Баклан Віталій
Віталій Баклан (народився 1986 в селі Макіївка) — учасник сільського фольклорного колективу «Мальви», дизайнер і модельєр костюмів колективу.
Школу і вищий навчальний заклад закінчив у Києві.
Мешкає в Макіївці. Працював ветеринаром у місцевого фермера, а потім завів корів, купив коней, птицю. Станом на квітень 2020 має чотири корови, два коня, індики, качки і три гектари городу.
Холостяк з Макіївки: шиє-вишиває і в ансамблі співає…
- Джерело: Сніжана Божок: Холостяк з Макіївки: шиє-вишиває і в ансамблі співає…, che.cn.ua, Квітень 2020
Віталія Баклана з Макіївки без перебільшення люблять всі співочі жіночки. Ще б пак! Парубок шиє для них вбрання, ще й вишивкою на будь-який смак оздоблює. Сільський дизайнер має бездоганний смак і здатен навіть зі звичайного мішка створити справжню красу. Дивуються і захоплюються всі, хто дізнається, що ця тонка робота належить 35-річному чоловіку, який, до речі, ще й голос гарний має. На таких самородках беззаперечно тримається сільська культура. А він на її розвиток навіть свою заробітну плату художнього керівника жертвує, аби фольклорний колектив «Мальви», який не так давно став народним, міг гастролювати по різноманітних фестивалях, ярмарках, конкурсах, на які ледь не кожного тижня запрошують талановитих співаків із старовинного села, що на Носівщині.
Корови, коні, птиця – омріяне життя хлопця… зі столиці
Віталій – уродженець Макіївки, але все своє свідоме життя прожив у столиці. Та село завжди жило у серці юнака. При найменшій нагоді він їхав сюди до своїх дідуся й бабусі. І тільки тут міг вдихнути на повні груди.
- «Наша родина виїхала до Києва, коли мені було п’ять, - розповідає мій співбесідник. - Там закінчив школу, отримав вищу освіту і попросив направлення на роботу саме в Макіївку. Тут лишився у нас будинок. Спочатку працював ветеринаром у місцевого фермера, а потім вирішив, що маю сам навчитися заробляти копійку. Завів корів, купив коней, птицю і почав хазяйнувати».
Нині у чоловіка чотири корови, два коня, індики, качки і три гектари городу! Важко уявити, коли він все встигає. Живе хлопець за гроші зароблені за здане молоко. Каже, що йому вистачає. А от коні у нього, як робоча сила. Дуже допомагають на городі і в полі. Та час від часу парубок любить і верхи прокататися.
- «Люди бувало дивувалися нащо мені таке господарство, мовляв, ти ж за ним світу Божого не бачиш. А я кажу, що без роботи сидіти не можу і не буду. На зарплату художнього керівника точно не протягнеш, тож я її просто лишаю у колективі, аби на пальне було, щоб гастролювати», - сміється Віталій. – Мені головне, що стаж йде».
Стара сорочка з покинутої хати надихнула вишивати
Вбрання учасників самобутнього колективу «Мальви» без перебільшення зачаровує. На кожній вишиванці своя унікальна вишивка. Саме так Віталій бачить кожну із учасниць. Він серцем відчуває, що й кому найбільше личитиме. А жіночки на всі сто відсотків довіряють своєму кутюр'є. До речі, вишивати хлопець почав не так давно. Цьому посприяв цікавий випадок.
- «Косив якось сіно, аж раптом почався дощ, - пригадує Віталій. - Я заскочив у найближчу закинути хатину біля поля. Стою, дивлюсь щось біліє. Я дістав цю річ, а то вишита сорочка. Спина зіпсована, бо на сирій, прогнившій підлозі долі лежала, а рукава з розкішною вишивкою. Так вона мені сподобалася, що я забрав її додому. Роздивлявся довго і мені захотілося спробувати. Я попросив одну учасницю колективу, щоб вона мені показала, як вишивати. І вже через деякий час у мене була вишита сорочка».
