Олексієнко Микола Васильович

Микола Васильович Олексієнко (народився 24 квітня 1947 року в селі Мрин) — музикант, заслужений працівник культури, нагородження орденом Івана Богуна.

Життєпис

В 1954 році пішов до школи в с. Лихачів , а у 1955 році – продовжив навчання у середній школі с. Мрин.

З 1956 по 1960 жив разом з батьками в Росії (Красноярський край).

З 1960 по 1962 знову навчався в середній школі с. Мрин.

В 1962 вступив до Ніжинського культосвітнього училища, яке закінчив у 1966, і відразу ж почав трудову діяльність у музичній школі м. Мена Чернігівської області. Паралельно працював із колективами художньої самодіяльності будинку культури.

З листопада 1966 по травень 1969 служив у лавах Радянської армії.

З 1969 по 1971 працював у музичній школі та в будинку культури м. Мена.

У 1970 р. вступив на заочний відділ Чернігівського музичного училища. 1971 р. одружився і переїхав до м. Чернігів, працював у вечірній музичній школі і навчався на стаціонарі Чернігівського музичного училища, яке закінчив у 1973 р.

Того ж року вступив до Харківського інституту (зараз університет) мистецтв, який закінчив у 1978 році.

З 1983 р. перейшов на роботу в музичну школу №2 м. Чернігів.

З 1973 і до сьогоднішнього дня, паралельно з музичними школами, працює в аматорському заслуженому народному хорі «Десна». У цьому колективі займав посаду керівника оркестрової групи, а з 1993 р. по 1999 р. – художнього керівника колективу. З 1999 р. до січня 2010 р. – знову керівник оркестрової групи. А з лютого 2010 р. і до сьогодні – знову художній керівник колективу «Десна».

Козацькому роду нема переводу

Джерело: Валерій Фурса: Мринчани пишуть про своїх відомих земляків, Мринська ОТГ, Фейсбук, 17 грудня 2020

Для нинішніх нащадків історія родини Олексієнків починається з кінця ХІХ століття. Збереглись документи: Свідоцтво учня церковної школи грамоти Сергія Степановича Алєксєєнка, видане 12 жовтня 1898 року, та його ж Атестат з Мринської ремесляної школи, виданий 6 липня 1909 року. Також є паспорт, виданий 9 грудня 1950 року, де прізвище українською мовою – Алєксєєнко, хоча син, Василь Сергійович, 1922 року народження, вже в школі був на прізвище Олексієнко.

Його тато, Сергій Степанович, лишив дружину-сектантку, забравши від неї двох доньок: Тетяну та Ольгу, і одружився із Ганною Борисовець. З нею мав двох синів: Василя та Дмитра, земне життя якого закінчилось в 1944 році, а Василь, відслужив в Армії з 28 лютого 1940 року по 27 грудня 1945 року, а в червні 1946 року одружився з Любов'ю Адаменко, родом із Комарівки (нині Роздольне).

Вона й розповідала, що її свекор, Сергій Степанович, працював на мельниці. Зранку збирав собі шовковички, брав бутилочку сироватки, - і це на ввесь день. Був у них величезний сад, але не було з чого й киселю зварити, бо все сушилось і, як і молоко, неслось на базар, щоб було чим заплатити податки.

Василь Сергійович з 11.12.1946 року по 15.12.1947 року навчався в Седневі на зоотехніка, то йому мама Галя спекла раз коржики із жмені муки, яку супруг змів на мельниці, із жмені якихось рослин і жмені лушпин. Люба проводжала Васю пішки до Носівки.Там вони за 120 рублів купили невеличку «лєпьошку» Васі, а коржики Люба з'їла по дорозі додому, бо в них вже був первісток Микола, нині заслужений працівник культури.

Сергій Степанович був віруючим, співав у церковному хорі. 28 серпня 1952 року, на Успіння Богородиці, він попросив Любу, щоб сказала хористам, що він помер Повернувшись, Люба дійсно застала свекра помершим.

Василь Сергійович працював зоотехніком в Червоних Партизанах, в Лихачеві, в Красноярському краї та в Мрині. З 1947 року по 1960 родина поповнилась чотирма дітьми: Миколою, Ольгою, Вірою та Надією, п’ятий Володимир, на жаль, помер.

Дід Люби — Макарій Олексійович Трухан, 1865 року народження від 19 січня, — був дяком і вчителював у церковно-приходських школах Держанівки, Кіптів та Киселівки. В родині Труханів були й артисти, а в родині Адаменків всі любили і люблять співати, мали і мають музичні здібності. Тому й не дивно, що найбільше в родині Олексієнків діти обрали професію вчителя, а Микола з дитинства вже пов'язав своє життя з музикою.

