Козари в часи Київської Русі

Козари в часи Київської Русі

Розділ книги Людмили Корженко «Козари: шлях через століття» – Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2024. – 136 с. ISBN 978-617-640-642-6

Саме в цей період, скоріш за все, і виникла сучасна назва села, це приблизно десь в 11-12 столітті. Саму назву вчені мовознавці пов'язують з хозарами, чия влада у 8-му столітті поширилася й на лісостепові райони, заселені східними слов'я нами, зокрема на Середню Наддніпрянщину.

За літописом Нестора, коли хозари набрели на полян, то стали вимагати від тих данину. Останні ніби розрахувались з ними мечами. Старійшини ж хозарські, оглянувши ті мечі, зазначили, що недобрий то знак – гостра в них зброя з двох сторін, хоча в хозар шаблі – лиш з одного. Мудрими були ті старійшини – стали через деякий час вже поляни збирати з хозар данину.

Коли «в літо 965-те» київський князь Святослав «здолав … хозар і взяв столицю їхню і Білу Вежу», племена, що входили до Хозарського каганату, розбрелися хто куди. Не виключено, що одне з них опинилося на Поліссі. Є підтвердження того, що саме на Чернігівщину емігрували і ті захисники Білої Вежі Старої (Саркела) на Дону після поразки в 1117 році від половців, що заснували Нову Білу Вежу, городище якої знаходилось біля ст. Городок неподалік Бахмача. Десь біля цього місця починає свій виток Остер. Археологічні дослідження тієї місцевості засвідчили наявність чималої серії артефактів, пов'язаних своїм походженням з Кавказом та Прикаспієм. Можливо, саме звідти частина переселенців і потрапила до нас, сплавляючись рікою і облюбувавши чудову місцину по дорозі.

Не виключено, що трапилось таке випадково, але цілком можливо, що були серед прибульців нащадки тих, кому доводилось тут данину збирати «по срібній монеті і вивірці від диму», згадку про що стрічаємо в тому ж таки Несторовому літописі під роком 859-м.

Потрапивши на Русь, вчорашні кочівники відносно швидко переходили до осілого способу життя, хоч скотарство продовжувало ще довгий час домінувати в структурі їхнього господарства. Зберігаючи певні етнічні особливості, вони швидко переймали більш високу культуру місцевого слов'янського населення. Частина представників еліти могла навіть приймати християнство, прагнучи якнайшвидше інтегруватись до складу давньоруської соціальної верхівки. Тому виявити їх сліди за допомогою лише археологічних знахідок надзвичайно важко. Певним дороговказом можуть слугувати топонімічні назви, що в основі своїй зберегли до наших днів надзвичайно важливу історичну інформацію, адже пам'ять про іноплемінників-іновірців, які осідали на наших землях, залишилась в назвах сіл, річок, урочищ тощо. Хозари (козари, за давньоруськими літописами) залишили свій слід у топонімах: Козари, Козарки (урочище неподалік від села Петруші на Ріпкинщині), Козарівщина (урочище поблизу села Вересоч на Куликівщині).

Так це було чи інак, а осіло гнане обставинами плем'я на березі повноводного тоді ще Остра. Згодом люди з близьких слов'янських поселень, їдучи до нових сусідів за добрим конем чи нарядною збруєю, казали: «Їду до хозар». А невдовзі вже й поселення звали не інакше, як Хозар, Хозари. Згодом назва змінилася на Козар, Козари, оскільки так було зручніше для вимови. А це тому, що в цих краях споконвіку побутували слова – козар, козарь, козарі. Так називались звичайні лісові їстівні гриби – маслюки, боровики, підберезовики, опеньки. Хоча дослідники древніх рукописів, як бачимо, стверджують, що назва племені «хозари» в часи Київської Русі вже існувала як «козари».

А ось як описує цей період в житті нашого краю видатний історик, академік Михайло Грушевський (подається мовою оригіналу). «… В 7-8 вв. Переяслав і Чернігів разом з усею лівобічною територією стояли під зверхністю Хозарів, що держали в своїх руках всю східню торгівлю й зносини. В першій половині 9-го віку воєнні сили Києва зросли настільки, що він цілком виполошив хозарські впливи з Лівобережної України і став наступати на сам хозарський осередок (укріплення Білої Вежі – Саркела в 840-х рр. може більше було викликане «руським» натиском, ніж печенізьким). Переяслав, Чернігів і різні инші лівобережні осередки перейшли тоді в тісну залежність від Києва. Але удари, задані з боку Київської Руси Хозарській орді в 9-10 вв., приложилися до збільшення кочового натиску на українське розселення, на український торг і на зв'язки в степовій і морській зоні, і протягом сих століть «вся жизнь» українська стала все більше відливати на північ. В 10 віці Переяслав, видно, цілком занепав, і під кінець сього століття мабуть був зовсім знищений, а між північними містами Лівобережжя вибився на перше місце Чернігів і став розпросторювати свої впливи не тільки в районі Десни, але й в районі Остра і Семи, та підбирати ті останки зв'язків з східнєполудневим степовим краєм, які в тих часах ще існували…»

