Крапив'янський Петро Андрійович

Петро Крапив'янський

Петро Андрійович Крапив'янський (народився 26 квітня 1926 в с. Володькова Дівиця — помер ? січня 2023), партизан, учасник Німецько-радянської війни, полковник юстиції, громадський діяч, письменник.

Життєпис

Боєць партизанського з'єднання «За Батьківщину!» (1941-1943).

16 лютого 1944 мобілізований Носівським райвоєнкоматом, учасник бойових дій Німецько-радянської війни у складі ІІІ Прибалтійського фронту (1944-1945) В лавах Радянської армії дійшов до Прусії, де отримав третє поранення.

Після війни, закінчивши Харківський юридичний інститут, працював у Носівці і Ніжині дільничним інспектором і слідчим прокуратури. Вийшов на пенсію у званні полковника юстиції.

Голова (з 1987), заступник голови (з 2010) Ніжинської міської організації ветеранів України, полковник у відставці.

Станом на 2019 очолював комісію у справах партизанів Ніжинської Ради ветеранів.

Зробив вагомий внесок у розвиток ветеранського руху у Чернігівській області. Веде роботу по патріотичному вихованню молоді.

Автор книг, серед яких: «В лісах навколо Ніжина», «На варті закону», «Шляхами переможців», «Украдена слава», «Спогади ветерана».

Жив у м. Ніжин.

Відзнаки

Має 35 нагород, серед яких:

• Орден Вітчизняної війни II ступеня за хоробрість, стійкість, і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками;
• Орден «За мужність»;
• Нагрудний знак «Партизан України»;
• Медаль «Партизанові Вітчизняної війни» за відвагу і мужність;
• Медаль «За розвиток науки, техніки та освіти»;
• Медаль «За віру і вірність»… Перераховувати можна довго.

Провели в останню путь

Джерело: Тетяна Крапив'янська: Сьогодні провели в останній путь Петра..., 14 січня 2023

Сьогодні провели в останню путь Петра Андрійовича Крапив'янського, останнього бійця партизанського з'єднання «За Батьківщину», ветерана Другої світової війни полковника юстиції Почесного громадянина Чернігівської області. Це мій дядько, якого я пам'ятаю з самого дитинства. Чесний, порядний, принциповий, мудрий і дуже добрий чоловік. Достойно і мужньо прийняв всі випробування долі на своєму довгому і важкому шляху. «Не падай духом! Май віру!» — такі його настанови. Він був як дуб в Орішному, символ незламності нашого старшого покоління, яке здолало страшну навалу — фашизм.

Для нього, хто пройшов пекло війни пліч-опліч з росіянами, білорусами і всіма народами Радянського Союзу, ця війна стала трагедією. Коли російські танки підійшли впритул Ніжина, Петро Андрійович дістав свій ветеранський костюм з нагородами, щоб вийти і стати на заваді ворогу. Він був готовий захищати своє рідне місто від тих, з чиїми дідами та батьками звільняв Україну від фашизму. Така іронія долі. Петро Андрійович був впевнений у нашій Перемозі, постійно донатив на потреби військових. Навіть підписуючи за день до смерті свою останню книгу, він сказав: «Запам'ятай, юначе, це рік нашої Великої Перемоги».

Петро Андрійович мав феноменальну пам'ять. Він вважав за свою мету не дати забути подвиг людей, які віддали життя і здоров'я, захищаючи Батьківщину. Він добився від Верховної Ради, щоб дітей партизан, які були у патронаті, прирівняли до учасників війни. Багато зусиль було докладено, щоб здолати бюрократичну машину. Він зробив це.

Він все зробив, щоб партизанське з'єднання «За Батьківщину», яке у 1943 році налічувало більше 6 тисяч чоловік, не викреслили з історії, щоб ім'я командира Івана Бовкуна не плюндрували, щоб не забували героїв нашого краю, а пишалися, що ми є їхніми нащадками.

Невигадана історія життя ніжинського партизана

Джерело: Невигадана історія життя ніжинського партизана Автор: Валентина Згода, 9 травня 2016

Людське життя… Неповторне і звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин. Люди, їх мільйони … всі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.

Життя кожної людини – це стежина, і по ній кожен має пройти гідно. Так пройти, як оцей сивочолий чоловік, з добрим мудрим поглядом, що випромінює теплоту і батьківське піклування, любов до рідного краю і людей.

90-ту весну зустрічає улюбленець міської дітвори, шанована і знана в Ніжині людина - Крапив'янський Петро Андрійович, якому за поданням матеріалу до Чернігівської обласної організації ветеранів України, про його широку громадську діяльність, що зробила міська рада ветеранів з подання голови організації Алексєєнко Лариси Григорівни, присвоєно в 2015 році звання - Почесний громадянин Чернігівської області.

Звідки ж корені Петра Андрійовича Крапив'янського? Де черпає він життєві сили? В якій родині зростав? Народився він 24 квітня 1926 року, в мальовничому селі Червоні Партизани. Батьки хлопчика Андрій Трифонович та Гафія Григорівна були з козацького роду потомственними хліборобами. В родині було четверо дітей: Оля, Петя, Марія та Вітя. Петро у 1934 році пішов навчатися в Червонопартизанську школу і до початку німецької окупації в 1941 році закінчив 8 класів.

Батько, який був учасником громадянської війни, воював у загоні троюрідного брата Кропив'янського Миколи Григоровича, коли організовували колгоспи, записався до них першим. Та незрозуміло по якій причині в 1937 році був репресований. Ось тоді Петя, хоч ще був дитиною, мусив тяжко працювати, щоб допомогти матері звести кінці з кінцями. Так, пасучи чужі корови, весь час дивився на поїзди, котрі зупинялися на 17 полустанку – виглядав батька.

У 1940-му році повернувся додому Андрій Трифонович, Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна – став допомагати партизанам, працюючи мірошником у млині, а мати Гафія пекла для них хліб. Знайшлись поліцаї, які доповіли німцям про зв'язок Андрія Трифоновича з партизанами. Батька забрали і розстріляли в Ніжині на території в`язниці. Проводжав Петро колону невинних людей аж до мосту. Чомусь запам'яталась молода вагітна жінка, яка йшла попереду батька, а її свекор йшов слідом і просив сусіда поліцая: «Дозволь мені стати в колону замість невістки, а вона нехай дитину народить. Що ж я сину скажу?!...» І поліцай змилувався, замінив невістку на старого. Молодиця швидко побігла городами геть. Та жінка народила дівчинку, яка виросла і працювала в школі № 10 вчителем. Тут вони з Петром Андрійовичем і зустрілися, через сімдесят років після тієї події.

