Будник Володимир Володимирович

Отець Володимир

о. Володимир (Будник Володимир Володимирович, народився 7 травня 1972 в Тернопільській області) — священник Української православної церкви (Православної церкви України), протоієрей, настоятель Свято-Троїцького храму в Носівці і керівник Свято-Троїцької парафії (з 13 березня 2024).

Життєпис

Ніс послух іподиякона (той, хто допомагає владиці при богослужінні) при Свято-Духівському кафедральному соборі в місті Херсоні й водночас готувався до вступу в семінарію.

Закінчив Одеську духовну семінарію, під час навчання також брав уроки регентства, керував студентським хором.

Після семінарії поступив у Чернівецький богословський університет, який закінчив 2005 року.

Десять років був настоятелем сільської Свято-Георгіївської церкви в селі Мала Кардашинка на Херсонщині.

Був переведений до храму Святого Духа в місті Голій Пристані, займався будівництвом нової споруди храму, разом з матінкою Олександрою організував при храмі недільну школу, створив чоловічий, жіночий й дитячий хори.

Понад сім місяців зі своєю родиною та парафіянами тепер вже свого неіснуючого, зруйнованого війною храму, провів у російській окупації.

Від 13 березня 2024 — настоятель Свято-Троїцького храму в Носівці і керівник Свято-Троїцької парафії.

Пережив окупацію на Херсонщині

Настоятель Свято-Троїцького храму в Носівці: пережив окупацію на Херсонщині. 31 жовтня 2024.

Собори людських душ

Джерело: фрагмент публікації Собори людських душ, Ніжин.City, 24 квітня 2024

… Про те, що у майбутньому він буде священнослужителем, отець Володимир знав ще з дитинства. Хлопчик народився у звичайній, але дуже побожній родині на Тернопільщині. Власне, це й не дивно для місцевості, де належність до певної релігії, конкретної конфесії чи релігійного напрямку завжди вважалося нормою, а не винятком, й де православ'я завжди мирно «вживалися» з католицизмом, а в парафіян завжди був вибір куди йти молитися – у церкву, синагогу чи в кірху…

Зростаючи в атмосфері особливої духовності, батьківської доброти й любові, купаючись у духовному сяйві золотоверхих церков Свято-Почаївської лаври, по закінченню школи з маминого благословення Володимир поїхав на Херсонщину. Після того, як настоятель Свято-Успенського кафедрального собору владика Херсонський і Таврійський Ілларіон рукоположив його на диякона, юнак два роки служив при храмі, паралельно готуючись до вступу в Одеську духовну семінарію. Вступивши туди, юний тернополянин навчався легко й невимушено, був старостою групи. Паралельно з навчанням у семінарії брав уроки регенства (у їхній родині практично всі мали чудовий голос та абсолютний слух) й після того керував студентським хором.

— Ми дуже багато виступали зі своїми духовними концертами в семінарії та поза її стінами, співали у храмах та соборах,- розповідає отець Володимир. – Загалом свою семінарію завжди згадую з теплотою та любов'ю. Адже там я не просто здобував освіту, а й набув неоціненного багажу духовних знань, спілкування з товаришами по навчанню, досвіду проведення церковних служб, проживання разом з монахами у стінах монастирів, участі в різноманітних релігійних, державних заходах тощо.

Повернувшись після семінарії на Херсонщину, отець Володимир отримав свій перший приход у селі Мала Кардашинка. Десять років він був настоятелем сільської Свято-Георгіївської церкви, був мудрим і добрим наставником, духівником, який дбав про своїх вірян і вів за собою вірну йому паству.

