Музейна справа на Носівщині

Музейна справа на Носівщині

Нарис Н. Калюжної «Музейна справа на Носівщині. Надія на небайдужих» у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Щодня, йдучи на роботу, ось уже майже два десятиліття минаю приміщення тепер вже колишнього музею. До певного часу, тут була навіть обнадійлива вивіска: «Музей не працює. Закритий на ремонт».

Хтось із мудрих колись сказав: немає у народу ціннішого скарбу, ніж його минувшина, історія, пам'ять. Берегти її, вивчати, шанувати — значить, жити повноцінним життям, рухатися вперед кожним своїм днем старанно виводячи чергову літеру в літописі Батьківщини. Вона і буде продовженням нерозривного, того, що одвічно єднає минуле і сьогодення — два береги, зв’язані однією рікою життя й далекі одне від одного, подібно небу і землі, й водночас нерозлучні у своїй сутності двох половинок єдиного цілого — майбутнього. Споконвіку так було — нові покоління продовжують справу батьків, дідів, прадідів, на їх плечах відповідальність за рідне місто, село, міцність його у скрутну хвилину.

Люди старшого покоління стверджують, що останні намагання тут щось поновити були мінімум років двадцять тому(!). Та й, створивши його ще в минулому столітті, організатори цієї благородної справи подбали про його відкриття і аж ніяк не про постійну роботу. Навіть людини, яка б займалась цією справою, фактично не було. Певний час, щоправда, працювала на громадських засадах, а потім ентузіазм згас.

Втім, тепер людям, які стояли біля витоків його створення, збирали експонати, треба подякувати бодай за те, що втілили в життя на тому рівні, який був, ідеї носівчан про власний осередок духовності та збереження історичних цінностей поколінь нашого краю. Щоб було, як в інших містах, куди повести гостей, продемонструвати історію розвитку свого краю, показати віхові події життя міста та його людей. Тільки в сусідів-ніжинців таких закладів кілька, і вони працюють...

На жаль, ні тоді, ні в часи політичних та економічних змін, свіжі вітри перемін не торкнулися цього скромного приміщення, як, власне, й не знайшлося господаря, відповідальної особи за його оновлення та реставрацію. Годі вже говорити про його роботу. Не буду стверджувати, як раніше, але останні п’ятнадцять — двадцять років він точно стоїть німим докором усім: і владі, і нам, носівчанам. Адже ніби й музей є, а піти нікуди. І скільки б ми не говорили про героїко-патріотичне виховання молоді, збереження пам’яток історії та культури тощо, — це все так і залишиться розмовами до того часу, поки ми не побачимо їх на власні очі. І боляче, що їдемо на різні екскурсії в такі ж села чи містечка, як Носівка, захоплено переповідаємо про їхні красоти, музеї, а свого ні нового створити не спромоглися, ні зберегти та примножити того, що зробили колись.

Колись давно в цьому будинку розміщувалася редакція нашої газети. А потім колектив редакції перемістили в нове приміщення по сусідству, а старе переобладнали під музей. Експонати для нього збирали школярі — учасники пошукових груп, дещо приносили місцеві жителі. На експозиціях цього невеличкого охайного музею не лише учні знайомилися з історією свого краю, його славетними людьми, проводили виховні години. Сюди із задоволенням приходили дорослі, щоб доторкнутися серцем до свого історичного минулого, з високості прожитих років переосмислити ті чи інші реальні життєві події. Може, не настільки повно, як того хотілося чи була така можливість, були представлені експозиції музею, може, не все вдалося зібрати його організаторам, проте він діяв, жив, ворушив пам’ять та виховував патріотичні почуття сотень носівчан, гостей міста, які тут в різний час побували.