А в 1942 Петро поклявся помститися за смерть батька і 150 односельців, хоч йому було лише шістнадцять років. Спочатку юнак працював на залізниці і виконував завдання партизан, як розвідник, а коли за доносом його заарештували, то повідомлені партизани чудом врятували юнака.

Розпочався новий етап в житті юного месника, вже безпосередньо в партизанських лавах. Це був березень 1943 року. Петро пішов до лісу разом із старшою сестрою Олею. Він згадує:

"Жили в надзвичайно антисанітарних умовах. Робили намети з гілок, під ноги стелили сіно, коли лягали спати, клали під правий бік гвинтівку, під голову гранату – а раптом щось! З їжею було не густо, тому коли підривали німецькі поїзди, то забирали звідти всю провізію. В цих вагонах було багато борошна. Ми його віддавали людям із села, які пекли хліб і нам, і собі. Було у нас в загоні чимало дівчат. Вони від хлопців ні в чому не відставали, виконували такі ж самі бойові завдання. Єдине – їм давали гвинтівки трохи легші за наші. Ви знаєте, незважаючи на ситуацію, ми, бувало, і вечорниці влаштовували. Ми ж тоді ще зовсім юні були. В нашому полку навіть молоді сім'ї народжувалися. Ніхто молодят офіційно не розписував, просто командир давав добро на їхнє спільне проживання".

Служив Петро у другому полку партизанського з'єднання «За Батьківщину», займався розвідкою, підривав поїзди, залізничні мости, відбивав атаки при проведенні облав. Ворог лютує: спалюють разом із людьми села Козари, Сулак, Коробчине і частину Червоних Партизан. Дивом уціліла їхня хата, і мама забирає до себе жити 6 сімей сусідів. Щоб врятувати партизанський загін, командир І. М. Бовкун і комісар М. І. Стратілат вирішили вночі вирватися з оточення і відступити за Десну. Пройшло кілька тижнів, ніякої звістки від партизан і мама повірила в найгірше… По-християнськи пом'янула своїх убієнних дітей. А коли незабаром партизани повернулися і Петро навідався в село, радощам мами не було меж, діти живі.

Партизани підірвали німецький бронепоїзд «Адольф Гітлер», загинув троюрідний брат Петра Андрійовича – Петро Єгорович Кропив'янський. Партизани, що з'явилися за продуктами, були з чужого села і коли мама спитала: «Як там мої діти?», - стримано сказали – «Ми вашого сина Петра Кропив'янського поховали в лісі під липами». І знову, вже вдруге, поминає мати свого сина. А через кілька днів вночі Петро прийшов до матері, як вона плакала, від радості – син живий.

Велику роль відіграли партизани з'єднання «За Батьківщину» при звільненні Києва, допомагаючи своїм військам, захопивши плацдарм на правому березі і успішно утримуючи його до підходу регулярних військ. Після звільнення Києва, Петра Крапив'янського направляють в Унзенську полкову школу, з якої він вийшов молодшим сержантом, командиром відділення 82 мм міномета, і зразу ж на фронт.

При взятті міста Гумбінін ворожий снаряд накрив міномет, яким командував сержант Крапив'янський. Всі, хто був поблизу, бачили, що на місці міномета залишилась глибока воронка. І знову матері, вже втретє, повідомляють про смерть сина. Але і на цей раз Петро виявився живим. Похоронна команда збирала з поля бою вбитих. Коли відгребли з-під землі бійця, то виявили в нього ознаки життя і відправили в госпіталь. Молодий організм при допомозі лікарів переміг смерть. Після лікування знову фронт і закінчив війну Петро аж у Східній Пруссії.

Відступаючи, гітлерівці палили села, забирали вціліле майно, часто знищуючи людей. У зруйнованому селі Плотавці старший лейтенант Андрій Пилипенко побачив біля спаленої хати поранену в ногу осколком міни жінку і поруч з нею дітей. Малеча кинулася до офіцера з проханням врятувати маму. Лейтенант зупинився, аби дати наказ медикам. Жінку перев'язали і відправили у госпіталь. На жаль, як з'ясувалося значно пізніше, після війни, від величезної втрати крові молода мати, яку звали Наталія Чуйко, померла.

А її 15-річна донька Олександра взяла на себе роль старшої в сім'ї, виховала молодших: брата Сашка та сестер Ганну і Тосю, вивчила їх і здобула вищу освіту сама. І по направленню приїхала працювати агрономом у Червоні Партизани. Цю історію я повідала тому, що Олександра в майбутньому стане дружиною Петра Андрійовича. А знайомство їхнє відбулося так.

Влітку 1955 року Петро Крапив'янський навчався в Харківському юридичному інституті і на два дні навідався до мами, бо на канікулах працював. Мама зраділа, заходилася вареники варити. Взяв Петро відерце і пішов вишні рвати. Заліз на деревце, аж дивиться на сусідньому незнайома дівчина, ще й його присоромила, чого це він заліз на чужу вишню. «Ні, – каже Петро, – це наша вишня». Так та дівчина Петру Андрійовичу серце розтривожила, але піти за нею не посмів, щоб не видатись нахабою, навіть ім'я не спитав. Хто вона, довідався вже від мами. Спасибі сусіду, котрий по блиску Шуриних очей, коли та розповідала про незнайомого хлопця, що рвав вишні, все зрозумів.

Вечором наварив каші, запросив Петра з матір'ю в гості. Сиділи біля хати на рядні. Повечерявши дорослі розійшлися, а Петро з Шурою говорили ще до трьох годин.

Вранці дівчина забігла солі позичити, а мама й каже: «Шура, Петро сьогодні їде, проведи його на полустанок».

Дорогою обмінялись адресами, листувались. Влітку Петро заробив 300 кг пшениці. Переслав мамі квитанцію, яку вона віддала Шурі. Дівчина в Носівці получила зерно і привезла. Ось тоді Петро й вирішив – це саме та, яку я шукав. А 9 листопада юнак знову на два дні приїхав до мами, запропонував Шурі одружитися. Пішли в сільраду, а там говорять: «А де ж ваші свідки?». Тоді Петро Андрійович не розгубився і каже голові сільради і секретарці: «А ви будьте свідками», і розписалися. Привів Петро дружину до мами, а сам поїхав на навчання. Шанувала Олександра Несторівна свого чоловіка. Одружились, він студент, а вона працює. Пошила йому костюм, пальто і шапку купила. А в 1957 році у них народився син Сергій.