На жаль, через трагічну смерть настоятеля храму Святого Духа у Голій Пристані тамтешні віряни залишилися без священника, тому владика прийняв рішення перевести туди отця Володимира. Новий духовний наставник з готовністю взявся опікуватися вірянами, а найголовніше, що тут він почав втілювати в життя свою найголовнішу і найбільше мрію — будівництво нової культової споруди. У церкву рівноапостольного князя Володимира Великого священник вкладав не тільки кошти, сили та вміння, а й часточку власної душі, усі свої мрії про те, щоб і тут, у таврійських степах, як і в них на Тернопільщині, відроджувалася духовність та релігійність, в любові до Бога сповідувалися найкращі християнські традиції та сповідувалися хрещення й причастя, щира віра й покаяння. А звівши стіни, зрозумів, що саме сюди впродовж багатьох років його вело Боже провидіння, саме цей храм перш ніж стати на свій власний духовний шлях він багато разів бачив у своїх давнішніх дитячих снах. Пізніше разом з матінкою Олександрою отець Володимир організував при новому храмі недільну школу, маючи хист до регенства, створив чоловічий, жіночий й дитячий хори.

— Багато людей у нас тоді навернулося до віри, — згадує священик. — Але все зруйнувала війна… — додає з жалем.

Немає храму, отого, з дитинства виплеканого отцем Володимиром в думках й затим втіленого ним у реальність. Не лунають у ньому молитви, не чути в ньому церковних піснеспівів. Знищили його окупанти, разом з усіма мріями й світлими думками панотця та його пастви про любов, доброту й милосердя, про все те, що робить людину кращою, підіймає над ницим, буденним у вищі сфери духу… Не для одного покоління диких завойовників гріхом непростимим, неспокутним залишиться ця свята руїна…

П'ять років тому, що при реставрації голопристанського Святодухівського храму відбилися на склі лики святих на кількох іконах. Недобрим знаком зауважив отець Володимир це знамення Господнє. Витягнувши скло з ликами та взявши його в кіот, священник багато й ревно молився, звертаючись до Всевишнього уберегти місто й людей від усього недоброго, лихого. Коли світом прокотилася хвиля пандемії коронавірусу, від якої померло тоді багато людей, було чимало таких випадків і в їхньому місті, батюшка подумав, що то була найбільша біда. Але ж ні, попереду українців чекало ще одне, ще важче й болючіше випробування — війна. Понад сім місяців батюшка зі своєю родиною та парафіянами тепер вже свого неіснуючого храму місяців провів в окупації не маючи можливості звернутися з молитвою до Господа й своїм духовним словом до своєї пасторської родини власною мовою. Й коли ця можливість з'явилася в отця Володимира вже у носівському Свято-Троїцькому храмі, здавалося, що разом з настоятелем та церковним хором всі янгольські голоси благодатно підносилися аж до неба у сугубій молитві до Всевишнього.

«Росіяни явно прийшли нас убивати»

Джерело: Олег Батурін: Володимир Будник, священник з Херсонщини: «Росіяни явно прийшли нас убивати», Центр журналістських розслідувань, 13 грудня 2024

«Запомните: вы всегда будете церковью московского патриархата. У вас никогда не будет своей церкви», – так російські військові заявили Володимиру Буднику, настоятелю Свято-Духівського храму, голові місцевої релігійної громади Української православної церкви (Московського патріархату) і благочинному Голопристанської міської громади Херсонської області.

Попри безкінечні візити російських загарбників до настоятеля, Свято-Духівський храм в перші місяці окупації став місцем, яке об'єднало людей, які думками і серцем були з Україною. За словами його настоятеля, ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну релігійна громада Голої Пристані на 90% складалася з проукраїнських людей, що робило її своєрідною «білою вороною» з-поміж інших громад УПЦ МП Скадовського району.

Центр журналістських розслідувань зустрівся з Володимиром Будником і розпитав його про життя в окупації, про терор російських загарбників, про священників, які перейшли на бік ворога, а також про те, що спонукало його здійснити перехід з УПЦ МП до Православної церкви України.

«У вас никогда не будет своей, украинской церкви»

Олег Батурін: Ви з першого дня залишались в окупації. Де ви були в перший день великої війни? Що тоді відбувалось? Які емоції ви відчували?

Володимир Будник: Коли вранці 24 лютого 2022 року в Голій Пристані я почув постріл, то зрозумів, що це, без сумніву, почалась війна. Я знав, що вона обов'язково почнеться, просто не знав, коли саме. Всі духовні позиви свідчили про те, що рано чи пізно Росія нападе на Україну.

