Висовень Василь Іванович
Василь Іванович Висовень (народився 22 червня 1941, Носівка — помер 21 листопада 2007, Харків) — актор. Народний артист України. Актор Харківського академічного драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка.
Житєпис
Випускник Носівської середньої школи № 1.
Вперше дебютував у шкільній виставі «Гонта в Умані».
По завершенню школи вступив на заочне відділення Комунарського гірничометалургічного інституту. Працював у доменному цеху.
Брав участь у самодіяльному театрі. Після цього вирішив вступати до театрального інституту у Харкові.
Навчання перервалося службою у лавах армії, однак після звільнення у запас він завершив навчання.
Подальше життя Василя Висовеня було пов'язане із Харківським драматичним театром ім.Тараса Шевченка. З 1969 року він був у театрі ведучим актором.
Основними його ролями були: Старшина Васьков у «А зорі тут тихі…», Гнат у «Назарі Стодолі», Глоба у «Російських людях», Браун у «Тригрошовій опері», Кларенс у «Річарді III», Лейзер у «Тев'є-молочарі», Маккласкі у «Хрещеному батькові», Глостер у «Королі Лірі», Прокіп у «За двома зайцями», Михайло у «Украденому щасті», Кандор у «Макбеті» Йонеско та багато інших.
Був одним із перших акторів театру, що 1987 року почали виступати на малій сцені.
Помер і похований 25 листопада 2007 року у Харкові.
Недоспівана пісня
- Нарис М. Шовкун у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
Все наше життя – театр, а ми в ньому актори. У кожного в цьому житті своя роль. I у носівчанина Василя Івановича Висовня була роль актора, яку він не грав, а жив нею і все своє життя горів. Таку вдачу подарували йому батьки, прості колгоспники.
Народився він 22 червня 1941 року, якраз у день початку страшної війни. Другого дня його батько пішов на фронт. Пішов і не повернувся. Мати, Єфросинія Іванівна, залишилася з трьома дітьми. Дві старші доньки і новонароджений Василько. Бідували дуже, як, власне, і кожна сім'я у воєнний час. Де та жінка брала сили, невідомо. До всіх нестатків, у той час жінки не мали ні декретної відпустки, ні допомоги, бо це війна. Жінки були і за чоловіка, і за жінку. Єфросинія Іванівна працювала в общині, так називали окупанти колгоспи, дояркою. Тричі на день мала бігти на доярню, залишаючи малого на старших сестричок. Минав час. Попідростали сестрички, ріс і Вася. Коли він був у другому класі, сестри пішли на роботу в Київ. Мати не бачила світу Божого за роботою. Вася ж мусив сам щоранку збиратися до школи. Не було кому прослідкувати, як надіти чоботи, чи застібнута фуфайка (материна новіша, бо в старій вона сама ходила на роботу).
Ще після війни Єфросинія Іванівна пропрацювала вісімнадцять років дояркою. Тяжка ручна праця рано зробила її інвалідом, раніше пішла на пенсію, однак роботи не полишала, працювала на легших заробітках, треба було ставити на ноги сина. Єдиною її радістю і гордістю завжди були діти. Вона ними жила, раділа їхнім успіхам, особливо Васиним.
Я стала класним керівником, коли Вася був у шостому класі. Діти на той час були переважно напівсироти, частина – навіть круглі сироти, яких виховували бабусі, тьоті. І хоч більшість виховувалась матерями-вдовами, однак було дуже непросто працювати з цими дітками, в яких душі обпалені війною.
Школа працювала у дві зміни в чотирьох приміщеннях, а ввечері – ще й вечірня. Освітлення – гасові лампи. І в цих умовах проходили уроки, працювали предметні та гуртки художньої самодіяльності. В моєму класі працював драматичний гурток. Я старалась підібрати такі п'єси, щоб брало участь якомога більше дітей.
...Готувались до свята 8 Березня і відзначення Шевченківських днів. Ми вирішили зіграти уривок з поеми Т. Шевченка «Гайдамаки». В головній ролі Ґонти був Василь Висовень. З яким старанням виготовляли хлопці декорації, майстрували власноруч шаблі, обклеювали їх серебрянкою (де вони її взяли в той час?). В день свята ми запросили всіх матерів. Спектакль вдався. Василь грав бездоганно. Матері плакали, дякуючи за свято і за гру юним акторам. Для них, змучених непосильною працею і хвилюваннями, нестатками і болем від втрат найрідніших, це було справжнє свято.
Зараз важко уявити тодішнє життя. Люди обробляли городи коровами. Василь став першим помічником матері. І на городі, і на фермі, заготовляв сіно і дрова. Старався бути справжнім чоловіком в родині, щоб мати бодай тепер відчувала чоловіче плече в домі.
Уже будучи студентом, ми з ним зустрілися і мені й нині спливають в пам'яті його слова: «Хоча б побачити, який він, батько, почути його ласкаве слово, відчути, тепло його сильної руки на своїй голові».
Василь після вдалого дебюту почав мріяти всерйоз вступати до театрального. Однак доля склалась так, що, потрапивши на строкову службу, одержав можливість вступити до металургійного інституту. Думав, після демобілізації буде навчатись. Однак стати артистом, мабуть, було його покликанням. На огляді художньої самодіяльності у військовій частині, де служив Висовень, його відібрали, як здібного солдата, у театральний інститут. Так він став студентом Харківського театрального інституту. Після закінчення якого його запросили на роботу до музично-драматичного театру, де він працював до останніх своїх днів.
Василь зіграв понад вісімдесят ролей в багатьох спектаклях. Він був театральним актором, але є кілька фільмів, де Василь Висовень проявив себе і як кіноактор. Він зіграв головну роль у фільмі «Комуніст», „А зорі тут тихі”, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», деяких телефільмах. Останнім часом готувався фільм «Розп’яті», де він грав роль Льва Толстого. Зйомки фільму завершувалися, однак його земне життя так рано обірвалось на півноті, на півслові, на півдумці.
Спочатку йому було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР, дещо пізніше Василь Висовень став народним артистом України. Його грою захоплювалися харків'яни, його поважали колеги, його знають і люблять земляки, бо це був справді талант, який, народившись у найтрагічніший для нашої Батьківщини день, зумів переможно пройти по життю, горівши, мов свіча, і зігріваючи всіх, хто його знав, любив і шанував, щоразу згадуючи, що його коріння на Носівщині.
М. Шовкун, ветеран праці, колишній класний керівник
