Горішне
«Горішне» також «Орішне» — урочище, ботанічний заказник місцевого значення в колишньому Носівському районі, також колишній хутір.
Заказник розташований у межах колишнього Носівського району Чернігівської області, на північний схід від міста Носівка.
Площа 500 га. Статус присвоєно згідно з рішенням Чернігівського облвиконкому від 4 грудня 1978 року № 529; від 27.12.1984 року № 454; від 28.08.1989 року № 165. Перебуває у віданні ДП «Ніжинське лісове господарство» (Носівське л-во, кв. 48-58).
Статус присвоєно для збереження частини лісового масиву на лівобережжі річки Остер. У деревостані переважають сосна, береза, в домішку дуб, осика тощо.
Координати
Історія
На початку жовтня 1941, ще до приходу німців, в ліс прибув М. І. Стратілат. Всі розпорошені по лісу групи партизанів були зібрані в урочище «Орішне». Під командуванням Стратілата тут був утворений Носівський партизанський загін, загін, що об'єднував 68 бійців.
Після знищення в ніч з 4 на 5 листопада 1941 поліцейського стану в с. Козари для облоги лісів у Носівку стягуються карателі із сусідніх районів. Починається прочісування лісів. Партизани перебазовуються з урочища Орішне в урочище Борки.
Пізніше в Орішному розташували госпіталь і патронат для жінок і дітей партизанів. На початку зими 1942/1943 були обладнані землянки, бомбосховище, працювала кухня, пекарня, кінний млин.
Після війни тут споруджено великий обеліск партизанської Слави.
Цікаво було побувати
- Джерело: Роман Супрун: Після прочитання роботи історика, Носівка Nosivka Носовка, 17 жовтня 2021
Після прочитання роботи історика І. Я. Буняка "Партизанська Носівщина", дуже цікаво було побувати на місці, де відважні носівські (та не тільки) партизани організували загін, який переріс в 4-тисячне з'єднання "За Батьківщину". Де воювали бійці, і жили жінки та діти партизанів у найтяжчі часи нацистської окупації. На цьому місці встановлено обеліск, який огороджений декоративним парканом та обсаджений ялинками.
Поряд росте дуб, який був свідком тих подій. Неподалік є земляні насипи та поглиблення, які колись були партизанськими землянками.
Добратись туди не так то і просто. І взагалі, цей ліс має дуже цікавий та непростий ландшафт. Побувавши там, я зрозумів, чому саме це місце, в урочищі Орішне, вибрали партизани для штабу.
Приємно, що за пам'ятником доглядають. Неприємно, що ці ж самі люди там смітять. Не зрозуміло: чи вони шанують пам'ять героїв, чи зневажають. А ще неприємно, що на пам'ятнику не було збережено світлини організаторів та провідних діячів партизанського руху (в книзі згадується, що вони, станом на 1999 рік, там ще були).
Урочище «Орішне» – гордість і слава Носівщини
- Джерело: Хоменко Ніна: Урочище «Орішне» – гордість і слава Носівщини, Новини Ніжина, 9 травня 2021
Про історію потрібно не лише говорити, а й відчувати її, любити!
Коли читаєш книгу чи слухаєш історичні розповіді, то ніби проживаєш чиєсь життя, линеш подумки в старовину…
Багато історій мені розповідав батько про урочище «Орішне». Там колись розташовувався партизанський загін, а згодом – партизанське з’єднання «За Батьківщину!», слава про яке лунала на всю Україну та за її межами.
Урочище знаходиться в лісі, за шість кілометрів від села Дебреве. Там живуть мої батьки, там жили мої діди і прадіди, що знали про партизанів і про Другу світову війну не з розмов, а самі воювали і захищали рідний край.
Раніше дорога до «Орішного» була виїжджена машинами. Багато людей вирушали у місця партизанської слави, щоб відчути подих історії, щоб прибрати біля обеліска, щоб ушанувати загиблих і згадати про них у День Перемоги…
Їдемо в «Орішне»…
Ось і галявина!.. Дух перехоплює…
Ми вийшли з машини. Нарешті! Як мені хотілося побувати тут!
