Сулак

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 09:38, 13 травня 2024, створена Perohanych (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Пам'ятка в Сулаку

Сулак — село, входить до Носівської об'єднананої територіальної громади, Володьководівицького старостинського округу.

Колишній орган місцевого самоврядування — Володьководівицька сільська рада.

Населення, географія

Відстань до міста Носівка — 22 км.

Площа села 1,1 км2.

Населення на 1.1.2018 становило 452 особи.

Населення на 1 січня 2022 — 402 людей.

Вулиці

Станом на 1 жовтня 2022:[1]

  • вулиця Залізнична
  • вулиця Миколаївська
  • вулиця Партизанська
  • вулиця Робітнича

Освіта

В Сулаку працює загальноосвітня школа, в ній, станом на березень 2019, навчається 54 учні 1-9 класів. Директор школи — Боліцок Михайло Степанович.[2]

Історія

Сулак 1923.png

Сулак на карті 1923 року.

23 березня,[3] за іншими даними 21 березня[4] 1943 на той час хутір Сулак був повністю спалений угорським каральним формуванням гітлерівських окупантів.[5][6] Трагедія описана в книзі «Партизанська Носівщина». В історичних джерелах вживається також назва "Роздоховка".

Сулак був спалений разом із Коробчиним хутором. У різній літературі є різні дати цієї події від 21 до 28 березня 1943. На сьогодні точно можна сказати, що у двадцятих числа березня.

Спалення Сулака. Місцева активістка, жителька села Сулак, Сірик Лідія Олексіївна збирала свідчення цієї трагедії.

Люди

Галерея

  • Пам'ятка в Сулаку

  • Пам'ятка в Сулаку

  • Пам'ятка в Сулаку

  • Пам'ятка в Сулаку

Журавлі, журавлики мої

Джерело: Стаття Олексія Нестеренка «Журавлі, журавлики мої» в газеті «Отчий поріг», травень, 2013 р. № 5, сторінки 6—7.

У березні 1943-го сніги були високі, а з настанням тепла почали танути, заливаючи довкруги Сулака низинні луки, пастовні аж до боліт. І так же озивалися небеса весняним журавлиним курликанням, нерівними рядами поверталися до родинних тривог густі зграї диких гусей.

Та автоматні черги за якусь мить гарячим вогнем обпалили пташиній зграї крила. Вона поспішала до віковічних борів. Під їх розкішними шатами знайшли свій прихисток і партизанські месники із з'єднання "За Батьківщину", які наводили жах на загарбників.

Летіли під укіс фашистські ешелони із військовим спорядженням і живою силою, не було спокою і зайдам, і їх кривавим поплічникам в поліцейських управах. Лінія фронту ще була далеко до нашого краю, та окупанти відчували, що переможна весна вже заглядає у шибки будинків і в людські душі. На приборкання партизанських з'єднань і загонів у своєму тилу фашистське командування великим числом кинуло живу силу есесівців, мадяр, поліцаїв із інших регіонів і місцевих з танками, гарматами вже влітку 1942 року, жорстоко розправившись із 150 заложниками із села Червоні Партизани, розстрілявши їх у ніжинській тюрмі.

Однак, і ця терористична акція карателів не зупинила ні месників, ні сільчан, які ще жили героїчною пам'яттю партизанської непокори австро-німецьким окупантам у 1918 році під проводом свого бойового командира М.Г. Крапив'янського.

Саме трагічну долю цього села, напевне, й попередили Козари 11 березня 1943 року, які з багатьох незрозумілих обставин було спалено дощенту і знищено переважним числом населення. До нас доходять свідчення, що вже потому, як кати виконали свою людиноненависницьку місію і в Козарах лишились одиниці живих людей, які випадково не постраждали. Завершувати над ними розправу заборонив проїжджаючий фашистський офіцер, пояснивши, що козарська трагедія відбулася випадково, мовляв, солдати й офіцери перепилися шнапсом і переплутали адресу каральної акції! Ймовірно, вона передбачалася Червоним Партизанам.

Легко судити про далеке воєнне минуле тим, хто прагне нині оббілити непробачні злочини нацистів перед людьми, історично й морально принизити патріотичний рух загального опору нашого народу загарбникам.