Закінчивши інститут Петро Андрійович працював помічником прокурора міста Ніжина, а потім слідчим залізничної міліції станції Ніжин. Більше 500 справ пройшло через руки й серце слідчого Крапив'янського. Але не раз у сни ветерана приходили жахливі картини військової буденності …

Часто доводилось Сергію будити із таких снів батька, тому, мабуть, і вибрав професію військового, щоб був мир і війна не повторилась. Нині він полковник військ зв'язку. Внук Петра Андрійовича Сергій Сергійович, уже майор, мабуть, відбулась заміна династії одвічних хліборобів на династію військових. Уже і два правнуки є — Коля і Марк. А от внучка Олена Сергіївна перекладач англійської мови.

Розпочинав Крапив'янський працювати лейтенантом, вийшов у відставку, маючи звання полковника юстиції. Після виходу на пенсію, він ще кілька років працював адвокатом при Ніжинському нарсуді. А скільки іще ніс ветеран війни і праці громадських доручень. Петро Андрійович настільки ідеальна людина, що в мене не залишилося ніяких сумнівів – він і є героєм нашого часу в прямому розумінні цих слів. А все його життя і діяльність викликає тільки повагу і шанобливе відношення. Може б він і не зміг так активно прожити його, якби не дружина, вірна берегиня Олександра Несторівна. Одна єдина на все життя, з якою прожив у мирі, любові та злагоді 56 років. Ніби нещодавно міською організацією ветеранів у музичній школі відзначали їх золоте весілля, яке запам'яталось своєю оригінальністю і неповторністю. А уже сизокрила лебідка відлетіла в життя вічне…

Минулої осені виповнилося 25 років надзвичайно тісної співпраці Петра Андрійовича із ЗОШ №10. Шановний ветеран своїм життєвим прикладом допомагав виховувати батьків нинішніх учнів, тепер їх дітей. В стінах нашої школи він завжди бажаний гість: і на свято першого дзвоника, і останнього, і на день партизанської слави, і звільнення Ніжина, і на виховних заходах, і на уроках мужності. Всі учні знають та глибоко шанують ветерана – дідуся Крапив'янського, а малеча просить торкнутися його нагород і розпитує, розпитує про його партизанську юність.

А Петро Андрійович про все розповідає. Любить він дітей, а діти його. Хлопці глибоко вірять, що сфотографувавшись разом із Петром Андрійовичем, вони теж стануть полковниками.

Ветеран любить разом із учнями їздити на екскурсії: до музею Кирпоноса в село Вертіївку, в хутір Хомине – партизанський край, в Червоні Партизани - бойовими стежками загону Миколи Симоненка, до партизанського лісу, до місця підриву німецького бронепоїзда «Адольф Гітлер». А іще Петро Андрійович любить пригощати учнів партизанською кашею, яку варить за особливим рецептом і кожного разу діти в захваті – нічого смачнішого зроду не їли.

Любить сивочолий чоловік із молодим гарячим серцем життя, дітей, трудитися. Він не хвилинки не сидить без діла. Часто спілкується із своїм другом і побратимом Юрієм Юрійовичем Власовцем, який і надихнув Петра Андрійовича писати книги спогадів, яких ветеран видав три: «В лісах навколо Ніжина», «На варті закону», « Шляхами переможців», готується до друку книга «Украдена слава».

Про ветерана Крапив'янського неодноразово писали у міських і обласних газетах, у книгах Ю. Ю. Власовця «Незгасимий вогонь пам'яті», «Покоління переможців» та Петренко «Ніжин – із глибини віків», а учень 9-В класу нашої школи Оленченко Гліб на міськрайонній краєзнавчій науково-практичній конференції «Ніжинці відомі й невідомі, особистісний фактор в регіональній історії», який відбувся в школі-гімназії № 16, писав роботу «Він завжди є прикладом для інших» саме про Крапив'янського Петра Андрійовича.

Як дуб вкорінюється своїм глибоким корінням у землю і розлягається могутнім гіллям, так і рід Крапив'янських пустив багато коренів і гілок на нашій Чернігівській землі. І, мабуть, у них закладено генетично піклуватися про інших людей, підтримувати і допомагати всім, хто цього потребує. Син і внуки Петра Андрійовича проживають далеко. А в Ніжині живуть родичі, хоч і далеченькі, але Крапив'янські, які завжди у всьому допоможуть і підтримують: Крапив'янський Станіслав Миколайович, начальник Ніжинського управління освіти, Крапив'янський Михайло Всеволодович, голова піклувальної ради школи №10, Крапив'янська Наталія Василівна, голова батьківського комітету 8-А класу, а їх діти Всеволод і Мілана навчаються саме в нашій школі.

Петро Андрійович має багато нагород. Це два ордени: Орден Вітчизняної війни II ступеня за хоробрість, стійкість, і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками; Орден «За мужність»; Нагрудний знак «Партизан України»; Медаль «Партизан Вітчизняної війни» за відвагу і мужність; Медаль «За розвиток науки, техніки та освіти»; Медаль «За віру і вірність»… Перераховувати можна довго, бо всього 35 нагород.

Свідчення про голодомор

Джерело: Крапив'янський Петро Андрійович, 1926 р.н.

• Місце запису: місто Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
• Дата запису: 14.07.2020 року;
• Хто записав: науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, Артеменко Лариса Олегівна;
• Респондент: Крапив'янський Петро Андрійович, 24 квітня 1926 р.н., народився в місті Ніжин Ніжинського району Чернігівської області;
• Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
• Під час Голодомору респондент проживав в селі Володькова Дівиця (нині Червоні Партизани) Носівського району Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене – Кропив'янський Петро Андрійович.

Петро, Андрійович, а коли ви народилися?

24 квітня 1926-го року.

А де ви народилися?

Село Володькової Дівиці, там прожив, там закінчив вісім класів. Із села пішов в партизани і пішов я, як то кажуть, в люди.

Зрозуміло, Петро Андрійович, а як звали вашого батька?

Андрей Тихонович Кропив'янськй. Я должен вам сказати, що недавно я взнав точно, шо я син репресованого. Мій батько був арестований у 1938-му році за то, що він намірювався зробить на Україні національний рух. Звичайно, шо йому ж не доказали, но вибили два ребра і відпустили додому. Я думав, шо справу скасували. А оказується – призупинили. Я, як юрист, даю вам завереніє, шо це справа ще не закінчилася, но батька відпустили підлікуваться і хотіли продовжувать оцю муштру. Но отож війна і тому подобно і батька, значить, не продовжили його уже в тюрмі.