Десь о дванадцятій годині дня я спробував виїхати на правий берег Херсонщини: моя дружина з донькою і онукою були в Херсоні. Ми виїхали з Голої Пристані і побачили як з боку кардашинських кущерів йдуть наші, українські, танки. Не пам'ятаю, скільки їх було. Але тоді у мене виник перший сильний страх. І запитання: якщо наша влада знала, що таке станеться, то чому вона тих людей відправила на вірну смерть? Бо, як я дізнався пізніше, деякі з хлопців живцем згоріли на межі з Кримом.

Коли ми приїхали до Антонівського мосту, що зі сторони Олешок над річкою Конкою, там панував великий хаос. Стояли сотні машин, дорогу було перекрито. Машини їздили хаотично, водії не знали, що їм робити. А буквально через дві машини за нами стояли оці танки. І тут з боку росіян почався обстріл цієї колони автівок. Я так розумію, що росіяни хотіли влучити по наших танках. Наші пробували відстрілюватися у відповідь. Було враження, що ти в пеклі. Безвихідь повна. Всі люди в розпачі, в паніці. У мого меншого сина стався нервовий зрив, він почав плакати. І якби не віра, не внутрішній голос, який підказував, що нам робити, думаю, ми б тоді загинули.

Олег Батурін: Чи були там загиблі або поранені люди?

Володимир Будник: Ні. Але ситуація була критична, я розумів, що будь-якої миті може по нас прилетіти. Все відбувалося просто на наших очах.

Кілька днів потому я був у Херсоні, а вже в суботу відчуття провини взяло своє. Я ж священник і залишив свою Церкву, своїх людей. В першій дні великої війни російські окупанти Голу Пристань обійшли стороною, там не було фашистів. Я подзвонив землякам, а вони питають: «Батюшка, ви на службу приїдете?» Тож я сів у машину, лишив свою сім'ю в Херсоні і повертаюсь до Голої Пристані.

Дорогою я бачив море розбитої техніки, шматки людських тіл, які валялись хаотично, бачив ворон, весь цей страх. Бачив на мосту чи то бурята, чи хто він там – його тіло пролежало там доволі довго. А коли я доїхав до того місця, де ми стали в перший день свідками бою, я побачив три згорілі автівки. Якраз на тому місці, де ми стояли. Мабуть, якби ми там затрималися, то на їхньому місці були б ми.

Олег Батурін: Це цивільні машини?

Володимир Будник: Цивільні. Навколо розкидані валізи, купа речей. Було дуже багато спаленої російської техніки. Мабуть, наші хлопці відбивалися.

Мене переслідували думки: чому нас залишили? Хто нас залишив? Хто нас зрадив? Я не міг їсти, не міг спати. Я ніяк не міг збагнути: як так сталося, що ті органи, які мусили опікуватися захистом людей, залишили нас і виїхали? Як кажуть у народі – тупо кинули. Біль був неможливий, пережити його було дуже важко. З цими думками я повернувся до Голої Пристані.

Російські військові часто проїжджали через наше місто, але до нього не заїжджали. Місто тим часом продовжувало жити своїм життям. Ми збиралися біля міської ради майже кожного ранку. Ввечері чоловіки починали чергувати по місту, підтримувати порядок. Все було спокійно, якщо можна так сказати, до тих пір, поки не забрали нашого міського голову [Олександра Бабича]. Ми з ним зустрічалися багато разів. Я говорив йому, що йому варто виїхати. Але він вважав, що повинен залишитися в місті, разом із людьми.

Забрали його 28 березня 2022 року. Тоді я якраз повертався з церкви, зайшов до міської ради і побачив, що дівчата всі в розпачі. Кажуть – забрали Сашу. Це була дуже велика травма, бо ми були з ним дуже в близьких стосунках. Я дуже сподіваюся, що він живий. Для мене це був перший дзвіночок, що ситуація дуже погана, що все відбувається не так, як ми собі уявляли.

