Відмінності між версіями «Кияниця Василь Васильович»

Матеріал з Енциклопедія Носівщини
Рядок 1: Рядок 1:
 
{{Однофамільці|Кияниця}}
 
{{Однофамільці|Кияниця}}
−
[[Файл:Василь Кияниця.jpg|міні|Василь Кияниця]]
+
[[Файл:Василь Кияниця 2.jpg|міні|Василь Кияниця]]
  
 
'''Василь Васильович Кияниця''' ([[14 березня]] [[1950]], м. [[Носівка]] — [[1 квітня]] [[2023]], м. [[Носівка]]) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор [[Носівська станція юних техніків|Носівської станції юних техніків]] (з 1972). Депутат [[Носівська міська рада|Носівської міськради]] з початку 1990-х. Також є [[ФОП Кияниця Василь Васильович|фізичною особою-підприємцем]].
 
'''Василь Васильович Кияниця''' ([[14 березня]] [[1950]], м. [[Носівка]] — [[1 квітня]] [[2023]], м. [[Носівка]]) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор [[Носівська станція юних техніків|Носівської станції юних техніків]] (з 1972). Депутат [[Носівська міська рада|Носівської міськради]] з початку 1990-х. Також є [[ФОП Кияниця Василь Васильович|фізичною особою-підприємцем]].
Рядок 41: Рядок 41:
  
 
== Педагог-новатор ==
 
== Педагог-новатор ==
 +
[[Файл:Василь Кияниця.jpg|міні|Василь Кияниця]]
 +
 
В.&nbsp;Кияниця проявляє себе як педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських виданнях. Він є автором понад п'ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі «Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції», котра була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві «Радянська школа» в 1988 році і діє по сьогоднішній день<ref>Збірник МО УРСР.&nbsp;— 1988.&nbsp;— №&nbsp;24.&nbsp;— С. 3—27</ref>.
 
В.&nbsp;Кияниця проявляє себе як педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських виданнях. Він є автором понад п'ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі «Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції», котра була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві «Радянська школа» в 1988 році і діє по сьогоднішній день<ref>Збірник МО УРСР.&nbsp;— 1988.&nbsp;— №&nbsp;24.&nbsp;— С. 3—27</ref>.
  

Версія за 08:26, 1 квітня 2023

В Енциклопедії Носівщини є статті про інших людей з прізвищем Кияниця.
Василь Кияниця

Василь Васильович Кияниця (14 березня 1950, м. Носівка — 1 квітня 2023, м. Носівка) — педагог, спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту СРСР, суддя всесоюзної категорії, відмінник освіти УРСР (1981) та України (1997), директор Носівської станції юних техніків (з 1972). Депутат Носівської міськради з початку 1990-х. Також є фізичною особою-підприємцем.

Родина

Василь Кияниця з батьками. Перший раз у перший клас. 1 вересня 1957

Батько: Кияниця Василь Сергійович (1919—1995) — учасник Німецько-радянської війни з 1941 по 1945, механізатор колгоспу ім. Енгельса, кавалер орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора».

Мати: Кияниця Анастасія Іванівна (1928—2005) — телефоністка Носівського вузла зв'язку з 1943 по 1990.

Освіта

  • Носівська ВШ № 7, СШ № 1,
  • Київський радіомеханічний технікум (1967—1970),
  • Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т. Г. Шевченка (1975—1980)

Ще в шкільні роки Василь Кияниця понад усе любив фізику та технічну творчість, за що завдячує своїм першим вчителям П Є. Репеті, З. Ф. Харченко, Г. Ф. Солошенку, Г. М. Шульзі, М.І Гончар. В старших класах захопився радіоконструюванням. Тоді, у середині 1960-х років, Василь немало здивував однокласників, власноруч сконструйованим та виготовленим кишеньковим радіоприймачем.

Читаючи радіолітературу, В. Кияниця все більше поринає у світ радіоаматорства. В 17 років він отримує дозвіл на власну радіостанцію. Власноруч виготовляє її, і вона виявляється першою діючою аматорською радіостанцією в Носівці.

