Спокута гріхів
«Спокута гріхів» — збірка поезій Миколи Андрієнка, вийшла друком у 2006.
Автор збірки висловив подяку депутатові Чернігівської обласної ради Лазарю Вікторові Леонідовичу.
Вихідні дані й анотація
Андрієнко М.П. Спокута гріхів: Поезії. — Ніжин: ТОВ "Видавництво "Аспект-Поліграф", 2006. — 80 с. ISBN 966-340-157-5
Книга М. П. Андрієнка "Спокута гріхів" — плід багаторічної літературної діяльності людини, яка без перебільшення віддала себе сповна втіленню в життя української національної ідеї. Ця збірка — про Любов в її найширшому громадянському звучанні, про вірність раз і назавжди вибраній дорозі. Вона — як Подяка і Спокута тим і перед тими, хто ідеї Соборної України віддав найкращі роки життя, а також тим. кому не вдалося дійти до кінця в цю героїчну дорогу, хто на цю дорогу ще стане колись за покликом небайдужого серця, щоб боротися і перемагати.
Передмова
При вежі придорожньої тополі...
(або слово про справжнього Українця)
Буває - читаєш вірші, чи слухаєш пісню, чи дивишся картину начебто українського поета (митця) маляра, а воно - неукраїнське, хоча виголошене (намальоване українською мовою) українськими кольорами. Ні-ні, та й видає щось фальшиву нотку і чуєш чужий мелос, чужу настроєвість, чужу душу. Мистецтво обдурити не можливо. Скажімо, дивишся на "Чорний квадрат" Малевича - і бачиш не слов’янську натуру, а чужинецьку. Читаєш Пастернака - і бачиш не російську мелодику, а таки єврейську. Слухаєш численні рок-групи - і чуєш не нашу чебрецеву мелодику, настояну на зорях Чумацького шляху і грушевих садах України, а ворожі нашій натурі африканські ритми. Хоча слова можуть бути і начебто українські (якщо їх ще можливо розібрати)...
Але в хвилину душевного сум'яття береш, скажімо, томик Леоніда Талалая:
— ...І мимоволі прагнеш самоти, хоч пишеш, усамітнившись, листи і розумієш: всі твої писання не варті незрадливого мовчання. І грієш пізнє яблуко в долоні, і переводиш погляд на вікно, де виноград на світлім підвіконні переграє у бутлі на вино,
— і - чуєш: це - твоє, українське, хоча нема тут клятв та іншої патетики про любов до України.
Не клянеться в любові до Батьківщини і Микола Андрієнко - він просто живе нею. Пригадую, якось ми давали в "Сіверщині" його фотографію - стоїть він у білій святечній сорочці серед селян; хтось з велосипедом - основним сільським транспортом, хтось руками набитими розводить, а Микола Андрієнко чується серед них своїм. І вони знають його своїм - він не тікав, він був завжди з цими людьми - чи коли виборював незалежність України в бунтівному Народному Русі, чи коли тепер упорядковує районне життя на посаді голови районної державної адміністрації як представник Президента України і Української народної партії.
Дивина не в тому, що він ще й вірші пише. Дивина в іншому: вірші ті не покриті фальшивою позолотою лукавства. Він просто вірує "у чисте синє небо", "у пшеничні золотисті ниви". Він, певно, щасливий, бо знає - "не розійдуться дороги у моєї долі і Вітчизни". А що більше треба?
Микола Андрієнко знає, що "найсвятіше - дитина і мати", і він захоплено бачить, як від п’янкої і легкої гріховності "чумацьким шляхом уперше йшло на землю чиєсь життя". Таке бачення і є щастям, а не матеріальні блага. Сказано бо в Євангелії - що тобі, якщо багатств назбираєш, а душу втратиш? Микола Андрієнко, як свідчить його поезія, дбає про душу.
Але й душу, життя своє він бачить невіддільними від України: "Я караюсь з нею - і воскресну, як в бою нерівному загину...". Тут читається одвічна козацька віра про незнищенність життя - подивіться на так звану козацьку архітектуру, хоча б Катерининську церкву в Чернігові - вона заснована саме на вірі в незнищенність життя. Йдеш навколо цього храму раз. удруге, втретє, а з четвертого разу губиш початок і вхід у храм, зливаються архітектурні елементи, і ти мимоволі думаєш - життя безкінечне. Ця ідея була випалена роками совєтчини, але бачимо, що і в поезії Миколи Андрієнка, який явно не вивчав філософії козацького бароко, вона вперто проривається.
