Рудановський Леонід Платонович

Леонід Платонович Рудановський (народився 21 листопада (3 грудня) 1814 в селі Мрин — помер 20 серпня (1 вересня) 1877) — генерал-лейтенант Генерального штабу Російської армії. Підкорювач народів Кавказу, майже 20 років його служби на Кавказі припали на час Російсько-Турецьких воєн. Повний кавалер орденів святих Анни, Володимира, Георгія з усіма відповідними регаліями – з короною, з бантом, з мечами. Нагороджений золотою шпагою „За хоробрість”, орденом “Білого орла” та іншими. Помер у Марієнбаді (Богемія). Похований у Мрині.

Рудановський Леонід Платонович

Його батько, який був спочатку вчителем Ніжинського повітового училища, а потім інспектором Ніжинської гімназії, людина освічена, з ранніх років намагався виховати в синах любов до праці і звичку до читання; хлопчик ледь не з п'яти років навчився читати і зачитувався історичними книгами, з яких головним чином складалася бібліотека його батька, захоплювався, за словами М. B. Гербеля, військовими подвигами героїв Греції та Риму і мріяв про військову славу. У 1826 він вступив до 4-й класу гімназії вищих наук князя Безбородька і в липні 1832 роки закінчив в ній курс 5-м кандидатом з правом на чин 12-го класу. За бажанням батька Рудановский поступив 29 липня 1833 р канцелярським чиновником до Департаменту різних податей і зборів, в серпні того ж року був затверджений у чині губернського секретаря, але цивільна служба була йому не до душі: 13, лютого 1834 року він взяв відпустку і поїхав до Ніжина, а потім 1 листопада вступив, на правах студентів, унтер-офіцером до Якутського піхотного полку, виявивши себе, як він сам висловлювався, «непокірним сином». 17 вересня 1835 Рудановский був підвищений до прапорщика, 25 березня 1838 отримав звання підпоручика, 6 листопада 1838 вступив до Імператорської Військової академії, 8 травня 1840 був переведений у поручики, а 29 грудня, після закінчення курсу Академії, зарахований до Генерального штабу, 2 січня 1841 року призначений у штаб 3-го піхотного корпусу, 9 грудня 1841 переведений до Окремого Кавказького корпусу і вже 25 грудня 1842 за відзнаку у справах проти горців, отримав орден св. Станіслава 3-го ступеня. З цього часу до 1860 майже безперервно тривала бойова діяльність Рудановського, і цей період є найблискучішим періодом його життя і діяльності.

4 липня 1844 р за експедицію 1843 року йому була оголошена царська Найвища милість, 24 липня він був підвищений до капітана, а в експедиції 1845 брав діяльну участь в атаці правого ворожого флангу, в заволодінні висотами Данкуль-Бярского хребта і в переслідуванні втекли горців до сіл. Ніци. За це Рудановский отримав орден св. Анни 3-го ступеня з бантом і 10 квітня 1845 отримав звання підполковника. У тому ж 1845 10 грудня Рудановський нагороджений орденом св. Володимира 4-го ступеня з бантом, а 4 жовтня 1846 року він був призначений в штаб військ Кавказької лінії і Чорноморії і 11 березня 1847 нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня за взяття 25 липня 1846 штурмом завалів на хребті Тлія, в експедиції 1846; 27 жовтня того ж року Рудановський був зарахований назад в корпусну квартиру, а 20 квітня 1848 відправлений для виправлення посади дивізійного квартирмейстера 20-ї піхотної дивізії, На цій посаді і затверджений наказом від 28 липня того ж року. 20 березня 1849 Рудановський призначений обер-квартирмейстером військ Кавказької лінії і Чорноморії, 16 серпня того ж року за експедицію проти горців 1848 року був нагороджений золотою шпагою з написом «За хоробрість», 3 червня 1850 він став полковником і отримав низку нагород, в тому числі 26 листопада 1853 орден св. Георгія 4-го ступеня.