А батька один раз ото тоді арештовували в 37-му чи в 38-му чи до того його ще десь там викликали, можливо, на допит?

За ним було гонєніє. Він дійсно був протів кулачєства. А що таке кулак? Я вам скажу, це – заможний селянин.

Петро Андрійович, ви говорили про кулаків, от розкажіть нам, що ви нам хотіли сказати?

Так от кулак, кулак – це видумали більшовики, а кулак – це заможний селянин. Оказується, я внук тоже кулака. Ви попали якраз. А я скажу як, мій дід Григорій Ковальчук – заможний селянин, в нього було 50 га землі, часть він скупив, а як він скуплював, я вам щас скажу. Ви історію харашо знаєте. Знаєте, що в період НЕПу були декотрі такі оживлення і селяни, селяни получили деякі наділи землі. Там десь і мій батько полтора гектара получив, но селянин бідняк, він не привик до настоящого видення сільського господарства, часть землі начав продавать. А були і такі цікаві спеціалісти – скупали тую землю. І таким чином, у нас із 21-го по 28-ий рік образувались кулаки, в ковичках «кулаки». Це не кулаки, це люди заможниє, наше сталінське правітєльство. Ви знаєте, начала колективізація. У колективізацію в першу чергу вони хотіли заманить кулаків, в ковичках «кулаків». Кулаки не хотіли цього. Тоді на їх накладали налог. Один налог дід мій виконав, другий виконав, третій же вискребав там пшениця, шо його була, поїхав продавать у Ніжин, захватили його і коней, і по настояще врємя діда не стало. А стала бабушка – Ганна Романовна, очень мудрая женщіна, яка сказала: «Діти, записуйтесь в колгосп, тому що нас виселять в Сибір». Ви зрозуміли мене? Я розказав вам правду, потому шо, чого я правду, потому шо цього може бить і ви не знали. Я робив в следстві, коли я був в прокуратурі. До 61-го года був старий кодекс, по цьому старому Уголовному кодексу любий чоловік, який прислав і сказав совєцькій власті, йому давали 25 років. Само обозначеніє, шо такоє «агітація» не було, а хтось сказав зразу 25-ть років. І таких насобиралось тисячі, десятки тисяч людей. А послє 61-го года, як прийняли новий кодекс, там обозначили, шо такоє «агітація» і «пропаганда», це якщо, хто агітурує проти радянської влади, шляхом воружого повстання і повалення радянської влади, того можна посадить. І получилось так, шо в нас невинних людей сиділо сотні тисяч, невинних людей. Ви зрозуміли, я вам, як юрист, кажу. І начали їх реабілітіровать. А для того, шоб реабілітіровать должна прокуратура вести розслідування, дать свої заключенія. І я давав заключенія по одному чоловіку із села Вертіївка і це там точно така була арифметика, як я сказав. Чоловік скупив трохи землі, начав культурне вести сільське господарство, став заможним і його зробили кулаком, дали налог… його вислали і його не стало. І таких людей дуже багато. Вот вам формуліровка кулака і як було в дійсності. Я вам коротко розказав, ну правдіво, без всяких книжних фурмулюваній.

Петро Андрійович, а ще раз скажіть, як вашого дідуся звали?

Дідуся?

Так.

Так у мене було Трифор Ананьїв – один дідусь, у того було, у його було, це по батьку, було восьмеро дітей. А Григорій Хомович, которого забили, у цього було 5-ро дітей. Так Трифор Ананьйович він довго жив, народилось його восємь дітей, в том числі мій батько. Єсть в мене фотографія.

То це кулаком був Трифор Ананьйович?

Ні, Григорій. А Трифор Ананьйович тоже заможний був. Но той сорєнтіровався, того шо бачить, шо і його скоро відішлють і записав мого батька. Він три класа, було в нього образованіє і був грамотний, дуже харашо розбирався у політикі. І даже був, даже касіром, колгоспним касіром даже, замещав голову сільради і за те, що він давав подложні справки, щоб люди тікали од ареста, його переслідували і хотіли саме арестувать. І з 34-го по 40-ий рік батько переслідувався, а в 38-ом году його арестували. І прийшлось мені, у нашої сім'ї було четверо дітей, і прийшлось мені, як старшому, сестра старша була, я, младша сестра, і младший брат, допомагать мамі, тяжко їй було. Дуже ходив у школу, я вчився тільки на відмінно. Но вчився ходив в такому затрапезному віді, потому шо мати не могла хорошу одежу в Ніжині купити і покупала ізшито із рядна, ви знаєте, шо таке рядно. І в тим затрапезному віді я вчився, і вчися дуже добре вчився. Допомагав матері. І в школі даже в гурток ходив.

Петро Андрійович, скажіть, будь ласка, а коли в той період, ви кажете, що дідуся розкуркулили, так, от, вас, як от внуків куркуля, ніколи не називали там, не ображали, от чи спокійно потім?

Називали, матір називали – кулачкою, матір називали – кулачкою, а як батька арештували, вона їздила в колгосп на роботу 9 км. Так перевести. Ви знаєте, шо раніше в'язали снопи, так багато ми робили, в'язали перевесло і це перевесло везли, там де снопи будуть в'язать, так маму на горбу ніколи не лишали її їздить на, вона пішком ходила, потому шо вона була кулачка. Це було точно таке. Ну ми ж мали, ми ж бачим, шо мама плаче, ми ж бачимо, шо вона, ми помагали. З самого дєтства я і скот пас, і дрова рубив, і в школу бігав, і книжки читать, надо було і книжки читать, потому шо не можна було відставати від життя. Оце таке?

А з вас не знущалися у школі, з ваших, можливо, братів, сестер, не називали ніяк?

Так особливо, ну сторонилися, вроді я якогось іншого сорту. Я це замічав.

А вчителі нічого там до вас?

А вчителі, учителі – ні, вчителі були хароші вчителі. Учителі нас, я дуже їх любив, тому шо вони дуже багато мені дали, науки. І я сейчас, вже пройшло багато років, а я майже всіх вчителів по ім'я очєство пам'ятаю. І дуже цікаві були, дуже хвахові вчителі.

Петро Андрійович, а якщо згадати про вашого батька, от ви кажете, що він, як націоналіст був, як ворог народу, чи не пам'ятаєте, членом якої організації він був, або що йому, як вміняли який злочин, от що йому говорили?