Перше враження – це тиша. Неймовірна тиша серед величі лісу…
Величенна галявина, оточена старими могутніми дубами. В центрі – обеліск Партизанської Слави.
Іду до пам'ятника, відчуваю, як боязко і трепетно ступати по цій землі – землі, по якій ступали мої предки, де колись чулися постріли, крики, де в мирний час жили собі люди, співали, працювали, пекли хліб…
Обеліск – високий, метрів п’ятнадцять. На верхівці – зірка.
Навколо обеліска ростуть столітні сосни. І ще одна, маленька, примостилася поруч. Дерева бережуть історію… Бережуть подвиги наших земляків…
Праворуч – високий дуб, ліворуч – старезна верба. Це не просто дерева. Це – обереги. Обереги старовини, мужності, сили…
Про героїчні подвиги партизанів нашої Носівщини 1941-1943 років можна прочитати на сторінках дуже цікавої книги, яка збереглася в нашій родині.
Це повість Героя Радянського Союзу М. Д. Симоненка, який був командиром полку партизанського з’єднання «За Батьківщину!», під назвою «В лісах над Остром».
Ця книга – реліквія, найцінніший скарб. Вона знаходиться у моїх батьків. Перечитана по кілька разів усіма членами нашої родини, сусідами і знайомими. На вже коричневих сторінках її оживає історія нашого краю.
Потрапила книжечка до нашої сім’ї не випадково. Мій прадід Бурсук Микола Павлович (1911 р.н.) був особисто знайомий з її автором Миколою Симоненком.
Видана книга в 1969 році. У тому ж році і подарована моєму прадіду. Так уже 50 років вона знаходиться у нашій родині.
Ось як описує Симоненко першу ніч в «Орішному»:
- «Ворог наближався до Носівки. В ніч на 12 вересня 1941 року ми в складі 12 чоловік виїхали в ліс.
- Тихо поскрипували підводи. В темряві майже не було видно облич товаришів. Крізь шум дощу і завивання вітру раз у раз долинали постріли ворожих гармат. Палахкотіли заграви пожеж.
- Ліс, у якому ми опинилися, був овіяний героїчним духом боротьби, що вели тут партизани під час громадянської війни. Цей ліс і тепер гостинно дав нам притулок» (с. 10).
- «На початку жовтня в ліс прибув М.І.Стратілат. Всі розпорошені по лісу групи партизанів були зібрані в урочище «Орішне». Під командуванням Стратілата тут був утворений загін, що об’єднував 68 бійців» (с.12).
Тоді ж, восени 1941 року, вороги вдерлися на Носівщину. Громили, били, убивали. Пожежі займалися то тут, то там. Сила ворога була набагато чисельнішою.
Одного погожого дня німці оточили с. Дебреве. Вони готували операцію по знищенню чоловіків. Заходили в кожну хату і забирали їх.
У березні 1942 року в загоні вже було понад 300 бійців, які не жаліли себе, а мужньо йшли до перемоги, дивлячись сміливо у вічі ворогу…
- «Наше з’єднання , зустрічаючись із партизанами Ковпака та Федорова, діставало цінні відомості, необхідні поради, матеріальну допомогу» (с.44)
Влітку 1942 року партизани вирішили будувати землянки, адже в тимчасових наметах місця всім уже було замало. Працювали чоловіки й жінки. У землянках були облаштовані груби, був стіл, ліжко, лави, посуд. Робилися земляні сходи.
Вхід у землянку ретельно маскували від ворога листям, травою, гіллям. По обидва боки галявини, між дубами, були розкидані житла партизанів.
Коли ми з однокласниками та нашим класним керівником Кириленко Олександрою Федорівною приїздили сюди прибирати, то бачили дві землянки. Одна була напівзруйнована, інша – в гарному стані. Можна було навіть залізти всередину і відчути частинку партизанського життя.
Сьогодні, на жаль, не вдалося побачити землянок. Час нещадно знищив їх, залишивши між деревами лише одну неглибоку яму, яка от-от зрівняється з землею.