Народився він 24 квітня 1947 року в селі Мрин Носівського району Чернігівської області. В 1954 році пішов до школи в с. Лихачів , а у 1955 році – продовжив навчання у середній школі с. Мрин.

З 1956 р. по 1960 р. жив разом з батьками в Росії (Красноярський край).

З 1960 р. по 1962 р. знову навчався в середній школі с. Мрин.

В 1962 р. вступив до Ніжинського культосвітнього училища, яке закінчив у 1966 р., і відразу ж почав трудову діяльність у музичній школі м. Мена Чернігівської області. Паралельно працював із колективами художньої самодіяльності будинку культури.

З листопада 1966 р. по травень 1969 р. служив у лавах радянської армії.

З 1969 р. по 1971 р. працював у музичній школі та в будинку культури м. Мена.

У 1970 р. вступив на заочний відділ Чернігівського музичного училища. 1971 р. одружився і переїхав до м. Чернігів, працював у вечірній музичній школі і навчався на стаціонарі Чернігівського музичного училища, яке закінчив у 1973 р. І відразу ж вступив до Харківського інституту (зараз університет) мистецтв, який закінчив у 1978 році.

З 1983 р. перейшов на роботу в музичну школу №2 м. Чернігів.

У численних інтерв'ю Микола Васильович розповідав, що зернятко любові до української пісні проросло в його душі ще з дитинства. Родина була дуже музикальною: гарно співала мати, батько грав на мандоліні, обоє грали й на гітарі.

Мама музиканта – Любов Василівна згадувала, що Микола з дитинства «грав» на всьому, що потрапляло під пальці: перебирав ґудзики, вистукував мелодії на парті і портфелі. Першим інструментом стала гармошка, яку купив батько. Тоді родина проживала в Красноярському краї, а в Росії вона традиційно була завжди популярною. Тільки взяв її до рук – мелодія полилася ніби сама собою. Задоволений хлопчина прийшов додому, похвалився батькові. А той якраз премію отримав, вирішив подарувати синові гармонь.

Коли 1960 року родина повернулася на Україну, Микола вже був упевнений, що життя своє пов'яже саме з музикою. У той час для сільського хлопчини це було дуже непросто. Вступав до Ніжинського культосвітучилища зі старим баяном, який знайомий відшукав серед непотребу в себе на горищі. Проте завдяки золотим рукам майстра, інструмент вдалося реставрувати.

Мрія малого Миколки збулася. Сьогодні він – шанований педагог, музикант з багаторічним стажем, керівник чудового народного аматорського хору «Десна». «Таких колективів, як наш, у країні лічені одиниці. Є заслужені, є – народні. А український самодіяльний хор «Десна» – заслужено народний», – говорить про свій колектив керівник.

Сьогодні в колективі разом з музикантами – 47 чоловік. Є й свої «старожили» – Зінаїда Федорівна Терещенко, наприклад. Вступила до хору 17‑річною дівчиною, а зараз їй – 72 роки. Є в хорі й молоді хористи й музиканти. Буває, що юнаки самі приходять і кажуть: «Хочу співати у вас!», – розповідає Микола Васильович. Хоча спонсорське фінансування хору дуже обмежене, але артисти не втрачають оптимізму й з ентузіазмом продовжують дарувати глядачам неперевершену красу української народної пісні. Про це Микола Васильович з гордістю говорить:

«Енергетика в нашому колективі особлива: тут люди працюють не за гроші, а від душі».

Можливо, саме в такій безкорисливості та ентузіазмі й криється секрет успіху «Десни». Хор самодіяльний, проте за рівнем підготовки не поступається професіоналам. Це не раз відзначали столичні спеціалісти. Зокрема знаний в Україні хормейстер Павло Муравський якось зауважив, що чернігівська «Десна» за майстерністю виконання наздоганяє хор імені Вірьовки. Ювілейний – 2012 рік (митцеві виповнилося 65 років) був для Миколи Васильовича знаменним: творчий вечір в Чернігівському міському палаці культури пройшов з повним аншлагом, присвоєння звання Заслужений працівник культури, нагородження орденом Івана Богуна і перший у його творчому житті концерт на рідній мринській сцені.

Здавалося: що тут такого особливого – сільський клуб, глядачі – звичайні сільські трудівники… Проте для Миколи Васильовича цей концерт був особливо хвилюючим: як сприймуть його творчість односельчани? А ще в першому ряду сиділа найстрогіший критик – найрідніша в світі людина – старенька мама Любов Василівна.

Концерт пройшов у атмосфері загального душевного піднесення: чимало пісень хору довелося виконати «на біс», останню пісню «Многії літа» співали не лише на сцені, а й у залі; після такого фінального акорду колективові та його художньому керівникові зал аплодував стоячи.