Але перед тим, за два дні, російські ФСБшники прийшли до будинку нашого військкома, мого сусіда, який на той час уже встиг виїхати. Коли я почув грохот, що все ламається, б'ється, вийшов на вулицю, дивлюся: один росіянин сидить на моєму паркані, інші ходять по дорозі і по подвір'ю. Мене вразило, що ці люди явно прийшли, щоб вбивати. Вони мене запитали: чи не знаю я такого-то чоловіка? Кажу, знаю, це мій сусід. «Что вы можете о нём сказать»? Я відповів, що він хороша людина, дійсно побожний чоловік, відвідував нашу церкву. Росіяни моєю відповіддю були незадоволені: «А вы с какой церкви?» Я кажу – московський патріархат. «А что это ваш президент хочет создать украинскую церковь? Запомните: вы всегда будете церковью московского патриархата. У вас никогда не будет своей, украинской церкви».

Коли ж я запитав одного з цих росіян, чи знають вони молитву «Отче наш», він відповів: «Нет, мы этим не интересуемся».

Той, що сидів на паркані, щось у мене запитав, але я не почув, що він каже. Він сприйняв це як небажання говорити з ним і пригрозив, що може мене розстріляти. Я запитав, за що? «А просто так» – посміхнувся той і пішов у двір військкома. Там вони продовжували щось трощити і витягати. Згодом, коли росіяни пішли, ми з дружиною і сусідами трохи навели там порядок. А військкома росіяни продовжували шукати ще кілька днів. Напевно, думали, що він просто переховується десь і повернеться додому.

Мене тоді вразив страх росіян перед українською церквою. Після того випадку вони до мене ще приходили, кожного разу інші. Але то був перший раз, коли я зрозумів, що ці люди мають намір знищити Україну. Саме тоді, коли росіянин сказав, що у нас ніколи не буде української церкви, що в нас завжди буде лише московський патріархат.

«Мене досі дивує, що відверті колаборанти мене не здали»

Олег Батурін: Розкажіть про вашу релігійну громаду. Що її відрізняє від інших?

Володимир Будник: Голопристанська громада, яку я очолював, дуже патріотична, вона на 90% складалася з проукраїнських людей. До Росії лояльними були, може, 5%. Думаю, їм соромно було в цьому зізнаватися, оскільки вони знали мою позицію.

А решта 5% – це були вже відверті колаборанти. Так, вони ходили до нашої церкви, але мали своє уявлення про віру і дуже сильно підтримували Росію. Мене досі дивує, що вони мене не здали. Я завжди відкрито проповідував у церкві. Але ми ставили не дверях людину, і коли заходили чужі або російські військові, вона подавала мені знак і ми починали на службі по-іншому себе поводити. Та все одно ці проросійські парафіяни чули, що я казав у храмі.

Люди в Голій Пристані завжди були дуже позитивні. Багато хто з них духовно залишився вірними саме Українській православній церкві. В окупації вони терпіли, робили все можливе, щоб ні в якому разі не йти до російської церкви. Вже після мого від'їзду почалися прояви з боку проросійських священників Херсонщини і з часом це стала повноцінна Російська церква, навіть не Московський патріархат, а просто РПЦ. Вірні Українській церкві люди просто перестали ходити в храм. Це свідчить про їхню позицію і про свідому живу віру саме в Бога. Як можна залишити, зрадити таких людей? Це просто неможливо. Тож якщо Господь дозволить, я звичайно, повернуся до Голої Пристані і ми продовжимо нашу духовну співпрацю.

Олег Батурін: Ви, напевно, знали відомого священника-зрадника Геннадія Шкіля?

Володимир Будник: Цього виродка нехай Бог простить. Звісно, я знав його і у нас із ним були дуже нехороші стосунки від самої його появи тут, задовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Шкіль завжди поводив себе неадекватно, робив неприпустимі речі. Мене завжди і лякало, і змушувало сумніватися: чому наша церковна влада жодного разу його не покарала? Відповіді на це я не маю до сьогоднішнього дня.

Геннадій Шкіль робив, що хотів, на нього не було жодної управи. Навіть зараз, коли він переїхав до Росії, він щодня продовжує поливати Україну брудом і жодної реакції на це немає з боку нашої церкви. Всі мовчать. Всі просто мовчать.

Олег Батурін: Як вам вдавалося продовжувати службу в окупації?