Є версія археологів, що в період Київської Русі і вже пізніше, на території села існувало два поселення – Старі і Нові Козари. Цілком можливо, що розділяла їх ріка. Та в часи ординської навали вони зазнали значних руйнувань, і поселення на правому березі довгий час не відбудовувалось, так як було не достатньо захищеним від раптових ворожих нападів. Відновилось воно вже в козацькі часи і мало назву Слобода, яка збереглася до наших часів.

Які ж археологічні знахідки часів Київської Русі відомі? В 1930-х роках меліоратори частково змінювали русло річки Остер поблизу села. Раніше вона проходила там, де зараз знаходиться ставок. Певний час вода в ньому була чистою. Це було до початку 1970-х. Потім уже – застояною і непридатною для купання, хоча риба в ставку ще водилася. Думаю, це пов'язано з відсутністю течії, і головне – зниклими підземними джерелами. Так ось, коли копали нову «дорогу» для русла, знайшли елементи кольчуг, шоломів, списів, щитів. Як відомо, археологи тоді досліджень не проводили – чи то їм не донесли інформацію відповідні органи, чи то взагалі та інформація за межі села не вийшла, але в кількох чи навіть в багатьох козарських хлопчаків з'явились цікаві іграшки. Прикро, що немає висновків експертів, але, судячи з переказів про спогади очевидців, відкопані рештки і навіть деякі цілісні предмети, скоріш за все, відносились до періоду Київської Русі. А наявність певної кількості саме військових обладунків свідчить про можливу битву поблизу села. Вже пізніше, в 1950-х рр., коли чистили ставок, відкопали кольчугу. В якому вона була стані, що було знайдено ще – невідомо, але про це розповідав мені мій батько, а в «Анкеті…» 1963 року згадував Петро Іванович Гриценко. Невідома й подальша доля даного предмета, т.б. чи дійшов він до науковців.

Розгорнувши широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, князь Володимир «Красне Сонечко», як пише літописець у 988 р., бідкався тим, що мало ще збудовано міст по Десні, Остру, Трубежу та Сулі. Князь пропонує заохотити на переїзд найкращих мужів від слов'янських племен (кривичів, словенів, в'ятичів) з метою поселення на нових землях. Князю Володимиру потрібен був єдиний захисний рубіж, що складався з суцільного ланцюга міст-фортець. Фортеці на Острі стали б захистом Чернігово-Сіверських земель від степовиків. Можливо, що невелика фортеця була на лівому березі ріки, саме там, де знаходиться парк і паралельно до Остра проходить вулиця Дорошка. Ймовірно, що існувало й інше укріплення, вже на території лісу, між річкою і Кругом. Не виключено, що давньоруське городище було на території сучасної вулиці Першотравневої та прилеглих до неї територіях. Всі ці припущення є доречними, так як цілком відповідали вимогам тогочасного будівництва. Наші предки були досить розважливими і місця для поселення вибирали дуже доречні: ліси, болота простягались суцільною смугою на лівому березі ріки, а ліси оточували поселення щільним півколом. Укріплення ж закривали дорогу на схід, а через болота обминути поселення було досить складно. Будівельних матеріалів мали досить, оскільки навколо стояли непрохідні ліси, тому швидко зводились теплі й зручні дерев'яні будівлі. Навколо поселення підіймались укріплення фортечних стін. У їх верхній частині знаходився майданчик, що ззовні від ворожих стріл і каменів прикривався дерев'яним забралом, в якому були щілини для стрільби у ворога.

Дерево було гарним будівельним матеріалом, але мало один істотний недолік – воно боялось вогню.Ось чому так важко зараз знайти залишки тієї пори – вогонь знищував все. Але цілком можливо, в майбутньому, маючи сучасні прилади, археологи зможуть знайти достатньо доказів існування городища на території села в часи Київської Русі.

Цей історичний період майстерно відобразив в своїй повісті «Кара Перуна» А. І. Лопата, при цьому використовуючи відомі всім нам назви урочищ поблизу Козар.