Бережняк Тамара Андріївна

Примітки

Тамара Бережняк

Тамара Андріївна Бережняк (дівоче прізвище Маслюк, народилася 20 квітня 1944 в селі Лемешівка Яготинського району Київської області) — працювала вчителькою української мови та літератури в Носівській середній школі № 1 з 1990 року.

Народилася в сім'ї службовців. По закінченню війни, батька перевели працювати зоотехніком в село Світанок Ніжинського району Чернігівської області. В селі Світанок, Тамара пішла у перший клас Щорської початкової школи. Продовжила здобувати освіту у Яхнівській 8-річці Монастирищенській середній школі Ічнянського району. Після школи вступила в Прилуцьке педучилище. По його закінченні одержала направлення на роботу у місто Дніпропетровськ, де вступила до Дніпропетровського державного університету на факультет укр.мова та література. Після закінчення університету, працювала вчителем укр.мови та літератури у Щорській 8-річній школі. В 1989 році, переїхала до міста Носівка Чернігівської області. З 1990 року, працювала працювала вчителькою укр.мови та літератури в Носівській середній школі №1. У 1994 році вийшла на пенсію.

Має двох синів - Бережняк Микола Павлович 1972 р.н, та Бережняк Юрій Павлович 1976 р.н.

Має трьох онуків - Бережняк Євгеній Миколайович 1993 р.н, Бережняк Юлія Юрівна 2001 р.н та Бережняк Максим Юрійович 2007 р.н.

Захоплення - написання авторських віршів.

                         Музей дружби (1987)

Є музей в селі Світанок, в очі він мені давно впадає

Про єднання двох народів Ось він що розповідає

Українці і словаки поріднились назавжди

Разом землю боронили від напасті та біди

На чернігівщину з Праги воювати подались

Гарні хлопці чорноброві, що трудилися колись

І життю вони раділи і кохатися хотіли

Воювати ти не хотіли, не хотіли довелось

О двадцятій у Прилуки друзі чехи прибули

Та на Ніжин по маршруту далі курс собі взяли

О півночі поїзд рушив, зник у темряві густій

Але мусив зупинитись, починався знову бій

Літаки мов зграя птахів із-за лісу потяглися

Розсипати смерть і горе вони знову узялись

Щось страшне тоді творилось у повітрі й на землі

Чувся стогін плач і зойки і текли річки крові

Хтось строчив із кулемета, хтось сусіда рятував

Хтось поранений смертельно, важко дихав і стогнав

І не можна підібрати влучних, поточних слів таких

Щоб правдиво змалювати всю картину мук людських

Відбомбившись чорні круки полетіли в інший край

Де іще життя буяло, золотився урожай

І тоді на поле бою поспішили із села

Але всі були вже мертві, смерть зв'явила всіх взяла

І поклонявшись над ними, понесли їх у село

І останки поховали, як зробити слід було

А невдовзі із граніту, люди пам'ятник звели

Шанували вони чехів, що в селі в них полягли

Час ішов, усе мінялось, поміняли і граніт

Обеліск біля музею в квітах, туях вже стоїть

І щороку на дев’яте, перемоги славний день

Їдуть гості і солдати і співають всі пісень

Грає музика в колонах, ветерани й учні йдуть

До підніжжя обеліска живі квіти всі кладуть

Так шанують в нас загиблих, пам'ятають у віках

Тих, хто щастя сьогодення нам виборював в боях