«Якщо у залі аплодисменти, то наша робота чогось варта», – завжди цитує свого нині покійного наставника, натхненника й багаторічного художнього керівника «Десни» Леоніда Пашина Микола Васильович Олексієнко.

У 2013 році виповнилося 40 років творчої діяльності Миколи Васильовича у складі заслуженого народного аматорського хору «Десна», з яких 31 рік пропрацював керівником оркестрової групи, 12 – художнім керівником колективу.

З українською народною піснею пов'язане все життя Миколи Васильовича. За ці роки проспівано і зіграно їх – сотні. Але, за словами самого митця, особливо зігріває його серце пісня «Два кольори».

З 1973 і до сьогоднішнього дня, паралельно з музичними школами, працює в аматорському заслуженому народному хорі «Десна». У цьому колективі займав посаду керівника оркестрової групи, а з 1993 р. по 1999 р. – художнього керівника колективу. З 1999 р. до січня 2010 р. – знову керівник оркестрової групи. А з лютого 2010 р. і до сьогодні – знову художній керівник колективу «Десна». З хором побував на гастролях у Росії, Білорусії, Чехословаччині, постійно виступали на звітних концертах у м. Києві.

У музичній школі Микола Васильович працює з оркестром баяністів з 1972 року (оркестр завжди займає призові місця на обласних конкурсах). Двоє учнів (колишні випускники) мають звання Лауреатів міжнародних конкурсів: Саєнко Ігор – артист національного квартету баяністів Київської філармонії, заслужений артист України; Падій Лариса – керівник оркестрової групи народного хору Чернігівської обласної філармонії.

З часу роботи в хорі «Десна» (1973р.) запам'ятались зустрічі з багатьма відомими на той час (та й на сьогодні) діячами культури. В містечку Сосниця відкривали пам’ятник та музей Олександра Довженка. Звичайно, —досить відоме представництво на рівні міністерства культури. Іван Семенович Козловський, народний артист СРСР, лауреат ленінської премії, друг Олександра Довженка:— Хлопці, я співатиму «Реве та стогне Дніпр широкий» на мітингу, підіграйте, будь ласка, в мі-мінорі.

Потім був концерт в будинку культури. Дмитро Гнатюк каже:—Захворів мій акомпаніатор. Хто зі мною вийде на сцену? Дві пісні:»Удовицю я любив» і «Гандзю».— Леонід Пашин (перший керівник хору «Десна»):—Миколо, виручай.— Акомпонував.

Через певний час на черговому ювілеї О.Довженка на сцені вперше зустрілись з народною артисткою СРСР Євгенією Мірошниченко. В 90-х роках разом з колективом «Десни» доводилось зустрічатись на концертах та фестивалях, а потім і особисто спілкуватись з Раїсою Кириченко, Анатолієм Паламаренком, Анатолієм Пашкевичем, Анатолієм Авдієвським, Валерієм Буймистером, Софією Ротару, Аллою Кудлай, Анатолієм Кобзарем. З нашим земляком Василем Нечепою з 1973 року (він співав того часу в хорі «Десна») постійно контактує і зараз.

Петро Зуб — поет, композитор («Десна» співає його пісні). Іван Зажитько — теж чернігівський композитор, постійна співпраця. Також, — з авторкою всім відомої «Козачки» Надією Миколаївною Галковською, Миколою та Раїсою Борщ.

По роботі в музичній школі досить часто свого часу довелось зустрічатись з відомими музикантами, виконавцями, артистами тодішнього СРСР та нашими українськими баяністами, акордеоністами: Володимиром Безфамільновим, Сергієм Грінченком, Юрієм Дрангою, Вячеславом Галкіним, Юрієм Востреловим, Едуардом Мітченком, Вячеславом Семеновим, Юрієм Шишкіним, Володимиром Зубицьким.

Сам Микола Васильович нагороджений грамотами, подяками, дипломами міських, обласних, республіканських рівнів.

У 90-х роках на громадських засадах він допомагав фольклорним колективам «Червона калина» та «Духовні криниці» при козацькому формуванні, нагороджений грамотою козацької честі. Прадід був козаком, то й в біографії діда (по батьковій лінії) підкреслено: «син козака». Дуже вдячний Микола батькам за їх постійну турботу і можливість дати все необхідне для життя. На жаль, батько Василь Сергійович 24.10.2005р. відійшов у вічність, а мама Любов Василівна має 10 внуків і вже 12 правнуків.

Дружина Миколи — Людмила Миколаївна (нині покійна), дочки Наталія й Тетяна також закінчили Харківський інститут мистецтв, син Микола – програміст. Микола Васильович має шестеро онуків. Отож, як кажуть в народі, козацькому роду нема переводу.

Надія Кузьменко (Алєксєєнко), Тетяна Леус, Микола Олексієнко

2015 рік