Носівка – теж мій дім
- Розділ із книги: «Родом із каришківського люду: Життєві історії. Архівні дослідження» / Сергій Сай-Боднар. — Київ : ВЦ «Академія», 2020. — 176 с. — іл. ISBN 978-966-580-598-4
- Сергій Сай-Боднар — чоловік Лариси Сай-Боднар (Комар). Публікується з дозволу автора.
Дві години їзди електричкою з Києва до Носівки видалися ранньої весни 1985-го вічністю. Мало не годину ця пролетарська всюдихідка «повзла», зупиняючись при кожному стовпі, до вузлової Дарниці. А потім, одна за одною, потягнулися нескінченною вервечкою абсолютно екзотичні станції і платформи – Квітнева, Парникова, Бобрик, Ярославка, Марківці, Макарівка, Кобижча, Космічна… І чим ближче був той час, коли потрібно було виходити, тим більше я відчував своє серцебиття. Воно так часто забігало у молодих, юначих грудях, так ритмічно забилося, наче прагнуло синхронізуватися з перестуком колісних пар потяга.
В електричці кожен зайнятий своїм: один торгує, другий – купує; хтось читає, а хтось відсипається після виснажливої трудової зміни… Мені ж, студенту-четвертокурснику, з голови не виходило інше: якими мають бути перші слова до батьків нареченої , якими мають бути перші кроки у її дворі, у хаті?.. Адже ми ще не готувалися до поїздки додому до Лариси. Просто по дорозі до вокзалу, коли я проводив її після пар для поїздки на вихідні, фраєрнувся і сказав: «Цікаво було би знати реакцію твоїх батьків, якби ми зараз приїхали до них разом!?». «То поїхали – побачиш!» - тут же знайшлася, що сказати, Лариса. – Треба тільки зайти на переговорний пункт і попередити їх.
Коли батько сказав ствердне «Так!», я від несподіванки мало крізь землю не провалився.
Дві години глибоких роздумів про все на світі (мої ж батьки нічого про це й сном-духом не знають; але що вони можуть сказати, коли я маю на ощадкнижці три тисячі власно зароблених грошей – на весілля вистачить) і ось уже та станція, що стане рідною на цілі десятиріччя, а ось і він - той, з ким мені так лячно зустрічатися: статний, кремезний, мало не два метри зросту, не по-весняному засмаглий...
- Іванович? – запитально подав він першим руку, що одночасно видалась мені чи то пудовою гирею, чи то міцними-міцними лещатами.
- Так-так, Іванович…- від хвилювання задріботів словами я…
- Усі Івановичі – хороші люди… Правда ж?! – запрошуючи до машини, жартував батько моєї нареченої, перед ким я, двадцятирічний юнак, тремтів, звичайно, як осінній листок.
Як з’ясувалося пізніше, Олександр Іванович Комар усіх, чийого батьківства не знав, називав Івановичами. На це мав свою логіку: «Івановичі, -казав він,- найліпші люди на Землі».
Дорогою додому Лариса взяла на себе всю ініціативу і щебетала з батьком про відпочинок на курортах Південного Кавказу, з якого вони з матір’ю щойно повернулися, а я все продовжував малювати у голові план наступної хатньої розмови. За цим навіть не зчувся, як стрімко добралися додому і новенький «Жигуль» вкотився поза хатою у двір, до гаража. Катерина Михайлівна, як і годиться справжнім українським газдиням перед Пасхою, у цей час підмащувала глиною літню кухню. Але, щойно ми вийшли з машини, покинула ту грязну справу, розцілувалася з донькою і тієї ж миті повела нас до хати.
Ну ось, подумалось, і настав час мого найважчого у житті іспиту, якого потрібно складати одразу двом професорам – батьку і матері дівчини, котра для тебе – кохана, а для них – найрідніша кровинка. У школі, в університеті я ніколи не був боягузом – завжди йшов на іспит у першій п‘ятірці й здобував, як правило, позитивні оцінки. А як же буде у цій аудиторії – в хаті, де господарі мають найсильніші позиції, а гість – всього лише претендент на «папаху» … зятя?
