Козарський народний історико-краєзнавчий музей

Козарський народний історико-краєзнавчий музей Носівської міської ради

Люди

• Адаменко Оксана — завідувачка.

Для цього й існують музеї

Фрагмент із нарису Н. Калюжної «Музейна справа на Носівщині. Надія на небайдужих» у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Заслужений художник України Василь Лопата дарує свою роботу музею в селі Козари, де в родині брата Андрія провела останні роки життя їхня матір. Праворуч — директор і засновниця музею Лідія Харченко

Щоразу, розповідаючи юним козарцям історію їх родоводу під час екскурсії по місцевому історико-краєзнавчому музею, його завідуюча Л. Ф. Харченко в кожній схвильованій оповідці про той чи інший експонат намагається якнайреальніше описати картини минулого, щоб молодь не тільки уявила, а й відчула небайдужим серцем тісну спорідненість зі своїми славними пращурами. Саме для цього й існують музеї, переконана Лідія Федорівна. Для цього півжиття віддала, відшукуючи найменші дрібнички духовної спадщини козарців, щоб по краплинці, фрагмент за фрагментом зібрати яскраву і правдиву мозаїку екскурсу в понад 450-літню героїчну історію рідного села. Про результати її старань, напевно, найкраще скажуть факти: на сьогодні козарський музей по праву вважається одним із кращих в районі. Нещодавно йому присвоєне звання народного. Зважаючи на нинішні соціально-економічні умови на селі, це справді найпочесніша нагорода за сили й енергію, безкінечне захоплення, які його засновниця вкладає в улюблену справу.

Життя не стоїть на місці, воно постійно удосконалюється, тому повинна розвиватися й музейна справа. На жаль, сьогодні в своїй глибинці музей практично застиг на місці — в невеличкому приміщенні кожен куток вже зайнятий експонатами, ряди яких хоч і повільно, але все ж поповнюються новими автобіографічними відомостями про видатних уродженців Козар. Все це — папір, котрий наші жителі бачили не один раз, а між тим на полиці пропадає унікальний відеофільм про козарську трагедію. Про апаратуру, щоб його показати мова навіть не йде, адже не в спромозі навіть придбати відповідний розчин для зберігання кіноплівки.

Та й взагалі давно вже «просить» музей капітального ремонту.

Це найважче, коли є бажання, але немає можливості. Був час Л. Ф. Харченко щодня оббивала пороги різних інстанцій, аби втілити свої задуми в життя, забуваючи про час, працювала, працювала... Де й сили тоді бралися. Нині не те вже здоров’я, вік. Прийшла пора передавати свою справу наступнику. Та де ж його взяти — такого, щоб душу вкладав у свою працю. Просто не можна в нинішній скрутний час на цій ниві по-іншому — музей повинен розвиватися, і стрічати нові ювілеї, нових гостей, берегти відгомін подій і людей, говорити. Вічною мовою пам’яті, непідвладної часу і забуттю.