Бочок Валентина Анатоліївна

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 16:39, 14 вересня 2020, створена uk>Perohanych (→‎Про першого тренера)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Валентина Бочок

Валентина Анатоліївна Бочок (народилася 16 вересня 1972 в Мрині) — заступник директора з навчально-тренувальної роботи, тренер-викладач Носівської ДЮСШ.

Закінчила з відзнакою Чернігівський педінститут. Працювала вчителем фізичного виховання в с. Селище.

Має доньку.

Відзнаки

  • Почесна грамота Чернігівської обласної державної адміністрації (2020, з нагоди Дня фізичної культури та спорту).[1]

Про першого тренера

Джерела: Володимир Лучко: Про першого тренера, Facebook, 22 травня 2020, Володимир Лучко: Інтерв’ю з Бочок Валентиною Анатоліївною, Легка атлетика Чернігівської областї, 13 липня 2019

На великих і таких гарних стадіонах час від часу загораються легкоатлетичні зірочки. Кращі з них кочують на європейський та світовий небосхил – і радіють вболівальники, наставники, спортивні функціонери.

Та кожна зірочка – родом з дитинства. І перший крок у світ Великого спорту вона робить разом з Першим тренером. Несміливо, міцно тримаючись за дорослу руку, майбутня зірка виграє перші шкільні, потім районні, далі – обласні старти. І вже інші руки підхоплюють юний талант і підсаджують його високо-високо – на зоряний шлях, до отого сяючого спортивного небосхилу.

Наша розповідь – про першого… Про першого тренера. … Виїзд у Чернігів на обласні старти – це завжди свято для легкоатлетів з глибинки.

Красень-стадіон, причепурене і таке гарне місто, можливість перевірити свої сили після довгих місяців важких тренувань. Заходиш на стадіон, а всі тренери та судді тобі такі рідні-рідні: стільки разом пройдено, стільки пережито…

Завжди захоплювався роботою Носівської спорт школи: на змагання привозять багато дітей, результати хороші, атлети їхні і біжать, і стрибають, і метають…

Тож наш співрозмовник – заступник директора з навчально-тренувальної роботи, а по сумісництву тренер-викладач Носівської ДЮСШа Бочок Валентина Анатоліївна.

Телефоную зранку-раненько:

- Доброго дня, пані Валентино! Не розбудив Вас?

- Та ви що, я рання пташка, до восьмої години вже стільки домашньої роботи встигаю зробити.

- Розкажіть нашим читачам про себе…

- Мені 47 років. Закінчила Чернігівський педінститут. В мене є донечка – їй 27 років. В спорт школі працюю вже двадцять років на різних посадах.

- Давайте покрутимо машину часу назад – у ХХ століття… Як у ваше дитинство прийшла легка атлетика?

- Село Мрин. Мала чорнява непосидюча дівчинка – хоче бігати, стрибати. А медпрацівники застерігають: проблеми з серцем, спорт заборонено. Та один старенький лікар сказав: бігай дитинко, гірше не стане. І я побігла. Під керівництвом Анатолія Володимировича Савченка добігалась до участі в шкільному Чемпіонаті України. 800 метрів долала за 2.20,0. Півторашку десь за 5 хвилин. Був час, коли троє дітей з Мрина захищали честь Чернігівщини на республіканському кросі.

- Що далі, після школи?

- Далі – з другої спроби – вступила у Чернігівський педінститут. Закінчила його з відзнакою. Тренувалась у Василя Івановича Сердюка. Початок 90-их минулого століття. Конкуренція в ті часи величезна: по п’ять забігів на 800 м у дорослих. Пам'ятаю, головними конкурентами були Світлана Бойко, Наталя Гайворонська. Класно бігали дівчата з групи В. Ф. Філіпова, зі Щорса, Ніжина.

- Після закінчення інституту відразу працювали тренером?

- Ні. Вільних посад у спорт школі Носівки не було. Тож спочатку – вчителем фізичного виховання в с. Селище.

- Для мене, як тренера, найважче – набрати і втримати дітей. У вас є свої секрети?

- Секретів нема. При наборі іду в школу, в класи. Спілкуюся з дітьми, з вчителями.

- Берете всіх, чи тільки талановитих?