М.Д.Симоненко пише далі:
- «Багато сімей, рятуючись від окупантів, пішли в ліс до партизанів. Ми організували для них спеціальний табір, де зібралося близько 500 чоловік. Здебільшого це були жінки, старики й діти. Усі працездатні жителі табору обслуговували бійців: прали білизну, мололи і пекли хліб. Роботи вистачало всім: батальйон налічував тоді вже 700 бійців» (с.49).
Восени 1942 року вороги дізналися про місце розташування носівських партизан. Треба було негайно переходити в інше місце. Було прийняте рішення розійтися по лісу невеликими групами, обладнати тимчасові намети. З селянами залишилися по 4-5 партизанів, у яких була зброя. Решта партизанів вирушила на бойове завдання.
На початку зими 1943 року партизанське з’єднання, хоч і в неповному складі, поверталося назад. Про це в книзі «В лісах над Остром» говориться так:
- «Ми верхи помчали в «Орішне», де були залишені наші підопічні. Їхали швидко. Табір, де стояв батальйон, був розгромлений. Тиша, жодної живої душі… Я дав шість пострілів з умовними інтервалами. Скоро ми побачили, як звідусіль збігаються люди. Нас оточили. Плакали, цілували, розпитували про тих, кого не було з нами. Так, це справді була єдина сім’я, і відчуття єдності з нею не раз зігрівало нас у ті нелегкі дні.
- Надвечір прибув увесь батальйон. Ми розташувались на своєму старому місці. Почали приводити в порядок землянки, влаштовувати табір і бомбосховище. Знову запрацювала пекарня, кінний млин. Діти, матері, люди похилого віку почали регулярно одержувати гарячу їжу, хліб» (с.51).
У вересні 1943 року Носівщина була звільнена від окупантів.
Симоненко пише так:
- «19 жовтня в Носівці відбувся прощальний мітинг з нагоди передачі наших бійців 132-й армії.
- Відгриміли останні бої на території нашого району. Та війна тривала. Бійці партизанського з’єднання «За Батьківщину!» пішли битися далі з ворогом».
Щороку в День Перемоги збиралися партизани в урочищі «Орішному», щоб побачитися, згадати, поговорити. Спокійно. Вони знали, що ніхто не порушить тиші.
Через двадцять років після Другої світової війни, у 1966 році, було споруджено обеліск Партизанської Слави, на закладку якого зібралися вже не юнаки й дівчата, а сиві люди в орденах та медалях. Багатьох тоді вже не було…
Минуло вже більше 75 років, як припинило діяти партизанське з’єднання «За Батьківщину!» Височіє самотньо обеліск посеред галявини. Справа – кремезний партизанський дуб, зліва – трухлява верба. А трохи далі – стара яблуня, під якою мурахи облюбували своє помешкання.
Такими словами завершив М.Симоненко свою книгу:
- «Навколо тихо шумлять віковічні дерева – свідки героїчного минулого. Вони немовби перемовляються між собою про славні діла патріотів.
- Біля підніжжя монумента не в’януть квіти пам’яті і любові. На камені викарбувано крилаті слова О.Довженка:
- Партизани – це ті сини України,
- перед якими скинуть шапки цілі століття,
- якими пишатимуться цілі покоління».
Промайнули роки, партизани відійшли у вічність, та слава про їхні подвиги не згине ніколи, не забудуться події сивої давнини…
Надихавшись історичним повітрям, отримавши незвичайні емоції, ми лаштуємося додому.
Передивляюся сьогоднішні світлини і знову думками лину в «Орішне». Справді, там оживає історія. Не забуваймо її! Бережімо!
Автор: Хоменко Ніна, учитель української мови та літератури Іржавецького НВК
В лісах навколо Носівки
- Джерело: Юлія Філь: В лісах навколо Носівки, Носівка Nosivka Носовка, 14 грудня 2021
Перенесемось на північний схід від м. Носівка і потрапимо до ботанічного заказника України місцевого значення «Горішне», площею 500 га. Місцеві жителі Носівки та навколишніх сіл називають цю територію ще «Урочище Орішне». Цей масив унікальний своєю природою, історією завдяки болотам біля річки Остер, що оберігають заказник на півночі та колись непрохідними болотами з південно-західної частини.