Своїм прикладом чоловік довів, що вчитися ніколи не пізно. Тим більше, що до шиття мав відношення ще з дитинства. А навчив парубка цьому на перший погляд жіночому мистецтву… дід Микола Іванович.
- «Дідуся вже давно нема, але він лишив мені у спадок свою швейну машинку, за якою любив проводити свій вільний час. І хоча я купив собі нову, сучасну, та, зазвичай, люблю на дідовій працювати», - зізнається наш герой.
Учасниця колективу Раїса Іванівна Сидоренко може годинами розповідати про двох юнаків, які створили «Мальви» і відродили культури у селі. Перший Микола — директор будинку культури, а за сумісництвом син пані Раїси, другий Віталій, якого жіночки люблять називати модельєром.
- «Який колектив ще може похизуватися особистим модельєром?, - посміхається Раїса Іванівна. – Ось дивіться який у мене корсет. Ніколи не здогадаєтесь з чого він. Це ми якось замовляли у будинок культури штори. Вони прийшли у мішку. Вітя ж розгледів у ньому майбутній корсет. За кілька днів, я його вже одягла на виступ. Він парубок у нас моторний, все робить швидко, гарно, руки у нього золоті! Перед виступом нас усіх роздивиться, щоб виглядали на всі сто. Знаєте, ми дуже багато їздимо виступати, а такого вбрання, як у нас ніколи не бачили. З нами всі фотографуються, а коли чують чиїх рук це справа, у людей просто мову відбирає. Нашому Віталію Анатолійовичу ледь не кожен хоче замовити вишиванку, але ж де йому той час відшукати, як у чоловіка таке господарство, що треба день біля нього поратися. Правда з Кіровоградським колективом подружилися, так він їхньому солісту вишив сорочку, ну дуже вже просив... У нас у більшості учасників вже по дві вишиванки. А сину моєму Вітя з весільним візерунком нещодавно подарував. Якраз вчасно, бо незабаром Коля одружується. Одного видамо, а тоді за іншого візьмемося. Бо що це за несправедливість, такий завидний холостяк у нас, а нареченої ще нема».
В передачах знімаються, за кордон на гастролі збираються…
Народний фольклорний колектив «Мальви», який є ще досить молодим, адже заснований лише у 2011 році, дуже відомий не лише на теренах нашої області. Їх запрошують на фестивалі в різні куточки України. Кожен учасник колективу живе піснею. Майже всі жіночки вдови і лише тут на репетиціях відволікаються від сірої буденності і розкривають свої душі. З кожної пенсії вони відкладають по кілька десятків гривень, аби взяти участь в тому чи іншому заході, бо заробітної плати художнього керівника на все не вистачає. Та попри це, аматори сцени завжди із великим задоволенням виступають перед глядачами.
- «Для нас кожен виступ – це свято. Ми обожнюємо сцену, - зізнається Раїса Іванівна. - Про нас вже знімали телевізійну програму «Фольк-music». А днями приїдуть ще одні телевізійники. Після виступу у Пирогові нами зацікавилися. Нині ще готуємось до фестивалю у Запоріжжі, а далі сподіваємось у Польщу поїдемо, але для цього нам усім ще паспорти треба зробити».
У доробку колективу до 80-ти пісень. Та учасники на досягнутому не зупиняються і надалі відшукують щось особливе, те, що належить їхньому колоритному краю.
- «Для мене наші макіївські пісні мають якесь особливе значення. Навіть голос тоді розкривається інакше, коли їх виконуєш, - зізнається Віталій. – Ми маємо багато планів і сподіваюся, що про нас ви ще не раз почуєте…».
Молодий, завзятий, енергійний самородок Віталій Баклан залюбки виконав для нас кілька пісень. Звісно, хотілося зробити йому комплімент і сказати, що беззаперечно за ним плаче велика сцена… Але з нашого спілкування стало очевидним, що велика сцена йому не потрібна, він мріє про значно глибші, духовніші речі – повернути в село культуру, зберегти велику спадщину нашого українського співочого роду. Тож хочеться йому побажати сил і натхнення у цій надважливій справі!