Володимир Будник: Служби були кожного свята, кожної неділі. Народ так згуртувався в ту тяжку хвилину, що наш храм був повний практично на кожному богослужінні. Коли взяли Сашу Бабича (викрадений росіянами міський голова Голої Пристані, – прим. редакції), ми кожен вівторок усі збиралися і молилися за нього, за його здоров'я, щоб Господь зберіг його життя. На ці служби приходили навіть ті люди, які не часто раніше ходили до храму. Потім ми закривали храм, служили молебень і проводили патріотичну розмову. Кожен міг сказати про свої проблеми, чим може допомогти, як підтримати. Ділилися інформацією, кого забрали росіяни, кого треба сховати. Люди дуже позитивно проявили себе в цей час. І мені від того дуже тепло на душі.

Олег Батурін: Коли російські окупанти почали приходити до церкви?

Володимир Будник: З квітня 2022 року. Спочатку приходили раз на тиждень. Це були молоді люди, вони не представлялися. Коли ми питали їх, хто вони такі, вони просто посміхалися. Розпитували, які у мене стосунки з владою, з ким я співпрацюю? Коли я відповів, що ми ні на кого не працюємо, що в Україні такого немає, то росіянин не вірив: «Не выдумывайте, не может такого быть. Но вы же хотите, чтобы была Россия? Вы должны нам помогать».

Росіяни цікавились, чи є у нас фармацевти, військові, вчителі. Я відповідав, що не знаю. «Вы должны узнать: кто, где, с кем, когда, что они говорят, что они думают». Я уточнив: чи треба мені їм про це доносити? «Конечно! Наши священники все работают на нас. Вы о чём с людьми говорите?». Про гріхи. Він дивиться на мене: «О каких ещё грехах? Вы должны работать на нас!» Пропонували посприяти в добудові нашого храму, обіцяли привезти стільки матеріалів, скільки потрібно.

Я зараз дивуюся, як мені тоді вистачило мудрості і витривалості не показувати свій страх, залишатися стійким. А після того, як багатьох священників вони забирали і катували, я усвідомлюю: зі мною це могло статись кожного дня. Господь мені допомагав мудро їм відповідати.

Напередодні Дня хрещення Русі, 28 липня за старим календарем, росіяни так зачастили, що приходили тричі на день: зранку мене чекали, в обід і ввечері. Вони хотіли, щоб я сказав проповідь про «триєдиний народ» і попередили, що на ній будуть якісь російські репортери. Я сказав їм, що погано знаю російську і на два дні росіяни залишили мене в спокої. Потім приходять і кажуть: «Хорошо, пусть будет проповедь на украинском».

Я прийшов після цього додому і сказав дружині, що не знаю, куди мені від них подітися. Я дуже не хотів, щоб вони приходили до мене додому. Але якщо я не прийду до церкви, їхнього візиту не уникнути. Поки я думав як від них врятуватись, тут раптом розстріляли народного депутата Олексія Ковальова. До мене прийшли його батьки, я їздив на його похорон.

За кілька днів до мене знову прийшли росіяни, вже інші. Наміри у них були серйозні: вимагали, щоб я йшов на службу і говорив усе, що вони хочуть. Я сказав, що боюся. «Кого?» – запитали мене. Я послався на вбивство Ковальова і це спрацювало. Росіяни тут же запропонували мені охорону. Запитали, скільки я заробляю. Кажу, на хліб вистачає. «Хотите, чтобы каждый месяц у вас было 100 тысяч? 200 тысяч? Вы же таких денег никогда не видели». Я відмовився, сказав, що мені гроші не потрібні.

За деякий час, коли я був удома, до мене прибіг з церкви хлопчина і сказав: «Батюшка, за вами приїхали». Я пішов до церкви, а там ходять росіяни. Наші жінки їх словесно виїдали. Одна з них спитала у окупанта: «Мати у тебе є?» – «Есть» – «То навіщо ти прийшов сюди? Тебе мати для цього народила?»

