Бувайлик Микола Васильович

Микола Васильович Бувайлик (1923-2006) – лікар партизанського загону «За Батьківщину», начальник медичної служби з'єднання.

Закінчив Плосківську семирічку, вступив до Ніжинського технікуму механізації сільського господарства. Потім перейшов у медичне училище на фельдшерський відділ. У 1941 склав державні екзамени й одержав диплом з відзнакою.

Після закінчення війни працював завідуючим Селищенським ФАПом, а також у Лихачівському і Плосківському ФАПах. Пізніше закінчив юридичний факультет Київського університету.

А знаєте яким він був…

Нарис О. Хоменка в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Микола Васильович Бувайлик кадровим військовим не був, хоча і мріяв про це з дитинства, але все своє життя присвятив служінню людям. Повністю реалізував себе як полум'яний патріот, а таких люди цінують і поважають.

Його батьки були сумлінними працівниками, до цього привчали і своїх дітей. Микола рано пізнав тяжку селянську працю, тож йому хотілося полегшити життя земляків шляхом впровадження техніки у виробничі процеси. Ось чому після закінчення Плосківської семирічки вступив до Ніжинського технікуму механізації сільського господарства. Там ми і познайомилися, а пізніше і потоваришували. Це була дружба на все життя.

Якось Микола повідомив мені, що переходитиме в медичне училище на фельдшерський відділ. Цей крок пояснив так: „Здобувши професію медика, я буду весь час потрібний людям, особливо на випадок війни...”

Про війну, її наближення ми знали і наполегливо готувалися до захисту Батьківщини. У навчальних закладах, де ми здобували загальну і спеціальну освіту, вивчали й військову справу.

У 1939 році, коли розпочалася Друга світова війна, ніжинські студенти брали безпосередню участь у заходах з підготовки до оборони країни: вантажили боєприпаси у вагони, розносили повістки військовозобов'язаним, в основному медпрацівникам і офіцерам запасу. Виконували й інші доручення військкомату. У 1941 році йому ще пощастило скласти державні екзамени й одержати диплом з відзнакою, але Ніжинський військкомат на той час уже був евакуйований і до Збройних Сил Микола не потрапив.

Повернувшись додому у Плоске, деякий час працював у Мринській лікарні, ставив на ноги поранених, які там перебували. Неодноразово звертався до командування військових частин, які відступали на схід через село Мрин, з проханням зарахувати його у військо. Але в тій складній обстановці це було неможливо. Лише рекомендували йому звернутися до польового військкомату. Але ніхто не знав, де він знаходиться.

Тим часом Мрин захопили фашисти, і Микола Бувайлик залишився на окупованій території. Та він не сидів склавши руки. Встановивши зв'язок з партизанським загоном, був зв'язковим, розповсюджував листівки, збирав і передавав відомості про окупантів, відшукував і переправляв до загону зброю та боєприпаси. А коли над його життям нависла смертельна небезпека, залишив село і пішов у партизанський загін. Це було восени 1942 року. Як медпрацівника його призначають начальником партизанського госпіталю. Сучасним співвітчизникам важко уявити, що то був за медичний заклад — звичайні вози, запряжені кіньми. На возах лежали тяжкопоранені партизани, чекаючи медичної допомоги. У госпіталі були відсутні лікувальні засоби: матеріал для перев'язування, медичні препарати та інструменти. Не вистачало постільної білизни, теплого одягу і взуття, а іноді й такої як слід їжі. У таких умовах було надзвичайно важко і навіть неможливо надавати своєчасно необхідну медичну допомогу. Проте ця проблема вирішувалась: перев'язувальний матеріал використовувався кілька разів поспіль. Його прали після використання, постільну білизну і одяг діставали у населення. А різні препарати й інструменти можна було добути лише на санітарних складах німців або в ще існуючих тоді лікарнях. А це, звичайно, було дуже ризиковано. Виручало лише те, що партизани були безстрашними людьми.

Добрим словом слід згадати тих, хто діставав необхідні ліки, ризикуючи життям. Одним з них був Гравій Костюченко. Такі завдання виконувала і Галя Данилко. Вони під виглядом спекулянтів проникали в місто Ніжин, зустрічалися з людьми Якова Батюка, котрі мали доступ до ворожих санітарних складів, одержували замовлені препарати і таємними стежками повертались до загону.

Щоб описати всі труднощі лікування в тому госпіталі, потрібно списати багато паперу. Спинюся лише на одному прикладі із багатьох. Ось що про цей випадок розповідав сам Микола Васильович Бувайлик.

„У другій половині березня 1943 року партизанським розвідникам вдалося добути відомості про те, що німці готують велику облаву на партизан. Планувалось також спалити і село Плоске разом з його жителями. У зв'язку з цими обставинами командування загону прийняло рішення: всім партизанським підрозділам залишити табір і піти в рейд. Госпіталю, в якому знаходилось на лікуванні 46 тяжкопоранених партизан, передислокуватись в мало кому відоме урочище «Ковбаня». Воно розташоване між селами Плоске і Кукшин. Територія його тоді була вкрита молодим хвойним лісом. Там було облаштовано землянки. В них, ніби в якійсь схованці і повинен був розміститися партизанський госпіталь”.