Кар'єра

Після служби в армії (1972) В. Кияниця працює на Київському радіозаводі[1], а потім переходить у щойно створену в Носівці районну станцію юних техніків (СЮТ) і призначається її директором. За короткий час організовує відбудову приміщень, встановлення обладнання, налагоджує роботу гуртків.

1973 року створює при СЮТ аматорську радіостанцію колективного користування, навколо якої об'єднує учнівську молодь міста з числа тих, хто захоплювався радіоаматорством.

Поступово Носівська радіостанція стає відомою в Україні, Радянському Союзі і за його межами. Записи кличних сигналів з поліської Носівки з'явились в апаратних журналах тисяч радіоаматорів в понад 200 країнах світу. Про успіхи юних радистів з Носівки пишуть газети «Комсомольская правда», «Советский патриот», «Молодь України», «Радянська освіта», «Патріот Батьківщини», журнали «Радіо», «Знання та праця», інші видання.

Вихованці Носівської СЮТ перемагали у всесоюзних та всеукраїнських змаганнях і чемпіонатах.

Громадський діяч

Суддя всесоюзної категорії Василь Кияниця відкриває чемпіонат України з радіоспорту на 15-тисячному стадіоні «Каскад» у Рівному (1988 рік). Фото з книги «Славні імена Носівщини».

В. Кияниця був відповідальним секретарем федерації радіоспорту України (1987—1995), членом редколегії всеукраїнського журналу «Радіоаматор» (1993—2000). Очолював обласну федерацію радіоспорту, республіканську колегію суддів по спорту. Взяв участь в суддівстві більш як 120 змагань, включаючи чемпіонати СРСР і ряд міжнародних. Входив до десяти найкращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі.

Будучи визнаним фахівцем з радіоспорту, неодноразово призначався старшим тренером збірних команд України для участі у всесоюзних змаганнях та чемпіонатах СРСР.

З 1987 року по 1995 рік (три терміни поспіль) обирався відповідальним секретарем федерації радіоспорту України, яка налічувала тоді у своїх лавах понад 90 тисяч радіоаматорів (з яких понад 70 відсотків була шкільна молодь). Після голови федерації ця посада вважалася другою в радіоаматорській ієрархії нашої держави. За визнанням багатьох провідних фахівців, В. Кияниця на цій посаді зробив значний внесок у вітчизняний радіоаматорський рух. На юнацькому чемпіонаті в Грозному, на Чемпіонаті Союзу в Калузі, на Всесоюзній конференції радіоаматорів у Москві[2] Василь Кияниця пропагував технічну творчість і боровся проти всього, що заважало її розвиткові.

Як головний суддя проводить десятки обласних і республіканських змагань школярів з технічних видів спорту. Входив до десяти найкращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі (1989)[3]. Отримує звання «Суддя республіканської категорії», а потім — «Суддя всесоюзної категорії».

Педагог-новатор

Василь Кияниця

В. Кияниця проявляє себе як педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських виданнях. Він є автором понад п'ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі «Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції», котра була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві «Радянська школа» в 1988 році і діє по сьогоднішній день[4].

В. В. Кияниця неодноразово залучався до розробки керівних документів про позашкільні установи. Він був одним із співавторів «Положення про станцію юних техніків» 1988 року. У 1992 році Василя Васильовича запрошують до складу редколегії всеукраїнського журналу «Радіоаматор» на сторінках якого він започаткував «Історію радіоаматорства в Україні», веде розділ для початківців.

Окремі роботи:

Політик

Працюючи директором СЮТ, В. В. Кияниця 8 років був секретарем первинної партійної організації районного відділу освіти, однак публічно вийшов з КПРС ще до її заборони у 1991 році. Жителі прилеглих до станції юних техніків вулиць, знаючи Василя Васильовича як думаючу, дійову і принципову людину, неодноразово обирають його депутатом Носівської міської ради. В усіх скликаннях очолює комісії з правових та соціальних питань, виступає з ініціативами. З його іменем пов'язують зміну назв частини вулиць Носівки, котрі уособлювали символи більшовизму.

Василю Васильовичу притаманна активна життєва позиція. Впродовж усіх років він, щиро вболіваючи за долю позашкільної роботи з дітьми, пише до міністерств, центральних комітетів, депутатів, комісій, листується з однодумцями, друкується в пресі, виступає з ініціативами[5].

