Адаменко Микола Олексійович

Микола Олексійович Адаменко (народився 5 листопада 1937, село Березанка — помер 22 квітня 1991) – поет і художник, завідувач клубом у селі Ясна Зірка.

Заслужений працівник культури УРСР (з 1973).

Автор книги «Двокрилля» (разом із Григорієм Власенком).

І все-таки незамінний

Нарис із книги «Славні імена Носівщини», автор нарису: Наталія Калюжна

Постать Миколи Адаменка була настільки непересічно-талановитою, яскраво-самобутньою, що, здається, ні до ні після нього ще не засвітилась зірка такої величини і могуті на культурному небосхилі Носівщини. Зірка, яка так яскраво спалахнула і рано згасла.

Кажуть, незамінних людей не буває. Історія життя цієї людини сильно і відверто заперечує цю думку, надто у твердженнях його сучасників, яким довелося не лише бути знайомими з Миколою Олексійовичем, а жити, працювати, творити разом з ним, втілювати в життя його, здається, звичайні і разом з тим геніальні ідеї, генератором яких був цей чоловік. Часом просто диву даєшся, звідки в цьому звичайному сільському хлопчаку стільки жаги до слова, стільки краси в думках, адже народився він у далекому 1937 році. Босоноге дитинство дитини війни пройшов Миколка сповна. Адже після того, як батько пішов дорогами війни, мати, що світу не бачила за колгоспною роботою, потребувала допомоги. Миколка був найстаршим, та ще й єдиний чоловік у домі, тому рано подорослішав і став опорою для мами та сестричок Олі і Галинки.

Закінчивши чотирирічну школу у Березанці, мав ходити в сусіднє село Липів Ріг. Здібний учень схоплював все на лету, і хоч часу вивчати бракувало, виконував домашню роботу по-господарству, але навчався гарно. Проте після п'ятого класу, коли замордований фронтовими ранами, хворобами пішов у вічність батько, а мати лишилась у 34 роки вдовою з трьома дітьми, надія була лише на цього невеличкого, але міцного хлопчака, що здавався набагато старшим за свої юні роки, надто, коли починали з ним говорити, коли зустрічались з його дорослим поглядом.

Війна, рання смерть батька, повсюдне лихоліття і скрута, що зусібіч обсідали їхню родину, як і більшість тодішніх односельців, гартували Миколу як особистість, утверджуючи у його свідомості одвічні цінності, якими наділив Бог і батьки його батьків, а вони передали їх своїм дітям. Всі, хто знав Миколу Олексійовича, відзначали його магнетизм, непересічність і відкритість, риси, які доповнювали і ще більше розкривали його творчу особистість. Саме доброта, милосердя і скромність – з когорти тих притаманних йому рис, у яких він увесь.

Після п'ятого класу навчання в школі призупинилось. Микола мав дбати про родину і пішов у пастухи громадської худоби. За сезон за кожну корову люди платили пуд зерна і годували пастушка. На мальовничих луках Березанки, на «берегах», зарослих деревами та верболозами, що відділяли вузенькою смужкою рідну Миколчину вулицю від Остра, щовесни Остер розливався і підмочував навіть городи. Отут у цій недоторканній красі і спокої формувався талант Миколи поета і художника.

Мене берези соками поїли,
І хвилі мили ноги коло броду.
І тіло краплі поту просолили,
Як пас на луках громадську худобу...

Так писав багато років потому в одному із своїх віршів «Землі і матері».

Микола змалку любив малювати. Хтозна, звідки бралися ті вигадливі рухи олівцем, з яких народжувалися цілі сюжети, навіяні отією повсюдною красою, яка контрастувала із нестатками та бідністю. І тоді, як малий непосида залазив у дупло на вербі, звідки було гарно видно чорногузяче гніздо на старезному в'язі в кінці городу Адаменків, на його малюнках немов оживали дерева і квіти, і лелеки у польоті і гнізді з лелеченятами. І так малому було радісно з того, що навіть пісні, співані колись мамою, самі собою спливали у пам'яті і лились із душі.

Здібність до малювання і до слова доповнювали його хист до вивчення наук. Одним з його улюблених предметів була географія. І вчителька його любила, і, здається, переживала найбільше, коли Миколка не прийшов у школу, бо мав пасти череду, заробляючи для сім'ї зерно. Вона не раз говорила матері, що з хлопця виросте людина. Географом він, звісно, не став, але цікавість до цього предмета жила в ньому. Навіть будучи вже завідуючим Яснозірківським клубом, він часто проводив вікторини з географії.

