Малинка Олександр Никифорович

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Версія від 16:47, 24 жовтня 2024, створена Perohanych (обговорення | внесок) (Заміна тексту — «’» на «'»)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Олександр Малинка

Олександр Никифорович Малинка (народився 7 (19 серпня) 1865 року в містечку Мрин Ніжинського повіту) — помер 22 травня 1941, Київ) – етнограф, фольк­лорист. Дійсний член Етнографічної комісії ВУАН. Член Імператорського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. Голова Ради Всеукраїнського етнографічного товариства. Співредактор журналу «Побут».

Досліджував фольклор, етнографію, легенди, говірки, обряди, весільне дійство, родини й хрестини, народні пісні та думи, колядки, щедрівки, замовляння, кобзарське мистецтво, живий вертеп, які побутували на Гетьманщині та Волині.

Праці О. Малинки стали одним із фольклорно-етнографічних джерел для багатьох українських письменників.

Життєпис

Народився в родині мринського священика в другому поколінні отця Никифора Романовича Малинки, який мав чотирьох синів і трьох дочок.

Про себе вчений згадував:

«Народну пісню я полюбив ще змалку: моя мати родом з Роменщини, мала гарний голос, знала багато полтавських та чернігівських пісень, любила співати їх, а разом з нею співали хором і ми, діти, та сусіди-гості».

Батько Никифор Романович дав синові максимально якісну освіту, яку тільки міг собі дозволити, то ж Олександр навчався в Ніжинській гімназії.

Також, вагому роль в освіті талановитого юнака відіграли його земляки. Після утворення з Юридичного ліцею князя Безбородька однойменного Історико-філологічний інституту, Леонід Платонович Рудановський, засновник стипендії на честь свого батька П. О. Рудановського, наполіг на тому, щоб передати цю стипендію до гімназії при інституті. Кандидатури на стипендію подавала до гімназії Людмила Платонівна Рудановська (пізніше - Коробка) — сестра мецената, уродженка м. Мрин.

У 1875/1876 навчальному році Олександр Малинка отримав стипендію Платона Осиповича Рудановського в розмірі 100 рублів сріблом за заслуги у навчанні.

9 червня 1885 — закінчив Ніжинську гімназію. Вступив до Імператорського історико-філологічного інституту у Петербурзі.

1886 — повернувся в Україну, перевівся на другий курс Ніжинського історико-філологічного інститут князя Безбородька. Збирав фольклорно-етнографічні матеріали, вивчав місцеві говірки під керівництвом професора Соколова. Зав'язав контакти з Московським Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії.

1890 — закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька. Став учителем історії, російської мови та словесності. Його призначили на роботу у Київ.

Служив наглядачем 2-ї Київської гімназії;

1898 — знайомство та співпраця з глухівським етнографом Пелагеєю Литвиновою-Бартош. Тоді ж бере участь в археологічних розкопках на території Глухова.

1898-1902 рр. викладав у Глухівських жіночій та чоловічий гімназіях.

Працював викладачем Черкаської, Ос­трозької (нині Рівненська область) гімназій;

1911 – викладач 3-ї Київської гімназії;

Учителював у містах Глухів (нині Сумської області), Кременчук (нині Полтавської області), Полтаві.

1925 — продовжував працювати в Київській Трудовій школі №20 (його учні подавали роботи до Етнографічної Комісії Української Академії Наук)

Від 1930 – на пенсії.

22 травня 1941 — помер у Києві, де і був похований (місце поховання невідоме).

Краєзнавча, етнографічна, фольклорна діяльність

Збирав і опрацьовував етнографічні та фольклорні матеріали.

Досліджував звичаєву обрядовість (родини, хрестини, українські весілля, свята та звичаї).

У 1890-і – на початку 20 століття у часописах «Кіевская старина» та «Этнографическое обозрѣніе» опублікував близько 30 праць про кобзарське та лірницьке мистецтва в Україні, українськиї кобзарів і лірників (С. Власка, П. Гераська, А. Гуменюка, Н. Дудки, А. Іваницького, А. Корнієнка, Є. Мокровоза, Т. Пархоменка, О. Побігайла, М. Прищенка, Д. Симоненка), записів різних жанрів усної народної творчості.

Найбільш помітною працею у часи Російської імперїі став «Сборник материалов по малоруському фольклору (Черниговской, Волынской, Полтавской и некоторых др. губерний)», виданий як додаток до «Земского сборника Черниговской губернии» 1902 (окремою книжкою видано 1903). За цю роботу Малинка отримав премію ім. М. Го­голя С.-Пе­тербурзьської Академії Наук.

Цей збірник Борис Грінченко назвав «наиболее крупной его работой». Академік В. М. Гнатюк написав рецензію на книжку.

У 2-й половині 1920-х надрукував низку праць в українських етнографічних виданнях «Етнографічний вісник», «Побут», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» та інших.

1926 — Етнографічно-фольклорна комісія при ВУАН залучила Малинку до свого складу.

1928 — обраний головою Ради Всеукраїнського етнографічного товариства. Також співредактор журналу «Побут».

1929 — видав епохальну працю «Кобзарі О. Власко та Д. Симоненко й лірник А. Іваницький, їхній репертуар».

На освітянській ниві трудився близько сорока років і свою працю поєднував з повсякденним вивченням усної творчості народу та його побуту.

Подвижницьку працю О.Н. Малинки відзначено орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня.

Географія фольклорної діяльності

  • Борзнянський, Козелецький, Ніжинський, Остерський, Новгород-Сіверський, Глухівський, Кролевецький, Конотопський повіти Чернігівської губернії;
  • Дубнівський, Заславський, Кременецький, Луцький, Острозький, Рівненський, Староконстантинівський повіти Волинської губернії;
  • Сквирський, Черкаський повіти Київської губернії;
  • Зіньківський, Золотоніський, Прилуцький, Полтавський, Роменський повіти Полтавської губернії;
  • Гайсинський повіт Подільської губернії.

Також низка записів поза межами України — на Курщині та Орловщині.

Праці

  1. Особенности говора м. Мрина Неженского уезда Черниговской губернии. К., 1891;
  2. Живой вертеп // Этногр. обозрение. 1897. № 4;
  3. Малорусское веселье. Обряды и песни Полтавской губернии. С.-Пе­тербург, 1898;
  4. К истории народного театра. Москва, 1898;
  5. Обряды и песни Харьковской губернии, Ахтырского уезда // Этногр. обозрение. 1898. № 4;
  6. Родины и крестины: Описание обрядов м. Мрина Неженского уезда. К., 1898;
  7. Писанки и крашанки // Этногр. обозрение. 1899. № 1–2;
  8. Кобзари и лирники Терентий Пархоменко, Никифор Дудка и Алексей Побегайло. Чг., 1903;
  9. К вопросу об источнике «Москаля-чарівника» Котляревского // КС. 1903. № 7–8.

Відзнаки

Лауреат стипендії Платона Осиповича Рудановського в гімназії при Ніжинському Історико-філологічному інституті князя Безбородька.

Лауреат премії імені Гоголя Російської АН.

Нагороджений орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня.

Родом з Мрина

Нарис В. Пригоровського із книги: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Олександр Никифорович Малинка народився 7 серпня 1865 року в містечку Мрин Ніжинського повіту. Як і в багатьох інших тодішніх містечках, у Мрині функціонувала церква. В ній працював Олександрів батько. Та, мабуть, не все влаштовувало його в церковній службі. В цьому неважко переконатись, читаючи автобіографію Малинки. Батько мій, - зауважував Олександр Никифорович, - хоч сам був священиком, проте своїх дітей (я мав 3-х братів і 3-х сестер) до духовних шкіл не віддавав". Збереглися документальні свідчення про навчання майбутнього фольклориста в Ніжинській гімназії. Вчився юнак успішно. До уроків готувався старанно. Письмові завдання виконував "весьма удовлетворительно". Десятирічне перебування в гімназії розвинуло в нього інтерес до науки.

9 червня 1885 року він одержав атестат зрілості. Радів разом з усіма. Бо ж таки не пас задніх. Не ловив гав коли вчився. Через те й "обнаружил" цілком пристойні "познания": "В Законе Божьем – 4 (на испытаниях – 5); греческом языке – 4 (на испытаниях – 5); латинском языке – 4 (на испытаниях – 4); русском языке и словесности – 5 (на испытаниях – 4); логике – 3; математике – 5 (на испытаниях – 4); физике и математической географии – 5, истории – 5 (на испытаниях – 5); географии – 5; немецком языке – 5".

Юнаку наполегливо радили вчитися далі. Це гостре питання хвилювало його й самого. Він віддавав перевагу словесності. Але й історія, географія неабияк цікавили теж. І як птах, що тільки-но знявся з гнізда, Олександр шугав своїми думками в незвідані обрії. Марив вищими школами в Санкт-Петербурзі, Харкові, Києві. Не хотілося залишати й Ніжина.