А потім все змінилося. Не стало ентузіастів, скінчився ентузіазм і, відповідно, кошти. Поступово перестали приходити сюди відвідувачі. Видатний російський письменник та критик дев’ятнадцятого століття М.Г. Чернишевський сказав, що можна не знати тисячі наук і бути освіченою людиною, але не знати своєї історії може тільки людина розумово відстала. Важко не погодитися з цим твердженням. Адже жодну історію не перепишеш і не переінакшиш, як би того не хотілося обставинам, часу чи людям, які є її творцями. Добре це чи погано, але це відбувалося з нашими предками, в нашій країні, й ми повинні це сприйняти, як належне. Просто так було.

Чомусь пригадалися шкільні роки, коли ми з однокласниками та вчителькою Раїсою Анатоліївною Дудкою, згодом – Анатолієм Івановичем Буняком за експонатами музею вивчали історію, а з Валерієм Михайловичем Фурсою – приходили, вивчаючи географію. Скільки було позитивних емоцій, захоплення; вони пронесені через роки. Власне, не лише наш клас, а й інші в різні роки. Адже експозиція носівського музею починалася з далекого періоду сивої давнини, першої згадки про наш край, наше місто, 865-річчя якого ми цьогоріч відзначатимемо, - в Іпатіївському літописі. Посуд, найпростіші ткацькі верстати, предмети вжитку, знаряддя для обробітку землі та догляду за худобою, хатнє начиння й прикраси — все це залишилося не лише в пам’яті людей, передаючись від покоління до покоління, а й зайняло своє місце в експозиціях музею, вкотре підтверджуючи про справжнє покликання наших предків-ратаїв дбати про свій добробут.

Певно, не від хорошого життя мусили вони поміняти орала на мечі, іншу зброю, щоб нею боронити мирну землю, протистояти своїм гнобителям-поневолювачам. Суворо дивилися на нас із музейних стендів пожовклі від часу фотографії керівника партизанського загону в період громадянської війни, першого голови ревкому А. П. Хахуди, гартовані обличчя матроса з революційного крейсера «Богатир», учасника встановлення радянської влади на Носівщині В. А. Руденка, активістів Г. А. Зінченка, І. Ф. Медведя, М. Г. Крапив'янського, І. Г. Остапенка, Д. П. Макаренка. Рясніють красномовними заголовками сторінки «Селянської правди» того часу: «Козаки на Врангеля», «Як Антанта грабує Німеччину», «Рада Дій» — за торгівлю з Росією»... Життя продовжується...

А в наших селян — своя боротьба, на полях. Про неї пишеться на сторінках газети «Червона Носівщина» за 1920 рік: «З фронту сівби», «З лютого почав функціонувати цукровий завод», «Срібна медаль ВДНГ Пелагеї Магдич». А поряд — пожовкле фото, на якому молоді жінки вивчають матеріальну будову трактора.

Це в ті далекі часи на своїх дослідних ділянках знаменитий селекціонер М. І. Полякова вивела сорт високоврожайної поліської картоплі Юбель, а Т. О. Іващенко — цибулю Стригунівську-носівську, котра вирощувалася затим не лише в Україні, а й у Казахстані, інших республіках колишнього Союзу...

Однією з найтрагічніших сторінок в історії нашого народу є Велика Вітчизняна війна.

Про це не можна забувати, не можна мовчати. Щоразу, розповідаючи юним козарцям історію їх родоводу під час екскурсії по місцевому історико-краєзнавчому музею, його завідуюча Л. Ф. Харченко в кожній схвильованій оповідці про той чи інший експонат намагається якнайреальніше описати картини минулого, щоб молодь не тільки уявила, а й відчула небайдужим серцем тісну спорідненість зі своїми славними пращурами. Саме для цього й існують музеї, переконана Лідія Федорівна. Для цього півжиття віддала, відшукуючи найменші дрібнички духовної спадщини козарців, щоб по краплинці, фрагмент за фрагментом зібрати яскраву і правдиву мозаїку екскурсу в понад 450-літню героїчну історію рідного села. Про результати її старань, напевно, найкраще скажуть факти: на сьогодні козарський музей по праву вважається одним із кращих в районі. Нещодавно йому присвоєне звання народного. Зважаючи на нинішні соціально-економічні умови на селі, це справді найпочесніша нагорода за сили й енергію, безкінечне захоплення, які його засновниця вкладає в улюблену справу.