Власне, іншої професії Микола обрати й не міг, бо, навчаючись в Ніжинському культосвітньому училищі, від завжди був на видноті і в навчанні, і в спортивних змаганнях, і в гуртках художньої самодіяльності, і в редагуванні стіннівки. Мабуть, розумний був директор училища, який отримавши від прислужливого викладача шаржа на себе, намальованого та поетично оформленого Адаменком, провів «інструктаж», але ще більше заповажав студента.

З 1955 року життя Миколи Адаменка стало нерозривним з Носівщиною і, зокрема, Ясною Зіркою. Певно, невипадково, бо саме в цьому селі він став тим, яким його знають, пам'ятають, шанують. Саме тут його багатогранний талант розкрився. Саме з його ім'ям пов'язаний підйом культурного життя в селі і районі за кілька десятиріч його життя і творчого неспокою.

У Ясну Зірку він приїхав 18-літнім юнаком і ніхто навіть не сподівався, що з того невгамовного хлопчиська виросте людина. А він просто приїхав і почав працювати на ниві культури, як несамовитий сівач на хлібній ниві: без перепочинку і у дві зміни.

Його здатність зближуватися з людьми була справді феноменальною, здавалось, до кожного він мав свій підхід, мав вплив і таку силу переконання, що найперші шибеники і гультяї ставали активістами клубу, розкриваючи свої найкращі риси, про які, може, й вони самі не підозрювали, стаючи справжніми аматорськими артистами.

Скоро по його приходу народився молодіжний хор, почав працювати драматичний гурток. Авторитет Адаменка зростав. Причому поважали його в селі всі. Хлопчаків, що без діла вешталися вулицями, організував у футбольну та волейбольну команди. Постійні матчі біля школи та клубу стільки збирали люду, що й темніло, а розходитися не хотілося. А хоч і розходилися, то неодмінно в клуб – поспівати. А вже як рипнуть двері за останнім відвідувачем, у Миколи – ціла ніч для творчості. В його душі народжувалися численні вірші, етюди, оповідання «Спогад про перше кохання», «Батько», «Скрипка», нариси «Старий коваль», «Солдати зняли погони», новели «Журавлиний смуток» тощо. Свій дебют літератора Микола Олексійович мав на сторінках районки.

Разом з тим його творчого потенціалу вистачало не лише на культуру, а, передусім, на загальносільські проблеми. Він ніколи не був осторонь їх, скоріше – активним учасником їх вирішення.

В той час були свої традиції. І районний огляд стіннівок – одна з них. Перші місця завжди були за Ясною Зіркою. Був тут і колгоспний «Перець», біля якого завжди було людно, зате ті, про кого там писали, обходили його десятою дорогою.

Сучасник Адаменка і його друг, тодішній голова колгоспу Григорій Власенко згадував, як у 1965 році вшановували пенсіонерів із врученням їм перших пенсійних книжок. «Микола Олексійович запропонував кожному пенсіонеру вручити коровай, але ж їх було понад сто чоловік. Мусило засідати правління. Доручили майстрині з випікання Хліба Тетяні Кондрашевській цю відповідальну справу, приставивши до неї кілька помічниць, але свято було незабутнє».

Зрештою, всі пам'ятні дати відзначали неодмінно в клубі. Ще й сьогодні пам'ятають очевидці проводи зими майже 40-річної давності: чудернацькі фігури зі снігу у парку біля клубу, катання по селу на трійках і концерт надворі біля снігових замків. Проводи в армію, вшанування ветеранів, новорічні щедрування, різні конкурси – настільки зріднило, згуртувало людей, що почувалися однією великою і дружною родиною.

Особливим для яснозірківців було відзначення 9 Травня. Це все, як і агіткультбригада, було народжене з неспокою Адаменка. У 1973 році йому присвоїли звання заслуженого працівника культури, призначили керівником районної агітаційно-художньої бригади «Факел», якій у 1976 році присвоєно звання самодіяльної народної.

Все в його житті було на повен зріст – відкрито і щиро: його творчість, його душа, сім'я, усе його життя, пам'ять про яке й тепер бережуть не лише чимала когорта працівників культури різних поколінь, кому випало щастя знати Миколу Адаменка і працювати з ним, а й ті, хто повсякчас звертався до його досвіду, його творів, його постаті. Й 46 берізок, посаджених за його ініціативи в пам'ять загиблих у роки війни односельців.

Чомусь хороші і талановиті люди йдуть зовсім рано від нас. І, певно, найперше пояснення тому, що їхнє життя – як факел, горить, зігріваючи всіх навколо, але рано гасне. Так сталось і з Миколою Адаменком: не було й 54 років, як проводжали його в останню путь. Це була величезна втрата для дружини й сина, всіх, хто його знав і шанував. Не менша, а, може, ще й більша це була втрата для культури Носівщини, серцем якої був Микола Адаменко і його творчість, неспокій, розум.

Н. КАЛЮЖНА