Врешті-решт визначився. Поїхав до Санкт-Петербургу. Імператорський історико-філологічний інститут був там. Все складалося добре. Він володів міцними знаннями, і це було найважливіше. Його прийняли без проблем. Єдине, що одразу ж стало на перешкоді, - клімат. Несприятливі погодні умови гнітили. Безкінечні простудні хвороби як накупились. Буквально валили з ніг.

Певне світло проливає на цю обставину й офіційний лист директора інституту своєму колезі в Ніжин. У листі мовиться: "Студент 1 курса Санкт-Петербургского Института Александр Малинка из воспитанников Нежинской гимназии, находя, что петербургский климат имеет неблагоприятное влияние на его здоровье, выражает желание продолжить образование в Нежинском институте. Не накодя со своей стороны препятствий по сему делу, имею честь покорнейше просить... уведомить меня, представляется ли возможным принять в настоящее время Александра Малинку в соответствующий курс вверенного Вам института. В случае утвердительного ответа документы студента Малинки мною будут препровождены к Вашему Превосходительству без замедления. Директор К. Кедров“.

18 вересня 1886 року з Ніжина Кедрову відповіли: "...препятствий не встречается".

Так Олександр Малинка знов опинився в місті своєї юності. Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька став йому рідним і дорогим на все життя.

На період навчання повітове "Присутствие" надало юнакові тимчасову відстрочку від військової служби. Він учився. Набував нових знань. А в дні канікул виїздив до батьків у Мрин, охоче подорожував по Чернігівщині та Київщині, відвідував Ялту, інші оздоровчі місця і потім з новими силами брався, як кажуть, гризти граніт науки.

"У ряді енциклопедичних довідників підкреслюється: Олександр Никифорович Малинка – фольклорист. І це, зауважимо, небезпідставно. Збиранню й вивченню народної творчості він докладав чи не найбільше своїх зусиль. Народна творчість була головним стрижнем його досліджень. А в цілому логічним їх підсумком є, безумовно, "Сборник материалов по малоруському фольклору “, підготовлений і виданий спочатку як додаток до "Земського сборника Черниговской губернии" за 1902 рік, а наступного року – окремою книгою.

Цей збірник відомий знавець фольклору Б. Д. Грінченко назвав "наиболее крупной его работой". Академік В.М. Гнатюк свою рецензію на книгу закінчив словами: “І хоч збірник не без хиб, на що я поклав натиск то все приносить він багато цінного матеріалу й зістане ся не малим вкладом у нашу фольклорну літературу”. Рецензент "Живой старины" наголошував; "Збірник дуже хороший". Належну оцінку дав цій книзі й професор С.В. Савченко. Він писав: "По содержанию своему сборник г. Малинки принадлежит несомненно к числу лучших украинских сказок, а для Черниговской губ[ернии] он – самый лучший сборник".

У збірнику О.Н. Малинка досить широко представив фольклор не тільки Чернігівської, а й Волинської, Полтавської та деяких інших губерній. Це колядки й щедрівки, загадки, прислів'я, примовки, жарти, замовлення, повір'я, матеріали з народної медицини, народні прикмети, розповіді й казки, записи про закляті скарби, апокрифи.

Як галузь гуманітарних наук, етнографія зацікавила Малинку в студентські роки. В ній Олександр вбачав одну з можливостей власної, так би мовити, самореалізації Збирав чисельні відомості про матеріальну й духовну культуру, про місцеві особливості побуту й трудової діяльності, про світогляд, історико-культурний досвід, національний характер, психологію, звичаї та обряди свого народу.

Навчаючись у Ніжині в Історико-філологічному інституті князя Безбородька, юнак виявляв підвищений інтерес до всіх цих речей. Тому й звернувся до професора М.І Соколова з власною пропозицією створити етнографічний гурток. І хоч гурток проіснував недовго, він дав поштовх успішному початку цієї роботи. Згодом Малинка заохочував до неї й учнів та педагогів, коли працював учителем. Зібране ретельно упорядковував і надсилав Товариству любителів природознавства, антропології та етнографії в Москву. Там воно почасти друкувалося в журналі "Этнографическое обозрение", а загалом готувалося до видання окремим томом.

Проте сталось непередбачене. Під час великої пожежі в Москві в 1905 році склад видань Етнографічного відділу Товариства згорів і всі Малинчині матеріали загинули.

З числа журнальних публікацій, які збереглись, заслуговує на особливу увагу, як нам здається, його ґрунтовна, з любов'ю підготовлена праця "Малорусское весильле" (1897). Праця увібрала в себе весільні обряди й пісні, записані ним у Мрині. Весільне дійство на батьківщині Малинки-етнографа являло собою яскраве, мальовниче, по-народному театралізоване свято. Традиційно його справляли восени або взимку, як тільки люди ставали вільнішими, впоравшись із польовими роботами.

Мринський обряд весілля у порівнянні з іншими мав чимало своїх місцевих подробиць, і всі вони старанно описані. Одруження, за Малинкою, - це найвідповідальніша, найурочистіша подія в житті молодих людей. Вона знаменує собою народження нової сім'ї. Тому й готувались до весільної церемонії заздалегідь.

Весільний обряд у Мрині передбачав таку послідовність: сватання, розглядини, змовини, приготування короваю та вилець, здавання молодецтва і пришивання квітки, вінчання, запросини на весілля, збирання поїзда, розшуки молодої, продажа молодої, роздача дарунків і короваю, гра в дзвін; вечеря, прощання дружок з молодою та її від'їзд; зустріч одружених у молодого в домі, перезва, суботні пироги, недільний обід та інше.

Описуючи сватання, Олександр Никифорович зауважує, що в Мрині воно починалося з щедрика, під Новий рік. Дівчата в цей час нікуди не йдуть, сидять дома, очікують старостів, печуть млинці. Щоб дізнатись ім'я нареченого, дівчина з першим же свіжим млинцем біжить мерщій за ворота і в першого зустрічного запитує його ім'я. Те ім'я нібито й мусило збігтися з іменем нареченого.

Якщо ж сватання відбувалось не на Різдвяні свята, то свати приходили здебільшого в недільні дні. Парубки ніколи не висватували молодої самі. Вони, як правило, добирали собі "старостів" з числа родичів або осіб, які користувались загальним авторитетом населення і вміли висватувати дівчат.

За весільним обрядом, все інше здійснювалося своїм ходом. Жених запрошує «старостів» до хати, щедро їх пригощає і просить піти поговорити з обраницею, спитати згоди її батьків і, при згоді, домовитись про час весілля. Якщо ж пора женитись настала, а в парубка дівчини на прикметі нема, тоді за нього вирішують батьки й свати. Вони спільно домовляються, кого сватати. І при цьому разом намічають не одну, а кілька кандидатур. Це на випадок незгоди тієї чи іншої дівчини.

В дім до батьків нареченої, згідно з описом Олександра Малинки, парубок і свати йдуть разом. Але заходять тільки свати. Парубок сідає на призьбі й жде.

Цікава "дипломатія" сватання.

Завітавши в дім нареченої, свати не зразу приступають до діла. Вони говорять спочатку про справи, далекі від основної. На столі кладуть хліб від батьків парубка і далі ведуть розмову, як твердить народна приказка, наздогад буряків, щоб дали капусти.

"А чого се дочка у вас і досі дома сидить? Чи не пора б їй заміж?" - запитують. Або говорять, наприклад, так: "У вас берізка, а в нас дубок, дак чи не спарувати б нам їх?".

У свою чергу й батьки не дають їм зразу прямої відповіді. Вони теж відбуваються давно відомими вже поясненнями: "Чого це нам гнать її з своєї хати? Вона ж таки, слава Богу, у нас хліба не переїдає даром; да вона ще й молода зовсім і хусток чи встигла напрясти".

Сватівська бесіда триває, як правило, довго, але в один день вона ніколи не завершується.

Не менший інтерес викликають і спостереження етнографа за поводженням дівчини.

Якщо під час сватання вона стоїть мовчки біля вікна спиною до "старостів", то це означає, що вона виявляє згоду. Якщо виходить у сіни або й зовсім зникає з дому, - вважай, що діла кепські.

У даному разі досить тактовно ведуть себе мудрі старости. Вони навмисне '"затягують" час. Умовляють батьків і дівчину добре подумати, розхвалюють жениха. Якщо й далі розмова марна, залишають хліб на столі і повертаються додому з наміром прийти знову наступного дня.

Процедура "розглядин" – теж невід'ємна складова обрядового ланцюга. Вона відбувається лише за умови повної згоди батьків і дівчини на заміжжя,

Весь дальший хід весілля тісно пов'язувався з піснями. Весілля ними гуло, дзвеніло на все село. Його активні учасники – свати і свахи, бояри, дружки і дружки, світилки – співали, як і всі інші, в певній весільній послідовності. Про те, наприклад, як "Наша піч регоче, короваєчку хоче"; як "Кучерявий піч вимітає, а щасливий сажає"; як "Ми вилечко в'ємо і горілочку п'ємо"; як "Ішли дружечки горою да кликали Марусеньку з собою"; як "Мир миром мировалися, дві сванечки на порозі цілувалися".