Життя не стоїть на місці, воно постійно удосконалюється, тому повинна розвиватися й музейна справа. На жаль, сьогодні в своїй глибинці музей практично застиг на місці — в невеличкому приміщенні кожен куток вже зайнятий експонатами, ряди яких хоч і повільно, але все ж поповнюються новими автобіографічними відомостями про видатних уродженців Козар. Все це — папір, котрий наші жителі бачили не один раз, а між тим на полиці пропадає унікальний відеофільм про козарську трагедію. Про апаратуру, щоб його показати мова навіть не йде, адже не в спромозі навіть придбати відповідний розчин для зберігання кіноплівки.

Та й взагалі давно вже «просить» музей капітального ремонту.

Це найважче, коли є бажання, але немає можливості. Був час Л. Ф. Харченко щодня оббивала пороги різних інстанцій, аби втілити свої задуми в життя, забуваючи про час, працювала, працювала... Де й сили тоді бралися. Нині не те вже здоров’я, вік. Прийшла пора передавати свою справу наступнику. Та де ж його взяти — такого, щоб душу вкладав у свою працю. Просто не можна в нинішній скрутний час на цій ниві по-іншому — музей повинен розвиватися, і стрічати нові ювілеї, нових гостей, берегти відгомін подій і людей, говорити. Вічною мовою пам’яті, непідвладної часу і забуттю.

Свого часу, буваючи в Червоних Партизанах, при нагоді завжди із задоволенням переглядала багаті, завдячуючи місцевому краєзнавцю, ветерану Великої Вітчизняної війни, директору цього музею М. О. Сірику, на жаль, вже покійному, експозиції цього періоду в місцевому музеї. На жаль, в носівському експонатів було небагато. Більше фотокопій знімків. А ще — Книга пам'яті, в якій зібрано відомості про наших легендарних земляків, котрі увічнили себе славним бойовим подвигом на фронтах Великої Вітчизняної, в партизанських загонах, у ворожому тилу, продовжуючи кувати нашу спільну перемогу. Тож, мабуть, знаменно, що в наступному залі музею якраз і зібрані відомості про відродження народного господарства, сміливий поступ промисловості, сільськогосподарського виробництва вперед, до наступних трудових перемог.

Федір Билименко, Марфа Зла, Віталій Скрипець, Михайло Гумен, Ганна Шпиг, Єфросинія Федорцова, Микола Сеник, Василь Губернатор, Олександр Погорілко... Багато хто тепер вже не знає імен цих та багатьох інших носівчан, справжніх героїв полів, ферм, виробничих цехів маслозаводу, «Побідиту». Як гриби після дощу, в райцентрі почали з’являтися стадіон та спортивний зал, в селах — житло та заклади освіти й культури, виростали цілі тваринницькі та житлові містечка з-під вправних рук райагробудівців.

А пам’ятаєте доярку-тритисячницю Тамару Степанівну Спашибу з колгоспу імені Калініна, династію ганнівських механізаторів Вальченків — Івана Андрійовича з синами Миколою та Іваном, механізовану ланку М. В. Білоуса з «Паризької комуни» з єдиною жінкою-механізатором — Раїсою Супрун, ланку овочівників Г.А. Голіка з колгоспу імені Горького? За свою самовіддану працю багато з них були удостоєні найвищих державних нагород, заслужили шану та повагу не лише серед односельців, брали участь в багатьох державних форумах та виставках.

Зібрані в експозиціях музею й сторінки історії культурного життя району, його спортивна гордість. Держанівський, Червонопартизанський та хор районного будинку культури брали участь в телефестивалі «Сонячні кларнети»…

На жаль, про все говорю у минулому часі, бо на сьогодні в Носівці музею нема, і судячи з усього вже й не буде. Бо навіть те занедбане приміщення, з існуванням якого бодай жевріла надія на відродження такого важливого закладу у місті, за останні роки, коли в приміщення фактично з'явився господар, — канула в Лету. А ота вивіска на приміщенні районного музею: «Ремонт. Музей не працює». А внизу ще один, написаний, впевнена, кимось небайдужим: «А він і не працював» - стала докором усім нам за байдужість і неспроможність змінити у своїй свідомості ставлення до вічних цінностей.