Ситуація стрімко нагніталася. Росіянин наказав мені сідати в машину. Я сів. Двоє окупантів сіли попереду, двоє позаду і кажуть: «Почему ваши прихожане такие неприветливые?» Я кажу: багатьох уже війна забрала, когось розстріляли. «Нет, это вы их так против нас настроили. Мы были у других священников и их прихожане очень приветливые к нам». Як я зрозумів, вони були і в отця Романа так званого, і в отця Геннадія (Шкіля), і в отця Георгія в Кардашинці. Виявилося, що росіян там зустрічали з пирогами, з теплими розмовами. А в нашому храмі на них жінки напали і стали їх виганяти. Росіянам це дуже не сподобалось.

Олег Батурін: Як довго росіяни тримали вас у машині?

Володимир Будник: Мабуть, з годину.

За характером їхніх питань я зрозумів, що їх їм підготував так званий отець Геннадій (Шкіль). Тому що було багато таких моментів, які знав лише він. Наприклад, росіяни звинувачували мене у співпраці з владою: «Нам сказали, что вы в хороших отношениях с Бабичем». Потім питали, чому ми «Пасху не так праздновали», чому у нас на території храму стоїть хрест на честь жертв Голодомору: «Чем вы докажете, что был Голодомор?» Я відповів, що в Голій Пристані досі є живі тому свідки. Але росіянам нічого неможливо було довести. Вони були глухі і нічого не хотіли чути.

Олег Батурін: Всі ці «розмови» з вами проводили різні росіяни?

Володимир Будник: Всі різні. Лише один із них, Анатолій, приходив до мене дуже часто. Це молодий чоловік, до 30 років. Можна сказати, «найкультурніший» з-поміж них усіх. Бо решта поводили себе більш зухвало.

Анатолій хотів, щоб я як священник, активно долучився до російських пропагандистських заходів. Я знав, що з ними уже активно співпрацює отець Геннадій (Шкіль) і я сказав про це. На що Анатолій відповів: «Если вы согласитесь с нами работать, тогда вы поймете, что мы можем вам дать. А кто такой вообще для нас отец Геннадий? Всё, что можно было сделать, отец Геннадий для нас сделал. Нам нужен авторитетный человек, за которым пойдут люди”.

Потім Анатолій десь зник і до мене став приходити інший росіянин, Сєрьожа. І все почалося спочатку.

Олег Батурін: Чи відомі вам випадки затримання російськими окупантами місцевих священників?

Володимир Будник: Так. Одного священника з мого благочиння росіяни забрали за підозрою в співпраці з ЗСУ. Його тримали три тижні і потім не дозволили виїхати з окупації. Наскільки я знаю, він досі залишається там. Іншого священника, отця Василя з села Залізний Порт забрали вже після мого виїзду з окупації, десь під осінь. До нього приходили з обшуками, потім його прикували до батареї і катували в якомусь пансіонаті.

«Проукраїнське крило нашої церкви в районі ніколи не мало право голосу»

Олег Батурін: Як багато серед ваших колег-священників у Херсонській єпархії виявилося колаборантів?

Володимир Будник: На жаль, багато. Хоча ми і так знали, що вони співпрацюють, просто нас ніхто не слухав. Свого часу стосовно Геннадія Шкіля ми навіть писали звернення до нашого єпископа Херсонського, просили вжити стосовно нього заходів. На жаль, нас не почули. Хоча під тим зверненням тоді підписались усі священники нашого благочиння. Бо те, що він уже тоді собі дозволяв, було за межею дозволеного.

Геннадія Шкіля з нашого району можна вважати колаборантом номер один. А ще був Георгій з Великої Кардашинки (Шешлаков Юрій Вікторович, 8 липня 1967 р. н., – прим. автора), ще був отець Роман. Хтось із них більше, хтось менше, але я вважаю, що всі вони співпрацювали [з ворогом]. Ще є такий отець Сергій з села Олексіївка – як з'ясувалось пізніше, він теж дуже тісно співпрацював. Інший отець Сергій також – здається, він служив у селі Новософіївка. Ще отець Георгій з Малих Копанів.

Олег Батурін: Ці люди вас здивували?

