Пономаренко Максим Олексійович

Максим Олексійович Пономаренко (народився 1872 в селі Козари — помер 1918, там же) — селянин-власник, служив у Петербурзі.

Життєпис

В 1887

Максимова мить життя в Козарах

Джерело: Юлія Філь: Максимова мить життя в Козарах, 19 жовтня 2023

Козари – все життя вони мене ваблять і хвилюють. Це село завжди миле моєму серцю своїми неповторними місцями: «Круг», «Гірка любові», «Капличка»… - незабутні спогади дитинства та молодості. І лише тепер, проживши більш як піввіку я зрозуміла чому Козари так близькі нашій родині. Це земля пращурів! З Козар починається родовід Пономаренків, що сьогодні мешкають в Носівці, Чернігові, Києві, Німеччині…

Тримаю в руках фото 1909 року сім'ї Максима Олексійовича Пономаренка з дружиною Анною Семенівною та дітьми: Іваном, Михайлом, Марією та Олександрою, найціннішу пам'ятку про нашого прадіда.

Сімейні перекази, спогади, почуті мною від батька та тітки Ольги, перенесуть нас в кінець 19 століття до села Козари, раніше Козелецького повіту Чернігівської губернії, сьогодні Носівської ОТГ.

Далекий 1872 рік, в селянській сім'ї Олексія Пономаренка, що мешкала в селі Козари народжується хлопчик Максимко. Сім'я була велика, всі працювали на пана, оскільки навколишня земля належала графській сім'ї Мусін-Пушкіних. Хоч селяни вже і позбулись кріпацтва, але ще були дуже залежні від господарів — землевласників, панів. Не знали батьки Максима, що таке незалежність, були малограмотні, не придавали значення своїй свободі, писемності, документам. Їх задовольняло, певною мірою, життя в Козарах, важка селянська праця – бо так жило не одне покоління їх роду.

Однак, одного разу, випадок кардинально змінив долю п'ятнадцятирічного хлопчиська родини — Максима. А саме: пройшов по селу слух, що повз село буде проїздити пан, хазяїн місцевих земель. Недоброзичливістю до панів, на той час, були наповнені селянські родини Козар. «Вгледіти пана і якось поквитатись», — прилетіла думка до непосидючого Максимка. Не задумуючись над наслідками, він ухватив з землі першу із грудок, стрімголов помчав до дороги та пожбурив її прямісінько в проїжджого чоловіка на коні… Максимова матуся, навіть не встигла все збагнути, що сталось, як перед нею вже стояв пан – один із членів знатної родини Мусін-Пушкіних. Материнське серце стиснулось: - що буде з хлопцем? Однак чоловік звернувся з запитанням: « Чиїх буде цей сміливець?», « Мені необхідні такі влучні стрільці на службі в Петербурзі!»...

Ось після цього випадку і почалось нове життя Максима в великому місті, далеко від родини та рідного села, на службі в графській сім'ї Мусін-Пушкіних. Проходили роки, справний козачок Максим опанував при панах деякі науки, навчився грамоті. При цьому любов до рідних та села тягнула його в Козари. При першій можливості, супроводжуючи панів, він навідувався до рідного села, родини. Здобувши багато навичок міського життя він виглядав красенем серед односельчан — чорнявий з пишними вусами, статний, грамотний, при службі. Парубку ішов 29 рік і необхідно було думати про гідну сім'ю, майбутнє, діточок.

Як воно там було, ніхто конкретно не відає, але обвінчався Максим Пономаренко в церкві Воскресіння містечка Носівка в 1901 році з дівчиною гідного носівського козацького роду Марфою Ісидорівною Баришовець (1876/1877 року від народження). Максим Олексійович, на той час, мав статус селянина-власника, бо отримав наділ землі в рідних Козарах від пана за належну службу. Однак оселилось молоде подружжя в Носівці, звідкіля була родом Марфа, в садибі по ніжинському шляху. На цьому дворищі, молода дружина — козачка Марфа Баришовець, народила Максимові синочка. Свого первістка подружжя охрестило в 1903 році в Воскресенський церкві Носівки і нарекли Іоанном (Ванечка – по сімейному). Однак подружнє життя було не довгим, захворіла молода дружина і в грудні 1904 року померла. Залишившись з півторарічним сином на руках, Максиму терміново було думати, як його врятувати, як далі ростити Іванка. Знову доля, подарувала зустріч з жінкою великого серця, простою, люблячою Анною Семенівною (1875 р.н.). Вона прийняла Ванечку як рідного та незабаром народила Максимові ще одного сина, свого первістка Михайлика (1905). Тим часом господарі повертають Максима Олексійовича до служби в Петербурзі. Анна Семенівна, щиро любила дітей, вірно чекала свого чоловіка. А він, при першій можливості приїздив до своєї родини з щедрими дарунками та любов'ю. Майже після кожного побачення з чоловіком народжувалась у них дитинка: Марія (1907); Олександра (1909); Микола (1911); Антоніна(1916).