Чесно кажучи, все було б – нічого, але якби той іспит було складати одразу, без «розкачки», щоб він не розтягнувся аж на два дні. А так…
Батьки одразу, щойно ми переступили поріг хати, залишили нас з молодшим Ларисиним братом Євгеном насолоджуватися музикою, яку той крутив своїм новеньким магнітофоном «Маяк-232», а самі після трьох курортних тижнів поїхали провідати бабусю Настю, батькову маму, і затрималися там аж до глибокої ночі. А наступного дня, з-поза ранку до Комара нескінченним потоком пішли всюди сущі провідувальники і прохачі, котрих у цьому дворі завжди було більше, аніж достатньо. У щедрій та душевній родині Комарів було прийнято усіх гостей, хто би з чим чи за чим не прийшов, відбувати «по-людськи», із запрошенням до столу. За радянських часів такі традиції вважалися кращими. Тому мені, зважаючи на те, що батьки не горіли бажанням пускати на язики факт приїзду претендента у зяті, довелося томитися у дальній кімнаті перед телевізором. І лише в обід, коли мати влучила момент і замкнула вхідні двері знутрі хати, мене нарешті запросили до найвідповідальнішої у житті розмови.
- Хотів би просити вашого дозволу на наше одруження, - несміливо почав я. Але батько тут же перехопив ініціативу і поставив кілька абсолютно конкретних, життєво-уточнюючих питань…
- Ну, це похвально, що ви кохаєте одне одного, похвально й те, що в навчанні усе гаразд – четвертий курс закінчуєте… А про роботу вже щось думали, куди поїдете працювати по завершенні університету?
- Та у нас же система державного розподілу ... Сімейним дають можливість розподілитися в одну редакцію.., - спробував, було, розвіяти батьківські тривоги.
- А жити де будете, у Княжичах? – скаламбурив більш, ніж серйозним тоном Олександр Іванович і тим самим майже загнав мене в тупик. Про Княжичі, де сьогодні живуть сотні, тисячі елітних киян, я тоді не чув ще нічогісінько. Тому й далі намагався удавати із себе «дозрілого фрукта», готового до сімейних викликів та випробувань.
- Коли сімейним студентам-випускникам дають виклик на роботу, то у ньому вказується, як правило, і забезпечення житлом…
- Ну-ну..., - багатозначно скривився батько Лариси, - життя покаже…
- А твої батьки знають, що ти зараз у нас? Що вони думають про ваше одруження, - наступав далі досвідчений господарник, управлінець, життєвий практик.
Зізнаюсь чесно, Олександра Івановича, з його чіткими і конкретними запитаннями, я зрозумів не одразу. Всю суть батьківських тривог мені вдалося осягнути лише згодом, коли у самого з’явилася донька, коли вона почала підростати і коли, власне, настав той час, як на доступ до неї почав претендувати ще хтось … окрім мене.
… Олександра Івановича Комара, як каже один із моїх приятелів, треба було вміти «читати». Зовні – грім, не чоловік. А в душі – сама доброта і людяність, коректність і порядність. А ще – непереборне бажання створити своїм дітям життя таким, про яке він міг тільки мріяти.