А й справді, останні років двадцять у нашому місті музейна справа, будемо відвертими, в загоні. Існування приміщення, де були цінні експонати — це одне, але ж те, в якому стані вони зберігалися, в роками не опалюваному приміщенні, не реставрувалися і, найголовніше, що вони були недоступні відвідувачам. Вважай, ціле покоління молоді вам скаже, що в нашому місті ніякого музею немає.

А ось у Козарах є, туди навіть на екскурсію їздять і захоплено розповідають про побачене, і в Червоних Партизанах також, хоч неодноразово потерпали приміщення від нечистих на руку «відвідувачів». Зрештою, факти переконують, що відсутність чи наявність подібного закладу — справа небайдужості і, якщо хочете, одержимості людини чи групи людей, для яких створення музею, збір і збереження старожитностей, огрому фото, історичних фактів, документів стало справою життя. Так, у Козарах є Лідія Федорівна Харченко. Ця жінка справжня берегиня, і все, що зроблено у кімнатах історико-краєзнавчого музею у цьому селі, — справа її рук і неспокою її серця. Червонопартизанцям пощастило з Миколою Олександровичем Сіриком, який до останнього подиху найбільше переживав за свій музей, бо це було його дітище. Був свій музей хліба, який потім вималювався у краєзнавчий і в Шляхіллічівській школі, яким опікувалися вчителі місцевої школи Валентина Іванівна Костюк та Лідія Іванівна Борис, директор цього закладу Ольга Іванівна Новик.

Все це наштовхує на думку, що, за великим рахунком, ми не маємо морального права говорити, що музейна справа в районі загубилася. Адже поки шукали господаря музею, відповідальних за приміщення, експонати, в багатьох навачальних закладах району, завдяки місцевим ентузіастам збиралися десятки, сотні експонатів, що лягли в основу створених музейних кімнат і справжній музеїв у навчальних закладах.

Вже не секрет, а, скоріше, сучасна закономірність, що за відродження духовності і створення музеїв беруться саме педагоги, які за покликом серця йдуть по життю сівачами. Кожен з них – пошуковець і патріот з великої літери, люди, які присвятили ціле життя цій справі.

В Носівці також були подвижники музейної справи. Передусім, І. Я. Буняк, який, власне, і створив музей, обладнав разом з однодумцями кімнати, експозицію. Та чи міг він уявити, що настане час, коли не збиратимуть, а знову розкидатимуть каміння? Для чого і заради чого?

На щастя, у нашому місті ніколи не бракувало людей небайдужих, справді закоханих у музейну справу. І навіть усвідомлюючи, що відкриття такого закладу — справа непроста, і, можливо, далека від реальності, продовжували збирати майбутні експонати. Так відбувалося завжди. І в цій благородній справі ще неоцінений вклад вчительства. Кажу неоцінений, бо саме представники цієї професії чи не найбільше вболівали за народження музею, можливо, навіть через те, що вчитель розумів, який вплив має такий заклад на учнів, тим більше, якщо він функціонує в навчальному закладі.

Пригадуючи одну з розповідей учительки історії, старійшини районного вчительства М. К. Шовкун, в пам’яті спливають прізвища людей, завдяки яким народжувався цей заклад у повоєнні, надзвичайно непрості роки, коли навіть розмістити зібрані експонати було ніде, бо класів не вистачало для навчання, не говорячи про музей. Але вчителі працювали, збирали і берегли, сподіваючись, що настане час, коли кожен експонат знайде своє місце в експозиції. І він настав, бо за це вболівала ціла когорта небайдужих. Ці прізвища живуть у нашій пам’яті, хоча земний шлях цих людей вже завершився: під керівництвом тодішнього завідуючого районною бібліотекою І. Я. Буняка працювали вчителі О. Г. Оксимець, А. П. Скрипець, Г. Г. Рогоза, О. Ф. Бондаренко, І. І. Василенко, Г. Ф. Прокоп'єва, інші.