12 березня 1854 з переходом Кавказької лінії і Чорноморії у відання отамана Війська Донського, Рудановський відряджений був у його розпорядження для повідомлення йому відомостей про Кавказьку лініюї і Чорноморію, 8 липня 1854 році йому був наданий перстень з вензелевим зображенням Імператорського імені за експедицію проти горців 1853 року. 8 травня 1855 Рудановський відряджений, без відрахування від посади обер-квартирмейстера, в діючий проти турків корпус на кавказько-турецькому кордоні і 3 червня брав участь у кавалерійській справі російського авангарду під стінами Карса 28 червня він провів рекогносцировку частини Карських укріплень, що лежать на лівому березі Карс-чаю, 17 вересня брав участь у штурмі Карса в складі колони генерала Ковалевського, атакував зі своїм загоном турецькі війська, розташовані на Шорахських висотах. Приступ був відбитий, причому сам Ковалевський — смертельно поранений, більшість офіцерів перебито, а Рудановський, поранений осколком гранати в ступню лівої ноги з пошкодженням кісток, сів на коня і, поки дозволяли сили, не покинув поля бою. Після бою він взяв відпустку і поїхав в Тифліс, а в травні місяці 1856 знову прийняв команду над загоном, призначеним для зміцнення Анапи .

5 березня 1856 році йому оголошена Найвища милість за справи проти турків, а 21 березня він отримав звання генерал-майора, 8 квітня призначений командиром 1-ї бригади Чорноморських лінійних батальйонів і 16 серпня — начальником штабу 20-ї піхотної дивізії і військ лівого крила Кавказькій лінії. 22 лютого 1857 він отримав орден св. Станіслава 1-го ступеня за зміцнення Анапи, і тоді ж імператор дозволив йому ходити з ручною милицею для полегшення пораненої ноги, яка давала себе знати під час походів. У вересні 1857 Рудановський керував експедицією проти горців, взявши штурмом аул Осман-Юрт і за це 6 жовтня нагороджений орденом св. Анни 1-го ступеня з мечами.

10 квітня 1858 Рудановский був відряджений у розпорядження командувача військами правого крила Кавказької лінії (згодом Кубанської області) для виправлення посади його помічника і 12 липня затверджений на цій посаді. В експедиції, здійсненій у 1858 під начальством генерала Євдокимова для заняття Аргунскої ущелини, він командував лівою колоною і посланий був по правому березі Шаро-Аргуна через Ізмаїл-Юрт, лівіше Дутена, на хребті Шімберди, щоб загрожувати супротивнику обходом, якби він вирішив триматися в Дутені. Потім, вже цілком самостійно, Рудановський побудував і зміцнив Майкоп — штаб-квартиру Кубанського піхотного полку — і, керуючи осінньої експедицією, взяв і винищив укріплений Баракаївський аул, за що був нагороджений 6 листопада короною і мечами до ордена св. Анни 1-го ступеня. У 1859 Рудановський був начальником військ Майкопського і Білоріченского загонів, а також Люблінського, яким командував і в 1860.

З весни 1860 Шапсугський загін, начальство над яким було доручено Рудановському, почав наступальні дії, взяв штурмом аул Кубаніц, знищив аули, відомі під загальною назвою Етого-Охо, аули Тей-Маз-Хобль, два великі аулу в ущелині Доган і багато інших, так що, за словами газети «Кавказ» (1860, № 77), тільки з 21 по 24 вересня 1860 Рудановський розорив 38 великих аулів, не рахуючи малих, взяв до 100 голів великої худоби, багато сіна і очистив від неприятеля всю ущелину ріки Азіпса. У вересні Рудановський звів ще Григорівське украплення і побудував міст на річці Шебш. 17 жовтня 1860 він був підвищений в генерал-лейтенанти, але вже на початку 1861 року в його службовій діяльності стався крутий переворот; Н. В. Гербель у своїй статті про Рудановського пояснює цей переворот незгодами з начальством. З1861 кар'єра Рудановського майже закінчилася.

20 квітня 1861 він був переведений з Кавказу в розпорядження Головнокомандуючого колишньої 1-ю армією, потім, 31 травня 1861 р призначений військовим начальником Августовської губернії, 1 серпня — начальником 8-ї піхотної дивізії, 5 березня 1862 отримав Найвище іменне благовоління за успішні результати, надані 8-м стрілецьким батальйоном з усіх предметів освіти. Під час придушення Польського повстання 1863 він командував, з січня по листопад 1863 спочатку Володимиро-Волинським, а потім Кременецьким загоном, 3 червня 1863 як нагороду отримав грошову оренду по дві тисячі рублів на рік на дванадцять років, але разом з цим 22 вересня був зарахований до Генерального штабу із зарахуванням по запасних військах. Потім до 1869 Рудановський ще отримав кілька нагород (16 січня 1864 — орден св. Володимира 2-го ступеня, 15 квітня 1866 г. — орден Білого Орла і, нарешті, в травні 1868 р — табакерку з портретом Його Величності).