З’явившись на світ напередодні війни, у 1939-му, він ніколи не знав, що таке прихисток батька. Втративши його в перші дні гітлерівських бомбувань, він подорослішав раніше часу і змалечку звалив на себе усі чоловічі обов`язки у сім‘ї Комарів. Для бабусі по батьковій лінії, мами і молодшої сестрички, яка народилася, коли батька уже згубила війна, став єдиним надійним чоловічим плечем. За великим рахунком, саме життя робило з Комара надто серйозного і відповідального: він без будь-якої допомоги здобував освіту, першу роботу, будував свій власний будинок, а згодом долав кар’єрні щаблі - від бригадира до голови колгоспу, від голови райплану до першої особи в районі…
На момент нашого сватання батько був заступником голови райвиконкому і на громадських засадах ще й головою районної комісії з питань неповнолітніх дітей. Відтак соціальну сутність багатодітної радянської сім’ї знав не з чуток. Як він зізнається пізніше, саме життя чомусь переконувало, що там, де багатодітна сім’я – там обов‘язково мають бути проблеми. Власне, з цих міркувань Ларисині батьки й намагалися тримати у таємниці від сусідів й навіть найближчих родичів і мій перший до них візит, і приїзд моїх батьків уже на сватання. Тільки дочекавшись майбутніх сватів, трохи поспілкувавшись з ними, Олександр Іванович поїхав за гостями сватального вечора: за своєю матір’ю – бабусею Настею, сестрою – Галиною Іванівною та її чоловіком Михайлом Антоновичем; за батьком дружини – Михайлом Івановичем, за її сестрою Ілліадою Михайлівною…
Сьогодні не важко здогадатися, що тоді, ранньої весни 1985-го у нас все склалося і пройшло на високому організаційному та ідейно-моральному рівні. І весілля за якихось пару місяців, 10 травня, вдалося теж на славу: півНосівки «гуділо» по повній – з розкішною церемонією розпису; зі всіма традиціями з викраденням молодої і полосканням тещених ніг; з перевдягненими циганами і патранням курей на третій день весілля…
Словом, два перші носівські Іспити вдалося скласти успішно. Але це ще не означало, що батьківської лояльності було остаточно досягнуто. Тому за наступним іспитом довелося добряче попітніти.
Напочатку 1986-го настав час того самого студентського розподілу на роботу, яким я так аргументовано хизувався при першій зустрічі з Ларисиним батьком і потрібно було дбати не тільки про своє трудове майбутнє, а й за майбутнє своєї дружини. Запрошення з редакції скадовської районної газети, що на Херсонщині, ми не прийняли через суттєву віддаленість від домівки – що однієї, що іншої. А більше ніхто нічого й не пропонував. Звісно, що Олександр Іванович міг би підключитися і питання було би вирішене. Адже у нього були дружні стосунки і з редактором чернігівської «молодіжки» «Комсомольський гарт», і редактором ніжинської міськрайонної газети, але він вирішив, що ми з Ларисою маємо скласти цей іспит самостійно.
І погнав я у пошуках майбутнього трудового щастя. У Ніжині ми з Ларисою отримали відмову, у Чернігові молодої сімейної пари теж ніхто ніде не чекав. Двох холостяків розселити по якихось «петеушних» гуртожитках значно легше, аніж дбати про житло для сім’ї. Щоправда Б.Наріжний, тодішній голова чернігівського облтелерадіокомітету, порекомендував зустрітися з першим секретарем Сосницького райкому партії, бо той якраз шукав подібний сімейний варіант для задуманих реформ у місцевій районці.
Із Сосниці я повертався щасливим і розчарованим одночасно. В дипломаті лежав виклик на роботу з гарантією виділення упродовж півроку двокімнатної квартири, а в душі – глибокі сумніви, оскільки цей варіант, як і скадовський, був для нас краєм географії. Що зі Скадовська, що із Сосниці до батьків можна було би приїхати раз на рік, у відпустку. Тому, коли з допомогою земляка-старшокурсника Івана Кокуци, який встиг за чотири роки добратися до посади одного з керівників обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я», «вигорів» вінницький варіант, ми були на сьомому небі. Навіть не зважаючи на те, що у Вінниці нам ніхто житла не пропонував…
У «племені» нас прийняли дуже дружелюбно й створили усі умови для професійного зростання. Одне за одним відрядження по області, публікації у кожному числі газети так затягнули нас у творчий процес, що ми не встигали й подумати про те, що давненько не були у батьків. У Каришків ми ще час від часу навідувалися… Відстань – рукою подати, всього якихось 70 кілометрів. А до Носівки з пересадкою або у Києві, або у Ніжині спробуй за одні вихідні доберись і повернись назад…
Певне, саме з цієї причини одного прекрасного зимового дня у кабінеті відповідального секретаря «Комсомольського племені», куди я за півроку встиг уже просунутися кар'єрними щаблями, пролунав дзвінок від Олександра Івановича Комара. Його короткий спіч був дуже конкретним: наступного дня нас із ним чекали у Чернігові. Відмовити батьку було неможливо і я, звісно ж, для свого керівництва — «захворів».