Таких пісень автором публікації зібрано й подано близько двохсот. Веселі, жартівливі, сумні, вони всебічно розкривали широку народну душу мринців, хвилювали, захоплювали своєю щирістю, відвертістю, щедрою доброзичливістю.

Вчитель!.. Нема почеснішої професії, як бути ним, як нести своє світле слово в народ. Олександр Малинка зрозумів це ще задовго перед вступом до інституту. А тепер право на самостійну роботу давав йому вчительський атестат. Він одержав цю путівку в життя в червні 1890 року. В атестаті чітко було зазначено, що "предьявитель сего Малинка Александр, сын священника, 24 лет от роду", закінчив в інституті курс наук "по словесному отделению" і що йому надається звання "учителя гимназии".

Педагогічна діяльність Малинки, як засвідчує копія формулярного списку (вона збереглася в архівах), починається тим же 1890 роком, її хронологічна канва включає такі відомості:

1890-й рік, 12 вересня - вступив у службу в Київську 2-у гімназію "на должность надзирателя за воспитанниками общей ученической квартиры со всеми правами и преимуществами Государственной службы по Министерству Народного Просвещения".

1891-й рік. 6 лютого: - "Предложением г. Попечителя Киевского учебного округа перемещен на должность учителя древних языков в Черкасскую прогимназию.

І892-й рік, 7 листопада – "перемещен на должность учителя древних языков в Острожскую шестиклассную прогимназию".

1895-й рік, 21 квітня – "высочайшим приказом по гражданскому ведомству утвержден в чине Коллежского асессора со старшинством".

1897-й рік, 18 жовтня – одержав "Высочайше пожалованную серебряную медаль на Александровской ленте".

1898-й рік, 1 лютого – "перемещен на должность учителя русского языка в Глуховскую гимназию".

1898-й рік, 12 вересня – "произведен за выслугу лет в коллежские советники со старшинством".

1901-й рік, 1 січня – за "отлично-усердную службу Всемилостивейше пожалован орденом Святого Станислава III степени".

1902-й рік, 12 вересня – "произведен за выслугу лет в Статские советники со старшинством".

1903-й рік, 15 серпня – призначений виконуючим обов'язки інспектора Кременчуцького реального училища.

У Кременчуці загальний річний заробіток сягав у нього 1950 крб. Там він одержав державну квартиру і жив з родиною. Сім'я була невеликою. Разом з ним мешкали: його дружина - Катерина Миколаївна (дівоче прізвище Пархонська, дворянка) і діти; Борис (1896 р.н.) та Микола (1901 р.н.).

На анкетні запитання формулярного списку (чи брав участь у боротьбі з ворогами, чи піддавався покаранням по службі, чи має власний маєток) відповіді Малинки свідчили: не брав, не піддавався; ні в нього, ні в батьків, ні в дружини маєтків нема.

У 1906 році він був призначений інспектором Полтавської 1-ої гімназії а з 1909-го почав працювати в Києві – в 3-й дівчачій гімназії.

Там же в Києві (в Святошині) з легкої руки Малинки міське "Товариство благоустрою" вже в 1918 році відкрило ще одну гімназію, яку згодом було перетворено в трудову школу. І що цікаво, що завідувати нею було доручено Олександру Никифоровичу не як призначеному, а як обраному колективом.

Трудові освітянські будні були неспокійні. Вони, як і завжди, вимагали значних зусиль. Особливо в 20-і роки. І педагог сповна віддавався їм, успішно забезпечував навчально-виховний процес. Але й у сильних, міцних, вольових натур іноді настає час зламу, час потреби приділити більше уваги собі. У безупинній плетениці подій такий час підкрався й до Олександра Никифоровича.

"1929 рік, - читаємо в його автобіографії, - був найважчим у моєму житті: 21 листопада упокоїлась моя дружина Катерина Миколаївна, незмінна моя, протягом 36 років, піклувальниця. Я залишився самотнім".

Ця обставина й змусила нашого земляка вже наступного, 1930-го року піти у відставку.

Оглядаючи свій учительський шлях, він раз по раз повертався думками в Черкаси. Там, як ніде, буяли його романтичні пристрасті. Народжений для добра, молодий педагог невтомно творив добро. Там уперше з'явилося в нього палке бажання відкрити недільну школу для неписьменних. Такі школи існували й по інших містах. Вони працювали в недільні дні, даючи всім бажаючим початкову освіту. Але її не мали тодішні черкаські робітники.

Ідея полонила черкасців. Про неї повсюдно заговорили. Школа почала діяти. Причому діяти на безплатній основі, на благодійних громадських засадах. Відкривши й очоливши недільну школу, Малинка плекав надію охопити навчанням якнайбільший робітничий загал. На недільних заняттях швидко знайшли з учителем спільну мову. Відверто говорили про все. Не минали й гострих політичних питань. Навпаки – шкільна грамота тісно пов'язувалася з ними.

Але хтось із місцевих опричників запідозрив у всіх цих недільних навчаннях крамолу. Доповів, куди слід. І про школу почали говорити несхвально всі "власть имущие".

Дізнавшись про це, - згадував Малинка пізніше, - попечитель шкільної округи Вельямінов-Зернов перевів мене "для пользы службы" на Волинь до Острозької шестикласної прогімназії.

Отже, по суті, врятував від розправи.

Та коли б не заходила мова про черкаський період його життя., Олександр Малинка завжди говорив з гордістю; "В Черкасах я організував недільну безплатну школу”.

Якось так трапилось, що в останні роки життя він, відверто кажучи, бідував. "Двічі, читаємо в автобіографії, ВУАН за ініціативою Етнографічної комісії при підтримці академіків А .М. Лободи та В. В. Білого порушувала питання про надання йому персональної пенсії. Вживалися заходи й іншого плану. Групком Робосу пропонував, наприклад, визнати Олександра Никифоровича «героєм праці». Але добрі наміри щодо моральної й матеріальної підтримки цієї високоосвіченої людини чомусь не бралися до уваги. Йому довелося задовольнятись мізерною пенсією.

Буквально напередодні Великої Вітчизняної війни Олександра Никифоровича Малинки не стало. Він помер 2 травня 1941 року. В Києві де він жив, його й поховано.

В. Пригоровський

Фольклорист Олександр Малинка

Пригоровський Віталій, член Національної спілки журналістів (Ніжин) / Українознавство, 2006 Число: #2(19) Посилання.

Пригадався жовтень 1990 року.

Перебуваючи в Києві, я завітав до редакції галузевого науково-популярного журналу «Народна творчість і етнографія». Спланувавши черговий номер більшість працівників розійшлась, і ми залишилися втрьох: І.Влаченко, С. Музиченко і я. Редактор відділу Іван Маркович Власенко порушив болючу тему – про забуті імена фольклористів. Назвавши Олександра Малинку, він тут же звернувся до мене:

— Чому б не написати вам про нього, свого земляка? Із носівських країв, до речі. З Мрина.

Я, відверто кажучи, завагався. Пропозиція була слушною, але це не збігалось з моїми планами.

А Степан Михайлович Музиченко, теж наш земляк із Носівщини (він трудився секретарем редакції, до того ж, відповідальним), наполіг:

— Напиши. Це для нас вкрай потрібно. Про таких подвижників фольклористики забувати не можна. Він був справжнім ентузіастом.

Так вийшло, що, приїхавши додому, я непомітно включився в роботу. Дещо знайшлося в Ніжині. Дещо – у Чернігові. Але з ряду причин робота загальмувалась, і тільки тепер я знову повернувся до неї.

Влітку відвідав рідні місця Малинки. Побував у його селі Мрині. Гарне село. Гарні люди. Чисті, добре впорядковані вулиці. Затишно в центрі. Квіти, зелені трави обабіч шляху. Вишні, яблуні біля хат. На одній із верб примостився лелека. Гніздо собі звив нівроку. Сонце й небо над ним. І він сам у гнізді – красивий, величний птах. Стоїть, як дозорець, як пильний охоронець села, оглядає усе навколо.

Звідси пішов у світ наш земляк.

Славних, далеко відомих мринців у селі називають не одного.

А Малинку? Хто і що може сказати про цю людину? Повести слідами його дитинства, юності?..

Я чекав, що почую чимало нового й цінного. Аж ні. Сліди загубились. Ті, хто міг би чимось зарадити, пішли з життя. А молодшим важко щось певне розповісти. Хтось із місцевих нібито пробував з'ясувати окремі факти, та на тому й осікся.

Говоримо з Ольгою Михайлівною Шиян. Чемна, уважна й привітна, вона секретарює в сільраді, добре знає село. Є в неї кілька адрес старожилів, щоб уточнити хоча б приблизні біографічні дані. Але ж приблизні не завжди правильні.