Цьому суперечить історія із Сулаком, Коробчиним, іншими червонопартизанськими висілками й висілочками – Сміюхи, Кіровці, Циганка, Богданів, Білоусів, Сизенка, заможні господарі яких нерідко були потерпілими під час колективізації, а окремі навіть розкуркулені, все ж залишились патріотами своєї держави, вірили в перемогу над ворогами й допомагали усім, чим могли партизанам – хлібом, одягом, інформацією про дії окупантів, їх місцезнаходження.

Не один похід у ліс до месників через ворожі кордони й пости зробила проста жінка-мати Єлизавета Вікторівна Черненко, яка із трирічним сином Григорієм Рябегіним та восьмирічною дочкою, ховаючи донесення в одязі малюка, допомагала партизанам уникнути облав, а сільчанам вчасно зникнути з своїх обійсть при появі карателів.

І все ж свого трагічного 23 березня десятки мешканців Сулака не обійшли. Обставини складалися для них не найкраще. Люди робили сховища в хлівах, копали підвали, живучи передчуттям непоправного. Надто після того, як партизани знищили фашистський бронепоїзд на залізниці Носівка-Ніжин. Загинули майже всі фашисти, чоловік 45 із посиленого патруля, – згадував у своїй книзі "В лісах над Остром" Герой Радянського Союзу М. Д. Симоненко.

Гітлерівці після цього споряджають каральний загін, який прибув під Сулак із Ніжина на бронепоїзді. Двома групами німці й мадяри рушили на сулацьку Бабачівку та попід залізницею, в напрямку Носівки. Палили, розстрілювали все живе на своїй кривавій дорозі. Щойно спалахнули перші хати, сулачани кинулися в різні сторони від видимої смерті.

Першим упритул мадярські кати розстріляли М. В. Ляшка. За ним у вогонь палаючої хати кинули стару жінку Катерину Андріївну Шевченко.

Сергій Григорович Горло виносив із вогню свого п'ятирічного сина Василька. Кулі від автоматних черг розтерзали їх тіла ще до полум'я. С. Я. Хвилю смерть наздогнала в центрі села, а старого Олексія Севаст'яновича Холода нелюди закололи багнетами на власному подвір'ї.

Тарас Минович Циганок... Ще напередодні старий хлібороб готував реманент до весняного засіву. Мріяв, що закінчиться скоро війна й повернуться з фронту два старших сини Василь і Петро, підростуть менший і дві донечки – буде кому і сіяти-жати, і внуків–правнуків тішити. Вулиця, весь куток поважали в Сулаку Тараса Миновича за працьовитість, людяність, порядність. По найсмачнішу воду ходили звідусюди до обійстя Циганків. І не тільки, потаємно приховані у хліві жорна, які Тарас Минович виготовив власноруч, мололи борошно для всієї вулиці й околиць, і ніхто не видав.

Карателі знайшли старого на палаючому обійсті і примусили нести до бронепоїзда порося, яке забрали з господарства Горлів. Циганок приніс і як плюнув у обличчя ворогам: "Їжте, хай вас удавить". Старого розстріляли, щойно зробив він кілька кроків.

На Якименці, дорогою попід залізницею, карателі підпалили кілька хат, розстріляли Л. А. та М. В. Андрусенків. Сім'я П. І. Якименка жила біля сулацького переїзду. У сараї, де господар викопав схованку, його дружина Галина Павлівна з трьома дітками Галею, Гришею та Олею-немовлям, зачувши підхід ворогів, причаїлись. Приєдналися до них сусідські діти Оля та Андрій Якименки, сусідка Оришка Олексіївна Баран з трьома дітьми – Марією, Олександром, Михайликом, Софія Павлівна Миргородська з дітьми Олексієм та Михайлом, Єфросинія Євлогіївна Расюк із сином Миколою, а також Тетяна Василівна Расюк – всього 16 чоловік згоріло, задихнулися тут заживо.

Така ж трагічна доля спіткала сім'ю Павла Васильовича Миргородського. У погребі, який він викопав, заховалась, було, і його дочка Уляна Павлівна зі своїми дітками Танею та Іванком. 20 чоловік жертв лише на двох подвір'ях.

28 березня фашисти спалили хутір Коробчине, розстрілявши П.Ф. Даніш, В. П. Даніш та стареньку Анастасію Гармаш.