Володимир Будник: Ні. Якби мене до великої війни запитали про них, то я би сказав, що вони підуть на співпрацю. В нашому районі у церкви було проукраїнське крило і проросійське. Проукраїнське ніколи не мало права голосу, тоді як проросійське завжди говорило і робило те, що вважало потрібним. У Херсоні колаборантів серед священників теж виявилося дуже багато і більшість із них виїхали разом із фашистами. Коли останні тікали, вони своїх духовних отців взяли з собою.

Олег Батурін: Як ви наважились виїхати з окупації?

Володимир Будник: Така думка у мене була з першого дня окупації, бо це була несумісність добра і зла. Коли ти усвідомлюєш, що ти на стороні добра, але тебе ніхто не чує.

Якось до мене прийшла молода жінка з двома дітьми. Я так зрозумів, це була дружина АТОвця. Вона була вся в сльозах і благала мене: «Врятуйте!» Її чоловіка забрали росіяни і сказали, що якщо прийдуть до неї вдруге, то буде їй… Вони пояснили, що їй буде… Якась бабуся порадила їй бігти до церкви, бо «там український священник, він щось придумає». Жінка просила мене сховати її в церкві. Я їй пояснив, що це небезпечно: тут уже декілька разів росіяни влаштовували обшуки, з собакою. А вона мені на це: «Якщо росіяни до мене прийдуть, вони мене просто замордують, а у мене діти малі».

Таких випадків було дуже багато. Багато людей приходили до нашої церкви як до останньої української інстанції, де можна було хоч якось врятуватися. Бо більше не було до кого звернутися. Це тримало мене в окупації найдовше. Я знав: якщо я поїду, то все, у цих людей захисту, підтримки вже не буде жодної.

Але я недооцінював ситуацію. Я виїхав з окупації в п'ятницю, 23 вересня 2022 року, а вже в неділю вони були в церкві і шукали мене. Росіяни не очікували, що я виїду. Можливо, вони думали, що я виїжджатиму на власній машині і що їм вдасться мене затримати. Я ж виїжджав на чужій машині. Росіяни явно хотіли мене якось використати. Я дуже вдячний Богу, що зміг тоді виїхати.

«Вірю, що Саша Бабич повернеться і ми відслужимо літургію Леонтовича як знак нашої перемоги над російським фашизмом»

Олег Батурін: Як склалася ваша доля після виїзду з окупації? Чим ви займаєтесь зараз?

Володимир Будник: Я приїхав до Києва, побув тут два тижні. Потім поїздив по Україні, провідав усіх рідних, знайомих і повернувся до Києва. Весь час мене мучила одна думка: коли у нас буде справжня Українська церква? Як мені правильно вчинити? Спочатку я служив у Києві як священник, як хорист – найнявся співати, жити ж за щось треба. Але з часом усвідомив, що навіть у Києві щонайменше 90% священників – як би це дуже толерантно сказати – не будуть противитися, якщо сюди зайдуть російські війська. На жаль. Думка про це мене сильно налякала. Це наскільки треба приспати свідомість людей, що вони готові здатися хоч сьогодні. Аби тільки «все було добре».

З часом я став їздити по інших єпархіях, щоб влаштуватися на служіння. Був у інших єпископів і кожного разу їх запитував: коли в нас буде Українська церква, скільки нам ще чекати? Два єпископи дали мені правдиву відповідь: «Ніколи в нас не буде Української церкви, тому що це шлях Філарета. А ми не можемо піти шляхом Філарета». Я запитав одного з них: як же нам тоді бути? А він: «Ніяк. Буде церква Московського патріархату, ніякої Української церкви не буде».

Коли я переконався, що з Української православної церкви ніколи не стане по-справжньому Української церкви, незалежної від Москви, я зрозумів, що моє служіння не має сенсу. На це мене наштовхнуло й спілкування з багатьма рядовими священниками, з ігуменами, з ігуменями. Всі вони, всі, мають надію, що сюди прийдуть «освободители».

Страшно ще й те, що ніхто з них не говорить, що [з ворогом] треба боротися. А дехто відверто називають Збройні Сили України бандитами: «Ну от навіщо вони все це почали? Якби українські військові не почали [захищатися], то все було б як у Криму». Одну ігуменю я запитав: матушка, як так можна, у вашому ж храмі для ЗСУ навіть сітки плетуться! «Ну а что, мы же как-то должны им помогать», – відповіла вона.