Михайло Магула, редактор «Комсомольського гарту» був щедрим із самого порога: мені обіцяв на старт посаду заввідділом, Ларисі – посаду заввідділом… У тресті «Чернігівпромбуд» слідом за цим показали однокімнатну квартиру-малосімейку, яку (в разі роботи в редакції обласної «молодіжки») можна заселяти хоч завтра. Словом, до Носівки, де чекав смачнющий тещин обід, я повертався, мов Ісус, розіп’ятий на хресті. З одного боку – успішний вінницький старт, з іншого боку – не менш світлі перспективи в історичному Чернігові. Додому, у Носівку, ми поверталися мовчки. Півтори години ніхто не проронив ні слова. Лише за гостинним столом Катерина Михайлівно, мама Лариси, не втрачаючи дорогоцінного часу, поцікавилася цілком конкретно: «Так коли ви будете переїжджати?..»
Чесно кажучи, я не знав, що відповісти. Бо не знав і справді, яке рішення може бути найвірнішим — залишитися у Вінниці, яка уже прийняла, чи переїхати до Чернігова, який поки що виглядає журавлем у синьому небі? «Нехай вирішує Лариса» — відбувся тоді короткою відповіддю і поїхав знову до Вінниці.
Тоді телефонних мобілок ще не було і в помині. Розповісти Ларисі про нові життєві горизонти з дороги не було можливості. Тому, коли серед ночі добрався додому, проговорили з дружиною до самісінького ранку. І навіть рішення ухвалили. Але воно було не на користь древнього Чернігова. Лариса, за якою було вирішальне слово, дійшла висновку, що від добра добра не шукають!
І правильно, як показав час, вирішила. Бо моя кар'єра на фоні зміни творчих поколінь у редакції, зростала й надалі: за рік я з кабінета відповідального секретаря перебрався у кабінет заступника редактора, а ще через рік – опинився у Києві, в секторі преси ЦК ЛКСМУ. А ще через рік ми з Ларисою і двох річною донечкою Лєною в'їхали у власну двокімнатну квартиру, виділену мені в ЦК, як молодому спеціалісту…
За цей іспит я отримав від Олександра Івановича найвищий бал оцінки і нарешті відчув, що Ларисин батько став і для мене батьком. Без перебільшення буде сказати, що у Комарів я пройшов не гірші (а деякою мірою, може, й кращі) життєві університети, аніж у рідному Каришкові.
Найголовніше, що Олександр Іванович і Катерина Михайлівна дуже приязно ставилися до моіх батьків, прагнули як мінімум раз на рік з ними бачитись. Не зважаючи на різний соціальний статус, Олександр Іванович завжди при нагоді намагався передати сватам щось добреньке чи корисне. А коли сам збирався іхати до Каришкова, то це було схожим на справжнісіньку спецоперацію: замовлялися найкращі продуктові та промислові гостинці, якісь смаколики та ексклюзиви – від круп і меду до наймодерніших одягів.