Вчитель-краєзнавець, завідуючий сільського музею Микола Олександрович Сірик сам пройшов вогненними фронтовими дорогами. По собі залишив добру пам'ять і в поколіннях учнів, і в прекрасному музеї з багатьма експонатами, зокрема, й записами і спогадами очевидців про трагедію Сулака, Коробчиного, інших червонопартизанських висілочків та околиць. На меморіальній плиті, де покоїться прах безневинних жертв березневої трагедії, викарбувано лише тридцять три прізвища.

За словами свідків, зокрема, й Катерини Якименко, якій було в гіркопам'ятному березні 10 років, були й інші братські могили із жертвами кривавого 23 числа, наступних днів. Крім 150 заложників, розстріляних у Ніжинській в'язниці, за краєзнавчими записами М. О. Сірика, за зв'язки з партизанами розстріляно ще 58 червонопартизанців. Свідок трагедії, на той час 12-річний хлопчик, а нині відомий письменник-публіцист і краєзнавець Григорій Власенко називає число спалених дворів по хуторах та околицях Червоних Партизан до 615...

Ішла війна народна, священна йшла війна...

…Сумний, жалобний день вшанували сулачани 23 березня. На жаль, за штормової погоди, снігових переметів не всім випало доїхати зі скорботним поклоном до Сулака навіть з Червоних Партизан, Носівки. І все ж, місцеві жителі зібрались у церкві Святого Миколая, де отець Олександр відслужив по убієнних безневинних жителях-земляках громадську панахиду. Відбувся мітинг біля братської могили, до меморіальної плити якої Червонопартизанський сільський голова Микола Павленко та очільник Носівського відділення Чернігівського земляцтва Віктор Черненко, освітяни місцевої школи поклали квіти.

Затим всі зібралися в школі, переглянувши виставку, яку підготувала завідуюча сулацькою бібліотекою Любов Костюченко, кадри кінохроніки із спогадами очевидців про сулацьку трагедію. Гості й сільчани ще довго були в сімдесятилітній давнині березня 1943 року, сумуючи над страченими передчасно життями земляків, обірваним цвітом хліборобського роду.

Живуть і нині Сулак і Коробчине – красиві заможні села нашого поліського краю, відроджені свого часу за міцного колгоспного господарства, очолюваного талановитим керівником Григорієм Ілляшем. До речі, за участі внука Тараса Миновича Циганка – Василя Циганка, на той час сільського голови, облаштовано пам'ятний знак на братській могилі закатованих сулачан.

Журавлі, журавлики мої... Може, у вашому весняному клекоті голоси сулачан із далекого 1943-го, може, в грудях старого вожака б'ється серце Тараса Миновича Циганка. Далебі...

Повертайте, любі, додому...

Олексій НЕСТЕРЕНКО

Примітки

  1. ↑ Вулиці і провулки населених пунктів громади станом на 1 жовтня 2022 року, Носівська міська рада, переглянуто 2022-12-04
  2. ↑ http://chz.org.ua/wp-content/uploads/2017/04/№4-184-газети-«Отчий-поріг».pdf
  3. ↑ Сьогодні горів Сулак…, Носівська міська рада, 23 березня 2021
  4. ↑ Спалені села і селища Чернігівщини в 1941–1943 роках: злочини проти цивільного населення. Збірник документів і матеріалів / Чернігівська обласна державна адміністрація, Чернігівська обласна рада, Український інститут національної пам’яті, Пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга Пам’яті» та «Реабілітовані історією». //Упоряд.: С. В. Бутко, О. В. Лисенко; Відп. ред.: Р. І. Пилявець. — 2013, Чернігів: Видавництво Десна Поліграф, 224 с. ISBN 978–966–2646–43–6. Сторінка = 42
  5. ↑ История городов и сел Украинской ССР: В 26 т. Черниговская область / АН УССР. Ин-т истории; Гл. редкол.: П. Т. Тронько (пред.) и др. – К.: Гл. ред. Укр. сов. энцикл. АН УССР, 1983. – С. 529;
  6. ↑ Вінок безсмертя: Книга-меморіал / Редкол.: О. Ф. Федоров (голова), В. А. Маняк (керівник колективу авт.- упорядників). – К.: Вид-во політичної літератури України, 1987. – С. 91.

Посилання

Отримано з https://wikinosivka.info/index.php?title=Сулак&oldid=29330