Депутат Носівської міськради з початку 1990-х[6], депутат Носівської міської ради 7 скликання.

25 жовтня 2020 обраний депутатом Носівської міської ради 8 скликання від політичної партії «Рідний дім». На час виборів — пенсіонер.

Слово до виборця

Джерело: https://www.facebook.com/vasilvas.nosivkasyut/posts/2843827659163779, 23 жовтня 2020

Я, Кияниця Василь Васильович, народився і живу все життя в Носівці. Школа, радіомеханічний технікум, армія і з 1972 року Носівська СЮТ роботі у якій присвятив все життя. Без відриву здобув вищу освіту. Як працював і які успіхи колективу й вихованців - знають не тільки в Носівці, а й в усій Україні. До останнього моменту звідусіль наші успіхи називали унікальними. Тільки не в Носівці…

Як корінний житель, люблю наше місто. Документую його історію, фотографую місця, події, людей і висвітлюю це в популярних носівських групах в інтернеті. Іноді ділюся спогадами із земляками про минуле Носівки. З 2013 року веду сайт "Носівська СЮТ", сторінку СЮТ у ФБ. Звісно, безкоштовно, на ентузіазмі, як кажуть.

Маю досвід депутатської роботи. Не вихваляюсь, але не варто й замовчувати, що саме з моїх перших депутатських ініціатив були висипані і асфальтовані вулиці Авіації і Перемоги, які вели до СЮТ. Пізніше, з моїх ініціатив Носівка позбувалась комуністичної символіки і ідолів, розплутувалося павутиння мобільних операторів, знаходилося порозуміння між перевізниками і пасажирами, коли перші страйкували. І сьогодні до роботи, чи магазинів багато хто йшли асфальтівкою між п’ятиповерхівками, яку я довго «пробивав» перед владою і був почутим. До багатьох будинків носівчан увійшов і став звичним швидкісний інтернет від ЮА-сіті (UАcity). і вже ніхто й не задумується звідки він в Носівці. Гордий, що моя ініціатива тоді знайшла підтримку в його власника Олександра Андрійченка. Хоч, як з'ясувалося, була прихована величезна протидія від місцевого монополіста. Подолали. Не вихваляюсь, але це приклади депутатської роботи від якої користь багатьом.

В останньому скликанні не зробив нічого, навіть СЮТ не зберіг. Бо прийшов у міську раду від Олександра Кодоли і волею виборців опинився у меншості. Ні мій досвід, ні знання, ні вміння не стали переконливими для правлячої більшості від «Нашого краю». Із 26-ти депутатів їх було більше половини. Голосуй, не голосуй, виступай, не виступай, переконуй, не переконуй – вони проголосують так, як їм сказали, чи самі вирішили. Ні, згадав таки. В останньому скликанні мені один раз вдалося переконати більшість, щоб встановлені учням премії за видатні досягнення, поширювалися й на вихованців позашкільних закладів.

І ще штрих. Я вперше став депутатом, у зрілому віці. Мав досвід, знання, розуміння устрою місцевого самоврядування. Знав багатьох і мене знали багато. Завдяки успішній роботі і успіхам у спортивній підготовці шкільної молоді, участі в носівських подіях 1991 року я мав певну популярність. А що відбувається зараз? Я не проти молоді, я все життя працював із молоддю, але… Потрапляючи в депутати в 20-річному віці можна робити тільки одне – дивитися, як голосують інші і тягнути за ними свою руку. Партійним вожакам саме такі й треба. А чи треба виборцям, які голосуючи за депутатів покладають на них певні надії?

