Козаченко Іван Васильович
Іван Васильович Козаченко (народився 9 серпня 1936 в Носівці - помер 1999) — самодіяльний композитор, автор понад 200 пісень
Автор збірки пісень «Моя ти земле калинова» (1994).
Вів гуртки: оркестр народних інструментів, ансамбль бандуристів, ансамбль сопілкарів.
На першому всесоюзному фестивалі народної творчості ансамбль сопілкарів удостоєний Диплома 2-го ступеня.
Вчитель кобзаря Василя Нечепи.
Геніальна людина – проста
- Нарис Галини Боженко в книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
Пісня Полісся – щира і відверта. Одним із творців її на Чернігівщині був збирач народної творчості, композитор з Носівщини Іван Васильович Козаченко.
Його пісенні твори звучали по українському телебаченню та радіо, виконувались художніми колективами на обласних конкурсах та фестивалях. Значний доробок композитора ввійшов до репертуару народного самодіяльного хору районного будинку культури.
Твори композитора Івана Козаченка були рекомендовані до репертуару художніх колективів, солістів-співаків, вокальних ансамблів. Геніальна людина – проста – так писала журналістка Г. Боженко за І.В. Козаченка.
Іван Васильович Козаченко народився 9 серпня 1936 року в Носівці. У мами Улити Вікторівни він уже був третьою дитиною. Так склалася її доля, що довелося одній піклуватися про своїх пташенят Галинку, Сашка та Іванка. Працювала в ланці. Старалася, як голубка, щоб дітям було що їсти, зодягнутися. Допомагали умілі до ткацтва і вишивки руки.
– Пам'ятаю, вечорами мама тче, а я сукаю нитки, – згадує Іван Васильович.
– І співаєте, мабуть удвох, – хочу цією підказкою відразу віднайти краєчок ниточки, клубочок якої вже відомий.
– Та ні, мовчимо, або ж розмовляємо про різне. А співати моїй неньці якось не хотілося. Не лежала пісня до душі. Так і не знаю, який у неї був голос. А таки ж, видно був, бо ж звідки він у мене. І брат любить пісню, грає гарно на гармошці.
– То це він вас навчив, може? – запитала й помітила вагання на обличчі свого співрозмовника: розповідати чи ні, як було насправді. Проте зрештою Іван Васильович наважився.
– Тоді, як ми були малими, на гармошці грали багато хлопців. Вчили один одного. Хотілося й нам навчитися, але хіба могла матінка купити її, коли й на фабричну сорочку не могла стягнутися. Ходив до школи в домотканих штанах, сорочці, з полотняною торбиною. А піджак у нас з мамою був один на двох. Дасть одягнути – іду в школу. А ні – то сиджу вдома. Сам учусь по книжках. Ще й бувало математику хлопці прийдуть списувати до мене, хоч ходили до школи щодня. Я дуже любив цей предмет.
В 1947 році, як брат пішов пасти корів, заробив гроші, тоді вже купив гармошку. Беріг її, як велику дорогоцінність. Йому хлопці показали, як грати. Він дуже скоро опанував ту науку. Мене ж до гармошки не підпускав. Малим вважав.
І ось, коли він ішов пасти череду, я крадькома брав його гармошку і вчився грати. Ніхто цього не знав і не бачив. Тільки мама. Та ще Катерина Шелестюк, тітка Василя Нечепи. Вона випадково якось зайшла. Та пообіцявши, що нікому не викаже, таки стримала своє слово.
Вчився грати на слух. Спочатку було важкувато, а потім стало вдаватися.
– А брат все ж таки дізнався?
– О, це ціла історія. Прийшов час Сашку служити в армії. Йдемо з ним запрошувати гостей на випроважання. А він так зажурено мовить: «І хто це мені буде грати, як я усім хлопцям грав?»
– А, давай, я, – кажу йому. – Сашко у відповідь аж зайшовся сміхом.
– Куди тобі, ти ж її ніколи в руках не тримав.
– Прийдем додому, то почуєш, тримав чи ні.
Як заграв я все, чому навчився, брат із подиву ледь не впав. А потім зрадів дуже. Так я здавав свій перший екзамен. Коли ж до військкомату прийшли, то я виявився найменшим серед усіх гармоністів, що проводжали новобранців. А грав не гірше від них, хоч мені 12 літ виповнилося.
Брат залишив мені гармошку і я вже з нею не розлучався. В 14 років закінчив семирічку, нинішню середню школу №3, і дуже хотів іти вчитися далі. Але ми з мамою залишилися вже тільки удвох. То я мав бути за хазяїна, йти заробляти гроші. А де такого малого могли прийняти? Ось і став доглядати бичків у колгоспі імені 17 партз'їзду, теперішній імені Кірова.
Там аж до призову в армію трудився. Не хотіли мене призивати, бо маю плоскостопість. Та я з плачем умовив, щоб забрали. Вада в побуті зовсім непомітна. А в армії, де щодень чимало кілометрів треба набігати, дуже відчутно впливає на ноги. Вони розпухали, що ледь чоботи взував. Терпів, щоб не комісували. Згодом щасливий випадок допоміг залишитися служити в нашій же частині в Красноярську до кінця трирічного строку.
У музвзводі з'явилися три вакансії в духовому оркестрі. Оголосили конкурс. Аж 20 претендентів було, всі, як і я, – гармоністи. Я витримав цей конкурс. І почали мене вчити грати на альту, а заодно і нотної грамоти, бо ж я її зовсім не знав.
Через три місяці вже опанував усе, ще й тенор та ударні інструменти. А згодом нашому музвзводу дали баян. То ми, хто хотів, наввипередки спішили, аби швидше до нього. Давали йому хіба що вночі перепочити. Так і навчився грати на баяні.