Я вам січас скажу, коли я робив слєдоватєльом, пам'ятаєте, я вам говорив, що ми розслідували справи для реабілітації і попався один документ Кропив'янського Юхима Григоровича, мого родича. Ну мені ж дали, потому шоб не було не дружи мені. А приїхав старший помощнік прокурора Циганєнко, чи шо, не помню, і показав мені справу Юхима. Це настоящих, грубєйших, як слєдоватєль, це сійчас даю, діти моїякі ж були грубєйші порушення закону. Із трох слов, із трох лісточків дали Юхиму 10-ть років. Один показаніє, два показаніє ложних, но той мені дав тіки одно показаніє дать. Вот я січас вам і розкажу, в який батько мог бить організації. Там написано, шо Кропив'янский Андрей Тихонович – член подпольной організациї націоналістічєской, не вказано якої, і разом із Кошмою ізданини Юхимом були связниє Кропив'янського Ніколая Григоровича, ото тамо, який в то время був в Москві [дзвонить телефон]. І связними, які повинні їздить у Москву, як вспихне повстання для повідомлення Миколі Кропив'янському, шо вже востаніє началось. Оце така було, таке було єтот заявлєніє, ну протокол допроса. Тоді мені ясно в чому справа, ну батько ж упирався, ну хто це ж, за те, що він не розказав правду два ребра йому вибили НКВДісти і його, як привезли, люди вже знали, прийшли і пів, лже свідєтєлі прийшли. І я помню, пам'ятаю був, така була розмова, ці, фамілія одного Дулик, а второй Чопенко. Я помню їх фамілії. Просили прощенія в батька «прости, шо ми набрехали, нас заставили». А батько скаазав: «Ви моїх дітей не жаліли, а я пожалію ваших дітей, шо не буду подавать жалобу, шо ви на мене таке говорили». Оце говорить, оце відношення, оце вдячність таку мого батька. Батько тоді мені назавжди сказав сину і матері: «Робіть людям добро». І все життя я робив людям добро. І був слєдовалєтєм 32-а роки, і я сказав: «Як тільки я взнаю, шо по моїй справі, шо нібудь поддєлку робите, я порушую кримінальну справу і будемо судити». За 32-а роки не одного не було в мене порушення і я став лучшим слєдоватєлєм України. Тому шо не допускав я порушення закону.

Петро Андрійович, а вам ніколи не говорили, що ви виходить син ворога народу щось такого?

Я це ощущав. Я це ощущав. Я розкажу чого ощущав. Тоді як я закінчив інстітут, на п'ятім курсі, приїхали нас у етой, направлять, направляють уже нас нас на роботу. І коли подивились, хто куди, я кажу: «Я в СБУ хочу», я думаю, поїду, я там буду розсматрівать. А вони: «Нє,нє. Вам нізя». Мені нізя. І не допустили. А оце совсєм недавно я взнав, в мене родичка, племіничка, робить у Києві, програмістом, дуже розумна дівчина. І вона найшла номер справи мого батька. І як буде якось, так я в Чернігові, в архіві ж в Чернігові там находиться. Так шо я тепер уже считають репресований, син репресованого і внук розкулаченого.

Кулак. Ви прямо цілий набір.

Так, хто ж я такий, да. Ну я все життя закон, ну як наша Конституція січас, вона не совсєм для мене совершенная, як для юріста, єсть протіворєчія, но вона наша. Треба її виконувать, вона наша, ми її принімали. А біда в том, шо я вам, як юріст говорю, шо у нас Кнституція не виконується.

Петро Андрійович, а якщо згадати, от ви говорили, це батько у вас піідробляв паспорти, документи для інших?

Да.

Да? А це часом не в роки Голодомору, щоб могли люди покинути там село? Це пізніше?

То це вона таке і було, наверно.

Да? А ну згадайте це.

Значить, начали розкулачувать. А батьк тоді був замєстітєль, ісполнял обязаності того, голови.

Голови сільради?

Сільради. І двох людей НКВД хотіли арестувать, я счас розкажу, як він подробив документи, конкретно. Хотіли арестувать двох людей за те, що вони взяли понятих, розкулачили одну женщіну, а як вони розкулачували. Уже і дом оддали, і отривали іще часть дома, ще надо було отривать. За то що, за долги треба ж платить. А вона двоє дітей було. І вона начала плакать. І ці понятиє цих НКВДистів прогнали. «шо ви дєлаєте, іздіваєтесь». Вони поїхали в НКВД, шоб їх арестувать. А вони до батька. А батько їм зразу документи, поддєланиє, які поддєльні. Це був мій дядько – Кропив'янський Хведот, а він там написав – Хведор. Хведор, і вони шукають, а такого нема і виїхали іх Чернігівської області. Оце ак він поддєлав документи.

Ага, тобто один із цих понятих був ваш родич?

Дядько мій.

Дядько ваш.

А Таня, двоюродна сестра каже: «Чого так?», я їй розказав, що він став Хведор, оце так батько був, канешно, дуже, три класи в той час, це було дуже харашо, дуже грамотний. І началась війна і сказав: «Війна буде довг, а треба помагать, потому шо вона тяжка війна це була».

Петро Андрійович, а от ваш батько, він був виконуючий обов'язків голови сільради, так?

Да, був, нє, временами він був.

А коли це? Періодично.

Періодично, потому шо або когось там, а тоді періодично.

А от якщо згадати там 30-тий, 31-ий рік, до Голодомору, чи був він в цей період періодично виконуючий обов'язки голови сільради?

Я вам точно не могу сказать.

А в Голодомор? В 32-33-ій?

Був, оце був?

Був?

Був. Оце, навєрно, в цей час і був.

Зрозуміло, а скажіть, будь ласка, до вас додому хтось приходив щось забирати, от якійсь активісти робити обшуки?

У нас знали, що у нас віка, ви знаєте, що таке віка – це такий рослина, яка сіється для того, щоб зелений корм, кормить скотину. А батько ж, батько ж хотів же ж хозяйство імєть і він посіяв багато віки. І в нас цілий засів було віки. Вони глянули, а віка їм не понравилась, тому шо його ж їсти не можна. І оцей віка нас спасла, віка. А дід Артемон, це сусід, уже ноги пухли і мати йому помагала і він вийшов, вийшов з цього, шоб він не вмер, оце дід. А коли ми були в партізанах уже, то дід матір защіщав, потому шо поліцейський матір хотів же убить. Ми з сестрой були в партізанах, а дід защетив матір.

Петро Андрійович, тобто, до вас ніхто ніколи не приходив, правильно?

Да-да.

А до сусідів приходили, щось забирали, конфісковували, обшуки там?

