Власенко Петро Михайлович

Петро Михайлович Власенко (народився 10 березня 1947 в с. Галиця Ніжинського р-ну) — художник-пейзажист. Очолював 25 років Червонопартизанську середню школу № 1.

В 1980-і — 1990-і був керівником судномодельноих гуртків Носівської станції юних техніків.

Математик з душею художника

Нарис Н. Калюжної в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Червоні Партизани — село, яке має не лише партизанську і трудову славу. І сьогодні немає жодного населеного пункту на Носівщині, та й, думаю, в Україні, яке б зібрало в своєму лоні стількох талановитих майстрів пензля.

Тут їх п'ять. Петро Власенко, Григорій Шкребель, Петро Сендер, які малюють переважно пейзажі та натюрморти. Михайло Гапей та Михайло Шерстюк спеціалізуються на іконописанні та сюжетних картинах переважно з портретами. Втім у кожного з них – свій почерк, свій самобутній талант, свої шанувальники.

Якби хто сказав Петру Михайловичу Власенку, що він стане всерйоз займатися художництвом, та ще й після стількох років роботи на освітянській ниві, точно не повірив би. Однак талант, отриманий у спадок від матері, Тетяни Іванівни, проявлявся ще зі школи, де всі стінгазети, і роздаткові матеріали, просто тематичні малюнки школяр виконував залюбки.

Вважай, щодня ніс додому завдання з малювання, уроки ніколи учити, хоча навчався гарно, — згадує Петро Михайлович. Малювання супроводжувало його впродовж всього життя.

І тоді, як став студентом фізмату Чернігівського педінституту. Там на той час працювала художня студія, де він був активним учасником.

Настане час, коли надовго фарби і пензлі Петро Михайлович заховає в стіл, а мрія зайнятися улюбленою справою чекатиме свого часу більш як чверть століття. Тому що не до малювання було.

Щоденні турботи вчителя і директора школи, чоловіка, батька, зрештою, господаря. Все це забирало час і сили. Оселя Власенків затишно розмістилася в самому серці села, поруч з рукотворною річечкою. Тут настільки мило, що розумієш, чому практично всі пейзажі змальовані саме з цих красот. Тут особлива природа, особлива аура, яка надихає й окрилює. Хтозна, чи взявся б за пензля Петро Михайлович, якби не зустріч з давнім знайомим: а тепер найближчим другом Григорієм Павловичем Шкребелем? Але після побачених на стінах у його квартирі авторських картин вирішив прикрасити і стіни власного дому. Так створив три великих полотна. Потім були ще і ще. Нині в Петра Михайловича понад триста авторських робіт. Тепер він разом зі своїми найближчими друзями-земляками — член Спілки художників України. Звичайно, організувати виставку десь у богемному залі проблематично, але його твори вже давно знаходять місця у приватних колекціях, в мистецьких салонах Чернігова, Києва, Москви, на постійних виставках на Андріївському узвозі. Саме тут приймає замовлення його син В'ячеслав, який і сам малює непогано, але поки що в батька працює менеджером, забезпечуючи його технічним матеріалом.

Так що Петру Михайловичу створені всі умови для творчої праці. Обладнана майстерня на другому поверсі просторого будинку, де він щодня працює. Особливого перевантаження, звісно, немає, але замовлень не бракує, тим паче, що на виготовлення однієї картини витрачається три-чотири дні, а то й тиждень.

Картина коштує нині недешево, але в Петра Михайловича є вже постійні замовники. Мабуть, в кожній оселі на його вулиці є картини. Звісно ж, подаровані. Бо хіба є кращий подарунок, ніж вічна краса, зупинена мить, що оживає на картині. До речі, так думає не лише художник. Це підтверджується численними шанувальниками художника в усіх куточках України, чимало їх і в Носівці. Цілі колекції його картин у В. Дикого, Г. Волошина, В. Юрченко, В. Кіндрачука. Багато серед його шанувальників політиків, артистів, які зупиняються на узвозі саме біля картин червонопартизанського математика з душею художника.

Нарешті настав той час, коли люди замість килимів прикрашають стіни картинами, розуміючи, що не штучна, а вічна краса рятує світ.

Петро Михайлович вважає себе щасливим. Насамперед у тому, що зумів пронести свій талант через роки зберігши його в своїй душі, і тепер може реалізуватись ще й як художник, бо як педагог і мудрий керівник він віддав багато років свого життя школі. Щасливий від того, що завжди в цьому покликанні відчував підтримку дружини, обох синів, які також не байдужі до мистецтва. Щасливий від того, що благословенна червонопартизанська земля відкрила для нього всі свої щедроти, доля звела з такими талановитими людьми, як Григорій Шкребель та Петро Сендер. У кожного з них своя доля. Скажімо, Петро Якович свого часу малював мініатюри, має в своєму доробку їх велику кількість, Григорій Павлович — меценат.

Дивна річ життя. У кожного воно своє. Кожен обрав за фах зовсім іншу царину: Власенко — освіту, Шкребель – армію, Сендер — зв'язок, але талант, якщо він справжній з роками не міліє, а навпаки, з більшою силою вихлюпується на полотнах художників, додаючи з кожною наступною картиною ще більше снаги, неспокою цим талановитим людям.

Н. КАЛЮЖНА