- Беру всіх. В 4-5 класах важко визначити здібності учнів. Я веду дві групи. Одна — базової підготовки. Там сильні діти, серйозні тренування. Там – відбір. За другу групу – десь 20 дітей – зарплати не отримую. Туди ходять всі: і повненькі, і зовсім повільні — без бігових задатків. Цих дітей, як правило, приводять батьки, мої колишні учні – для загального фізичного розвитку. З ними проводжу багато ігор, гімнастичних вправ, стрибків. Мій чоловік – дивлячись на це — називає мене квочкою з курчатами. Буває, когось з цієї групи переводжу і в базову.

- Велика проблема для всіх тренерів – конкуренція з іншими видами спорту, особливо – з футболом…

- У нас теж так. До 5-го класу всі ходять до мене – щоб отримати загальну підготовку. А далі втримати дітей – в першу чергу хлопців – важко. В ДЮСШ є ще футбол, вільна боротьба, хокей, настільний теніс, карате. Деякі діти поєднують футбольні та бігові тренування. Наприклад, Богдан Касян, Яків Мархай, Максим Мельник хороші футболісти і, водночас, призери обласних стартів з легкої атлетики. Багато дівчат і бігають, і співають, і танцюють.

- Чим же «приворожуєте» дітей?

- Найголовніше, заняття повинні бути цікавими. Найбільший ворог – одноманітність. Ігровий метод – головний. Крім того, є свої хитрощі. Наприклад, кажу дітям в січні: хто буде гарно тренуватись, в березні поїде у Бровари в басейн… Це такий стимул! Їздимо в Бровари і на каток, і в боулінг, і в аквапарк. Важливо постійно змагатись. Ми не пропускаємо жодних обласних стартів, беремо участь і в дуже цікавому чернігівському «Гран-прі». Часто їдемо бігати в Київ. Він – близенько. І дешево – електричкою. Ну і свої старти – щомісяця. Особливо дітям подобається триборство: біг 25 м по прямій (довжина залу), стрибок у довжину з місця, викидання двокілограмового м’яча.

Кращі вихованці Валентини Анатоліївни досягли значних успіхів у Всеукраїнських стартах.

Валерія Метка та Маша Буряк – чемпіонки України з легкоатлетичного двоборства серед молодших юнаків. Аліна Веленчук – призер Всеукраїнських стартів.

Тож логічним є наступне запитання:

- Чому ви найкращих дітей ще в шкільному віці – після Всеукраїнських перемог — віддаєте до столичних тренерів?

- Це моя біль: розставатися з зірочками – які тільки підіймаються вгору — важко. З яким піднесенням йшла на тренування, коли в групі були Метка, Веленчук, Буряк. Всі бігли по першому дорослому розряду. Конкуренція, сльози, старання. Та розуміла: на асфальті я їм нічого не дам. Нема в нас умов для швидкого бігу влітку. В Броварах чи в Києві – інші можливості. Дівчата скучають, буває – повертаються додому в сльозах: хочемо до Вас. Та я переконую: так треба. Маша Буряк – фіналістка Чемпіонату Європи серед юніорів у Швеції (400 м з/б) - часто телефонує, їй потрібні мої поради.

- Поділитесь методичними секретами?

- Їх нема. Працюю так, як вчили мене тренери в Чернігівському педі. Можливо, я дуже допитлива. Їду в Бровари, спостерігаю за роботою Людмили Панасенко, Олега Лобанова, інших. Запозичую щось у них. Вправи для пресу беру з тренувань наших каратистів. Купила тренажер для лижників – виконуємо силові вправи.

- Як вам працюється дистанційно – на карантині?

- Перші два тижні діти навіть раділи – ура, відпочинок. А потім скучили, самі телефонували, просили індивідуальні завдання. Спочатку – коли був найбільший страх – виконували вправи у квартирах та у дворі. Тепер тренуються самостійно на майданчиках біля дому. Хто живе на окраїні міста – бігають в лісі та польовими дорогами. І з нетерпінням чекають закінчення карантину. Ми всі зрозуміли – що втратили.

Дякую за розмову Валентині Анатоліївні. Дійсно, професія тренера важка та невдячна. Та вона – мов наркотик – не відпускає справжніх фанатів. І виростають в маленьких містечках спортивні зірочки, а життя дітей стає здоровим і змістовним. Перший на фінішній стрічці, п’єдестал, обійми друзів – таке не забувається ніколи…

Примітки