Та оце січас, може й було таке, но оце січас я вже ж точно. Да, навєрно, було, потому шо без того ж обійтись не можна було. Бо оце шо кулаків оце точно. Кулаків ето точно, потому шо це у нашей бабушки забрали всьо под чистую. А часть вона трохи припрятала у сосідов, а то б з голоду померли і бабушка моя, Анна Романівна в 33-му році вона вмерла, 33-го, в період голодовки вмерла. Баба – Ганна Романовна.

А ваш батько, якщо він виконував обов'язки голови сільради, то він же, напевно, мав виконувати накази вище, і тоді ж на той період була така політика, щоб організовували постійні оці конфіскації збіжжя, продподаток оцей і так далі, це вам батько нічого не розповідав? Він щось робив у цьому напрямку, організовував?

Це, я вам скажу так, батько мені розповідав, не розповідав, но мені розповідали другі люди. У нас же ж був організований, так називаємий. Комітет бідноти, чули про такий?

Чули.

А цей комітет бідноти должен заніматися розкулаченням. Шо таке, значить, забирали, забирали, то що по закону, не по закону, а по директиві забирали. І даже без директиви забирали то, шо не положено було,і пенсію, і всьо такоє прочьє. І пам'ятаєте в Сталіна було головокруженіє от успєхів, пам'ятаєте? Так Сталін вроді казав, шо не все треба конфісковувать, а вони не дивились на цей, на це, а всьо равно конфісковували, і даже були в них якісь плани, шоб проводить колективізацію по плану, отже нема, це мені розказував мой двоюродний брат – Іван Старжев. Їхня сім'я була, чимала сім'я, і нічого було розкулачувать, ну вони построїли хороший забор і ворота хароші. Ідуть ті члени комісії і бачать ворота хороші – розкулачують. І його розкулачили,забрали ворота. Так оце так арифметика.

Петро Андрійович, а от з ваших родичів, сусідів, хтось від голоду помер?

Ну це ж баба, бабушка. Ну а так вроді больше і не пам'ятаю. А бабушка, це я знаю точно. І Артемон був пухлий, дід.

А чужих голодних людей ви бачили на вулицях, от які там проходили, щось просили може?

Я вам скажу, я тоді ходив берегами, не дорогою, но я наблюдав в школі, шо на перемєнкі, люди, діти голодували, ето точно. Я помню, шо тільки одна учениця в нас була, дочка бригадіра, а нас діти, дуже-дуже такі слабо були і голодували, потому шо не хватало видно, не доїдали, носило вітром.

А вони щось розповідали ці діти, чи не можна було про це говорити?

Вони не розповідали тоді. Тоді ж я вам скажу, я ж учився харашо, за учобу я получив отрез ткані на рубашку. А мене, як лучшого ученіка, ізбрали старостой класу. А тоді, як начали провірять, а там Сталіна ж нема. Я должен, староста, Сталіна вставить туда, і тоді своїх ученіків. А Сталіна нема, чого це ви Сталіна не, а тоді вспомнили, шо батько…

Ворог народу.

… Мене викинули, я не став старостою, назначили другого. Я вже був не той чоловік, шо їм треба. Оце таке було.

А з однокласників ніхто не помер з голоду, не пам'ятаєте?

Не пам'ятаю. Ну тоді бачиш, якось воно було, шо я не був зацікавлений в чомусь, тому шо мені було потрібно допомагать мамі. Мама дуже в тяжком состоянії були, за батьком гонєнія, а больше ніхто не мог їй. Люди шарахаються, шарахались.

А ще якійсь знущання вона розповідала, окрім того, що її не садили, що вона не могла там десь проїхати, а пішки ходила, ще якісь були знущання, в колгоспі, чи десь з сусідами?

Ну в колгоспі, ну як пахать землю, то вже в послєдню очередь.

Як орати землю, то в останню чергу, це їй орали землю в останню чергу?

Да-да, в останню чергу. І бідній матері при большевіков було погано, і при німцях. Як ми ж були в партізанах, так усе поліція взнала, викопали картошку, на городі викопали картошку, де для німців. І корову забрали. А я ж був в партізанах.

Петро Андрійович, а жорна в вас були?

Були. Батько запрятав так, шо ніхто не мог найти.

А чому, чому ховали?

А потому шо, записали жорна.

А чому?

Считали шо це порушення закону. Жорна нізя іметь. Як то, ви знаєте, забирали – розбивали.

Для чого таке робили, як ви думаєте?

На мою думку, шоб це таке було неподобство, шо даже трудно об'яснить. І смалить кабанів не розрішалося. І оце ж як батько иог забить одного кабана, не смалив, а спеіальне таке відро, в відро був уголь і в сараї, шоб ніхто не бачив, смалили в сараї оцим відром і сєтка там. І оце смалили, а це було довго. Я був у діда, уже послє партізан, у діда Трихонова, ми закололи кабана, а ми ж прийшли з партізан, думали, шо ми шоь імєєм якесь пріімущество, оказується ні. Вони взнали, шо ми смалили, у міліцію, міліція нас шукать, наказать, но не вспіли, я поїхав вже в армію. А то я б якесь получив наказаніє, за те, шо я смалив у діда Трихона кабана. Оце таке було.

І в роки Голодомору так само не можна було?

Да, не можна було.

А не можна було, бо певно, податок, треба було віддать усе, да, державі?

Ну тоді ж було податок, це при мені знаю. Податок, і яйця, молоко, шерсть, кожа кабаняча, м'ясо.

Це в роки Голодомору, правильно, податки оці всі були?

Да.

Ну тому, мабуть, таємно і кололо, і смалили?

Да, і вони ж ото, для того, щоб якось викручуваться, так гуртом одного заб'ють і начинають там розчитуваться.

Петро Андрійович, а до вас там сусіди приходили, щоб таємно змолоть на ваших жорнах?

Да, приходили. А як. Батько і мати ніколи не одказували.

А щось залишали там за це? Мірчук так?

Ні, нічого. У нас, у батька, у Трихона забрали млин. І цей млин був у кінці города, як началась война, то голова колгоспу приніс ключ до баька і каже: «Це ваш млин, будеш колгоспникам молоть». І пошол. І батько молов для всіх людей, і партізан. І партізанов тоже снабжал і за це його, канєщно, обнаружили одно там, писала заяву, арестували і батька розтріляли у нас в Ніжині.

Партизани, це які проти радянської влади?

Да-да.

Для них молов?

Ні-ні, оце вже ці, у цей період, партізани.

Війна?

Шо ви сказали?

Під час війни?

Під час війни, да.

А чому це була провини, партизани – це ж свої були люди, чому їм не можна було молоти?

Ні, цей вітряк був колгоспний, а тоді як стало, тоді вже батько молов, і для людей, і для партізан.