I. СПОГАДИ.
«Орішне» - одне з найзагадковіших місць лісових масивів нашого краю. Не кожного бажаючого воно підпустить до своїх таємниць і відкриє їх для необережного ока відвідувача. Всі свої секрети урочище закриває колючими чагарниками, хащами, а то завалить дорогу старими трухлявими деревами, корягами, то розведе непроїзну багнюку по дорозі, чи підніме на допомогу ненажерливе військо комарів. Доїхати чи дійти в усі потаємні місця «Урочища Орішне» в усі часи було не просто…Це місце знається оберігають лісові духи, що живуть то в темній гущавині, то в непрохідному болоті, а то в заростях річки. Ось придивіться і ви побачите постаті місцевих хуторян, партизан в образах змучених жінок, змарнілих діточок, блідих дівчат, струнких хлопців та суворих чоловіків…
«Орішне», це моє перше дитяче знайомство з силою, красою природи її таємницями. Мандрувала я до нього зі своїм прадідусем О.Заволовим (1890 р.н.) до пасіки, що стояла біля болота на краю лісу. Від прадідуся перейшла мені любов до лісового плетючого барвінку, що встеляє своїми ковдрами непоодинокі галявини заказнику. Бабуся Валентина була добре обізнана з цим лісом і брала мене збирати букетики конвалії (в кінці 1960-х — на початку 1970-х їх ще приймали, як лікарські трави). Разом з батьками їздила купатись на річку Остер, що протікала біля лісу, недалеко від села Дебреве. Колись від мами, я вперше почула про партизан цього краю, що в різні часи базувались в урочищі. Дивовижний світ «Урочища Орішне» дарував життєві сили не одному поколінню моєї родини.
Сьогодні я іншими очима дивлюсь на ботанічний заказник місцевого значення «ГОРІШНЕ».
II. КАРТИ МІСЦЕВОСТІ.
Ознайомившись з доступними картами різного періоду місцевості, сучасного заказника «Горішне», приходжу до власних висновків:
1. На карті 1890 року («Военно-топографическая карта Черниговской губернии выпущена Военно-топографическим отделом Главного Штаба») та на німецькій військовій карті 1915 року на території «Горішного» були ліси, болота, протікали річки Остер, Носівочка. І одночасно бачимо лише один населений пункт з назвою – хутір «Каблуков»;
2. На карті 1923 року – вже бачимо, близенько один від одного, два досить великих хутора «Орехово» та «Ляшенков»;
3. На карті Носівського району періоду СРСР, чітко видно дороги лісовим масивом, місце розташування братської могили (з позначенням «бр.мог.»), міст через річку Остер (в народі названий «Шамодин»);
4. На сучасних топографічних, супутникових картах місцевості ботанічного заказника «Горішне» не позначаються давні поселення хуторян, кладовище, мости, партизанський пам'ятник, а лише не пізнані мною об'єкти: «Загірне» та «Храм Святоапостольський».
За іншими довідниками гідрологічний заказник України місцевого значення «Загірне» (14га) розташований на північний схід від міста Носівка поряд лісового масиву (ботанічний заказник «Горішне»), для збереження лучно-болотного природного комплексу лівобережної заплави і стариці річки Остер.
Безумовно, є і інші карти зазначеної місцевості, що можливо зможуть допомогти нам глибше пізнати наш край, його природні та історичні скарби…
ІІІ. ВЛАСНА НАЗВА.
Також важко визначитись з назвою цією території, як правильно висловлюватись урочище «Орішне» чи «Горішне»? Якщо звернутись до інформаційних баз, то: «Урочище — це те, що становить природну межу, або ділянка, яка виділяється серед навколишньої місцевості природними ознаками (наприклад: ліс серед поля, болота і т.д.)». А ще, це — «певна територія, котра має стійку назву в місцевого населення та позначає закинутий населений пункт».