Зійшлися на тому, щоб ім'я поважної людини воскресити в пам'яті поколінь, звернутися до існуючих документів. Ідею підтримали не лише в селі.

У Носівці її люб'язним прихильником стала Олександра Іванівна Давиденко. У Ніжині – Наталія Олександрівна Ленченко, Олена Іванівна Пономаревська. В архівах і наукових установах Києва – десятки інших працівників. Свої скарби відкрили центральна Національна й Парламентська бібліотеки, обласна бібліотека в Чернігові, державні університети столиці й периферії.

Все це й дозволило взятися за перо.

Олександр Никифорович Малинка (криптонім «А.М.») народився 7-го (за новим стилем 19-го) серпня 1865 р. у сім'ї священика. Містечко Мрин, як на той час називалося село, входило до Ніжинського повіту. Тепер – це населений пункт Носівського району. В «Історії міст і сіл Української РСР» (том «Чернігівська область») про нього сказано:

«Мрин – село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Остра, за 16 км від районного центру й за 12 км від залізничної станції Носівка». Носівку оточували степи. Мрин – ліси. Вивчаючи історію Мрина, Олександр Никифорович писав:

«Ничего нельзя сказать определенного о времени возникновения м. Мрина. М. Домонтович называет Мрин старинным поселением, постоянно считавшимся сотенным местечком в Киевском полку; до открытия намесничества оно имело свою сотню казацкую и сотенное правление. Памятником пребывания казаков в Мрине остался старый земляной вал с тремя развалившимися воротами… Этот вал в последнее время почти уже срыт».

За Малинкою, найстаріші письмові згадки про Мрин сягають початку XVII ст. Як і більшість містечок, Мрин повинен був відвертати ворожі наскоки. Тому й був, так би мовити, осередком козацької сотні. Містечку своїми набігами особливо часто дошкуляли татари, або, як їх називали, «погані». З тих пір у мринців верст за 8 на північ з'явилось поле Погане.

Зацікавившись походженням назви, Олександр опитав багатьох людей і з чисельних переказів записав найважливіші. Погане – бо на тому полі, захопивши навколишні землі, знахабнілі татари утримували свій стан. Так говорили одні. Було й інше пояснення, від якого чуб піднімався вгору, коли записував. Воно немовби випливало з першого. Погане – бо в тому «татарському» полі з'являлися дивні привиди. Особливо жахав мринян привид страшної жінки з розпущеними косами. І ось чому. Згідно з тим же поясненням, у Мрині мав місцевий козак дочку. Красуню на всю округу, що не мала відбою від парубків. А вона, як на лихо, полюбила татарина. Народила від нього двійко близнят. За кращих обставин жити б і милуватись. Але батьки сказали: «Ганьба!.. Світ не бачив такого. Ти знеславила весь наш козацький рід.»

Гнів охопив батьків. Гнів і обурення. Як велів тоді звичай, вони зібрали себе поважну «раду». Запросили наймудріших із мудрих.

— Що робити? Як бути? Тяжкий злочин дочки, – бідкалися батьки.

— А тяжкий злочин, – загула «рада» – тяжке й покарання.

Вивели її в поле. Вирили яму. Глибоку й темну, як ніч. І з дітьми закопали живцем. З часом почав блукати там дух померлої. Жінка-привид бродила з дітьми як навіжена. Рвала в нестямі коси. Тяжко-важко ридала, долю свою проклинала. Словом, на всіх нагонила страху. На малих і дорослих. Навіть найсміливіші не зважувались іти в те поле. Обминали десятою стежкою. Бо воно, казали, – Погане.

Легенди, перекази чарували Малинку з дитинства, захоплювали в юності. Він ріс серед них. Прискіпливо дослухався до кожного варіанту. Швидко вловлював той чи інший поворот у розповідях. Любив їх і багато знав.

Он і ліс Воскресенський причаївся неподалік. А чому – Воскресенський? Хто може відповісти? Окрім того, що записав Малинка, мабуть, ніхто. У нього ж знаходимо всі розгадки. Ліс, виявляється, також має свою історію. Він невеликий, зате з давніх-давен оповитий легендами. З двох боків омиває його Остер. З третього – непрохідне болото. За одною з легенд, мринці ховалися в ньому від нашестя татар. Останнього разу, під час переховування, застало там їх Воскресіння – велике весняне свято. Справили його мринці, як удома. Пораділи одине одному всім своїм ворогам на зло. В назві лісу й залишилося те святкування.

Органічно доповнює цю легенду розповідь про Шумиху. Рятувалася тоді в лісі, читаємо в Олександра Малинки, смілива, рішуча жінка. Закортіло їй проскочити в рідну домівку, щоб довідатись, що там і як. Коли добре вже смеркло, вона тільки їй відомою стежкою підкралася до сіней. І перше, що побачила за порогом, – коня. Той був на прив'язі. Обережно проникла в хату. А в ній на печі – татарин. Хропе – стіни гудуть. Ну, думає, стій же. Узяла його шаблю, вправно махнула і голова нечестивця покотилася з печі. У татарина в поясі були гроші. Великі гроші. Жінка тут же заволоділа ними. Підшукала відлюдне місце й сховала. Повернувшись до лісу, вона, як і всі, чекала, що татари от-от вирушать з мринських земель. І як тільки це сталося, пішла, розшукала ті гроші й почала розкішне, ш у м л и в е життя. Звідси Ш у м и х а. Багачка на всю округу.

Легенди й перекази бентежили молодого Малинку. Він охоче вивчав їх і вважав глибинним народним скарбом, у якому таяться незбагненні пласти історії, інтерес до якої виявляв і в пошуку важливих документальних даних. Саме в нього натрапляємо на відомості, що в Мрині в 1767 р. рахувалося 397 дворів, у 1775 р. було 245; у 1800 – 350. Населення під кінець XIX ст. становило понад 2000 осіб. Більшість належали до козацького стану. Головним заняттям людей вважалося землеробство. Близькість лісів і водойм дозволяла займатися плотництвом та рибальством. Становище молоді викликало співчуття й біль. З початком весни вона вирушала на заробітки. Юнаки – до Таврії і на Дін, дівчата в найми, прислужували панам у Ніжині та сусідніх поміщицьких маєтках. А коли в Носівці відкрили цукровий завод, молодь масово потяглася туди.

Будучи гімназистом, Олександр уважно прислухався до їхніх розповідей. З голосу дівчат записав потім пісню про той завод:

Що в Носівці на заводі
Нема коней, не волів,
Йдуть машини без парів,
Машиністи без штанів,

Усе косі та босі,
Да все курять папіроси.
Ми кісточку обгризем, –
На роботу рано йдем.

Із роботи пізно йдем,
Дрібненькії сльози ллєм.
Як прийду я на [завод]:
Дай хазяїну, рощот.
Ми додомоньку пойдем

Що в Носівці хлопці модні
По три дні сидять голодні.
Як наварять нам борщу,–
Хоч собаці підтащу

Як укинуть барана, –
Тільки кісточка одна;
І на той год не прийдем,
А собаку прив'яжем,

По всьому Мрину закажем,
Щоб собака не ‘ддірвався
Да в Носівку не попався.
Бо в Носівку попадеться, –
Много горя набереться.

Як і в багатьох інших тодішніх містечках, у Мрині функціонувала церква. У ній працював Олександрів батько. Та, мабуть, не все влаштовувало його в церковній службі. В цьому неважко переконатись, читаючи автобіографію Малинки. «Батько мій, – зауважував Олександр Никифорович, – хоч сам був священиком, проте своїх дітей (я мав 3-х братів і 3-х сестер) до духовних шкіл не віддавав».

Збереглися документальні свідчення про навчання майбутнього фольклориста в Ніжинській гімназії. Вчився він успішно. Десятирічне перебування в гімназії розвинуло в нього інтерес до науки. 9 червня 1885 р. одержав атестат зрілості з такими показниками:

«В Законе Божьем – 4 (на испытаниях – 5); греческом языке – 4 (на испытаниях – 5); латинском языке – 4 (на испытаниях – 4); русском языке и словесности – 5 (на испытаниях – 4); логике – 3; математике – 5 (на испытаниях – 4); физике и математической географии – 5; истории – 5 (на испытаниях – 5); географии – 5; немецком языке – 5».

Юнаку наполегливо радили вчитися далі.

Він віддавав перевагу словесності, але й історія, географія неабияк цікавили теж. Марив вищими школами в Санкт-Петербурзі, Харкові, Києві, але не хотілося залишати й Ніжина. Врешті-решт поїхав у Санкт-Петербург, поступив до Імператорського історико-філологічного інституту.