Останнім часом в Україні система місцевих виборів така, що у депутати можна йти тільки через потрапляння у списки політичних партій. Я вибір партії (вірніше, партія запропонувала мені) зробив усвідомлено. Після декількох відвідувань Чернігова в останній час. Це місто у якому я вчився в інституті, жив тижнями, тренуючи спортсменів, бував на семінарах, нарадах, конференціях. Це місто, яке я добре знав усе життя – воно розквітло, воно ніби стало іншим. Ті ж будинки, ті ж вулиці і підземки, парки і сквери… Але якими вони стали! Значить можна, подумалося. Треба вміти і мати волю, щоб із обласного центру, що теліпався в кінці другої половини всіх рейтингів міст, зробити таку красу. Всього за п’ять років! І подумалося: от які можуть бути результати при вдало обраній місцевій владі! Й позашкільні заклади у Чернігові не закривають, щоб щось зекономити. Навпаки, відкривають. Так і прийшов до «Рідного Дому».

Про родину у якій я виріс: https://www.facebook.com/groups/628795813914575/permalink/1982420655218744/

Про школу, у якій навчався: https://www.facebook.com/vasilvas.nosivkasyut/posts/2064558643757355

Про мене: https://uk.wikipedia.org/wiki/Кияниця_Василь_Васильович

Журналіст-публіцист

Василь Кияниця займає активну громадянську позицію: виступає на зібраннях, публікує статті у засобах масової інформації. Деякі з його матеріалів:

Кияниця Василь Васильович

Нарис у книзі: Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.
З презентації кращих учнів Носівської СШ № 1

Народився 1950 року в Носівці. Закінчив Носівську середню школу № 1, Київський радіомеханічний технікум, Чернігівський педагогічний інститут, служив в армії. Тридцять вісім років очолює Носівську станцію юних техніків і як патріот свого міста зробив її відомою далеко за межами рідної Носівки.

За успіхи та досягнення у роботі В.В. Кияниця має понад 70 нагород, у тому числі дві Почесні грамоти Міністерства освіти та науки України, знаки “Відмінник народної освіти” (1981 рік) та “Відмінник освіти України” (1997 рік). Має почесні звання – майстер спорту СРСР і суддя Всесоюзної категорії.

Ще в шкільні роки Василь Кияниця понад усе любив фізику та технічну творчість, за що завдячує своїм першим вчителям П. Є. Репеті, З. Ф. Харченко, Г. Ф. Солошенку, Г. М. Шульзі, М. І Гончар.

В старших класах захопився радіоконструюванням. Тоді, у середині 1960-х років, ще майже не існувало малогабаритних радіоприймачів — були великі, лампові. І Василь немало здивував однокласників, власноруч сконструйованим та виготовленим кишеньковим радіоприймачем.

Читаючи радіолітературу, В. Кияниця все більше поринає у чудовий світ радіоаматорства. В 17 років він отримує дозвіл на власну радіостанцію. Власноруч виготовляє її, і вона виявляється першою діючою аматорською радіостанцією в Носівці.

Після служби в армії (1972) В. Кияниця працює на Київському радіозаводі, а потім переходить у щойно створену в Носівці районну станцію юних техніків (СЮТ) і призначається її директором. За короткий час організовує відбудову приміщень, встановлення обладнання, налагоджує роботу гуртків. Наступного 1973 року він створює при СЮТ аматорську радіостанцію колективного користування, навколо якої об'єднує учнівську молодь нашого міста з числа тих, хто захоплювався радіоаматорством.

Поступово Носівська радіостанція стає відомою в Україні, Радянському Союзі і за його межами. Записи кличних сигналів з поліської Носівки з'явились в апаратних журналах тисяч радіоаматорів в понад 200 країнах світу. Про успіхи юних радистів з Носівки пишуть газети "Комсомольская правда", "Советский патріот", "Молодь України", "Радянська освіта", "Патріот Батьківщини", журнали "Радіо", "Знання та праця", інші видання.

Працюючи директором станції юних техніків, В.В. Кияниця проводить велику громадську роботу: очолював обласну федерацію радіоспорту, республіканську колегію суддів по спорту. Прийняв участь в суддівстві більш як 120 змагань, включаючи чемпіонати СРСР і ряд міжнародних. Входив до десятки кращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі.

Будучи визнаним фахівцем з радіоспорту, неодноразово призначався старшим тренером збірних команд України для участі у Всесоюзних змаганнях та чемпіонатах СРСР.