Микола Андрієнко справедливо бачить щастя, "якщо діти малі, Хліб і сіль на столі і є з ким Розділити тривоги".
Бачить він і "біча", загубленого довгим совєтським рублем, бачить і гірко карається, що в добу українського просвітлення, коли співало від щастя серце, коли їхали гості високі "при шаблях, в ясних жупанах", щоб засвідчити нерозривність із золотою козацькою добою України, не так сталось.... Коли роз’їхались важні гості -"залишився люд колгоспний, здебільшого, злий і п’яний". Бачить він і традиційного нашого хохла, викрученого роками неволі в продажності "до голих п’яток". Просить він іменем пам'яті про Богданові однострої і Залізнякові юрби та полки, просить прощення у Патріарха Володимира за оте поховання, що вилилося у "чорний вівторок". Але Микола Андрієнко живе з цими людьми, як може, їх приводить до тями і певний, що любитиме "навіть незрячу зачаровану землю свою".
Поет бачить, що він не рівня тим поетам-естетам, які вправно майструють красиві сонети. Але бачить він і тих хитруватих поліських дядьків, які не зупиняють тих хвальковитих естетів перед ярами й проваллями - "Вони ж бо дороги у нас не питали’". Андрієнку й питати не треба, бо не відділявся від свого носівського люду, що є невід'ємною частиною українського народу.
…І коли буде настрій відкрийте і прочитайте з коханою про ностальгійну ніч "із присмаком любові і вина". І серце, вистигле, збудиться та оживе пам’яттю. Про свій рід і нарід. Бо він - з любові.
Василь ЧЕПУРНИЙ.
Голова Чернігівського обласного товариства "Просвіта" імені Т Шевченка. редактор газети "Сіверіщина
Поезії
СПОКУТА ГРІХІВ
Вже й не свої спокутую гріхи
Несу тягар чужих провин незримо
Від Кия й благородного Хорива
До здибленої нашої доби.
За все, що є і буде після нас;
Що ми такі, але чомусь не інші,
Хоч інші є, але на жаль, не ми
Ми здатні лиш завидувати іншим!
Там і моєї добрий шмат вини:
Цей хрест тепер нести терпляче мушу
Туди, де після лютої зими
Зело тендітне сиву тишу будить.
Ошую і одерную - пітьма,
А шлях стрімкий дереться круто вгору
Благаю лиш, аби моє життя
Не обірвалось раптом на півкроку.
Дійду! Не зупинюся ні на мить!
Лишають сили стомлені рамена.
Та ці слова - палаючі знамена
До кожного із сущих донесу.
СЛОВО
Ти - моє чисте і праведне слово, Що не підвладне нікому й ніколи. Наче одвічне душі джерело Голосом совісті й серця було. Загартувалось в горнилі життя, Зроду не звідавши глум каяття. Не гендлювали тобою ніколи: Присудом неба і щедрої далі Стало у світі такому мені Правди заради, заради борні.
ЕСТЕТИ
Естети, суворі естети Поети від бога, від неба поети! Красиві сонети, біблейські сюжети Майструють донині поети-естети. А рима підступна, як панна лукава, У нетрях високих думок заблукала. Та це не завада цнотливим естетам, Поетам від неба, від бога поетам! У збрую коштовну впрягають Пегасів І їдуть по світу натхнення шукати. — Ми йдемо! З дороги! Віншуйте, сірома, Апостолів рими та віщого слова! Знизали плечима дядьки у тривозі: — Спинити б, там бездна, яри при дорозі... — Хай їдуть, — хтось мовив, всміхнувшись лукаво — — Вони ж бо дороги у нас не питали!
СВЯТО СПАСА
Відсвятились дари На церковнім майдані, Освятилась душа І омилось чоло, Благодаттю святою, Не шаною дані В кожне серце покірне. Як світло зійшло. Повінь добрих очей, Хвиля щастя повсюди І покірно внесуть Крізь село, у двори, Чим вродила земля Ці освячені щедрістю люди. Чоловіки й жінки, І зовсім ще мала дітвора. Вічна земле, такою була ти В світлій вірі Далекі століття тому: Сходив Спас на людей — І дощем проривалося небо На заспраглі, зі жнив Благодатні і щедрі поля. Україно, плането моя
громовиста,
В круговерті віків Твоє не змінилось чоло: Сівачі, як на свято Виходили сіяти жито. Попросивши у неба натхнення святого свого.