Олег Батурін: А що ви скажете про ухвалений Верховною Радою Закон про заборону діяльності в Україні УПЦ МП?

Володимир Будник: Це перша серйозна ластівка, хоча я не думаю, що цей Закон щось суттєво змінить. Все залежить від політичної волі президента України і провладної партії. Якщо вони будуть наполегливі і свідомі в своїх діях, тоді будуть конкретні рішення.

Я зараз служу священником у Чернігівській області. В моєму місті є чотири священники так званої УПЦ МП. Ненависть, якою вони дихають до України, мене лякає. Це люди віддані Росії до останнього нігтя. У нас триває війна, ракети падають на голови людей, а ці священники говорять своїм вірянам: «Вы же понимаете, патриарх Кирилл – это наш отец. Мы не можем предать отца своего, даже если он не прав». Для мене це і верх цинізму, і моральної потворності, якщо вже священники дозволяють собі так думати і таке говорити. Вони досі вірять в примарне «духовное родство», якому не можуть «зрадити».

Як мені це пояснити, я не знаю. Я хороню українських воїнів і, можливо, саме тому це все так болісно сприймаю. Я бачив руки воїна, який помер за невідомих мені обставин. Я хоронив його і бачив, як по його руках повзають черв'яки. А тут інші священники мені говорять, що «Кирилло їхній батько». Невже їхня нелюбов до України настільки бере вгору, що вони не здатні пожаліти цього мертвого 25-річого хлопця? Чому? Не можу пояснити. Власне віра ж до цього не має жодного відношення. Вони готові дивитися на Бога і вірити в нього тільки через призму Росії. А якщо прибрати Росію, то Бог, виходить, їм не дуже то й потрібний. У справжній вірі такого не буває.

Олег Батурін: Ви самі зараз служите в якій церкві?

Володимир Будник: 5 листопада 2023 року, після чіткої відповіді одного з ієрархів УПЦ МП я прийняв рішення і перейшов під покров Константинопольського патріархату. Відтоді я служу Православній церкві України. Життя в Києві, побачене і почуте тут вплинули на моє рішення.

Олег Батурін: Зараз релігійні громади Херсонської області почали переходити до Православної церкви України – попри те, що на півдні дуже складна безпекова ситуація, багато людей перебувають під постійними атаками російських загарбників. Як ви ставитесь до такого переходу?

Володимир Будник: Дуже хотілося б, щоб здоровий глузд узяв гору. Бо чим більше ми будемо боятися ворога і його погроз, тим слабкішими ми будемо.

Чомусь так сталося, що священники в УПЦ МП бояться говорити правду. Прийнято, що краще мовчати і нічого не говорити. Але ця поведінка вже призвела до великої катастрофи, до того, що добра половина священників стали колаборантами. І звинувачувати в цьому когось одного доволі складно, бо довгі роки у нас була й така політика не лише церкви, а й держави. Багато років проросійські священники в Україні могли дозволити собі усе і завжди були фінансово більш забезпечені. Проукраїнські священники завжди були бідніші і відчували певний комплекс меншовартості.

Міський голова Голої Пристані Олександр Бабич мав заповітну мрію – відслужити службу за Миколою Леонтовичем. Скільки разів він про це мені говорив і пропонував. Ми мали таку можливість, тому що в нашому храмі було багато обдарованих людей. Але нам завадив страх, що знайдуться такі, хто зможуть нас силою витягнути з церкви. Тому я казав Бабичу: «Саша, давайте зачекаємо. Настане такий день і ми зможемо відслужити таку літургію». Я дуже сподіваюся, що Господь врятує його життя і він повернеться до своїх рідних. А потім ми обов'язково відслужимо разом цю літургію Леонтовича як знак нашої перемоги над російським фашизмом.

Олег Батурін: Що зараз відбувається в Голій Пристані, що вам про це відомо?

Володимир Будник: Люди виживають хто як може. Бо Гола Пристань фактично знищена росіянами – вона розстріляна, затоплена і розграбована. Але люди не втрачають надії, вірять, що Бог подарує нам диво.

Я теж на це сподіваюсь.