Кундюба Ольга Михайлівна

Ольга Кундюба, 2006

Ольга Михайлівна Кундюба (народилася ? — померла 21 листопада 2020) — ветеран педагогічної праці, учитель початкових класів, учитель-методист, відмінник освіти УРСР.

Входила до Носівської районної ради ветеранів.

А ти світи, зоре

Джерело: Олексій Нестеренко: А ти світи, зоре, Газета "Носівські вісті", 8 січня 2021

Усі ми родом із школи. І в кожного був учитель. Перший, який увійшов назавжди в життя світлими-світлими споминами про велелюдне вересневе свято на шкільному подвір'ї. Тоді ця ще незнайома жінка вибрала саме мене із понад двох десятків пташенят, за якусь мить упізнавши найнесміливішого з усіх, і за мою руку повела уже весь свій гомінкий роїк до сонячного вулика. У моїй долоні ще дотепер тепло її руки, вона променить у моєму чубі, а в серці — добра, сонячна пам’ять. Як про матір другу.

…Минули десятиліття. Уже з першими сивинками на скронях, коли любо прихилилася до серця Носівка, зустрів жінку, так схожу на мою Ярину Юхимівну Сипливу.

Ольга Михайлівна Кундюба була в розквіті таланту педагога, либонь, на його вершині. Свідченням цьому численні листи до редакції від вдячних батьків і учнів, які друкувалися в районці.

— Коли набиралися класи в першій Носівській школі, саме до неї прагнули батьки втіснити своїх дітей. З великою довірою, найкращими сподіваннями, що Оля Михайлівна відшліфує до алмазного блиску норовливий характер сина чи доньки, — згадує про колегу директор гімназії Ірина Нечес. — Знаю, нелегко їй було і з моїм Сашком, аби спокійніше почувалося йому за партою. Скільки їх було, таких «живчиків» за шкільні роки, десятиліття наставниці. Кожного пам'ятала, а точніше, вони нагадували про себе телефонними дзвінками, листами з українських звідусюд, а то й приводячи до неї вже своїх дітей, онуків:

— Олю Михайлівно, візьміть, будь ласка, мою неслухняку під свою опіку.

— Вона — вожата по життю, — згадує колегу Відмінник освіти України, старійшина педагогів Носівщини із століттям за плечима Марія Кирилівна Шовкун. — Пам’ятаю її впродовж багатьох літ на наймолодшій шкільній посаді. Вона йшла із святом до своїх піонерів щодень, була неперевершеною затійницею добрих справ у школі й поза школою — з юними природолюбами, тимурівцями, просто хлопчиками й дівчатками, які від вожатої відкривали для себе світ доброти, людяності, краси довкілля, свята в мерехтливих росинках на підгайнівських луках і радості від першого боровика-велетня, знайденого щасливим гуртом.

— Одна із професійних чеснот її, випускниці Чернігівського педінституту імені Т.Г. Шевченка, — висока відповідальність за справу. Такою пам’ятаємо Ольгу Михайлівну на посаді завуча, в районному методоб’єднанні вчителів початкових класів, де до слова, її думки і досвіду прислухалися молодші колеги, — згадує Л. Є. Святна.

Його успадкувала з вітчизняної педагогіки — від філософії Григорія Сковороди, Василя Сухомлинського, Софії Русової і багатьох-багатьох, зокрема, й своїх наставниць, мудрість і турботливість яких увібрала, залишившись рано сиротою під опікою бабусі й дідуся. Саме так лагідно поправляла вона своїх вихованців, коли чула з дитячих вуст, м’яко кажучи, байдуже «баба».

— А чому не «дідусик», Колю? Скажи, хто тобі «миколайчика» кладе під подушку?

— Звичайно, — було, затнувся хлопчик, — дідусик…

Любов до Вітчизни починається із любові в родині, до мами і батька, до своїх вуличан, до краю, де народився. Вона ненав'язливо сіяла зерна патріотизму в дитячих серцях, читаючи своїм вихованцям прекрасні поетичні присвяти матерям Бориса Олійника, Дмитра Іванова, нашого земляка Миколи Будлянського. Часто для роздумів пропонувала відому притчу К. Ушинського про трьох матерів, які хвалилися своїми синами. Пригадуєте? Один співав красиво, інший хвацько колесом перевертався, а третій просто взяв у матері відра з водою і поніс додому.

— А хто із синів вам більше до вподоби? — запитувала вчителька в класу і, випереджаючи задуму дітей, відповідала мудрістю дідуся, який зробив висновок:

— Он того, що відра повні поніс.

Роки, як весняна вода. Понад сорок літ вона провела у буднях і святах із дітьми. Нелегка ноша, та хліб, навіть, нерідко черствий, — солодкий, бо святий. Бо за напругою буднів завжди приходили свята.

— Я хочу бути такою, як ви, учителькою, Ольго Михайлівно! — колись першою їй сказала п’ятикласниця Марійка.

