Розум Ганна Андріївна

Ганна Розум

Розум Ганна Андріївна (до заміжжя Муха, народилася 16 листопада 1924 року в селі Ярмолинці Роменського району нині Сумської області — померла 23 березня 2018) — фармацевт, завідувач аптеки при лікарні цукрозаводу. Молодший лейтенант медичної служби запасу, учасниця Німецько-радянської війни, нагороджувалася медалями та відзнаками.

До життєпису

в 1933-1940 навчалася в Ярмолинській семирічці. В 1940 вступила в Роменську Фармшколу.

В 1941-1943 працювала в огородній ланці Ярмолинського колгоспу.

У 1943 була відправлена підіймати з руїн шахти та заводи Донбасу. Працювала в місті Краснодон. В 1944 поновила навчання на провізора в Ромнах.

У 1947 році направлена в Носівку як молодий спеціаліст, відкрила при лікарні цукрозаводу аптечний пункт, потім аптеку № 98, у якій пропрацювала практично все своє трудове життя, до 70-річного віку. Померла в березні 2018 на 94-му році життя.

Похована в Носівці на Новому кладовищі біля колишнього Носівського філіалу Ніжинського консервного комбінату.

Родина

У 1948 створила сім'ю з фронтовиком Миколою Розумом. В них народилися донька Валентина (1949) і син Олександр (1952).

Відзнаки

Нагороджувалася відзнакам і медалями.

Галерея

• 
• 
• 
• 
• 
• 

Спогади сина

Спогади сина, Олександра Розума, 24 квітня 2020

Коротко про маму. Найдорожчу світлу людину для мене.

Муха (у заміжжі — Розум) Ганна Андріївна народилась 16 листопада 1924 року в с. Ярмолинці Роменського району Сумської області (тоді ще була Чернігівська) Українка.

Батько: Муха Андрій Ілларіонович, українець. Мама: Муха (у дівоцтві — Оніщенко), українка. Обоє — з селян. У Андрія і Софії, окрім Ганни були донька Євдокія (старша) та Марія — молодша.

Не дивлячись на те, що дід Андрій був сином простого сільського шевця Мухи Ілларіона, який від роботи і каганця осліп на старість, Андрій Муха був на той час досить самоосвіченою людиною.

Розгледівши на ранніх стадіях принади колгоспного життя, робив все, щоб його сім'я не була у колгоспному рабстві, говорив, що «зробить все для того, щоб його доньки не крутили свиням фости у колгоспі».

Всі доньки отримали якусь освіту. Євдокія вивчилась на вчителя, Ганна — єдиною з села вивчилась на фармацевта, а молодша Марія — вийшла заміж та з чоловіком Миколою Усом виїхали у місто Шахтарськ, де той все життя пропрацював керівником горнічорятувального загону.

Починаючи з 1930 року сім'я ввесь час була у роз'їздах по СРСР. Дід Андрій вербувався на великі будови соціалізму, отримував дозвіл на виїзд з села і з собою вивозив сім'ю.

Так вони пережили Голодомор 1932 року у Нижньому Новгороді (Горький), де Андрій Муха працював на гарній посаді при будівництві Автогіганту. Там мама пішла у 1 клас. Але рік був марний для неї, бо вона зовсім не розуміла російської мови, тому коли сім'я повернулась у 1933 році у знедолене голодом село, Ганна знову пішла в 1 клас Ярмолинської семирічки.

Батько потім не один раз виїжджав на заробітки: в різні місця, де відбувались великі будівництва, добрався аж до Іркутська і хотів забрати туди сім'ю. Був директором ресторану, але баба Соня відмовилась везти в той морозний край дітей, після того, як сама поїхала та побачила замерзлий Байкал, по якому їздили грузові автомобілі.

Вони повернулися в село. Йшов 1940 рік, дід у Сибірі захворів на туберкульоз і в 40 років помер. Він знав перед смертю, що його доня Ганя віднесла пішки за 12 кілометрів документи у Роменську Фармшколу, дочекався того, що вона здала іспити і була зарахована на навчання, благословив її на добре навчання та помер ще молодим 40-літнім чоловіком.