Вийшов строк моєї служби, і мені запропонували залишитися в армії. Я дуже хотів. Але знав, що вдома матуся, їй без мене важко. І повернувся в Носівку, у свій колгосп.
Вдень працюю, а ввечері, наче на крилах, поспішаю до клубу, що в Лісових Хуторах. Акомпанував на баяні. Репетиції були майже щодня, допізна. Знаєте, як не важко було жити, а люди тягнулися до пісні, музики, любили танці, жили оптимістичніше.
Так мало-по-малу набув практичного досвіду, і коли мій товариш Микола Петрович Харкевич став умовляти, щоб спробував піти попроситися на вакантну посаду баяніста в районний Будинок культури, я зважився. Мене прийняли. Це було в березні 1960 року (з деякими перервами тут працюю й до цього часу методистом).
Не хочу втомлювати вас деталями, які по суті, не стільки важливі. Працював я вчителем співів у своїй третій школі. Вів гуртки: оркестр народних інструментів, ансамбль бандуристів, ансамбль сопілкарів. Це з ними ми їздили на обласні огляди, одержали багато грамот, подяк. А на І Всесоюзному фестивалі народної творчості ансамбль сопілкарів удостоєний Диплома II ступеня.
В числі моїх учнів, що особливо приємно, був Василь Нечепа. Грав на домрі і співав. З другого класу я з ним займався. До цього часу пам'ятаю, що першою піснею, яку ми розучили і з якою він виступив як соліст, була латиська пісня "Петушок".
– Вибачте, Іване Васильовичу, але про сопілку хотілося б дізнатися побільше. Ви ж з нею не розлучаєтесь й понині.
– О, сопілка – це вже моя пізня любов. Коли я заочно навчався в Ніжинському культосвітньому училищі, яке закінчив у 1968 році, то познайомився з чернігівчанином Олександром Микитовичем Шльончиком. Він був на курс старший. Якось він мені подарував сопілку. І я навчився на ній грати. А вже потім сам почав майструвати, створив ансамбль, навчив учнів. Довгий час вони грали на моїх сопілках: кому зробив з бамбукових лижних палиць, кому – із бузини чи з пластмасових трубок із спортінвентаря. Потім школа придбала фабричні.
– Я знаю, що у вашій біографії ще 9 років роботи в музичній школі, де ви навчали гри на баяні. Але мене цікавить інший аспект вашої біографії творчий. Коли ви створили свою першу пісню, яких у вас тепер більше 200?
– Це було знову ж таки під час роботи в школі. Рідні стіни стали, як виявилось, ще й колискою мого композиторського начала. Це було десь у 1962 чи 63 роках. До Дня Перемоги необхідно було підготувати нову пісню. Я переглянув увесь відомий репертуар і раптом дійшов висновку, що краще було б самому створити. Знайшов вірш, що зворушив мене – "Монолог гранітного солдата", і написав музику. Дует дівчаток виконав її вперше біля шкільного пам'ятника та братської могили. Люди сприйняли мій твір добре, були сльози на очах. З того часу почав співати. Мені більше до душі лірико-патріотичні твори. Писав я їх для самодіяльних хорових колективів, з якими працював: райспоживспілки, колгоспів імені Фрунзе, "Дружба", імені Калініна, райлікарні. Хотілося, щоб кожен хор мав свій репертуар і водночас якомога більше оспівував красу рідного краю, героїчні події нашого минулого. На щастя, Носівщині не бракує талановитих синів поетичного слова і мені не важко було втілювати задуми в життя.
– А ще я й словом не обмовилася, що ви маєте чудовий баритон.
– Дякую за комплімент. Співаю давно і не можу уявити себе без пісні. Немає села в районі, де б я не побував уже багато разів. Виступаємо з хором РБК на сільських сценах. А в складі агіткультбригади, нині ансамблю "Полісяни" – на всіх польових станах, фермах, тракторних бригадах. І, повірте, кожна зустріч з людьми – то неповторні, незабутні хвилини життя, які не проміняв би ні на які скарби світу. То щастя, заради якого живеш. Як жаль, що тепер людям стало не до пісні. Ми ж самі себе збіднюємо.
Іван Васильович Козаченко дуже цікавий співрозмовник. Його біографія така насичена подіями, що диву даєшся – на двох-трьох чоловік вистачило б. Ось і в моєму блокноті ще багато не використаних фактів залишається. Хоч одним абзацом, а все ж таки хочу про них згадати.
У І. В. Козаченка в 1994 році вийшла друком збірочка пісень «Моя ти земле калинова», про яку наша газета вже розповідала. Пісні нашого самодіяльного композитора ціняться і виконуються мистецькими колективами області. Пісня, творча дружба, а отже, й повага єднає Івана Васильовича з композиторами Чернігівщини М. Збарацьким, Ф. Литвиненком, І. Зажитьком. Серед найновіших творів митця нещодавно написана пісня "Зоря" на слова Лесі Українки, а в планах...
А втім, про це в нас ще буде не одна нагода написати окремо. Наприкінці ж хочу сказати, що Іван Васильович Козаченко, як і в творчості, має щасливу сімейну долю. В нього чудова дружина Євдокія Пилипівна, яка 33 роки пропрацювала вихователем дитсадка і вже на заслуженому відпочинку. Донька Таня подарувала з чоловіком троє внучат. І хоч ніхто більше з родинного кола не займається музикою, але всі її щирі прихильники.
Як святині в домі – баян, три сопілки – пікколо, альтова, басова. А гармошку мріє Іван Васильович купити. З нею якось надійніше почувається.
Дуже багато задумів було в І. В. Козаченка, та тяжка хвороба зробила свою справу, не стало носівського соловейка в 1999 році. Однак пісні Івана Васильовича живуть і понині і будуть жити вічно.