З нового покоління подвижниками цієї благородної справи стали А. І. Буняк, В. М. Фурса, В. Г. Побрусило, які кожен доклали старань, професіоналізму, неспокою і великого бажання створити справді потрібну і важливу справу — народження музею.

З часу задумів до його народження творці пройшли довгий шлях. Із спогадів вчителя історії Марії Кирилівни Шовкун:

«Я приїхала до Носівки в 1946 році. Через рік влаштувалася вчителювати в середню школу № 1. Це були важкі повоєнні роки, але всі установи і підприємства працювали без перебоїв. Наша школа тоді розташовувалася у трьох старих приміщеннях. Місця було замало, тож працювали у дві зміни. Плюс до цього була ще вечірня школа. Багато вчителів і випускників не повернулися з горнила війни і вже тоді ми, вчителі і учні, влаштовували зустрічі з учасниками бойових дій, з рідними тих, хто навчався в нашій школі до війни і загинув за Батьківщину. Збирали фотографії, оформляли стенди, куточки бойової і трудової слави, альбоми, які зберігалися у бібліотеці і в піонерській кімнаті. Музей був вкрай необхідний. Але за таких умов тісноти не знаходилося для нього бодай малесенького приміщення.

Ішли роки, до нашої задумки долучалися нові учні, а випускники вже самі ставали прославленими людьми, гордістю школи і заслуговували, аби їх фото прикрашали стенди і альбоми. І ми збирали ці фото, нагороди і листи ветеранів. Тобто, мрія про відкриття музею ніколи не старіла.

Неоціненну роботу по збору і вивченню історичного минулого рідного краю зробив випускник нашої школи, а згодом завідуючий районною бібліотекою Іван Якович Буняк. Завдяки його неспокою, мав багато соратників у цій важливій пошуковій діяльності, які зібрали багатющий матеріал по вивченню Носівки: речі побуту, ручного ремесла, одяг, фотографії, документи. Все це охайно зберігалося. Але за відсутністю окремого місця частину експонатів (а їх 177) довелося передати в районний музей, який на той час почав діяти. Частина експонатів чекала свого часу і зберігалася у вчителів.

Нарешті час наблизився. При відкритті нової просторої добудови школи директор Л. І. Сліпченко виділила для музею дві кімнати. Справа стала, як мовиться, за найголовнішим кроком — оформленням, систематизуванням експонатів. Власне, самим процесом його народження. За цю кропітку роботу із задоволенням взялися вчителі історії та географії Анатолій Іванович Буняк та Валерій Михайлович Фурса. Вони обидва випускники нашої школи і все, що у ній є і відбувається, для них рідне з дитячих років. В помічники до ентузіастів викликались всі працівники школи, багато учнів.

Носівська середня школа №1 якраз готувалася до святкування свого 130-річчя. Довелося вести обширну пошукову діяльність. І Анатолій та Валерій (дозволю собі їх так величати по праву старшого колеги), виховані на кращих сімейних традиціях обов'язковості та високої порядності, на «відмінно» справилися із цим складним завданням. Значну частину експонатів поповнили ми, вчителі історії, учителька-ветеран Г. Ф. Прокоп'єва, дещо зібрали учні.

Відкриття музею відбулося в день святкування 130-річчя школи. Перерізали стрічку в присутності багаточисленної маси гостей, безперечно, його обидва творці. З нетерпінням хотілося всім пройтися кімнатами, оглянути експонати, які повертали в далеке минуле і дихали свіжістю сучасності. Всім наш музей сподобався.