20 грудня 1864 Рудановский був призначений начальником 29-ї піхотної дивізії, але 25 березня 1869 був остаточно відрахований в запас із залишенням в Генеральному штабі і з призначенням кандидатом на посаду коменданта, як повідомив його в листі військовий міністр. Рудановский не міг примиритися зі звільненням в запас і через півтора року звернувся з листом до військового міністра, в якому говорив, що здоров'я його покращало, що він хотів би більш живої справи, ніж посада коменданта, так як він ще відчуває себе повним енергії і не жадає відпочинку. «Служба для суспільства, — писав він, — була завжди метою мого життя, і тепер діяльність — найкращі ліки для мене. Ні приватне життя, ні матеріальні вигоди ніколи не мали для мене значення; про засоби я не дбаю, бо звик задовольнятися найнеобхіднішим». Відповіді Рудановский не отримав, і це остаточно підірвало його здоров'я: влітку 1874 року його вразив нервовий удар, який майже паралізував у Рудановского обидві ноги і обидві руки. Два рази їздив він за кордон лікуватися, але ніщо вже не могло допомогти йому, і 20 серпня (1 вересня) 1877 року він помер у Марієнбаді, в Богемії; похований на родинному цвинтарі в містечку Мрині, Ніжинського повіту.

Рудановский був людиною добре освіченою; вільний від походів час присвячував заняттям історією і, між іншим, за словами Гербеля, склав мемуари в 4-х великих томах: «Військовий огляд Південного Дагестану» і «Записки очевидця про деякі події кампаній на Кавказі в 1843, 1844, 1845 і 1846 рр.» — матеріали для історії Кавказької війни. Записки ці дісталися його спадкоємцю. М. Я. Ольшевський писав про Рудановського:

Не відбираючи в нього природних здібностей, розуму і відомостей, придбаних ним читанням і у військовій академії, потрібно по справедливості сказати, що він був непомірно честолюбний, до смішного самолюбний і до крайності дратівливий. Але так як до дратівливості домішувалася нерішучість із підозрілістю, то і відбувалося насправді, що Леонід Платонович, мій хороший знайомий і співакадемік, або робився недоречно рішучим і заповзятливим, або обережним і завбачливим.

При Ніжинській гімназії Рудановський заснував дві стипендії на пам'ять свого батька, Платона Йосиповича Рудановского.

Забутий генерал

Нарис Алли Чекан у книзі Фурса В. М. Славні імена Носівщини. — 2-ге видання, доповнене, перероблене. — Ніжин : ТОВ «Аспект-Поліграф», 2012. — 384 сторінки : ілюстрації. ISBN 978-966-340-493-6.

Можливо, не всім відомо, що заснована в 1901 році у Мрині нижча реміснича школа для хлопчиків мала ще назву Леонідівська. Найменована вона була на честь Леоніда Платоновича Рудановського – рідного дядька Павла Степановича Коробки, який особистим прикладом вірності громадянському обов'язку і безкорисливою службою суспільству мав великий вплив на спрямування життєдіяльності свого племінника. Вже понад сто років на сільському кладовищі покоїться прах під гранітною плитою з красномовним написом: «Генерал-лейтенант Леонід Платонович Рудановський, народився 21 листопада 1814 р., помер 20 серпня 1877 р. у Марієнбаді (Богемія), похований в м. Мрин 1 вересня 1877 р.».

Хочеться познайомити односельців з біографією нашого визначного земляка, яку розшукали вихованки нашої школи, нині студентки істфаку Ніжинського педуніверситету Аліна Мостова і Олена Половко у книзі Н. В. Гербелета «Гимназия высших наук и лицей князя Безбородько» написані про видатних випускників цього навчального закладу.