Дата виїзду у призначене місце не збереглася у пам'яті тих, хто брав участь в цьому рейді, і навіть у Миколи Васильовича. Пам'ятають лише те, що виїхали вони у визначений день під вечір. Колона складалась із 50 підвід. На них лежали поранені партизани, постільна білизна та інше майно. Обоз супроводжував взвод автоматників. Їхали манівцями, міняючи кілька разів напрямок, щоб ввести в оману угорців, які отаборилися на виїзді з села Плоске. Ті, помітивши партизан, спостерігали за колоною, але напасти на неї не наважились. Партизани, в свою чергу, теж не дали приводу для перестрілки. Під час передислокації безперервно ішов дощ з мокрим снігом. Одяг на людях промок. На визначене в наказі місце ми приїхали ранком наступного дня. Знайшли землянки, але вони були заповнені водою. Щоб обладнати місця для поранених, месникам довелося виконати великий обсяг робіт. Автоматники, щоб не створювати метушні, пішли доганяти партизанський загін. Разом з Бувайликом у землянках залишилось три автоматники й один санітар.

Несприятливі погодні умови ускладнювали і навіть унеможливлювали деякі лікувальні процедури, але Микола Васильович робив усе можливе, щоб полегшити страждання людей.

Одного разу черговий спостерігач побачив чоловіка, який ішов в напрямку розташування госпіталю. Його зупинили. Виявилося, що це батько місцевого поліцая. Склалася небезпечна ситуація. Відпускати й утримувати його при госпіталі було вкрай небезпечно. Відправляти до штабу партизанського загону не можна, бо ніхто не знав, де в той час він перебував. До того ж, ні з ким. Затриманий розумів, що може трапитись, якщо його направлять до штабу, благав не робити цього, клявся, що він прийшов сюди у господарських справах і нікому нічого не скаже.

Микола Васильович Бувайлик, будучи людиною гуманною і знаючи затриманого як жителя свого села і такого, котрий не підтримував сина-поліцая, повірив переконливим словам затриманого і відпустив його додому.

У зв'язку з обставинами, що склалися після цього випадку, знову в госпіталі зросло напруження, але через два тижні поранених переправили на територію партизанського табору. Німці не наважилися саме тоді робити облаву. Але через кілька днів – 1 квітня 1943 року – вони оточили село Плоске і за доносом зрадника заарештували членів партизанських сімей і активістів. Привели їх у хату Кузьми Коробки, зачинили там, а потім хату облили бензином і підпалили. Там живими згоріли 46 людей. Це викликало погіршення морального стану в загоні, особливо тих, чиїх членів сімей гітлерівці спалили.

Величезним було фізичне навантаження. Особливо це стосується Миколи Бувайлика. Він один обслуговував щодня по 40-50 поранених партизанів. В нього й хвилини вільної не було.

Отака «романтика» панувала в партизанському загоні в роки тимчасової окупації, де вірою і правдою служив Батьківщині Микола Васильович Бувайлик.

16 вересня 1943 року місто Носівка і район були звільнені від окупації. Частина партизан призовного віку були мобілізовані до лав Червоної Армії. Решта залишились в районі організовувати відбудову зруйнованого народного господарства. Миколі Васильовичу Бувайлику було запропоновано залишитись в Ніжинському районі і обійняти посаду помічника секретаря Ніжинського райкому Компартії України. Надавалась і квартира в місті. Та М. В. Бувайлик не погодився. „Не можу залишатися в тилу, коли продовжується війна. Прошу направити мене на передову. Я там дуже потрібний і принесу більше користі Батьківщині, ніж тут”. У військкоматі його приймала жінка – капітан медслужби. Вона сказала: „Поїдеш у госпіталь у тил”. М. В. Бувайлик категорично відмовився і зажадав відправити його на передову. Жінка заплакала і промовила: „Мій син дуже схожий на тебе. Він три дні тому загинув. Я не хочу, щоб з тобою трапилося щось погане”. Та Микола Васильович знову повторив своє прохання. На цей раз йому не відмовили. Був Микола Васильович поранений, мав контузію. Скрізь зарекомендував себе полум'яним патріотом своєї Батьківщини. Усе своє життя присвятив служінню людям.

Демобілізувався він трохи раніше мене, а я – 20 серпня 1946 року. Він уже тоді працював завідуючим Селищенським ФАПом. Ми зустрілися з ним у районному будинку культури на зборах райпартактиву. Наша дружба відновилась і продовжувалась до кінця його життя.

Крім Селищенського ФАПу, Микола Васильович працював у Лихачівському і Плосківському ФАПах. Пізніше закінчив юридичний факультет Київського університету. Бувайлику неодноразово пропонували посаду юриста з більшою зарплатою. Він відмовлявся, заявляючи: „Я закінчив юридичний факультет не для того, щоб працювати юристом, а щоб разом з медичною допомогою надавати людям і юридичну. Професію свою я дуже люблю і міняти її не буду”.

Як медпрацівник Микола Васильович Бувайлик зарекомендував себе спеціалістом високої кваліфікації з великим досвідом. Він був відмінним діагностиком і практиком у лікуванні різних захворювань. Уважно ставився до своїх пацієнтів і надавав кваліфіковану медичну допомогу всім, кому вона була потрібна.

Вийшовши на пенсію, він не припиняв служити людям. Його будинок фактично був ФАПом на волонтерських засадах. Микола Васильович проводив значну громадську роботу, надавав людям юридичну допомогу. Серед населення він користувався любов'ю і повагою. Жителі називали його „Наш доктор”.

О. ХОМЕНКО, голова районної ради ветеранів