Кулик Анатолій Петрович

Анатолій Петрович Кулик (народився 30 липня 1985 року в с. Пустотине — помер 28 лютого 2024 поблизу Орлівки на Донеччині) — доброволець, старший солдат, загинув на Російсько-українській війні.

Схиляємо голови перед тобою, Воїне!

Джерело: Схиляємо голови перед тобою, Воїне!, Ніжинський агротехнічний інститут НУБіП України, 4 березня 2024

У 1991 р. пішов у перший клас Пустотинської неповної середньої школи.

Після закінчення дев'яти класів у 2000 р. вступив, а у 2004 р. закінчив Ніжинський агротехнічний коледж за спеціальністю "Механізація с.г.".

Анатолій Кулик виріс у родині аграріїв: батько – ветеринарний лікар, мати була ланковою. То ж не дивно, що він у 2013 р. здобув освітній ступінь бакалавра, а у 2017 р. отримав повну вищу освіту за спеціальністю "Механізація с.г.".

Але справжнім його покликанням була будівнича сфера: створювати  людям тепло і домашній затишок. Цьому він присвятив кращі роки свого життя.

А ще була армія. У 2015 – 2016 рр. Анатолій Кулик за своїм неодноразовим наполяганням став бійцем-кулеметником 24-ї окремої механізованої бригади.

Саме такою знають односельці родину Куликів.

Свідченням цьому є непрості лютневі дні 2022 року. І знову Анатолій Петрович Кулик добровольцем пішов боронити нашу країну. До останнього подиху він був на передньому краю у складі ІІІ-ї окремої штурмової бригади.

Він любив свою землю. Він захищав свою землю. Він був патріотом і відважним Воїном. Свідченням цьому є відзнака Головнокомандувача Збройних Сил України "Хрест хоробрих".

Анатолій Кулик був справжнім воїном-захисником.

"Все буде Україна!" написав на прапорі своєї бригади "Вікінг". Це був його позивний.

На вічну пам'ять

Джерело: На вічну пам'ять Анатолію Кулику, Носівська міська рада, 12 березня 2024

Після закінчення школи, здобув освіту за фахом «Механізація сільського господарства». Вирішив спробувати себе у будівництві. Скільки його майстровитими руками створено затишних осель, різних будівельних об'єктів у Броварах, де він вчився, працював і жив, а згодом – у Ніжині.

Був учасником Революції Гідності.

У 2013 році він здобув вищу освіту і оселився в Ніжині, де жив і працював, разом зі своїми однодумцями втілював будівельні мрії своїх замовників у життя.

У 2015-1016 роках, він, попри висновок лікарів про непридатність до військової служби, йде служити добровільно. Він не міг інакше, бо служив його старший брат Василь, ще з 2014 року… Він завжди був таким – запальним і впевненим у прийнятті рішень, справжніх, чоловічих. Разом вони служили у 24 Яворівській механізованій бригаді.

Так відбулося і в лютому 2022 року, коли російська орда посунулася на Чернігів.

Вже зранку старший брат був в РТЦК Ніжина, а в обід разом з побратимами приймали перший бій за Чернігів. Василь був заступником командира роти, але у той час ніхто не зважав на посади, і звання, всі були в першу чергу – Воїни, бо треба було рятувати рідну землю.

В Анатолія 24 лютого не вийшло доїхати, але вже наступного дня він, домовившись з такими ж, як сам, відчайдухами, опинився в обласному центрі, який вже палав від боїв з ворогом.

Так вони обоє стали воїнами 162 батальйону тероборони, який активно обороняв та звільняв від російської нечисті місто - Герой Чернігів.

Після деокупації Чернігівщини, обидва брати стали серед 110 чоловік з так званої роти мотивованих, хто був готовий в будь-яку секунду взяти до рук зброю і стати до бою. Навчання протягом чотирьох місяців здавалося надто довгим, особливо розуміючи ситуацію на фронті. Чекати більше не могли і щойно оголосили про створення славнозвісної ІІІ штурмової бригади, брати подали заяви і перевелися туди. Бо розуміли, що можуть і вміють воювати. Василь був призначений командиром ІІ роти протитанкового батальйону, Анатолій був бійцем цієї роти.

З літа 2023 почалися важкі бої. Спочатку підрозділ Василя Кулика був на Бахмутському напрямку. То здавалось пеклом, але коли після ротації, на початку лютого 2024 року їх перекинули під Авдіївку, хлопці сповна відчули пекло на землі. Дивом дивуєшся, як таке могли витримувати звичайні люди. Ні, це – справжні титани. Коли завдання, яке бойовий розрахунок мав виконувати дві доби, фактично відпрацьовувати доводилось тиждень, без відпочинку, з поганою логістикою. Тобто побратими намагалися якось організувати підвіз боєприпасів, їжі, виходило не завжди, втім хлопці трималися.

Брати бачилися 2-3 рази на тиждень. Під Бахмутом — жили на сусідніх вулицях, а вже під Авдіївкою — в сусідніх селах.

Розмовляючи з братом Анатолія, Василем, він, здається щохвилинно перебирає у пам'яті той день, той розпроклятий день 28 лютого, коли на чергування вийшов розрахунок у складі чотирьох бійців, в тому числі і Анатолій.

Ворог вже захопив Авдіївку і сусіднє з містом село Ласточкине, йшли на штурм Орлівки, теж село поруч. Хлопці відбили перший штурм. Після підбиття першого танка ворога, інші відступили.

О 16-й годині хлопці повідомили по рації, що прибули на позицію, чекають ворожу техніку. І вони таки насипали клятим москалям, спаливши чотири танки, але на зв'язок ніхто не виходив. Я розумів, що щось сталося, але мав надію, що мої бійці живі…

На жаль, коли ввечері побратими пробралися до позиції, знайшли четверо тіл, понівечених та розкиданих вибуховою хвилею.

Фахівці припускають, що це було пряме влучання снаряда 152 калібру. Вижити шансів там не було ні в кого. Троє бійців було з Чернігівщини, один — з Дніпра. В тому числі і наш земляк Анатолій Кулик, який віддав своє життя під час відбиття ворожого штурму поблизу населеного пункту Орлівка.

11 березня Анатолія Кулика поховано на кладовищі у рідному селі Пустотине.

Родина

У загиблого лишилася мама, Ніна Михайлівна, брат і побратим Василь.

Відзнаки

• «Хрест Хоробрих»,
• медаль «За оборону Чернігова»,
• його підрозділ був представлений до нагороди орденом «За мужність» ІІІступеня. Тепер, певно, буде посмертно…