В першій кімнаті музею відтворене історичне минуле міста. Серед експонатів привертають увагу прядка, гребінь, днище і одяг, який носили носівчани в давні часи. В другому залі всі експозиції присвячені історії школи. Численні масові фотознімки можна назвати галереєю. Привертають увагу стенди «Вони захищали Батьківщину» та « Гордість нашої школи», на якому фото професорів, докторів, кандидатів наук, лауреатів, артистів, співаків. Вони дійсно гордість нашої школи. І не тільки її, а й всього міста і району. Ніхто, сподіваюся, не відмовиться упізнати у них своїх земляків».

До розподілу першої міської школи на школу і гімназію, коли і колектив вчителів, і експонати були спільні, музей відкрився у двох кімнатах нинішньої гімназії. Після реорганізації і розподілу цих двох навчальних закладів, адміністрація першої школи поставила собі за мету створити музей. Тим більше, що підстава для цього була неабияка: на порозі — 140-річний ювілей закладу. Оскільки нинішній директор першої школи Світлана Дубовик за фахом історик, поставила за мету зробити подарунок школі не лише перед собою, а й перед колегами, батьками, спонсорами. І, завдячуючи всім, напередодні ювілею музей з трьох кімнат таки народився. Цьому передувало кілька років кропіткої праці, нервів, фантазії і творчості всіх, хто так чи інакше був причетний до народження музею. А далі— його урочисте відкриття, червона стрічечка і... знову пошук, знову поповнення, покращення, осучаснення, участь школи у різноманітних акціях і проектах, де належно оцінено роботу колективу.

Безперечно, створення музею — справа колективна і вимагає не лише великого бажання, а й знань, умінь, великого творчого потенціалу і в збирачів старожитностей, і в упорядників.

Першій міській школі пощастило і з тими, й з іншими. І в результаті до 140-річного ювілею школа отримала подарунок на роки — музей із трьох кімнат. Сюди справді хочеться повернутися, бо за коротку екскурсію важко осягнути стільки інформації, історичних даних, зібраних у кожному документі, фотографії, речі.

Перший експозиційний розділ подає експонати часів Великої Вітчизняної війни. Тут представлені зброя, боєприпаси, патефон, солдатська валіза, каски, солдатська форма, нагороди та відзнаки наших земляків, прапор тощо. Оформлено стенди героїко-патріотичної тематики: «Дзвони пам’яті» (до роковин Голодомору 1932—33 років), «Пам’яті Миколи Кушнірова» (випускника школи, який загинув при виконанні військового обов’язку), «Вчителі — учасники Великої Вітчизняної війни», «Земляки — Герої Радянського Союзу», «Подвиг живий і вічний» (випускники школи, котрі загинули в боях за Батьківщину), «Афганістан — ти вічна рана», «Партизанськими шляхами».

Другий розділ має назву «Історія моєї школи» і містить експонати шкільної тематики від часу її створення до нинішніх часів. Це і фотоматеріали, учнівські зошити, класні журнали, грошові знаки різних років, табелі заробітних плат, нагороди вчителів та учнів, телефон директора, шкільна друкарська машинка, арифмометр, шкільна парта, чорнильниця, пера, піонерський барабан, бюст Леніна, дзвоник ще церковно-парафіяльної школи, книги, авторами яких стали випускники школи, шкільна форма радянського періоду, сучасний герб та гімн школи, макет шкільної будівлі тощо. У цій кімнаті оформлено стенди з історії навчального закладу з історії в сучасність, «Видатні випускники», «Шкільні педагогічні династії».

Наступний розділ — українська світлиця – стилізовано відтворює побут української родини ІІ половини ХІХ століття. Тут зосереджено експонати з історії культури українського народу: дідух, образи, божник, стіл з вишитою скатертиною і пасхальними атрибутами, лави з самотканими рушниками, мисник з глиняним посудом, колиска, скрині з одягом, прядка, жіноче вбрання, вишивані рушники різних часових періодів та технік виконання, домоткані половики, предмети домашнього вжитку. І, безперечно, яка ж українська світлиця без розмальованої печі з вишитими подушками. Все, як колись у наших дідів та прадідів. Разом з тим у сучасників є прекрасна нагода прилучитися до історії, зупинити її мить у кожній з кімнат музею, де за найменшим експонатом — ціле життя, доля, епоха поколінь.

І це прекрасно, що є такі заклади, куди можна запросити не лише учнів на урок історії чи народознавства, а й заїжджих гостей чи земляків; в тому чи іншому експонаті впізнати знайомі обличчя, речі, роботи. Адже збереження пам’яті, увіковічення історії саме в таких закладах, як музей, — це, передусім, благородна і потрібна, хоч дуже кропітка праця. Але вона неодмінно поціновуватиметься нащадками, які одного разу скажуть уже своїм дітям: «Ходімо в музей моєї, нашої рідної школи...».

Ще одним подвижником музейної справи на Носівщині був директор міської третьої школи, колишній очільник районної ради ветеранів Олександр Андрійович Хоменко. Будучи за фахом істориком, він втілив в життя ідею, яка жила в його серці багато років. Очолюючи не одне десятиліття школу на Вербовій околиці міста, він став одним з перших педагогів, хто в навчальних закладах району створив музей. Експонати збиралися гуртом. Активну участь у цій справі брали різні покоління педагогічного колективу, учнів, батьків. Зрештою, хоч і все звично робилося толокою, організація музею Великої Вітчизняної війни в приміщенні школи була не лише непростою, а й дуже відповідальною. З огляду навіть на тодішню політику, причетність О. А. Хоменка до партії, музей витримано у високих патріотичних рамках, де від першого до останнього експонату проходить ідея збереження правди про війну і велику Перемогу народу над фашизмом.

Тепер батькову справу продовжує донька, Надія Олександрівна, не лише очолюючи колектив педагогів цього ж навчального закладу, а й долучаючись до справи, яку започаткував, створив, зберіг впродовж всього свого довгого життя її батько.

Незважаючи на неприглядну ситуацію в музейній справі в останні роки, ми маємо віддати належне тим, людям, які горіли цією справою, зробили багато, аби ми, сучасники, мали нині можливість на кого рівнятися. Це ціла плеяда земляків, які заслуговують на нашу повагу, пошанівок і вдячність за те, що присвятили якусь частину, а то і все життя збиранню, збереженню експонатів, які згодом посідали своє чільне місце в музейних кімнатах школи, села чи міста. І то вже наш з вами сором, що не змогли вберегти, зупинити руйнацію, яка в хиткий час перемін, найбільше чомусь зачепила духовне. Я переконана, що в усі часи були і є люди, які вміють розпізнавати в житті головне. І якраз пам’ять про минуле, наша історія – це одна з найвагоміших складових морального здоров’я нації.

Звичайно, це прекрасно, що навчальні заклади мають свої музеї. Є що продемонструвати в Козарах та Червоних Партизанах, де створені завдяки неспокою та титанічній роботі берегині Л. Ф. Харченко та незабутнього М. О. Сірика, справжні осередки історії цих сіл, однак все потребує і догляду, і реставрації, зрештою, експонати повинні перебувати у відповідних умовах. І найбільше болить те, що місто, маючи не лише давню, героїчну і колоритну історію, не має, по суті, закладу, де можна було б її відслідкувати.

Разом з тим в нинішній непростий час, ми маємо чимало прикладів відродження духовності: будуються та відкриваються церкви, пропагується глибше ознайомлення та вивчення історії рідного краю в навчальних закладах, підтримується збереження пам’ятників тощо.

Вже настав час збирати каміння. І час будівничих не переставав бути актуальним і модним завжди. Жаль, що в суспільстві просто бракує сили перемогти в собі матеріальне, усвідомивши серцем і розумом всю глибину думки, що не хлібом єдиним живемо…

Н. Калюжна

Див. також

• Володьководівицький історико-краєзнавчий музей
• Історико-краєзнавчий музей при Носівській школі № 3
• Козарський історико-краєзнавчий музей
• Мринський історико-краєзнавчий музей