Батько Леоніда Платоновича – Платон Осипович Рудановський працював інспектором гімназії у Ніжині, а мати проживала у своєму родовому маєтку у Мрині. Батьки приділяли велику увагу навчанню і вихованню сина. Вже у 5 років хлопчик добре читав і писав, а розповіді батька-філолога розвили у ньому допитливість і любов до книг. Не по роках серйозний, він ще у юному віці, коли інші діти гралися та розважалися, перечитав усі батькові книги, що містилися в декількох скринях та шафах. Особливо захоплювали його оповіді про героїв Греції та Риму й у своїх дитячих мріях він часто уявляв себе на місці уславлених полководців. Завдяки добрій домашній підготовці у дванадцять років з легкістю вступив до 4-го класу Гімназії Вищих наук князя Безбородька, яку з відзнакою закінчив у 1832 р. Відмінні знання давали йому право на чин дванадцятого класу і батько хотів, щоб син пішов у Петербурзі на статську службу канцелярським чиновником в департамент різних податків та зборів.

Але статська служба не відповідала його природним нахилам і покликанню, і тому у 1834 році Леонід Платонович, ставши «непокірним сином», замінив цивільний одяг на військову форму унтер-офіцера Якутського полку. У 1938 році він у званні підпоручика був направлений на навчання у імператорську Військову Академію, а після її закінченні у 1842 році на військову службу на Кавказ. Майже всі 20 років військової служби Рудановського на Кавказі пройшли в дуже складних умовах – численні військові експедиції, будівництво і укріплення гарнізонів, штурм непокірних аулів і жорстокі сутички з місцевим населенням вимагали неабиякої мужності і організаторських здібностей. В ті роки Росія вела затяжні війни за зміцнення своїх позицій на Північному Кавказі також і проти Туреччини, що призводило до частих і серйозних баталій.

В умовах дійсної воєнної служби Леонід Рудановський зробив блискучу військову кар'єру, дослужившись до звання генерал-лейтенанта Генерального штабу. Як військовий керівник, за відгуками високих державних і військових чинів того часу, Леонід Платонович був відмінним стратегом. Виконуючи тривалий час обов'язки офіцера Генерального штабу, він відрізнявся швидкістю мислення, відчайдушною хоробрістю і переносив усі труднощі військових походів з надзвичайною витривалістю в першу чергу піклуючись про солдат, потім про свого коня і, тільки після вже, про самого себе. Беручи активну участь в багатьох військових кампаніях і перебуваючи в центрі жорстоких і запеклих сутичок, він служив взірцем мужності і хоробрості.

В біографії детально описується один епізод під час штурму Шарахських висот. Турецькі війська, що закріпилися на валу, чинили запеклий опір, відбиваючи атаки штурмуючих російських колон гарматними ядрами, гранатами, вогнем штуцерів та рушниць, картеччю і, навіть, камінням. Л.П. Рудановський брав участь у баталії, як простий солдат. І, навіть, отримавши серйозне поранення осколком гранати в ступню ноги, він після першої перев'язки знову сів на коня і не залишив місця битви до тих пір, поки не знепритомнів.

Завдяки відданості військовому обов'язку просування по службі Леоніда Платоновича відбувалося дуже швидко і принесло йому велику кількість нагород. Він був повним кавалером орденів святих Анни, Володимира і Георгія з усіма відповідними регаліями – з короною, з бантом, з мечами, відзначений золотою шпагою з написом «За хоробрість» та скринькою, оздобленою дорогоцінним камінням. Служба на Кавказі дуже погіршила його здоров'я і в 1860 році він був переведений для подальшого проходження військової служби всередині Росії: був начальником 8-ї піхотної дивізії, керував окремими військовими загонами під час польського повстання, а останнє його призначення – комендант одного із військових округів. Не дивлячись на те, що ця військова служба була також відзначена високими нагородами – орденом святого Володимира, орденом Білого Орла, орендою у 2000 крб. щороку протягом 12 років і, навіть, золотою табакеркою, оздобленою діамантами із зображенням самого імператора Олександра І, Рудановський був не задоволений і звертався до Військового міністра з проханням надати йому службу, яка б вимагала більше енергії і забезпечувала більш активну військову діяльність.

Хочеться навести декілька речень із цього листа:

«Служба для общества была всегда для меня целью жизни, а теперь – лучшее лекарство. Ни частная жизнь, ни материальные выгоды никогда не имели для меня значения. О покое я не хлопочусь, потому что меня интересует живое дело, а не спокойствие. О средствах также не забочусь, потому что привык ограничиваться самым необходимым».