Єдине, що зразу ж стало на перешкоді, – клімат. Несприятливі погодні умови гнітили. Безкінечні простудні хвороби. Буквально валили з ніг, що зумовило його повернення до Ніжина. Певне світло проливає на цю обставину офіційний лист директора інституту своєму колезі в Ніжин. У листі мовиться:

«Студент 1 курса Санкт-Петербургского института Александр Малинка, из воспитанников Нежинской гимназии, находя, что петербургский климат имеет неблагоприятное влияние на его здоровье, выражает желание продолжить образование в Нежинском институте. Не находя со своей стороны препятствий… по сему делу, имею честь покорнейше просить… уведомить меня, представляется ли возможным принять в настоящее время Александра Малинку в соответствующий курс вверенного Вам института. Директор К.Кедров».

18 вересня 1886 року з Ніжина Кедрову відповіли: «... препятствий не встречается».

Так Олександр Малинка знов опинився у місті своєї юності. Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька став йому рідним і дорогим на все життя. На період навчання повітове «Присутствие» надало юнакові тимчасову відстрочку від військової служби. Він набував нових знань, а в дні канікул виїздив до батьків у Мрин, охоче подорожував по Чернігівщині та Київщині, відвідував Ялту, інші оздоровчі місця і потім з новими силами брався, як кажуть, гризти граніт науки.

У позаурочний час збирав фольклорно-етнографічні матеріали, вивчав місцеві говірки, чисельні речові пам'ятки. Його схильність вникати в усе, що навколо, схвалив інститутський професор М.І.Соколов і підтримав, до речі, його пропозицію про створення етнографічного гуртка. На жаль, гурток проіснував недовго. Соколов незабаром виїхав до Москви, вся гурткова робота зачахла. Не зачах тільки в серці Малинки полум'яний вогонь дослідництва. Через професора Соколова, з власної ініціативи, він налагоджує зв'язки з Московським університетом, зокрема з його Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії. Отже, продовжує працювати у фольклорно-етнографічному руслі.

Інститут закінчує в 1890 р. і призначається на роботу спочатку в Київ, потім – в інші місця. На освітянській ниві трудиться близько сорока літ і свою працю поєднує з повсякденним вивченням усної творчості народу та його побуту.

В останні роки життя він бідував. Двічі, читаємо в автобіографії, ВУАН (Всеукраїнська академія наук) за ініціативою Етнографічної комісії при підтримці академіків А.М. Лободи та В.В. Білого, порушувала питання про надання йому персональної пенсії. Вживалися заходи й іншого плану. Групком Робосу пропонував, наприклад, визнати Олександра Никифоровича «героєм праці». Але добрі наміри щодо моральної і матеріальної підтримки цієї високоосвіченої людини чомусь не бралися до уваги. Йому довелося задовольнятися мізерною пенсією.

Напередодні Великої вітчизняної війни Олександра Никифоровича Малинки не стало. Він помер 22 травня 1941 р. в Києві, де він мешкав, там його і поховали.

У своїх поглядах на суспільне життя О. Н. Малинка стояв на демократичних позиціях. Він радів, що вони, особливо з початком XX ст., нестримно рухалися вперед і водночас твердо стояв на тому, щоб духовну культуру предків берегти для нащадків, а збирати твори про народне життя, настирливо радив залучати до цього дітей.

У кінці XIX – на початку XX ст. неписьменного люду на Україні було багато. Станом на 1897 р. письменні становили всього лиш 27,9 процента, неписьменні – 72,1. Приблизно такий же процент припадав на Чернігівщину. Але в добрій пам'яті переважної більшості з них концентрувався безцінний фольклорний скарб: народні пісні та думи, численні повчальні оповіді, казки, перекази, легенди, влучні прислів'я й приказки. То ж чому все це духовне багатство має піти в непам'ять? Діти, якщо перед ними чітко поставити завдання, охоче, твердив Малинка, збирають найяскравіші народні перлини. Адже в такий спосіб «не з книжки, не від учителя, а безпосередньо з уст самого народу» довідуються про них, вникають у їх високий моральний зміст, переймаються справжніми народними ідеалами. Виходячи з цього, О.Н. Малинка щедро ділився досвідом своєї співпраці з дітьми.

Викладання української мови в старій дореволюційній школі заборонялось. Та, незважаючи на імперські перепони, рідна мова жила. Жили й місцеві говірки, які нерідко засмічувались різними усномовними впливами. Показовою в цьому плані є, на наш погляд, праця О. Малинки «Особенности говора м. Мрина, Нежинского уезда Черниговской губернии» (1892). Спостереження за мовою місцевих жителів допомогло тоді молодому досліднику зробити цікаві висновки. Ось що він пише з цього приводу:

«Хождение на заработки в чужие губернии, частые сообщения с жителями соседних сел – все это не могло, конечно, не повлиять на говор мринцев; бывшие солдаты или служившие у помещиков, стараются коверкать слова. Вследствие этого в Мрине, да и в других селах, нельзя отметить точно всех особенностей говора именно этой местности; часто вместе с песней, занесенной из другого места, заносится и произношение некоторых слов, отличающихся от произношения тех же слов в данной местности. Нередко лица, от которых приходилось записывать материал, коверкают слова, желая сделать их более понятными».

І все ж це не завадило тонкому знавцеві мови кваліфіковано розібратися в говорі. Він досить швидко збагнув, що в Мрині говорять загалом різко, твердо, що менше помітно в сусідньому селі Селищі (в трьох верстах на захід від Мрина). Чоловіки розмовляють повільно, значно повільніше, ніж у Носівці. Жінки – значно швидше, проте не так швидко, як ніжинські міщанки. У Мрині говорять «суддя», в Плоскому (в 5 верстах від Мрина) – «судня», а в Лихачові та Селищі – «судьба». У Мрині кажуть «клуня», у Лихачові – «клюня». Когось лаючи, лихачівці вживають вираз: «родимець ти». А селищани, коли йдеться про шкідливу тварину, лаючись, користуються виразом: «Е, горів ти, йіродев син!» Фонетичні особливості говірки дослідник проілюстрував записом «Пісні про Носівський цукровий завод».

Він розумів, що знання говіркових особливостей вкрай буде необхідне в майбутньому, коли рідна мова таки одержить право на існування і у своєму подальшому розвитку формуватиметься як загальнонаціональна літературна мова, вбираючи в себе найбільш прийнятні розмовні й писемні норми. Отже, цілком свідомо готував ґрунт для цього.

Як одним із видів словесного мистецтва, улюбленим предметом Малинки-вчителя була російська література, а в числі майстрів слова, яким завжди віддавав перевагу, чільне місце в нього займали Пушкін і Лермонтов.

«Пушкин – гений, – наголошував Олександр Никифорович. – ... Талант Пушкина отличался необыкновенным разнообразием; в то время как другие выдающиеся писатели приобретали себе славу в одном каком-либо роде поэзии, Пушкин был равно велик и в эпосе, и в лирике, и в драме; он дал прекраснейшие образцы… поэзии. Он художественно и в то же время реально-правдиво рисовал и разнообразные картины природы, и жизнь современного ему общества, и жизнь давно минувшую…».

Поет і суспільство, зазначав учитель-словесник, навчаючи своїх учнів, постійно взаємодіють: суспільство дає поету матеріал для творчості, а поет відповідно його вивчає й переосмислює, вже потім адресує його суспільству в новому, переробленому вигляді. Чим частіше поет відгукується на потреби часу, підкреслював Олександр Никифорович, тим ширше коло суспільних інтересів охоплює його поезія, тим дорожчий він для суспільства. Таким був в уяві Малинки Пушкін. Таким був і Лермонтов.

Працюючи в Острозі, учитель з любов'ю підготував і згодом опублікував статтю-розвідку «Лермонтовский тип недовольных жизнью». Твори, в основу яких російський поет поклав мотиви розчарування життям, незадоволення оточуючою дійсністю, зачіпали, як кажуть, за живе. І Малинка не міг не звернути своєї уваги на них.

Як свідчить стаття-повідомлення «К вопросу об источнике «Москаля-Чаривныка» Котляревского», опублікована в «Киевской старине» в 1903 р., Малинку не менше цікавила й українська література. Досконало вивчивши всі існуючі точки зору й відповідні джерела, зокрема твір «Постій, або коли один втрачає, то інші користуються. Фарс на одну дію. Вільний переклад з французької драматичного артиста Л. Венстрі», він, безумовно, подав надзвичайно цінну й вичерпну інформацію з цього питання – справжнім джерелом сюжетної основи п'єси І. П. Котляревського послужив саме цей фарс.