В честь народження кожної дитини Максим Олексійович купував в дарунок від батька: сину — золотого хрестика, доньці – золоті сережки. До сьогодні, подарунок батька в честь народження доньки Олександри, як сімейну реліквію, зберігає онука тітки Ольги(донька Олександри Пономаренко). Діти пишались своїм татком. Любувалась та кохала його Анна Семенівна. Максим також був вдячний дружині. Забезпечував сім'ю всім необхідним.

Пройшли революційні події 1917 року в Петербурзі, повертається Максим Олексійович до рідних Козар, де народився, де поховані батьки, діди, прадіди.. Необхідно було дбати про землю в Козарах, садибу в Носівці, перейматись безпекою родини.

Буремний 1918 рік, переділ землі, селяни виступають проти господарів, власників земель. Одного разу, «активісти» односельці запропонували Максимові іти разом громити панську економію, ділити майно «буржуїв», їх землю. Не міг собі це допустити Максим Олексійович, не міг він виступити супроти родини Мусін-Пушкіних. Ось тоді відразу, посеред рідного села, від «борців за справедливість», отримав Максим в груди кулю, як панський «прихвостень». Зі страшенною звісткою прийшов сусід, дід Чорноус, до Анни Семенівни… Більшого горя не можна було уявити. Разом з дідом привезла Анна Семенівна на підводі тіло чоловіка до дому. Поховала родина свого батька на центральному кладовищі села, в Козарах. Після трагедії з чоловіком, забрала Анна своїх п'ятеро діточок, деякі речі та назавжди залишила Козари, повернувшись на дворище по вулиці Ніжинський шлях, в Носівці. Проходили роки, ставали на ноги хлопчики Михайло та Микола, повиходили заміж дівчата Марія, Олександра та Антоніна.

Не могли діти Максима Олексійовича, в період радянської влади, вихвалятись своїм «пролетарським» походженням. За ради безпеки, не варто було згадувати Козари, батька, Мусін-Пушкіних. З великою журбою в серці мовчала і Анна Семенівна…

І лише, невдовзі після смерті матері в 1947 році, Михайло разом з сестрою Олександрою, пригадуючи батька Максима, їдуть до Козар, розшукують його могилу та встановлюють пам'ятний знак – хрест з автомобільного кардана (найміцніший і найдоступніший матеріал в післявоєнні часи), як символ пам'яті та болю. Минали роки, але Козари при нагоді, щоразу манили до себе Максимових онуків: Ігоря, Олега, В'ячеслава, Михайла, Анатолія, Володимира… Цікавлячись історією роду, спілкуючись зі старожилами села, найстарший онук Ігор розшукає дідову могилу на центральному кладовищі в Козарах. А потім, ще пізніше, проїздивши одного разу через село, повз кладовище, разом з донькою Юлею, Ігор Михайлович скаже: «Ось тут поховано мого діда Максима. Світла йому пам'ять…»

На думку приходять слова з пісні Океан Ельзи «Мить»:

 «Напиши на чужому конверті
 Те, що так у житті не сказав
 І за крок до відважної смерті,
 Будь таким, яким Бог тебе знав…
 Не сміши, най вона зачекає
 Ще мить…»

19 жовтня 2023, Юлія Філь (Пономаренко)

Використано: фото 1909 року з сімейного фотоархіву В.Пономаренка; фотокопії Метричних книг з державного архіву Покровської церкви с.Козари Козелецького повіту та Воскресенської церкви м. Носівка за період з 1901 по 1916.