А в роки Голодомору, на млині не можна було молоти, правильно?

У нас його не було.

Забрали. Ну а ним користувався хтось?

Колгосп.

Колгосп користувався. А звичайна людина могла прийти там щось змолоти?

Звичайна, ні, через колгосп все. Забрали все, у діда Григорія, я ше помню, було два сараї, великих, дві клуні, ви знаєте, шо таке клуня, дві клуні, дальше, кінна, молотарка кінна в діда. Ну і січкарня, шоб січку делать, потому шо скота було чимало в діда. В за несплату долга позабирали все.

Петро Андрійович, а на полях можна було збирали колоски, на колгоспних полях?

Мені розказував, мені розказував мой друг, як за то, шо собирали колоски арестували його матір і предали суду. А судья був знайомий цеї сім'ї, так він посовєтував, шо матері сказать. Вона сиділа в тюрмі вже і начали судить. І судья задає питання: «А як оце ви, для чого ж це ви колоски собирали?», «А я хотіла це однести в колгосп». Так судья так: «Так она ж не собі – оправдать». А шоб вона не сказала цього, то дали б года 4-5.

Тобто не можна було збирати. А після збору врожаю можна було підбирати ті колоски на полі вже?

Були такі, шо можна було і, шо не можна було. По-всякому.

А об'їжчики були?

Об'їжчики були. А як. Я знаю, шо я пас коров, подпасував, 4 чоловіки, 4 корови я пас. Їде об'їжчик. Я на дорогах, на дорогах хороша трава. І він їде, матюкає мене, виганяє з дороги, я на другу дорогу. Там же ж я ніякої шкоди не роблю. Так я помню, шо був об'їжчик. І дуже скрутно ми жили. Я ходив матері по полову на поле, кілометри два. Полова – це гречана, після комбайна і вона так бла зложена, як ніхто нею і не користувався. Я на поле ходив з мішком, ночью, і приносив мамі для кабана полову. Тоже бачив, шо об'їжчики, їздив там об'їжчик.

Ви виходить, цю полову, з колгоспу, ну якби крали?

А, канєшно, крав, а як.

А ви кажете, пасли 4 корови, в вас було 4 корови?

Сусідські.

А сусідські. В зігнали їх разом і така маленька…?

Ні, це були сусідські корови. Одна моя і три сусідські. А вони, вони ж в колгосп ходили на роботу. А я подробатував на кнички. А тоді, як я вже став больше, у колгосп за маму ходив на роботу, вожу носив косарям. А тоді як став побольше, научився пахать. У 12-ть год я вже пахав у колгоспі цілину. І отак я навчився хорошо управлять кіньми.

А коли ви в колгоспі були вам щось за це платили, чи давали?

Ні. Я за маму, писали за маму. Того шо для того, шоб мами виорали город, так треба 227 виходів записати за год.

Днів?

Днів. А вона не могла. Так, для того, шоб оце були ці виходи, я ходив за маму. Оце шо я казав, це все за маму я ходив.

А мамі щось платили чи давали за роботу?

Писали трудодень, а за роботу там 20-30-ть копійок, так що мама ще должна була.

Ну на руки їй давали гроші?

Нє-нє. Не давали, того шо в колгоспі нічого не було, грошей таких. І оце ми тіки жили за счот того, шо корова була, оце молоко, масло. І я ходив в Ніжин, 12 км, продавати молоко і масло, на станцію.

А в роки Голодомору ви теж, чи хтось ходив?

Ні, тоді я ходив, сестра вчилась в школі у Ніжин, так їй носив їсти.

Не продавали тоді молоко?

Ні-ні. Не продавали, тоді.

А маму в колгоспі годували виходить?

Шо-шо?

Годували маму в колгоспі? Платити, не платили, але годували в колгоспі маму?

Ні, не всігда годували, ні, це тоді годували під час сівби, або під час того, а то ні. Оце мами і пішла на роботу, кусок хліба, бутилку молока і маленький кусочок хліба, 9 км на роботу нада йти. Туда і назад. Дуже тяжко.

Це з дому вона брала для себе їжу?

Да. Для себе.

Тобто навіть не годували в колгоспі?

Нє-нє-нє.

Це в 32-33-му?

Да-да.

А ви чули таке поняття «Закон про 5 колосків»?

Нє, ну так не чув ше.

А слово «торгсін» чули?

Це шо здавали. А це було в нас.

А розкажіть.

Ну хто мав золотий вєс – здавали в торгсін. Було таке.

І торгсін був виходить, там де ви кажете народилися, у Володьковій Дівиці?

Да.

У селі був торгсін?

Був, по-моєму.

Чи в Ніжині?

У Ніжині, у Ніжині.

У Ніжин ходили. І це під час Голодомору люди ходили і здавали свої дорогоцінності?

Ну канєшно, у кого шо було. У матері були сережки золотиє, тоді, як робили обиск у батька, забрали сережки у матері. А у батька, послє войни, послє гражданской, у його був наган, у батька. І цей наган був за столом, гвоздіки бити і туда. І я сидів за столом, під столом і замітив цей наган. Начав дивиться на його, а батько: «Шо ти там робиш?». А я говрю: «Так ось наган я найшов», «положи на місто». Я положив на місто, а там патронов не було, патронов не було. І коли його арестовували, і пошли в комору, а батько мені шепнув: «Наган кинь у колодязь». Так, я ж бачив цей наган, кинув у колодязь. І як вони начали робить обиск в хаті, вже нагана не було.

То виходить під час обшуку забрали ці золоті сережки, а до того мама їх не обмінювала?

Нє.

А інші люди ви чули такі випадки, що виносили, міняли свої дорогоцінні речі на продукти харчування, и таке чули?

Чув. Да, чув.

А хто це був, ви не знаєте, ваші там може сусіди, чи хто це таке робив?

Ну просто я тоді, просто я не знав. Не вдавалось мені це знать.

Це загальна така інформація, яку ви чули?

Да. Чув, шо да.

А про це можна було говорити тоді, чи це ви пізніше дізнались?

Це пізніше. Тоді, якшо будеш, не понравиться, зразу арестовують і 25-ть лєт получи. До 25-ті лєт.

Тобто про Голодомор, про голод не можна було тоді говорити?

Да, не можна. Нє-нє.

Петро Андрійович, а от якщо говорити, про завершення Голодомору, чи пам'ятаєте ви, як це відбувалося? От завершення Голодомору, от коли вже люди краще почали жити, от після 33-го року, як це воно відбувалось? От спочатку, наприклад, виходить, що забирали там продукти харчування, не платили, не годували в колгоспах, правильно, ну в 32-33-му роках, люди голодували, а потім як далі в 34-му році, наприклад?