У ряді енциклопедичних довідників підкреслюється: Олександр Никифорович Малинка – фольклорист. І це – не безпідставно. Збиранню і вивченню народної творчості він віддав чи не найбільше своїх зусиль. Народна творчість була головним стрижнем його досліджень, результатом яких був «Сборник материалов по малоруському фольклору», підготовлений і виданий спочатку як додаток до «Земского сборника Черниговской губернии» за 1902 р., а наступного року – окремою книгою. Цей збірник відомий знавець фольклору Б. Д. Грінченко назвав «наиболее крупной его работой». Академік В. М. Гнатюк свою рецензію на книгу закінчив словами: «І хоч збірник не без хиб, на що я поклав натиск, то все приносить він багато цінного матеріалу й зістане ся не малим вкладом у нашу фольклорну літературу». Рецензент «Живой старины» наголошував: «Збірник дуже хороший». Належну оцінку дав цій книзі й професор С. В. Савченко: «По содержанию своему сборник г. Малинки принадлежит несомненно к числу лучших украинских сказок, а для Черниговской губ[ернии] он – самый лучший сборник».

У збірнику О. Н. Малинка досить широко представив фольклор не тільки Чернігівської, а й Волинської, Полтавської та деяких інших губерній. Це колядки, щедрівки, загадки, прислів'я, примовки, жарти , замовляння, повір'я, матеріали з народної медицини, народні прикмети, розповіді, казки, записи про закляті скарби, апокрифи.

Щоб мати уявлення про видання, торкнемося хоча б побіжно основних його розділів.

Колядки і щедрівки. Із 380-ти сторінок загального тексту книги 161-у відведено саме для них. Особливо велику групу становлять твори релігійного змісту. ЇЇ об'єднують теми: народження Спасителя; Божу матір втішають ангели; Божа матір миє ризи і віддає їх до церкви; Божа матір просить ключів у Спасителя, щоб випустити з пекла всі душі, крім однієї; Бог і святі орють землю; Бог дарує господарю хліб та ін.

Як старовинні обрядові пісні колядки й щедрівки цієї групи записувалися не тільки з уст простого народу, а й від духовних осіб. Через це до збірника потрапили щедрувальні й колядкові пісні книжного походження. А книжні – «се твори не народні, хоч співані народом» (В. Гнатюк). Без них можна було б обійтися.

Крім релігійно-міфічних, багато колядок в Малинки тісно пов'язані з реальним життям. Це – добрі побажання господарям; порівняння господаря, господині та їх дітей з місяцем, сонцем, зірками; уславлення мудрої, щирої господині; звеличення молодця, чия хоробрість дивує навіть царя; парубка, що збирається одружитись; пана-хазяїна, у котрого дома в дворі росте золота яблуня, і та яблуня – вся його гарна сім'я.

До особливо цінних, «стоящих выше или во всяком случае не ниже опубликованого», рецензент Б. Грінченко відносив, наприклад, запис колядки «Ой на горі там дзвін дзвонить»:

Ой на горі там дзвін дзвонить,
Там пан Петро сіно косить,
Сіно косить, коням носить;
— Ой ви, коні, не гайтеся,
В три дороги збирайтеся:
Одна дорога до батечка,
Друга дорога до матінки,
Третя дорога до сестриці,
До батечка – по шапочку,
До матінки – по сорочку,
До сестриці – по хусточку.

Географія записів Малинки надзвичайно широка. Тільки в Чернігівській губернії (за тодішнім адміністративно-територіальним поділом) ними охоплено повіти: Борзнянський, Козелецький, Ніжинський, Остерський, Новгород-Сіверський, Глухівський, Кролевецький і Конотопський. Не обійдено й Чернігів. На Волині – Дубнівський, Заславський, Кременецький, Луцький, Острозький, Рівненський і Староконстантинівський повіти. На Київщині – Сквирський і Черкаський. На Полтавщині – Зіньківський, Золотоніський, Прилуцький, Полтавський, Роменський. На Поділлі – Гайсинський. А ряд записів здійснено навіть з Курщини та Орловщини.

Народна пісня чарувала й захоплювала Малинку. Не випадково, згадуючи ті чари й той неповторно дивний пісенний світ, що його оточував, він писав: «Народну пісню я полюбив ще змалку: моя мати родом з Роменщини, мала гарний голос, знала багато полтавських та чернігівських пісень, любила співати їх, а разом з нею співали хором і ми, діти, та сусіди-гості».

Народна пісня, народне слово спонукали Малинку до серйозної і безкорисливої роботи у фольклористиці. Фольклорну спадщину він вивчав наполегливо, уважно прислухався до всього, що зберігала народна пам'ять. Найцінніше готував до друку. Збирав народні колядки, щедрівки, загадки. Останніх разом з їх варіантами записав близько трьохсот. Про що вони? Про це неважко догадатись хоча б з таких:

«Вуличний хлопчик у сірій шубі на подвір'ї гуляє, крихти збирає, в полі ночує, конопельки ворує» (Горобець).

«Чим більше крутиться, тим більшим стає» (Веретено).

Замовляння. Їх у збірнику О. Н. Малинки не так багато – всього 49. За давніми уявленнями – це особливі чаклунські тексти, яким приписується могутня магічна сила. Вони нібито здатні викликати бажаний стан, тому мають своє конкретне призначення: від простуди, від кашлю, зубного болю, переляку, пристріту, від кровотечі, від укусів гадюки, злої собаки тощо. Окремі з них тісно пов'язані з господарськими турботами: щоб злі духи не приносили лиха, щоб родило рясно фруктове дерево, щоб вовки не заподіяли шкоди худобі, а птиці – зерновим посівам. Є й такі, що супроводжуються порадами, як розпізнати злодія чи, скажімо, не програти справу в суді. А при деяких ( тих, приміром, що стосуються шлункових хвороб) подибуємо навіть детальний опис знахарських ритуалів.

У ряді зібраних замовлянь містяться відомості про засоби, якими рятуються від пожежі, викликають дощ, завдяки яким дівчата стають красивими, принадними, ваблять своїх обранців та відвертають нелюбів.

Розповіді й казки. Цей уснонародний епос у педагога і фольклориста Малинки, як правило, переслідує виховні цілі. Добро в них перемагає зло, правда – кривду. Їм властиві міфічні, героїко-фантастичні риси, як, наприклад, у розповіді про солдата і чорта. У цьому розділі вміщено близько десятка казок про хитрющу лисицю, солом'яного бичка, про вовка-дурня. Є розповіді про відьом, про великого грішника, про Івашка-розбійника.

У багатьох текстах казок, а між ними є й байки, і новели та анекдоти, подається чимало різних подробиць. Проте значна їх кількість, як і художня недосконалість записів, завдали шкоди якості текстів.

Між тим, з появою збірника велику подвижницьку працю О. Н. Малинки було своєчасно помічено і відповідно оцінено. Заснувавши премію імені Гоголя, Російська Академія наук удостоїла нею і нашого земляка.

Свої думки про кобзарське мистецтво Олександр Никифорович найповніше висловив у статті «Кобзарі і лірики» (1903). Кобзар, за твердим переконанням автора, – народний співець. Його пісню завжди супроводжує голосна музична струна. Матеріально бідний, він богатир душею. Саме таких і вишукував у народі Малинка, вивчав їх репертуар, записував від них українські пісні й думи.

Залежно від інструменту, вчений чітко поділяв народних співців на дві групи: на кобзарів (бандуристів) і лірників. Перші, як правило, користувалися кобзами (бандурами). Іншіі – лірами. Кобза за своєю конструкцією подібна арфі з її притишено-мелодійними звуками. Під супровід кобзи легше співається. Вона сильніше за ліру діє на слухача. Через це кобзарі мали в народі більший успіх, ніж лірники. Їхнім духовним предком був, за словами Малинки, віщий Боян, той самий, про якого вперше згадано в «Слові о полку Ігоревім». Кобзар – мудрий носій і знавець заповітних народних дум. Як активні учасники багатьох козацьких походів, кобзарі своїми піснями й думами гуртували українську спільноту в єдину народну силу, задавали тон визвольній боротьбі. Але з падінням Запорозької, Січі похитнувся і престиж кобзарів. «Не имея больше пристанища, поддержки со стороны козаков-товарищей и верного куска хлеба, они, – зауважує О. Н. Малинка, – постепенно вырождаются в нищего слепца…».

З числа відомих кобзарів Чернігівщини фольклорист виділяв двох – Остапа Вересая і Терешка Пархоменка. Вони, наголошував Олександр Никифорович, виконували народні твори зворушливо, «с большим чувством», отже, і на слухача впливали таким же чином.

У дні, коли проходив XII Археологічний з'їзд, Т. Пархоменко виконував «Думу про Морозенка» і своїм неперевершеним співом вразив широку аудиторію вчених. А ще більше виконанням «Чечітки». Не випадково, що саме Пархоменка Малинка поставив у центр уваги свого дослідження, бо він був для нього взірцем досконалості в кобзарському мистецтві, талантом великої емоційної сили. Як засвідчив Малинка, він належав до козацького стану. Народився близько 1827 р. у с. Волосківцях тодішнього Сосницького повіту. В одинадцять років осліп – далося взнаки захворювання золотухою. Батько, який над усе любив сина, нізащо не хотів віддавати його в науку до кобзарів, обіцяв годувати незрячого, скільки житиме. Та, підростаючи, хлопець ублагав батька віддати його в науку. І провчився він у синяківського кобзаря Андрія Гойденка всього один рік. Легко оволодів майстерністю гри, швидко засвоїв тексти народних дум. Дещо пізніше вивчився грати й на лірі, але цей інструмент не припав йому до душі. Його авторитет кобзаря особливо піднісся після виступів на Археологічному з'їзді.