Синонімом до слова «урочище» можуть виступати слова в російській мові: «заимка, хутор, селение, деревня…», в українській мові: околиця, село, межа…
На карті місцевості 1923 року, неподалік значного повороту, петлі русла річки Остер та так званого в народі «Шамодиного» мосту ми бачило хутір «Орехово».
Ось і визначайтесь носівчани, як правильно висловлюватись Орішне чи Горішне…
ІV. ПАМ'ЯТНИКИ.
Що для нас увічнення пам'яті людей? Що ми зможемо розповісти, передати, зберегти нашим дітям?
На території ботанічного заказника України місцевого значення «Горішне», в центральній його частині, посеред лісу знаходиться занедбане, забуте кладовище зі значним похованням людей. Це могили місцевих жителів давніх хуторів, а також людей, що загинули в період війни в межах лісового масиву. Під пагорбками вкритими густою ковдрою з плетючого вічнозеленого барвінку, лежать останки людей, що не пережили колективізацію, виселення з рідних місць, невідомі (забуті) партизани, патронатівці, що не були розшукані близькими, рідними та перепоховані. Це могили вірян! Про це красномовно говорять православні хрести: то зроблені в древності з вікового дубу та вкриті зараз мохом, то залізні – з труб та покрученого дроту, роз'їдені корозією, що стоять серед захаращеного лісу, як привиди…
Для розвіювання сумнівів на рахунок поховань, довелось потурбувати в Ніжині відомого історика, краєзнавця Віктора Миколайовича Ємельянова та ветерана партизанського руху Петра Андрійовича Крапив'янського, котрий добре пам'ятає лісове кладовище в «Орішному».
Ось що розповідає Петро Андрійович своєму товаришу Віктору Ємельянову 12 грудня 2021року:
- «Раніше, це було міжхуторське кладовище. В період з травня 1942 року по вересень 1943 року на цьому цвинтарі хоронили бійців-партизанів. Тільки з загону М. Симоненка там було поховано 21 бійця. До сьогодні пам'ятаю імена лише двох, що там лежать: Аркадій Кузнєцов (родом з Ленінграду) та Василь Греков (родом з центральної Росії). Всього там лежить близько 50 загиблих воїнів, що були не перепоховані після війни рідними чи місцевою владою. В основному це люди, що приходили до загону «За Батьківщину», в статусі «оточенці»( військові, що вижили, вийшли з оточення). Ніхто не бачив їхніх справжніх документів. Ці бійці необхідні були командиру І. Бовкуну для проведення військових бойових дій на окупованій території. Про них дізнавались в місцевих жителів (хтось сам розшукував партизан, когось приводили).
- Після закінчення війни, перебування в застінках НКВС СРСР, Бовкун подавав списки загиблих партизан для нагород посмертно, де були також вказані імена «військових–оточенців». «Особий відділ» цей список не погодив. У пориві емоцій, списки оточенців командиром були знищені, боячись визнання цих загиблих воїнів «дизертирами», «зрадниками» і т.д. Хай краще без вісті зниклі, чим «дезертир», мабуть так подумав кадровий військовий командир.
- Деяких патронатівців також хоронили на «міжхуторському» цвинтарі серед лісу, але їх останки після закінчення війни, в основному, перепоховали рідні та близькі. Носівська влада післявоєнного періоду, підтримуючи позицію О. Федорова, хотіла забути про загін «За Батьківщину» і в тому числі про «оточенців», їх місця поховання. Деякі люди, що розшукали могили рідних на цьому кладовищі і не хотіли турбувати останки померлих, встановлювали тоді хрести з написами та огорожі. Дуже сумно зараз, з приводу цього «безхозного» кладовища…»
- (Записала розповідь 14.12.2021р. Ю. Філь).
Відновимо в пам'яті сталінську фразу: « Унас нет военнопленных, у нас есть предатели родины». Зрада, дезертирство, ворог народу, не дотримання військової присяги, страх людей, зневіра, все змішалось…
Забути про без вісті зниклих (саме зниклих!), а не без вісті загиблих в період військових дій, репресій, знеособлення людей, все це — зручно можновладцям різних часів і періодів (зручно перш за все фінансово, не враховуючи ідеологію).
