буде священнослужителем, отець Володимир знав ще з дитинства. Хлопчик народився у звичайній, але дуже побожній родині на Тернопільщині. Власне, це й не дивно для місцевості, де належність до певної релігії, конкретної конфесії чи релігійного напрямку завжди вважалося нормою, а не винятком, й де православ'я завжди мирно «вживалися» з католицизмом, а в парафіян завжди був вибір куди йти молитися – у церкву, синагогу чи в кірху…

Зростаючи в атмосфері особливої духовності, батьківської доброти й любові, купаючись у духовному сяйві золотоверхих церков Свято-Почаївської лаври, по закінченню школи з маминого благословення Володимир поїхав на Херсонщину. Після того, як настоятель Свято-Успенського кафедрального собору владика Херсонський і Таврійський Ілларіон рукоположив його на диякона, юнак два роки служив при храмі, паралельно готуючись до вступу в Одеську духовну семінарію. Вступивши туди, юний тернополянин навчався легко й невимушено, був старостою групи. Паралельно з навчанням у семінарії брав уроки регенства (у їхній родині практично всі мали чудовий голос та абсолютний слух) й після того керував студентським хором.

— Ми дуже багато виступали зі своїми духовними концертами в семінарії та поза її стінами, співали у храмах та соборах,- розповідає отець Володимир. – Загалом свою семінарію завжди згадую з теплотою та любов'ю. Адже там я не просто здобував освіту, а й набув неоціненного багажу духовних знань, спілкування з товаришами по навчанню, досвіду проведення церковних служб, проживання разом з монахами у стінах монастирів, участі в різноманітних релігійних, державних заходах тощо.

Повернувшись після семінарії на Херсонщину, отець Володимир отримав свій перший приход у селі Мала Кардашинка. Десять років він був настоятелем сільської Свято-Георгіївської церкви, був мудрим і добрим наставником, духівником, який дбав про своїх вірян і вів за собою вірну йому паству.

На жаль, через трагічну смерть настоятеля храму Святого Духа у Голій Пристані тамтешні віряни залишилися без священника, тому владика прийняв рішення перевести туди отця Володимира. Новий духовний наставник з готовністю взявся опікуватися вірянами, а найголовніше, що тут він почав втілювати в життя свою найголовнішу і найбільше мрію — будівництво нової культової споруди. У церкву рівноапостольного князя Володимира Великого священник вкладав не тільки кошти, сили та вміння, а й часточку власної душі, усі свої мрії про те, щоб і тут, у таврійських степах, як і в них на Тернопільщині, відроджувалася духовність та релігійність, в любові до Бога сповідувалися найкращі християнські традиції та сповідувалися хрещення й причастя, щира віра й покаяння. А звівши стіни, зрозумів, що саме сюди впродовж багатьох років його вело Боже провидіння, саме цей храм перш ніж стати на свій власний духовний шлях він багато разів бачив у своїх давнішніх дитячих снах. Пізніше разом з матінкою Олександрою отець Володимир організував при новому храмі недільну школу, маючи хист до регенства, створив чоловічий, жіночий й дитячий хори.

— Багато людей у нас тоді навернулося до віри, — згадує священик. — Але все зруйнувала війна… — додає з жалем.

Немає храму, отого, з дитинства виплеканого отцем Володимиром в думках й затим втіленого ним у реальність. Не лунають у ньому молитви, не чути в ньому церковних піснеспівів. Знищили його окупанти, разом з усіма мріями й світлими думками панотця та його пастви про любов, доброту й милосердя, про все те, що робить людину кращою, підіймає над ницим, буденним у вищі сфери духу… Не для одного покоління диких завойовників гріхом непростимим, неспокутним залишиться ця свята руїна…

П'ять років тому, що при реставрації голопристанського Святодухівського храму відбилися на склі лики святих на кількох іконах. Недобрим знаком зауважив отець Володимир це знамення Господнє. Витягнувши скло з ликами та взявши його в кіот, священник багато й ревно молився, звертаючись до Всевишнього уберегти місто й людей від усього недоброго, лихого. Коли світом прокотилася хвиля пандемії коронавірусу, від якої померло тоді багато людей, було чимало таких випадків і в їхньому місті, батюшка подумав, що то була найбільша біда. Але ж ні, попереду українців чекало ще одне, ще важче й болючіше випробування — війна. Понад сім місяців батюшка зі своєю родиною та парафіянами тепер вже свого неіснуючого храму місяців провів в окупації не маючи можливості звернутися з молитвою до Господа й своїм духовним словом до своєї пасторської родини власною мовою. Й коли ця можливість з'явилася в отця Володимира вже у носівському Свято-Троїцькому храмі, здавалося, що разом з настоятелем та церковним хором всі янгольські голоси благодатно підносилися аж до неба у сугубій молитві до Всевишнього.