На противагу тому, що писалося в пресі про повне забуття простим народом свого минулого, Пархоменко твердив цілком протилежне. Проста публіка, за його словами, завжди з цікавістю прислухається до кобзарів, часто розпитує про оспіване, але співці як носії історії часом безсилі прокоментувати народу пісню з належним знанням. У зв'язку з цим Олександр Никифорович вніс пропозицію підготувати окреме «издание для народа сборника дум, заключающего в себе не один только текст (как это видим в сборнике Б. Гринченка: «Думы кобзарськи»), но и пояснения, необходимые для понимания его содержания простым народом».

У своїй дослідницькій праці Малинка подав широкий кобзарський репертуар Пархоменка:

Думи: Про Морозенка, Про Саву Чалого; Смерть Хмельницького, Смерть бандуриста; про втечу трьох братів із Азова; Про Хведора Безрідного, козака Голоту; Невільницький плач, Вдову і трьох синів; Ой зійшла зоря вечорова… та Пасли пастирі вівці на горі. Всього – 11.

Духовні вірші: Ангели душу пробуджають; Що в мирі являється вік безконешний; Спам'ятай же, грішний чоловіче, прежнії дари…; Когда ж би я знав свій предпоследний час; Ой, хто-хто Миколая не любить…; Про Михайла; Петру і Павлу; Розплачеться мать-сира земля; Про Григорія (дві псалми – велика й мала); Матір Діва; Ісусе мій прелюбезний; Ужаснися, чоловіче…; Сидить Господь на небесі; Про Іістафія царевича; Розтужиться тіло, розплачеться душа; Плач, душе моя, всегда…; Лазаря; П'ятниця; Род єврейський; Царів Христе...; Весело скликніте…(на Великдень); Крест на дереві.

Сатиричні пісні: Про Хому і Ярему; Тещу; Чечітку; Дворянку; Міщанку; Щоглове весілля.

Парубоцькі й дівочі пісні: Ой ходжу я попід лугом…; Що й у полі три дороги; Не звивайся, травка, з полиночком; Де ти, хмелю, зимував, що не розвивався… та інші.

Інструментальні танцювальні твори: Камаринська; Дудочка; Козачок; Тетяна; І лід тріщить…; Зорушка; Гречаники; Горлиця; І шумить, і гуде…

Ці твори Пархоменко міг виконувати, як пише Малинка, не задумуючись, за першим же побажанням слухачів. Характеризуючи виконавський талант кобзаря, фольклорист зауважував, що голос у нього «небольшой, но мягкий и приятный тенор. Исполнение отличается необыкновенной прочувствованностью; видно, что певец сам переживает в душе все то, что поет».

У цій же статті Малинка окремо подав відомості і про двох лірників – Никифора Дудку та Олексія Побігайла (обидва з Глухівщини). Проте цим не вичерпуються кобзарські та лірницькі його дослідження. Про це свідчать друковані праці, серед яких варто згадати статті: «Прокоп Чуб» (треба читати «Прокоп Дуб» – В.П.), «Кобзар Петро Герасько та лірник Максим Прищенко», «Лірник Євдоким Микитович Мокровіз», «Лірник Андрій Корнієнко», «Лірник Анатолій Гоминюк», «Кобзарі С. Власко та Д. Симоненко й лірник Д. Іваницький».

З числа журнальних публікацій, що збереглись, заслуговує на особливу увагу, ґрунтовна, з любов'ю підготовлена праця «Малорусское весилье» (1897). Праця увібрала в себе весільні обряди й пісні, записані у Мрині. Весільне дійство на батьківщині Малинки-етнографа являло собою яскраве, мальовниче, по-народному театралізоване свято. Традиційно його справляли восени або взимку, як тільки люди ставали вільнішими, впоравшись із польовими роботами. Мринський обряд весілля, у порівнянні з іншими мав чимало своїх місцевих подробиць, і всі вони старанно описані. Одруження, за Малинкою, – це найвідповідальніша, найурочистіша подія в житті людей. Вона знаменує собою народження нової сім'ї. Тому й готувались до весільної церемонії заздалегідь. Весільний обряд передбачав таку послідовність: сватання, розглядини, змовини, приготування короваю та вилець, здавання молодецтва і пришивання квітки, вінчання, запросини на весілля, збирання поїзда, розшуки молодої, продажа молодої, роздача дарунків і короваю, гра у дзвін; вечеря, прощання дружок з молодою та її від'їзд; зустріч одружених у молодого в домі, перезва, суботні пироги, недільний обід та інше.

Описуючи сватання, Олександр Никифорович зауважує, що в Мрині воно починалося з щедрика, під Новий рік. Дівчата в цей час нікуди не йдуть, сидять дома, очікують старостів, печуть млинці. Щоб дізнатись ім'я нареченого, дівчина з першим же свіжим млинцем мерщій біжить за ворота і в першого зустрічного запитує його ім'я. Те ім'я нібито й мусило збігтися з іменем нареченого.

У такий же ґрунтовний спосіб описані Малинкою мринські родини й хрестини, відомості про глухоту й недорікуватість, про писанки й крашанки; обнародувані деякі етнографічні цікавинки з села Вертіївки (Ніжинський район). Зібрані особливо важливі дані про місцеві українські повір'я і заплачки при похованні померлих, про новогрецькі похоронні голосіння, про Івана Купала в Мрині та Плоскому на Носівщині.

Виходячи з того, що О. Малинка здійснив надзвичайно значну роботу в цій сфері, московське Товариство любителів природознавства, антропології та етнографії спочатку обрало його своїм членом-кореспондентом, потім дійсним членом, і тоді ж він був відзначений пам'ятною медаллю. У 1926 р. Етнографічно-фольклорна комісія при ВУАН теж залучила Малинку до свого складу, а двома роками пізніше він був обраний головою Ради Всеукраїнського етнографічного товариства. Діяльність цього товариства тоді належним чином висвітлювалася в журналі «Побут», одним із редакторів якого був також і він.

Науку, що вивчає історичне минуле людства на основі речових пам'яток, називають археологією. Певну причетність до неї мав і Малинка. Працюючи в Глухові, він звернув увагу на низку повідомлень у пресі про тамтешню старовину. Кожну з більш-менш важливих археологічних знахідок (пошкоджені черепи, мідну польську монету 1664 р., шовковий пояс та ін.) Малинка старанно збирав, уважно вивчав і описував, щоб потім належним чином доставити їх у Ніжин.

У червні 1900 р. Московське археологічне товариство відкрило у Ніжині свій відділ, завданням якого було надання допомоги в організації і проведенні XII археологічного з'їзду. Відділ цей діяв при Історико-філологічному товаристві інституту кн. Безбородька. Очолював ніжинське товариство професор А. В. Добіаш. Для збору й попереднього розгляду матеріалів, пов'язаних із завданнями з'їзду, працювала спеціально утворена комісія, до якої увійшов і Малинка. Живучи в Глухові, він постійно контактував з комісією та її головою, періодично звітував про свою роботу, вносив ділові пропозиції, активно поповнював археологічну копилку товариства. Коли ж не мав змоги особисто прибути в Ніжин, писав листи.

З його ініціативи виготовлений і експонувався на з'їзді великий етнографічний альбом з відображенням жител, різних побутових сцен, одягу, ремесел, зброї та інших цікавих речей, які безпосередньо стосувались Чернігівщини.

У серпні 1902 р. у Харкові відбувся XII археологічний з'їзд. Як учасник з'їзду Олександр Никифорович не залишався байдужим до порушених на ньому проблем, в тому числі й до питань про створення більш сприятливих умов для розвитку кобзарства. Спеціально для з'їзду він підготував список «чернігівських старців» з 24 імен, про яких було мовлено як про людей, що «займаються мистецтвом і мають вартість для науки». В опублікованих пізніше документах з'їзду цей список Малинки названо першим із «систематичних оглядів кобзарів». У ньому містились короткі біографічні відомості про кожного з 24-х.

І ще один вартий уваги штрих. У той період О. Н. Малинка вважався членом Чернігівської та Полтавської археографічних комісій.