Нагадаю ще один крилатий вислів: « ХОЛОДНИЙ ПОПІЛ МЕРТВИХ НЕ МАЄ ЗАСТУПНИКА, КРІМ НАШОЇ СОВІСТІ…».
Продовжуючи подорож, праворуч, від центральної дороги заказника, шлях спочатку вас приведе до партизанського пам'ятника (обеліску), встановленого в честь пам'яті по загиблих партизанах двох світових воєн в цьому урочищі. Із розповіді П. Крапив'янського, в книзі «Спогади ветерана», цей пам'ятник було виготовлено на заводі «Ніжинсільмаш» за рахунок коштів громадськості. На сьогоднішній день монумент (обеліск, пам'ятник), не взятий на облік або відповідний нагляд, жодною державною установою чи підприємством. Дякуючи ДП «Ніжинське лісове господарство» навколо обеліску підтримується належний порядок і партизанський пам'ятник ще стоїть!
Неподалік пам'ятника, правіше, росте могутній дуб (говорять, що йому більше 300 років). Свідок початку партизанського руху в «Орішному». Його часто згадували партизани в своїх спогадах.
Лівіше від дуба і обеліску стоїть лісова берегиня – величезна, розлога яблуня. Можливо це пам'ятка хуторян?
Як багато таємниць могли б розкрити нам, ці живі пам'ятники природи – вікові дерева, мовчазні свідки…!
V. ОХОРОННІ ЗАХОДИ.
Не хотіла б нагадувати нікому, про значення лісу, місцевої природи і т.д. і т.п., але ж — найунікальніший ботанічний заказник місцевого значення «Горішне», межуючий з гідрологічним заказником місцевого значення «Загірне», в нас лише один!
Як не стало хуторів «Каблуков», «Орехово», «Ляшенков» на цій території, так з часом можемо знищити і весь лісовий масив з навколишніми болотами, річками, луками, з його унікальною флорою та фауною, пам'ятниками природи та історії.
Погляньте на сьогоднішню супутникову карту місцевості! Порівняйте межі заказника і межі сільськогосподарських угідь. Територія осушується і розорюється. Оцініть розміри вирубки лісу в центральній частині ботанічного заказника.
Нажаль, в заказнику я зустріла лише один державний Знак встановленого зразка, що забезпечує, інформує населення про його межі. Згідно із законодавством Знак про природний заповідник (заказник) встановлюється вздовж меж території, в місцях перетину меж територій з дорогами, поблизу населених пунктів, в місцях відпочинку… (порахуйте Ви, знаки в заказнику «Горішне»). Можливо тому, деякі сільськогосподарські підприємства, мисливці, «чорні» лісоруби не бачать межі заказника, що знаходиться у віданні ДП «Ніжинське лісове господарство» і вважають його землі своїми?
Зверніться до статті 26 глави 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» , де зазначається: «На територіях заказників забороняються рубки головного користування, суцільні, прохідні, лісовідновні та поступові рубки, видалення захаращеності, а також полювання та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.»
Цей закон обумовлює і дозволяє окрім державного контролю здійснювати також і громадський контроль за об'єктами природного заповідного фонду, проводити соціальний захист. Звісно, що сьогодні лісова, екологічна охорона не в змозі все проконтролювати і виправити.
А ГРОМАДА може?
Чи можемо ми щось вдіяти? Чи можуть служителі УПЦ освятити забуте серед лісового масиву кладовище вірян, християнські поховання? Чи хтось прийде вклонитись могилам невідомих загиблих періоду Другої світової війни, що залишились лежати в землі Носівщини? Чи в змозі працівники державного підприємства «Ніжинське лісове господарство» розчистити захаращення навколо поховань в ботанічному заказнику України «Горішне» і встановити відповідні знаки? Чи в змозі Носівська ОТГ опікуватись місцевою культурною спадщиною в «Урочищі Орішне», взяти на облік «безхозне» кладовище?
Що для нас ліси навколо Носівки – місце відпочинку, спогадів, промислу…чи щось інше?!
Див. також
Джерела
- Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду України станом на 01.01.2013; (145. Горішне)