З 1987 року по 1995 рік (три терміни) обирався відповідальним секретарем федерації радіоспорту України, яка налічувала тоді у своїх лавах понад 90 тисяч радіоаматорів. Після голови федерації ця посада вважалася другою в радіоаматорській ієрархії нашої держави. За визнанням багатьох провідних фахівців, В. В. Кияниця на цій посаді зробив значний внесок у вітчизняний радіоаматорський рух. В ті роки його можна було зустріти на юнацькому чемпіонаті в Грозному, на Чемпіонаті Союзу в Калузі, на Всесоюзній конференції радіоаматорів у Москві. І де б не був Василь Васильович, він незмінно з трибун, площ, стадіонів пропагував технічну творчість і боровся проти всього, що заважало її розвиткові.

Виконуючи велику громадську роботу, В. В. Кияниця проявляє себе як педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських виданнях. Він є автором понад п’ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі "Програма гуртка юних операторів колективної радіостанції", котра була рекомендована Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві "Радянська школа" в 1988 році і діє по сьогоднішній день. В.В. Кияниця неодноразово залучався до розробки керівних документів про позашкільні установи. Він був одним із співавторів "Положення про станцію юних техніків" 1988 року. У 1992 році Василя Васильовича запрошують до складу редколегії всеукраїнського журналу "Радіоаматор" на сторінках якого він започаткував "Історію радіоаматорства в Україні", веде розділ для початківців. За значний внесок у військово-патріотичне виховання учнівської молоді оборонне товариство (колишній ДТСААФ) нагородило В.В. Кияницю п’ятьма (!) знаками «За активную работу».

Працюючи директором СЮТ, В. В. Кияниця 8 років був секретарем первинної партійної організації районного відділу освіти, однак вийшов з КПРС ще до її заборони у 1991 році. Жителі прилеглих до станції юних техніків вулиць, знаючи Василя Васильовича як думаючу, дійову і принципову людину, неодноразово обирають його депутатом Носівської міської ради. В усіх скликаннях очолює комісії з правових та соціальних питань, виступає з ініціативами. З його іменем пов’язують зміну назв частини вулиць Носівки, котрі уособлювали символи більшовизму.

Василю Васильовичу притаманна активна життєва позиція. Впродовж усіх років він, щиро вболіваючи за долю позашкільної роботи з дітьми, пише до міністерств, центральних комітетів, депутатів, комісій, веде величезну переписку з однодумцями, друкується в пресі, виступає з ініціативами. І ще він з незмінною повагою ставиться до своєї школи і до своїх вчителів.

Відзнаки

За успіхи та досягнення у роботі В. В. Кияниця має понад 80 нагород, у тому числі:

  • дві Почесні грамоти Міністерства освіти та науки України,
  • знаки «Відмінник народної освіти» (1981) та «Відмінник освіти України» (1997),
  • Відзнака Президента України — ювілейна медаль «20 років незалежності України» (19 серпня 2011)[7] (2011).
  • Почесна Грамота Верховної Ради України (19 жовтня 2018 року № 727-к)

Має почесні звання — майстер спорту СРСР і суддя всесоюзної категорії.

За значний внесок у військово-патріотичне виховання учнівської молоді оборонне товариство (колишній ДТСААФ) нагородило В. В. Кияницю п'ятьма знаками «За активную работу».

Галерея відзнак Василя Кияниці ( Vasil Kyyanitsya )

Див. також

Примітки

  1. ↑ wikimapia.org ВО «Київський радіозавод»
  2. ↑ http://forum.qrz.ru/thread25531.html
  3. ↑ http://uarl.org.ua/publ/sudi_ussr_vkhodivshie_v_spisok_desjati_luchshikh_sudej_goda/1-1-0-10
  4. ↑ Збірник МО УРСР. — 1988. — № 24. — С. 3—27
  5. ↑ З книги Валерія Фурси «Славні імена Носівщини»
  6. ↑ http://nosivkarada.cg.gov.ua/index.php?id=4795&tp=1&pg=
  7. ↑ Указ Президента України № 822/2011 від 19 серпня 2011 року «Про нагородження відзнакою Президента України − ювілейною медаллю „20 років незалежності України“»

Посилання

Джерела

Отримано з https://wikinosivka.info/index.php?title=Кияниця_Василь_Васильович&oldid=22870