Комарі вміли налагоджувати людські стосунки з найрізноманітнішими верствами населення. Вони любили і, головне, уміли підтримувати дружбу і з селянами-родичами, і з селянами-колегами по роботі (ланковими, бригадирами, вчителями, інженерами) і зі столичними чиновниками – представниками всіляких міністерств і відомств, куди так часто доводилося у справах їздити тестю. Жодного разу не бачив, щоб хтось із Ларисиних батьків кічився перед домашніми гостями чи перед підлеглими з роботи, що вони – керівники, а хтось – не такий…
Олександр Іванович був керівником справжнісінького радянського типу: неперевершений трудоголік; більше вболівав за суспільне, аніж за своє; був байдужим до накопичення власних достатків… Пам’ятаю, колись запросив нас із сином Євгеном навести порядок у кабінеті голови райадміністрації на новорічних вихідних. Я розкладав книжки у шафі (тоді ще модно було мати у своіх бібліотеках класиків літератури), а Євген взявся за наведення порядку на робочому столі. Яким було його подивування, коли побачив на робочому місці батька під стікляним планшетом солідну німецьку купюру… «Що це?» - потираючи руки, перепитав син у батька. І той, як ні в чому не бувало, похвалився: «Сувенір!» От би сьогодні при владі були такі колекціонери, як наш батько!
Але наш був не із тієі сотні, чи не з того десятка… Віддавши себе всього тогочасній суспільно-бюрократичній системі, понюхавши навіть сирості камери столичної Лук‘янівки за авантюрний початок газифікаціі району, відпрацювавши останні вісім років без відпусток (а як же без нього «освятиться» оранка, сівба, а тим більше – жнива, збирання буряків, вивезення органіки…), він «згорів» сам, щоб світліше було іншим.
Приїжджаючи сьогодні у Носівку, провідуючи могилки батьків і дідів комарівсько-щипунівського роду, мені пригадується усе те добре і позитивне, що вдалося почерпнути для життя у цьому рідному, отчому краї.
Пам’ятаю, якими міцними і дружніми були стосунки у Ларисиних батьків зі своєю чисельною родиною. Вони завжди пам’ятали, чиєго вони роду! Батько в часи суцільного «атеїзму», маючи у кишені квиток члена компартії і обіймаючи відповідні посади, вчив нас шанувати релігію і зберігати сімейні та національні традиціі. Він відкрито підтримував місцевих священників і обов’язково, на відміну від інших іделогопричетних своіх колег, бував на Пасху, Трійцю та в інші поминальні дні на кладовищах, де поховані рідні…
Пам’ятаю, як батько шанував старших людей, особливо ветеранів війни… Він умів вислухати усіх своіх старших співрозмовників – і на прийомі в кабінеті, і на пасіці діда Пилипа Руденка чи в садку знатного агронома Феодосія Щипуна…
Пам’ятаю, як батько готувався до всіляких селекторних нарад, до засідань виконкомів і правлінь колгоспів, як трепетно він переймався показниками району з надоїв молока, врожайності зернових і буряків, цукристості останніх і таке інше. Він щодня ставив перед собою завдання побувати щонайменше у двох господарствах району і, як мінімум, один раз на тиждень у Києві - в якомусь міністерстві, чи якомусь там державному комітеті… Будівництво сільських інфраструктурних закладів району, виробничих ліній, цехів, автозаправок і навіть заводів при Комару люди памятають й досі…
Пам’ятаю, як він самокритично ставився до себе і як часто пробачав необачність, а часто-густо і просту бюрократичну підступність своіх колег та підлеглих, які могли сховатися за його широкою спиною і творити своі деструктивні діла. Він завжди був схильним вірити людям до останнього. І навіть тоді, коли «христопродавці» (цей термін у його розумінні був найобємнішою характеристикою недругів) уже явно працювали на своі власні інтереси…
…Носівка для мене стала не просто точкою на карті, не просто станцією з екзотичною назвою, до якоі «причалив» одного прекрасного весняного дня після четвертого курсу. Вона для мене – отчий дім, де живуть брати і сестри, хрещені та хрищеники, куми і свати… Навіть якщо не перший отчий дім, то й не другий. У рідному Каришкові я народився і виріс, а в рідній Носівці - подорослішав і помудрішав…
