Мринський дитячий будинок

Мринський дитячий будинок

«Мринський дитячий будинок» — розділ книги Валерія Фурси «З історії освіти Носівщини» Навчальні заклади району.— Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2019. — 312 с. ISBN 978-617-640-461-3.

Вчителька Мринської школи Чекан Алла Борисівна записала у 2002 році спогади колишнього вихователя Мринського дитячого будинку, вчительки-пенсіонерки Марії Панасівни Паскуди наведені нижче.

У 1945 році в селі був заснований дитячий будинок. Він знаходився в центрі села, фактично на території школи, тому вихованці закладу навчалися разом із сільськими дітьми в тих же класах, доглядалися тими ж вчителями. Поруч сиділи малі сироти і напівсироти з Мрина і з інших міст та сіл. Тому його історія по праву є невід'ємною частиною історії нашої школи.

Трішки пізніше вихованців дитбудинку виділили у окремі класи. Причина була прозаїчною: серед дітей був поширений педикульоз і, аби позбутися його, у дитячому будинку регулярно проводили санітарні заходи. Серед сільських дітлахів на той час таку роботу провести було вкрай важко.

В дитячому будинку утримувалося від 80 до 120 дітей. Часто їх привозили прямо із станції, без документів, тоді доводилося визначати вік у лікарні, і якщо дитина не пам'ятала ні прізвища, ні по батькові, записували – Найда, Невідомий, Новенький чи на прізвище голови колгоспу, сільради.

Пам'ятаю, привезли з будинку маляти, який був також у Мрині, 44 дітей до першого класу. Дівчаткам і хлопчикам було по шість років. Це були не діти, а мишенята, позалазили під парти і щипають один одного за ноги. Спочатку було дуже важко їх приручати. І не тільки до навчання, а й до життя в колективі. Вони весь час намагалися кудись заховатися, забігти.

Перші роки в дитячому будинку життя проходило в дуже тяжких умовах, не вистачало місця і коштів. Харчувалися в три зміни, за годину три

А діти ніби завжди були голодні. Я часто забирала дівчаток додому і, в першу чергу, старалась погодувати. Їли з однієї миски. А вони здивовано питали, чому ми у вас вдома і з однієї миски гуртом наїдаємось, а в дитбудинку все повиїдаємо кожен із своєї миски, ще й добавку беремо, а вийдемо з їдальні і ще хочеться їсти.

Траплялися й крадіжки. Старші, як водиться, відбирали у менших все, що могли. Шкільне приладдя зникало безслідно, носові хусточки, паски щодня, а вихователю за все треба було відповідати і навіть платити. Іноді і з уроків тікали, особливо взимку у Зарой спускатися з гірки. Навіть директору школи з вихователем випадало ходити шукати. Доводилося проводити величезну виховну роботу по згуртуванню дітей, вчити їх жити по совісті, допомагаючи один одному, готувати до життя.

Режим дня був розписаний по хвилинах і на кожному етапі вихователь повинен прослідкувати, навчити, прийти на допомогу. Крім навчання, виконання домашніх завдань і харчування, – догляд за одягом, особистими речами, навчальним приладдям, трудові години в майстерні чи то по господарству, гурткова робота, підготовка до святкових вечорів та ранків, колективне читання, ігри. У вихідні робили прогулянки до річки, лісу, культпоходи в кіно, а ввечері – підсумки та лінійка.

Особливо подобалися дітям літні походи місцями партизанської слави, які проводили з ними Харчук Н.Й., Бруханда С.Ф., Тягнієнко В.Н. Кожен вихованець мав якесь завдання, обов'язок. Чим більше діти були зайнятими, тим вони ставали згуртованішими. А ентузіазму їм було не позичати. Відразу після війни, дивлячись, як сільчани розбирають собі на будівництво залишки кам'яної церкви, дитбудинківці і собі заходилися добувати цеглу, щоб побудувати баню і крільчатник. Пізніше було прийняте рішення посадити сад біля центрального корпусу, збудувати майстерню. Коли заклали сад, кожен вихованець мав своє дерево чи кущ, яке доглядав.

Майстерню будували своїми силами, добре працювали старші хлопчики. А коли вона нарешті запрацювала, дівчатка з такою охотою взялися до шиття, навіть замовлення почали приймати – шили халати дояркам у колгосп, постіль для лікарні, занавіски. Стали жити заможніше, краще вдягатися і харчуватись. Кожна дівчинка мала свій гардероб. Плаття шили з тканини, яку вони самі собі обирали. Взуття, верхній одяг носили кращий навіть, ніж у сільських дітей.

Утримувався дитбудинок на державні кошти. Займав він декілька приміщень, в яких для кожної вікової групи були спальні, кімнати для самопідготовки. Мали баню, пральню. Було троє коней, утримували підсобне господарство: свиней, кролів, індичок, качок. На 5 гектарах землі сіяли ячмінь, овес, пшеницю, саджали буряки, картоплю, огірки, помідори. обробляли все колективно – вихователі з вихованцями, техпрацівники, завгосп, конюх, медсестра та інші.

Нелегкою була праця в такому навчально-виховному закладі, тому багато змінилося директорів: Янчінський, Потій, Нечипоренко, Струтинський, Бочок, Гапонюк.

Вихователями працювали: Н.А. Суховієнко, О.Д. Бувайлик, Г.Ф. Труш, О.С. Бруханда, О.П. Шульга, Г.К. Мозкова, К.У. Назаренко, Л.У. Жук, У.М. Каган. Піонервожатими – О.І. Кияниця, Н.М. Марченко, Г.І. Слісаренко. Кухарками – Д.Сліпченко, Л.Прядко. Медсестрами – А.В. Якубовська, О. Рогова, К.М. Броварець. Техпрацівниками – П. Розум, П. Коновал, М. Клімова, К. Ярчук, пралями – Г. Бойко, П. Кириленко, П. Запорожець, Н. Запорожець, а найбільше – Л.І. Овдієнко. Були свої комірники і водії. Велика вдячність їм за працю, любов і увагу до дітей-сиріт.

З часом дисципліна у дитбудинку зміцніла. До вихованців з повагою ставилися жителі села, запрошували погостювати. Розумника і відмінника Миколу Солов'я один із мринчан хотів навіть усиновити. Дехто з хлопців одружився з сільськими дівчатами.

Коли у 1963 році повідомили про закриття дитбудинку, всі були в розпачі: як же складеться майбутнє кожного вихованця. Та згодом стали надходити рознарядки на працевлаштування: в Харків – на швейну фабрику, в Чернігів – на суконну, в Київ – в ремісниче училище. Всім видали по 2 комплекти одягу – осіннє і зимове, взуття, постільну білизну. Турбувалися, щоб усі були влаштовані в гуртожитку, а коли одружаться – отримали житло.

Ще й опісля багато вихованців зверталися за порадою, підтримкою, допомогою. Для них Мрин назавжди залишився отією знайденою малою батьківщиною, а вихователі і працівники дитячого будинку – рідною сім'єю.

З часу закриття минуло вже 40 років, а вони не забувають Марію Панасівну, пишуть листівки, шлють вітання, приїздять у гості.

Оце і Володя Бородін, один із тих «мишенят», став відомим російським художником, живе у Петербурзі, приїздив два роки тому у Мрин і все робив замальовки села на згадку. Щось довго не пише. Мабуть, знову за кордоном з персональною виставкою.

Хай посміхається їм доля, хай береже їх Бог.

2002 рік