Ну тоді вже стали варить, для колгоспників, які роблять, тоді начали варить, етот, в котлах суп.

Зрозуміло, а так як це вплинуло, наприклад, на людей, на їх здоров'я, на те, як вони там відбудовували, можливо, свої господарства, чи там мали можливість потім, після Голодомору щось купити, ту ж саму корову, чи свиню, чи якось отак?

Я вам скажу так, шо була велика біднота. Того шо після Голодомора всі люди стали немощні і виживали так, як хто може. Оце я вам сказав так. І оце було, шо у кожної сім'ї було багато, велика сім'я і вони по-троху робили, працювали і друг другу допомагали. Дуже дружній був народ, помагали і друг другу, і позичали, от, і на свято приходили, і оці всі свята релігіозні, не зважаючи, на труднощі, а люди не забували нашу культуру. Ото я помню, колодку чую, в нас називалась колодка на Масляна, знаєте? Ну які вони гулянки, гулянки в селі, дуже харашо. А от розпітіє спіртних, оце ж я помню. Дід Григорій, як вбили, так він, я помню, шо вони сиділи за столом, якесь було свято і пол літра горілки учотирьох і вони її не випили, малюсінькими такими манзюрочками пили, оце я помню.

То ви виходить, в роки Голодомору самі іншим допомагали?

Да-да.

От ви кажете, там носили. А доноси якісь були в роки Голодомору, наприклад, хтось на когось там сказав, що хтось приховав там зерно, чи хтось там, ну доноси якійсь, про приховування збіжжя там?

Ну може й були, но я вам не можу сказати.

Петро Андрійович, то як на вашу думку, Голодомор був штучний чи природні причини були цього всього?

Я вам скажу, шо і то, і другоє, так можу сказать.

Тобто був неврожай?

Я вам скажу так, тоді на Україні час, дуже великі наводнєнія, а на другій часті України засуха, це воно способстувало, потому шо я ходив до діда, по полю, дивлюсь на полі, у долині карасі ловлять, на полі. А як вони попались, я не знаю. Так шо тоді, і та, і другая часть. І воно всьо, я так счітаю, шо воно всьо способствувало і та частина, і та.

А штучних причин, от ви кажете були погодні умови не дуже добрі, а із штучних причин Голодомору, щоб ви могли назвати? Чому от люди голодували?

Я вам кажу чого, основноє, на мой взгляд, це коли люди, у людей брати за розкулачування. Люди нєкоторі прятали хліб, збували його, а брати в основному ці, которі багатенькі, розкулачувані, їх розкулачували, хліб у тих брати доконца, забирали. А в основном земно, в основном було ж у багатих селян. А як вони забрали хліб у багатих, у кулаков до основанія, значить нехватка було продовольствія у селі, і на Україні. Оце одна з причин, я считаю.

А чому нехватка продовольствія, куди воно дівалось? От забирали, забирали, куди дівалось оце все, це збіжжя?

Я вам скажу так, шо наша промишлєность жила за счот села. У нас не було своїх хороших заводов, фарбрик. І для чого, шоб шось займить із іностраними державами треба золото або зерно. А зерна у нас не хватало. Того шо кулаки вони розбили, колгоспи мало давали. І получиллось шо нехватка, нехватка зерна і раз нехватка зерна, значить кругом голодовка, Голодомор.

Тобто, на вашу думку, на індустріалізацію та мілітаризацію?

Да-да-да.

А не чули ви такого, що знищували зерно, що воно там пріло, гнило?

Ні, цього я не чув, ну я тоді ще ж був малий.

Петро Андрійович. І останнє питання, що сучасникам важливо знати і розуміти про Голодомор?

Треба знать всьо об'єктивно. Я вам скажу так, шо надо об'єктівно, тіки шоб не придумувать там, а шоб об'єктівно. Потому шо у мене був доктор наук, в інституті і говорив: «Документи – це німиє свідєтєлі, не говорящі, но ізобрєтающі». Оце документи, а я нас, я вам хочу сказать, шо я не зовсім оправдую надумані оці хвакти, увєлєчєніє колічєство Голодомору. Я вам скажу так, це була дана команда нашим соціальній службі, шоб вони продавали, шоб вони нашим пенсіонерам заполняли вєдомость, це ж неправильно. Так тільки палочки поставили, а там вже все написано. Оце називається поддєлка документов, цього робить не надо, це на мой взгляд. Потому шо люди, український народ дуже мудрий і оце січас то шо не роботає наше правітєльство, люди ж понімають і нарушать закони, це не то шо нехарашо, а протівозаконно.

Петро Андрійович, а ще останнє таке, а в церкву ви ходили?

Канєшно, ходив. І мого сина хрестили. З попами і священиками я вобше дружив. Я вам скажу так, це дуже… священика ніжинського ограбили, я був слєдоватєльом. І коли мені сообщили, я зразу виїхав і начав детально вести розслєдованіє. А мені кажуть: «Так, це ж поп, зачєм?», кажу: «Ні, це гражданін і ми должні относиться добросовісно». Ми найшли, шо це студент. Я визвав проректор, ректора визвав ночью, слєдоватєльом був я. і продєлали велику роботу, шо оце я вам скажу, яка основна помилка нашого бившого Совєцкого Союзу, я вам счас скажу яка, це Голодомор, це ГУЛАГ і борьба з церквами. А люди, несмотря на то, шо вони вели борьбу, а люди ж усі, усі свята, от празнували, та й Любов Ніколаєвна празнує і я празную, і мого сина хрестили, і всіх хрестили. Нєльзя, от то шо вироботане народом, нєльзя йти протів народа. І коли я надаю бит народу. І я вам скажу, шо совсєм вроді не по темі, як я був слєдоватєлєм і украли у одного мотоцикл. А він сказав, шо я приїхав подивитись на розпісаніє, завтра должна поїхать моя дівчина і я розписуваться, должні ми їхать в свадєбне путішествіє і в мене нарушається. І я дав слово і через 20-ть мінут я найшов цього. А в мене був один студент, которий практіку проходив і по одному вопросу він не знав. І я йому должен був двойку поставить, а тоді я сказав: «А чо ти не був на занятії?», а він каже: «Я не був на занятії того, шо назначив свіданіє», а я кажу: «як будеш з цієї дівчиною, Свєтою, жить, тоді я тобі 5-ку поставлю». Надо подходить до каждого случая.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан