Буняк Євдокія Василівна

Євдокія Буняк

Євдокія Василівна Буняк (народилася 20 лютого 1919 року в селі Селище) — педагог, працювала директором Селищанської школи.

Життєпис

Автор: Кунтиш Людмила Іванівна, дочка Євдокії Буняк

В 1934 році закінчила Селищанську семирічну школу і цього ж року вступила до Ніжинського педтехнікуму, який в 1935 році був частково переведений до Новгородсіверська і частково до Прилук.

Євдокія Василівна: у верхньому ряду четверта зліва направо, ще учениця

В 1937 році закінчила Прилуцьку педшколу і одержала направлення до Носівського РВНО. З 15 серпня 1937 року Носівським РВНО була призначена у Селищанську семирічну школу на посаду вчителя I-IV класів. В 1939-1990 викладала мову і математику в 5-6 класах за сумісництвом.

В числі вчителів, четверта зліва направо, в центрі

В Селищанській семирічній школі працювала до окупації села, яка тривала з 12.09.1941по 13.09 1943. В період окупації до травня 1943 року працювала в сільському господарстві. З 17 травня 1943 року була бійцем в партизанському загоні «За Батьківщину». Як опинилась там? Нічний стук партизанів у вікно, переховування радіоприймача, постачання партизанів хлібом…

Ось як писав про це учасник партизанської боротьби В.Й.Шевчук у статті «Голос великої землі», що надрукована була уже в повоєнні роки районною газетою:

«Йдучи в ліс партизани взяли з собою радіоприймач, але недовго користувалися радіозв'язком, бо незабаром вийшли з ладу живильні батареї. На допомогу прийшло подружжя Єсипенків – Сава Іванович та Євдокія Василівна. У них в Селищі був власний радіоприймач. До того ж будинок Єсипенків був нашою явочною квартирою.»

Пішли чутки і по селу: в когось бувають партизани. Підозри сусідів, серед яких були поліцаї, та тривожна заява «лісових гостей» про те, що їх помітили, змусила подружжя вночі перебратися до лісу.

За участь в одній із бойових операцій по знищенню поїзда Євдокія Василівна була удостоєна медалі «За відвагу», яку вручили їй вже в 1960-х роках.

Довгожданного вересневого дня 1943 року, коли фашистів було вигнано з рідної землі, загін «За Батьківщину» пішов на з'єднання із загонами С. А. Ковпака, вона повернулась з чоловіком у село налагоджувати роботу школи, вчити і виховувати дітей.

Ще з жовтня 1943 року Носівським РВНО Євдокія Василівна Єсипенко була призначена на посаду вчителя української мови та літератури в 5-6, а з квітня 1947, після смерті чоловіка Єсипенка Сави Івановича, директором Селищанської 7-річки. З 1 вересня 1946 року вступила до Ніжинського педінституту ім. М. В. Гоголя (заочно) на літературно-мовний факультет і в 1951 році успішно склала встановлені державні іспити і отримала звання вчителя 5-10 класів середньої школи по спеціальності українська мова та література.

Познайомилась із зав. військовим відділом Носівського райкому партії Іваном Гордійовичем Буняком. Побрались і пішли діти. Їх четверо у сім'ї Буняків.

З 1 квітня 1949 року була викладачем Носівської 7-річної школи №6, яка на той час знаходилася в приміщенні, де згодом розмістили СЮТ, а школу №б об'єднали з школою №5, опісля, короткий період викладала свій предмет у Носівській школі №7

(детальні документальні підтвердження щодо періоду роботи в зазначених Носівських школах в нашому сімейному архіві не збереглись) (фото періоду проживання і роботи в Носівці)

на фото: в центрі Євдокія Василівна, зліва від неї – чоловік Буняк Іван Гордійович, справа: Рикунич Микола Павлович, троюрідний брат Буняків та Михайло Гордійович Буняк

З січня 1955 року у зв'язку з направленням чоловіка на посаду голови колгоспу в с. Селище, Євдокія Василівна (тепер уже не Єсипенко, а Буняк) повертається в Селищанську школу на посаду завуча та викладача української мови та літератури.

З 14 липня 1962 року по 1976 р. обіймала посаду директора Селищанської школи.

Євдокія Василівна працювала з повною віддачею. За успіхи в навчально-виховній роботі в 50-х рр. Була нагороджена медаллю «За трудову доблесть».

Любили і поважали директора вчителі, бо і похвалити за досягнуте не забуде, і тактовно зауваження зробить за недоліки на уроці. А роботу свою добре знала, бо за життя довелось і математику й фізику викладати, і майже всі науки, що вивчались в школі, хоч сама по спеціальності філолог. Життєрадісна, вона завжди вселяла спокій і впевненість. І колектив був вдячний їй за це. На уроках ніколи не підвищувала голосу, а діти слухали.

43 роки свого життя Євдокія Василівна трудилась на улюбленій роботі і весь час була впевнена, що кращої, ніж ця, не знайдеш. Багато сили, енергії, любові було віддано учням, але найціннішим скарбом для неї були ми, її діти: Свєта, Люда, Таня і Саша.

Померла Євдокія Василівна в останній день 1995 року, проживши неповних 77 літ.