Свого часу О. Н. Малинка записав у Ніжині п'ять дій старовинного живого вертепу. В одній з них мова йшла про жорстокого царя Ірода, якого зрештою владно карає безжальна коса Смерті. Ще в одній – про бундючного « в білих штанах» чужинця Наполеона і дотепного простакуватого Мужика, який на запитання Наполеона: «Ти хто такий?» тут же відповідає: «Ми пани ваші, а ви свині наші...». В інших – про Донського («з чистого поля») козака; про крутого Лицаря й Дівчину, що стає його жертвою, та про Цигана й «сучу дочку» Циганку. Отже, народний театр, народні видовища, їхні витоки, їхнє місце в українській культурі – все це хвилювало Малинку. Він уважно вивчав наявні джерела, підготував солідну, ґрунтовну працю «К истории народного театра» (1897). Гортаємо її сторінки.

Людство, як виявляється, жило видовищами з давніх-давен. Та якщо вже торкатись історії, то приклад Стародавнього Риму Малинка вважав чи не найбільш показовим у цьому плані. Пристрасть «ко всякого рода зрелищам» там була надзвичайна. Веселі, розгульні скоморохи навіть з брутальним цинізмом їх вихваток викликали загальний інтерес римлян. Духовенство намагалось приструнити скоморохів, але даремно. Народний театр діяв, незважаючи ні на що. Рівновага морального й аморального часто порушувалась. І тоді було вирішено з видовищами змиритись, але надати їм іншого змісту – в їх основу покласти релігійно-міфічні події. Так торувалася стежка до появи духовних драм. А згодом духовна драма стала світською. Позбувшись контролю церкви, вона знайшла собі прихисток на багатолюдних майданах. Те, що вважала церква гріховним, неприйнятним для показу, відтепер вільно представлялось народу. Творці драм почали вставляти в релігійну канву містерій смішні, взяті з життя історії. З них, зауважує О. Малинка, зародилися інтермедії. Ці прямі попередники новітніх, реалістично-побутових п'єс одержали свою постійну прописку в Україні. В XVII-XVIIIст. їх позитивним героєм став український козак. Вслід за козацькою славою Запорожця піднімалася й росла слава козака Донського. Зображений у другій дії «Живого вертепу», що його записав Малинка, козак Донський ніде й ні за яких обставин не втрачає свого оптимізму. Він не впадає у розпач, коли потрапляє в біду, добродушно сміється над собою і над бідою. І в той же час любить свою Україну, як патріот, і по-козацьки щиро співає на всю округу:

Да нема лучче,
Да немає краще,
О як у нас на Вкраїні...

Близький варіант цієї козацької пісні дослідник надибав у лялькових театрах (вертепах) Маркевича й Галагана. Проте в «Живому вертепі», наголошує Олександр Никифорович, іноді вона має своє продовження. Не встигає Донський козак доспівати останніх слів, як на сцені з'являється той чи інший ворог народу. Та якої б не був він масті, він за сюжетом драми, – ворог вільної України. Красномовне підтвердження цьому Олександр Малинка знаходить в інтермедіях М. Довгалевського, де українського «хлопа» лях вивозить на торг... у клітці. Нічим не кращі й степові хижаки татари та інші ласі нажитись на чужому добрі мерзотники. Йдеться про це й у творах «Живого вертепу». Із записів, зроблених Малинкою, дізнаємось, наприклад, що бундючний Наполеон переслідує ні що інше, як загарбницькі цілі. «На престоли сідаю, – проголошує він, – і всі землі забираю...». Цар Ірод свої звірині вердикти адресує ні в чому невинній жертві: «Не велю отпустить, а велю казнить». У дальших діях вертепу Малинка чітко побачив і наших внутрішніх Наполеонів та Іродів. Усі головні й другорядні ролі в цих діях, як вище було вже сказано, виконувались живими людьми. Звідси вслід за Малинкою не важко збагнути й походження назви «Живий вертеп».

В е р т е п – (старосл. – печера; сховище, місце збору злочинців) поширився по Україні у XVIII-XIX ст. Його вистави відбувалися у спеціальній скриньці на кшталт маленького двоповерхового будиночка. Починалися дійства на верхній її частині, продовжувались на нижній. Сценки з життя народу надавали їм особливого українського колориту. З цього й виходив Малинка у своєму дослідженні. Він був добре обізнаний з вертепним дітищем Галагана і одним з перших занотував, що в Галаганівському вертепі народний персонаж Клим представляється вже не як вічний «попихач», а як такий, що вміє себе відстояти. Він, коли треба, сміливо погрожує цигану, круг пальця обводить дяка, виступає проти всіляких принижень. Щось подібне знаходить Малинка і в окремих сценах «Живого вертепу». Простакуватий Мужик називає свинею чужинця Наполеона, гонористому завойовнику тикає палицею під самісінький ніс, отже подає свій далеко не рабський голос.

Перейнявши цю провідну тенденцію з театру ляльок, живий вертеп, за Малинкою, пробуджував у народі високі почуття гідності, сприяв прагненню до свободи і незалежності, викривав і засуджував деспотизм. В історії розвитку народних театральних дійств саме цей вид вертепу був, на думку дослідника, якісно вищим за ляльковий і становив особливе етапне явище.

У кожній науковій галузі, особливо в етнографії, на думку Олександра Малинки, крім фахівців, що досліджують і посувають науку вперед, завжди знаходяться ще й рядові, малопомітні помічники. Вони збирають і подають фахівцям відповідні матеріали на цілком добровільній основі. Вони не мають від цього жодної матеріальної вигоди і задовольняються лише тим, що й самі «подали краплю меду свого» до спільної скарбниці. До таких скромних, безкорисливих, але цінних для науки людей Малинка відносив П. Я. Литвинову (1833–1904). Пелагея Яківна народилась і працювала на Глухівщині. Заради плідного вивчення етнографії та народного мистецтва об'їздила всі місцеві осередки ткачів, золотарів, гончарів. Збирала оригінальні колекції писанок, рушників, плахт. Підготувала й видала декілька цінних етнографічних альбомів, серед них альбом «Южно-русский народный орнамент». Фольклорні матеріали і статті Пелагеї Яківни, вчительки за професією, друкувалися в «Киевской старине», «Матеріалах до україньско-руської етнології». Вона тісно контактувала з науковими товариствами – Паризьким антропологічним (будучи його членом) та з Петербурзьким вільно-економічним. Брала участь у роботі XII археологічного з'їзду в Харкові. З нею О. Н. Малинка познайомився у 1898 р. і в своєму «Сборнике матеріалов по малорусскому фольклору» подав частину її фольклорних записів.

Коли уважно вчитуєшся у зібране й обнародуване Малинкою (а це близько сорока його праць), мимоволі в думці спливають слова, занотовані свого часу Довженком:

«– Дивись назад, – це суть нашої нації. – Дивись вперед, а то лишишся позаду, і через минуле утверджуй майбутнє в сучасному».

З цими словами немовби звіряєш найсокровенніше перед лицем вічності. Тим більше, що й привід маємо слушний: від дня народження Олександра Малинки нещодавно виповнилось 140 літ.

А як відзначалась ця дата? Ніяк.

Рідко хто відгукнувся на неї навіть у колах народознавців.

Ми не оглянулися назад, не подивилися пильно вперед, не прониклись духом геніальних думок своїх всесвітньовідомих учителів. А було б варто. Фольклорно-етнографічна спадщина Олександра Малинки вповні заслуговує цього. Адже він – один із тієї фаланги, хто, вивчаючи й досліджуючи минуле, думав і про майбутнє, тобто про своїх нащадків, про нас. Своєю старанною працею він неухильно плекав глибоку народознавчу ідею про невмирущість української нації, свято беріг, підносив і розвивав прямо-таки безцінну вітчизняну традицію щодо пізнання духу свого народу через фольклор. У фольклорі, етнографії, народній освіті вбачав чи не найбільш повнокровне втілення історичної пам'яті. І якщо, вступивши у третє тисячоліття, ми активно включились у національне відродження, то забувати своїх самовідданих попередників було б непростимо.

Олександр Никифорович Малинка заслуговує шани й поваги і як людина палкого безкорисливого ентузіазму, і як уродженець нашої славної сіверської землі.

Добру пам'ять про нього, як на наш погляд, варто було б увічнити в назві мринської школи. Настав час подбати і про окреме видання всіх його праць, запровадити в школах, ліцеях, гімназіях, у вищих навчальних закладах періодичні М а л и н к і в с ь к і читання, проведення фольклорно-етнографічних конференцій, встановити Малинківські премії для кращих наших сучасників – носіїв фольклору: колядників, щедрувальників, танцюристів, художніх самодіяльних ансамблів і взагалі для найбільш активних учасників та організаторів трудових, календарних і громадсько-сімейних свят.

Зрозуміло, що й дат ювілейного плану забувати не бажано. Забуття – крок до безпам'ятства. А пам'ять – найдорожче наше добро.

Посилання

Література

  1. Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980;
  2. Борисенко В. Весільні звичаї та обряди на Україні: Істор.-етногр. дослідж. К., 1988;
  3. Терлецький В. З берегів Шостки. С., 1995.
Отримано з https://wikinosivka.info/index.php?title=Малинка_Олександр_Никифорович&oldid=32171