Потильчак Іван Іванович

Іван Потильчак

Іван Іванович Потильчак (народився 5 травня 1960 в селі Кропивне Ніжинського району) — начальник залізничної станції Носівка.

Життєпис

Освіта вища, безпартійний.

Закінчив Київський технікум залізничного транспорту (1975-1979, відділення «Експлуатація залізниць»), пізніше, відриву від виробництва, закінчив Харківську академію транспорту.

Служив у Радянській армії (1979-1981).

З 1981 — складач поїздів на станції Ніжин, з 1982 — начальник вантажного двору, потім — начальник станції Носівка.

Відзнаки

• Почесні грамоти Південно-Західної залізниці й Укрзалізниці.
• Знак «Почесний залізничник».

Станція Носівка. Єдина і неповторна

Джерело: Анатолій Романов: Веб-публикація статей газети

Вранішня ніжинська електричка плавно вколисує пасажирів. Одноманітні осінні пейзажі за вікнами не ваблять їхні дрімотні очі. Не додають їм жвавого блиску й станційні споруди, що одна за одною залишаються позаду. Бобрик, Заворичі, Бобровиця - вокзали лінійних станцій схожі, як брати-близнюки. Носівка - мета нашої подорожі - зовні теж мало чим відрізняється від них.

Та це для стороннього подорожного. А для Івана Потильчака — вона єдина і неповторна, його радість, його біль. Чи думав він тридцять років тому, що станція ця стане його долею на довгі-довгі часи? Навряд...

Мабуть, ми приїхали не зовсім у доречний час, бо начальника станції застали не у власному кабінеті, а на посту чергового. Він якраз за необхідністю заміщав колегу. Така ситуація дещо засмутила нас, адже перешкоджала спілкуванню. Й водночас, порадувала, бо надавала можливість побачити залізничника у всій професійній красі. Впевнено і чітко відповідав він на дзвінки, давав розпорядження колегам, робив оголошення по гучномовцю. Його професійну майстерність та досвід було видно неозброєним оком.

Зрозуміло, що такої майстерності досягають не відразу. Вона приходить з роками, як результат наполегливої праці та неухильного самовдосконалення.

Де ж витоки того шляху, що привів хлопчину з невеликого села Кропивне Ніжинського району на залізницю?

У малого Іванка був хист до точних наук, перемоги на шкільних районних і обласних математичних олімпіадах свідчили про це. «Йди вчитися на залізничника! - радив сусід Василь Харченко, який працював маневровим диспетчером на ст. Ніжин. - Там обов’язково знайдеш застосування своїм здібностям».

Батько Іван Максимович підтримав пораду доброго товариша: «А що, діло пропонує Василь! Подивись, як його самого шанують люди. До того ж і зарплатня непогана у залізничників...» Послухався Іван слушних порад, подав документи до Київського залізничного технікуму на відділення «Експлуатація залізниць» і через три роки закінчив курс навчання. Проте зустріч із залізницею прийшлося відкласти на два роки: батьківщина закликала виконувати почесний обов’язок.

Після повернення до цивільного життя, влаштувався складачем поїздів на ст. Ніжин. Було це у 1981-му. Так почався залізничний шлях Івана Потильчака.

Тогочасний начальник ст. Ніжин Володимир Муравський звернув увагу на кмітливого й сумлінного юнака, через рік запропонував йому посаду начальника вантажного двору. Й рекомендував кандидатуру свого підлеглого начальнику відділу перевезень Київського відділку Миколі Степурі й начальнику відділку Леоніду Желєзняку на посаду начальника ст. Носівка. Микола Федорович і Леонід Леонідович дали «добро», й лінійна станція 3-го класу Носівка отримала нового молодого керівника.

- Зізнаюся, було страшнувато заступати на цю посаду, - каже Іван Іванович. - Тоді станція була не такою. Колектив налічував майже п’ять десятків працівників. Обсяги робіт теж були вагомі: вантажилось до 20, вивантажувалось понад 30 вагонів у середньому щодоби. Два десятки підприємств були надійними клієнтами залізниці.

Спочатку було дуже важко, не вистачало знань, досвіду. Та недаремно залізничники славляться взаємодопомогою. Іван Іванович вдячний тодішнім колегам, які підставили йому плече підтримки: черговим по станції фронтовику А. Щербині, М. Філю, Л. Тоцькій.

- Багато доброго успадкував я від них і не лише в професійному плані. Душевність, турботливість, справедливість - ось які риси були притаманні моїм колегам. На жаль, таких людей зараз не часто зустрінеш, - зауважує Іван Іванович. - А молодим залізничникам цього ох як не вистачає!...

З роками приходив досвід. З досвідом - впевненість у власних силах. Без відриву від виробництва Іван Іванович закінчив Харківську академію транспорту. Сталися зміни й в особистому житті. Його суджена - теж залізничниця. Валентина Миколаївна наразі працює прийомоздавачем вантажів на ст. Бобровиця.

Кризові дев’яності боляче вдарили по колективу станції. Різко зменшились обсяги вантажної роботи, більше ніж удвічі скоротилася чисельність штату, з 3-ої на 4-ту понизилась класність станції.

- Та ці негаразди, слава Богу, позаду. Наразі на нестачу вантажної роботи гріх скаржитись. Ділова активність наших партнерів сприяє її зростанню. Взяти хоча б місцеве хлібоприймальне підприємство. Це потужна приватна агрофірма, яка капітально відремонтувала власну під’їзну колію, має власний маневровий тепловоз ТГМ-2. Завдяки їй з початку року навантажено майже 900 вагонів, а вивантажено ще більше. Пожвавили економічну активність інші клієнти, скажімо, цукровий завод, райавтодор тощо. Так що в майбутнє дивимось з оптимізмом.

Штат станції зараз невеликий: двадцять працівників. Усі люди сумлінні, відповідальні, на яких можна цілком покластися. В колективі поважають таких досвідчених працівників, як чергова по станції Лідія Тоцька, вантажний касир Альона Бублик, квитковий касир Ніна Білобловська, станційний працівник Тетяна Воронка.

Залізниця цінує таких фахівців, як Іван Потильчак. За свою діяльність його було відзначено почесними грамотами Південно-Західної залізниці й Укрзалізниці. А нещодавно удостоєно найвищої галузевої нагороди - знака Почесний залізничник.

P.S. Полишаючи станцію, мимоволі спинилися біля пам’ятника Т.Г. Шевченку.

На чорній кам’яній плиті закарбовано «Носівчани у травні 1861 року в глибокій скорботі проводжали до місця останнього спочину славетного сина українського народу - великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка». А далі - рядок із поезії, який є актуальним і у наш час. Вдумайтеся: «Роботящим умам, роботящим рукам перелоги орать, думать, сіять, не ждать. І посіяне жать - роботящим рукам». Скажете, присвята хліборобам?!

А нам здалося, що ці слова можна було б присвятити і трудівникам сталевих колій. Адже хлібний конвеєр у наш час без залізниці не працюватиме…

Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА

Посилання

• https://www.facebook.com/profile.php?id=100013855294508 Іван Потильчак, Facebook