Притулила вона до серця сонячну голівку і поцілувала в маленьке чоло. Скільки було для неї таких зворушливих дитячих одкровень за її професійне життя. Й вони були небуденними, найвищою її нагородою за клопоти. У класі й поза школою, стежинами до сердець батьків, спілкування з якими було необхідним.

Своїм надчутливим серцем побачила, було, що коїться негаразд із другокласницею Галинкою. Порадила батькам звернутися до лікарів, знайшла адресу столичного науково-дослідного інституту.

— Хто вас направив сюди? — запитав у матері, протираючи спітнілі окуляри, лікар.

— Учителька…

— Я їй дуже вдячний, передайте, їй би лікарем бути.

— Скажете, хіба вистачить на всіх ніжності, сердечного тепла, уваги і того єдиного ключика до чиєїсь однієї закритої душі. У Ольги Михайлівни вистачало, — розповідає про подругу Відмінник освіти, колишній директор Носівської ЗОШ №3 Катерина Горкавенко. — Та ще й на старшокласників, які теж шукали зустрічей із своєю першою вчителькою, аби поділитись сокровенним, і на тих, які вже давно залишили школу. Напевне, вистачало, бо й стосик тих синеньких конвертиків з листами на її письмовому столі, фотосвітлини уже із синами і внуками колишніх вихованців, і зустрічі щодень, і спомини говорять самі за себе…

— Хто вони зараз, її учні? Хлібороби, лікарі, вчителі, інженери, державні службовці, військові (чи й безробітні, час, бачте, неприхильний для багатьох, навіть у здобутих професіях) — не так важливо. Вони — її діти і діти Вітчизни, ім’я якій Україна. Велику любов до неї вона прищеплювала щодня. Рідним словом і особистим прикладом, піснею зі сцени в прекрасному жіночому ансамблі ветеранів «Горлиця», активною громадською позицією в житті міста.

Здається, це сказав Е. Золя, що майбутнє нації залежить від учителя початкових класів. Бо він працює на майбутнє. Моя незабутня подруга Оля жила, дихала, мріяла красивою долею українців. Ми завжди пишалися нею. — Цей монолог від вчительки української словесності Лідії Андріївни Наказної.

— Навіть пішовши на заслужений відпочинок у 2003-у році, вона залишилась вірною своєму професійному покликанню, допомагаючи малолітнім школярикам опановувати глибше знання. Ці години із далеко не чужими дітьми ділила вона із своїми донькою й сином. За батька і за себе і, почуваючись щасливою, тамуючи вдовину печаль. Своїм оптимізмом вона надихала на творчу працю юних колег, не обминаючи рідний колектив, проблеми методоб’єднання. Вона була й залишиться назавжди гордістю колективу, — ділиться думками директор першої міської школи Світлана Дубовик.

— Ви напишіть про Олю Михайлівну, — просила мене, переживаючи непоправну втрату, сваха Надія Єрко. — Вона — мудра, талановита і мужня жінка. Уже не жила, рятувалася від болю, знаходячи радість у квітах. Як красива пісня, були вони з весни до пізньої осені на її подвір’ї, городі й поза ними. Квіти і діти — найкращі ліки для її сонячної душі.

— Щедрий неспокій голови вуличного комітету і ветеранського гурту залишиться надовго у спогадах вдячних людей. На своїй вулиці Перемоги, слава Богу, не зійшли сповна з глузду декомунізатори, зупинившись перед святим іменем, Ольга Михайлівна була організатором святкових заходів з пошанівком ветеранів. За відсутню листоношу розносила передплатні видання сусідам, а одиноким престарілим, при нагоді, — хліб і до хліба, малечі — казку й гостинці від Червоної Шапочки й зовсім незлого Вовка.

А як вона вишивала! На виставках від ветеранського клубу «Вересень», в якому вона була активною учасницею, просто смакували кольорами її робіт, — згадує голова міської ветеранської організації Василь Чорнозуб із вдячністю за уроки мудрості й доброчинства своїм синам. — А ще ініціатором і учасником була вона на толоках по впорядкуванню кладовищ. Всіх добрих справ Олі Михайлівни не перелічити.

Ця осінь, яку вона любила в золоті листопаду, водночас була сумною для неї за життя. Без двох днів сорок літ носила вдова в серці вічний біль. Його здолав її власний, тяжка хвороба, яку ще ніхто не перемагав.

— Так рано судилося долею залишитися тільки в пам'яті, — говорять всі, хто їй вдячний за себе, за своїх дітей і внуків. Далебі, перебільшуючи, говорять, мовляв пів міста читати й писати навчила. І любити життя, людей, Вітчизну.

Сороковини, як її душа стала на крила в дорозі до зір. І, щойно спалахнула, вона — нова між рівними собі чи, навіть, яскравішим світлом, який буде милим усім, хто залишиться надовго з доброю пам’яттю про неї. Словами Олеся Гончара прошу вустами друзів, колег, завсідників клубу «Вересень» і хору ветеранів:

— А ти світи, зоре. Зоря на ім’я Оля!

Олексій Нестеренко.