Війна 1941-1945 років перервала начання і спутала всі плани. Училище було закрите, а студенти розпущені по домівках. В село прийшла нова німецька влада. Всіх селян поголовно заставили працювати на Рейх. Працювали і мама з сестрами в огородній ланці того ж Ярмолинського колгоспу, який нікуди не дівся, а тільки змінив хазяїна: Сталіна на Гітлера. Декілька разів Ганну Муху примусово включали в списки на відправку на роботи у Німетчину, але із-за вад здоров'я медкомісія у Ромнах бракувала її. Рейху потрібні були здорові робітники.

У 1943 році в Ярмолинці повернулась радянська влада, яка зразу ж вигребла у селі всю моложіж і "добровільно" відправила піднімати з руїн шахти та заводи Донбасу. У місті Краснодоні довелось мамі бути шахтарем, працювати відкатником, лопатою грузити вугілля та підкатувати під під'ємники загружені ванонетки. Під час робіт у 1944 році отримала тяжку травму, за хабар начальству добилась відпустку за станом здоров'я та нелегально товарняками добралась додому. Більше вона в Краснодон не поїхала. А у 1944 році у Ромни повернулась фарм школа, то мама поновилась на навчання. Багато років вона жахалась від кожного контакту з міліцією, боячись, що її мають зааруштувати за те, що вона не повернулась на Донбас.

У голодний 1947 рік мама закінчила навчання, стала молодим спеціалістом-провізором і отримала направлення на роботу у Носівку. Так вона стала носівчанкою. Вона була першим фармацевптом у Носівській лікарні при цукровому заводі, якою керував дуже відомий лікар тої пори Володимир Пулинець. Головний лікар побачив у ній перспективного керівника і організатора, допоміг їй замість аптечного пункту відкрити Аптеку № 98, на посаді завідуючої якої мама пропрацювали все своє життя до 70-річного віку, маючи один лиш запис у трудовій книжці.

У 1948 році мама вишла заміж за Миколая Розума, молодого фронтовика , який тільки повернувся зі своєї війни з Німетчини. У їхньому союзі народилось двоє дітей: моя сестра Валентина у 1949 році і я - у 1952…

Мама була молодшим лейтетантом медичної служби запасу, учасником другої Світової війни, нагоророджувалась багатьма відзнаками та медалями.

Вивела в люди мене з сестрою, допомагала ростити внуків, прожила яскраве довге життя та пішла у засвіти в березні 2018 року на 94-тому році життя. Упокоєна на новому кладовищі біля колишнього підприємства, яким керував її чоловік Микола Розум.

Фрагмент зі спогадів сина, Олександра Розума: Вулиці мого дитинства, Facebook, 15 листопада 2017

Моя перша батьківська хата, у якій пройшло моє дитинство. Мене ще не було на світі. Мама стоїть з сестрою Валею. Біля хати сидить наш вірний пес Шарик. Кругом ні деревця, ні забору. Простір. Ці "хороми" мали розмір 6 на 4 мертів. з невеличкими сінями, де стояв сепаратор на якому мама переганяла молоко, яке доїли від корови Бєлки. Жили на Рябусі, як на хуторі.

У 1960 році почав будувати великий на той час дім на три кімнати і мій батько, бо до цього часу ми жили у "Шевченківській мазанці" 6 на 4 метрів, з маленькими віконцями, стріхою із соломи та призьбою, а за паркан з вулиці, яким я дуже пишався, слугував штахетник, зроблений із діжкових клепок, які тато виписав, як дрова, за рахунок своєї зарплати на засолочній базі, яка була в кінці нашої вулиці, на Цегельні, де він працював.

Ту маленьку хатинку, яку і досі бачу у снах, будували у голодні 1947-1949 роки, а її будівництвом опікувалась моя мама Ганна Андріївна, яка у 1947 році приїхали у Носівку з міста Ромни молодим спеціалістом, відкрила при лікарні цукрозаводу аптеку, у якій і пропрацювала практично все своє трудове життя, до 70-річного віку, бо тато прийшовши з війни у 1947 році, ще довго лікувався у військових шпіталях Чернігіва та Ніжина, де з нього вирізали шматки металу, яким щедро нагородила його війна. …

Часи були тяжкі, люди боролись з післявоєнною розрухою, голодом та усіма негараздами.