Вихований батьком у греко-римських поглядах, він вважав людину слугою суспільства, зобов'язаного завжди і всім поступатися заради громадських інтересів. На його думку, треба завжди бути хорошою людиною, менше думати про себе і завжди бути готовим допомогти суспільству. І це правило – жити заради блага свого суспільства необхідно виховати у кожному. Виходячи з цієї думки, він вважав, що гарне виховання – головне завдання будь-якого суспільства. У взаємному виконанні кожним свого громадянського обов'язку він вбачав гармонію суспільного життя, що забезпечить розвиток кожної особистості, тому що при взаємному прагненні кожного до суспільного блага і інтереси окремої особистості будуть повністю забезпечені. Тому Леонід Платонович завжди прагнув близьким йому молодим людям вказати напрямок правильного життєвого шляху. Першочергове значення, на його думку, мала освіта молодої людини, як він висловлювався, треба допомогти «стати на ноги», а в майбутньому вона все має робити сама.

Портрет Л. П. Рудановського, як особистості і громадянина, буде неповним, якщо не згадати, що і сам він був людиною високоосвіченою і ерудованою, з чудовою пам'яттю і здібностями. Він досконало володів французькою мовою, читав no-німецьки, по-латині, знав декілька давньогрецьких мов. Всі енциклопедисти і філософи XVIII-го і початку ХIX-го століть були відомі йому з першоджерел, а твори багатьох визначних поетів свого часу, зокрема Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Байрона, він знав напам'ять. Під час військової служби на Кавказі склав особисті записи у 4-х томах: «Военный обзор Южного Дагестана», «Записки очевидца о некоторых происшествиях военных кампаний на Кавказе в 1843, 1844, 1845 и 1846 годах», «Составляющие материалы для истории Кавказкой войны». В них не тільки детально описав військові події, але і висловив власну оцінку політики російського самодержавства на Кавказі.

Будучи повністю відданим інтересам суспільства, він завжди відстоював правду, з неприхованою відразою ставився до тих, хто жив за чужий рахунок, до пристосуванців, котрі не мали почуття громадянського обов'язку, до всіх проявів антисуспільної поведінки. До його недоліків можна віднести хіба що емоційність і запальність, властиву всім людям добрим і щирим по натурі. Ця запальність була вдало підмічена його солдатами, які звали свого генерала «Порох Платонович». Надмірна самостійність поглядів, відсутність поступливості і принципова прямолінійність в деякій мірі заважали його військовій кар'єрі і погано позначились на його здоров'ї.

Л. П. Рудановський ніколи не був одружений і не мав сім'ї. Завжди був дуже близьким зі своєю сестрою Людмилою Платонівною Івановою-Коробкою та її сином Павлом, якого виховував на власні кошти. В особистому житті був простий і невибагливий, не любив розкоші, в карти не грав і не пив, не жалів грошей на громадські цілі; наприклад, при Ніжинській гімназії ним було затверджено дві стипендії в пам’ять про батька.

Після того як генерал залишив військову службу, поселився у своєму родовому маєтку у Мрині. Його здоров'я значно погіршилося, а після нервового удару він був майже повністю паралізованим і решту свого життя був прикутим до ліжка. Тяжкий моральний стан у поєднанні з фізичними стражданнями призвели його до сумного висновку, що суспільство в плані громадського розвитку є ще дуже недосконалим, а людина, яка виховала у своїй душі високі громадські почуття, на жаль, прирекла себе на численні неприємності, оскільки прагнення до істини, як тяжкий недуг, руйнує і картає життя людини.

Для поправлення здоров'я рідні возили його в Марієнбад, де він і помер, а звідти був перевезений племінником і похований у Мрині на фамільному кладовищі з усіма військовими почестями. Закінчити розповідь про Леоніда Платоновича Рудановського хочу словами, які написані до його біографії Н. В. Гербелетом:

«Якщо життя було іноді не зовсім справедливим до нього, то нащадки, прочитавши його біографію, в майбутньому, можливо, оцінять заслуги перед суспільством цієї людини».

А. Чекан. с. Мрин

Посилання

• https://uk.wikipedia.org/wiki/Рудановський_Леонід_Платонович